Постанова

від 24.02.2021 по справі 520/1874/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1773/21

Номер справи місцевого суду: 520/1874/19

Головуючий у першій інстанції Петренко В. С.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.02.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Дрішлюка І.А., Громіка Р.Д.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

за участю: адвоката позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,

адвоката відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,

у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції переглянув апеляційну скаргу адвоката Докукіної Світлани Петрівни в інтересах ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В:

30 січня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя.

В подальшому, позивач уточнила позовні вимоги, виклавши їх у заяві про уточнення позовних вимог від 25 червня 2019 року (т. 3, а.с. 2-7), та просила суд: встановити факт проживання однією сім`єю без шлюбу у період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року її, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати спільною сумісною власністю подружжя її, ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка була придбана за їхні спільні кошти за договором купівлі-продажу, зареєстрованого в реєстрі за №1442 від 03.06.2011р., посвідченого нотаріально, та відповідно до витягу з реєстрації права власності на нерухоме майно №9974438 від 03.06.2011р., власником якої зареєстрований ОСОБА_3 , та яка, відповідно до звіту про визначення ринкової вартості двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 48,7кв.м., станом на 03 липня 2018 року має ринкову вартість (без ПДВ) 913 400, 00 грн.; визнати спільною сумісною власністю подружжя її, ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 автомобіль марки Volkswagen Golf , тип комбі-В, 2013 року випуску, білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1 968 м 3 , який буд придбаний за їхні спільні кошти; визнати спільною сумісною власністю подружжя її, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 гараж - бокс № НОМЕР_3 , який знаходиться в автогаражному кооперативі Шкільний , за адресою: м. Одеса, вул. Левітана, 126/1, який був придбаний за їхні спільні кошти; визнати за нею, ОСОБА_1 , право власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3822, яка була придбана за їхні спільні кошти; визнати за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823, яка була придбана за їхні спільні кошти; визнати за нею, ОСОБА_1 , право власності на рухоме майно - пральну машина; велосипед; блендер; швейна машина; вишивальна машина; комп`ютер; монітор; маршрутизатор; комп`ютерна акустична система; мобільний телефон; планшет; шуруповерт; праску; іригатор; фен; визнати за ОСОБА_3 право власності на рухоме майно - холодильник; телевізор; випрямляч дуговий інверторний; електролобзик; перфоратор; дриль; ноутбук; мобільний телефон; планшет; принтер; сейф збройовий; зброю; відеодомофон; мотокосу; віброшліфмашину; машина углошлифовальну; кавомолку; соковижималку/блендер; порохотяг; м`ясорубку; ламінатор; шліфувально-гравіровальний пристрій; матрац; шредер; визнати за нею, ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частину грошових коштів, що були внесені на всі рахунки ОСОБА_3 в АТ КБ ПриватБанк за період з січня 2005 року по теперішній час; на 1/2 частину грошових коштів, що були внесені на всі рахунки ОСОБА_3 в АТ ПУМБ в період часу з січня 2005 року по теперішній час; на 1/2 частину грошових коштів, що були внесені на всі рахунки ОСОБА_3 в ПАТ БАНК ВОСТОК за період з січня 2005 року по теперішній час, та на 1/2 частину грошових коштів, що були внесені на всі рахунки ОСОБА_3 в AT Укрексімбанк за період з січня 2005 року по теперішній час.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на те, що у період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року вона, проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем ОСОБА_3 , а 11 листопада 2015 року вони зареєстрували шлюб. Приблизно через три-чотири місяці після її знайомства з ОСОБА_3 , що відбулося за місцем її роботи у морській агенції LBG Crewing Agency, а з середини січня 2005 року вони почали жити однією сім`єю у її бабусі за адресою: АДРЕСА_5 , вели спільний побут та мали спільний бюджет, на початок спільного проживання у шлюбі зареєстровані не були, з іншими особами однією сім`єю не проживали. На момент зустрічі у відповідача ОСОБА_3 був великий борг у доларах США, у зв`язку з чим, він був змушений брати кредити в банку, а вона, ОСОБА_1 , була поручителем за його кредитними договорами у 2005 та 2006 роках, мала довіреності з правом робити заяви від імені ОСОБА_3 , отримувати документи, проводити усі грошові операції, вносити та знімати належні йому кошти, закривати рахунки в АКБ Порто-Франко , здійснювала погашення його боргів за чисельними кредитними договорами до 18 лютого 2008 року. З 2005 року вона з відповідачем разом здійснювали численні поїздки в місто Запоріжжя до його батьків та рідного брата, а познайомившись з батьком ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , вона дізналася, що він був хворий на хворобу Альцгеймеру та що його стан поступово погіршувався, у зв`язку з чим, вона усіма силами допомагала піклуватися про нього. Впродовж перебування у місті Запоріжжі в будинку батьків ОСОБА_3 вона також готувала їжу, мила посуд, прибирала, працювала на дачі та інше, а у період з 2009 по 2014 роки їх сумісне перебування в місті Запоріжжі дорівнювало приблизно 3-4 місяці на рік. З листопада 2007 року по червень 2011 року вона, ОСОБА_1 , та відповідач ОСОБА_3 сумісно проживали в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_6 , звідки переїхали у власну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка була придбана за їхні спільні сімейні кошти, у якій 21 жовтня 2011 року вони зареєстрували своє місце проживання. 28 листопада 2013 року відповідач ОСОБА_3 уклав кредитний договір, у якому вона зазначена у якості поручителя, та, на підставі договору купівлі-продажу №908132 від 28 листопада 2013 року, придбав у кредит автомобіль марки Volkswagen Golf кузов № НОМЕР_4 , двигун № НОМЕР_5 . 18 серпня 2014 року вона отримала довіреність з правом робити заяви від імені ОСОБА_3 , отримувати документи, проводити усі грошові операції, вносити та знімати належні йому кошти, закривати рахунки в АКБ Порто-Франко , нотаріально посвідчену довіреність від 10.10.2014р., зареєстровану в реєстрі за №6-961, видану строком на п`ять років, з правом бути представником ОСОБА_3 в усіх банківських установах та будь-яких інших фінансових установах, з питання розпорядження всіма рахунками, банківськими картками, мати вільний доступ до внесків, рахунків, інформації щодо них, розпоряджатися щодо них, тощо, з правом підпису необхідних документів та договорів. Вони з відповідачем неодноразово відпочивали разом, першу сумісну закордонну поїздку до Туреччини здійснили наприкінці 2006 року, в кінці 2008 року сумісно відпочивали у Тайланді, у 2013 році разом відвідували ОСОБА_6 , у 2008 році знаходилися на обстеженні в м. Запоріжжя в клініці Мотор-січ , а у 2009 році спільно лікувалися в санаторії Хмільник .

Таким чином, у період часу з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року вона, ОСОБА_1 , та відповідач ОСОБА_3 спільно проживали однією сім`єю, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки. В період їх сумісного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та під час перебування у шлюбу за їх спільні кошти ними було придбане майно подружжя, яке, на її думку, підлягає розподілу в рівних частинах, зокрема, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; автомобіль марки Volkswagen Golf , тип комбі-В, 2013 року випуску, білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968 м 3 ; земельна ділянка для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3822; земельна ділянка для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823; спільні сімейні кошти, які знаходяться на рахунках в банківських установах - грошові кошти, що внесені на рахунки ОСОБА_3 в АТ КБ ПриватБанк ; грошові кошти, що внесені на рахунки ОСОБА_3 в АТ ПУМБ ; грошові кошти, що внесені на рахунки ОСОБА_3 в ПАТ БАНК ВОСТОК , та грошові кошти, що внесені на рахунки ОСОБА_3 в AT Укрексімбанк , а також рухоме майно.

Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.

21 лютого 2019 року від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він позов ОСОБА_1 визнав частково, в частині встановлення факту проживання однією сім`єю в період з 21 жовтня 2011 року по 10 листопада 2015 року та послався на те, що у 2005 році, звертаючись до морських агенцій м. Одеси з питань працевлаштування, він познайомився з позивачем, яка на час їх знайомства працювала у морській агенції LBG Crewing Agency. Позивач на час їх знайомства проживала та була зареєстрована в квартирі своєї бабусі по АДРЕСА_7 , а він, ОСОБА_3 , був зареєстрований та проживав в період між рейсами в м. Запоріжжі. Після знайомства з позивачем, як зазначає відповідач, між ними виникли романтичні стосунки, вони почали зустрічатися, з часом стали підтримувати інтимні стосунки. Згодом ОСОБА_3 познайомився з бабусею позивача та коли приходив з рейсу заходив до них у гості, навіть міг переночувати. З кінця 2007 року як вказує відповідач, він був змушений орендувати квартиру в м. Одесі, оскільки почав ходити в рейси досить часто, три через три місяці, а починаючи з 2009 року два через два місяці та досить часто бували випадки термінового виклику на роботу, у зв`язку з чим, з листопада 2007 року по червень 2011 року він проживав в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_6 , а в той період часу, коли він знаходився у відпустці, він підтримував романтичні та інтимні стосунки з позивачем, вона приходила до нього в гості в орендовану квартиру, вони неодноразово разом відпочивали, в тому числі, за кордоном, їздили в санаторій, та через деякий час після знайомства він познайомив позивача зі своїми батьками та братом, і вони стали їздити до них в гості до м. Запоріжжя. Оскільки його робота пов`язана з постійними закордонними відрядженнями, він надавав довіреності позивачу з правом робити заяви від його імені, отримувати необхідні документи, проводити грошові операції та інше, позивач виступала поручителем за його кредитними договорами. 03 червня 2011 року він за власні кошти придбав двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та 29 вересня 2011 року, повернувшись з рейсу, він був знятий з реєстрації в АДРЕСА_8 , та 21 жовтня 2011 року зареєстрував своє місце проживання у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . В цей же час у вказану квартиру була зареєстрована позивач ОСОБА_1 , та з вказаного періоду вони стали проживати разом. 28 листопада 2013 року ним було укладено кредитний договір №5001132, та, на підставі договору купівлі-продажу №908132 від 28 листопада 2013 року, він придбав у кредит автомобіль марки Volkswagen Golf номер кузова НОМЕР_2 , двигун № НОМЕР_5 , вказаний кредит він повністю погасив у вересні 2016 року. 11 листопада 2015 року він та позивач зареєстрували шлюб. Від вказаного шлюбу у них дітей немає. Після реєстрації шлюбу 15 грудня 2016 року ними було придбано дві земельні ділянки: площею 0,049 га, ділянка НОМЕР_6 , та площею 0,045 га, ділянка НОМЕР_7 , для індивідуального садівництва, які розташовані за адресою: АДРЕСА_9 . Вказані земельні ділянки оформлені на нього, ОСОБА_3 . Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_3 визнає частково, а саме в період з 21 жовтня 2011 року по 10 листопада 2015 року, в період з 01 січня 2005 року по 21 жовтня 2011 року факт проживання однією сім`єю ОСОБА_3 не визнає, оскільки вважає, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено та не підтверджено, що між сторонами у справі, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в період з січня 2005 року по 21 жовтня 2011 року склалися усталені відносини, притаманні чоловікові та дружині, що між ними велося спільне господарство, планувався сімейний бюджет. Починаючи з 2006 року, він працював на посаді другого механіка в іноземних судноплавних компаніях і перебував в рейсах по 6 місяців на рік, що виключає можливість постійного спільного проживання та спільного побуту. На думку відповідача, надані позивачем копії фотокарток разом з ним на урочистих подіях, в гостях та на відпочинку, які супроводжуються коментарями самого позивача відносно дати, місця події, не є допустимим доказам, оскільки не зрозуміло в який період часу вони були зроблені, а участь в урочистих подіях, сумісне святкування дня народження і спільний відпочинок не є доказами їх сумісного проживання з позивачкою однією сім`єю, як і надана позивачем роздруківка переписки за допомогою електронної пошти не є допустимим доказом, оскільки в ній не ідентифіковані сторони.

Позовні вимоги щодо визнання квартири, за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю відповідач не визнає у повному обсязі, оскільки, як зазначено вище, позивачем не доведено факт проживання однією сім`єю в період, коли була придбана спірна квартира, а також не надано жодного доказу на підтвердження придбання квартири внаслідок спільної праці.

Що стосується спірного автомобілю, відповідач зазначає, що він був придбаний в кредит, який частково був ним сплачений до шлюбу, а залишок кредиту був сплачений в період шлюбу, але за його власні кошти, а тому автомобіль також не може бути об`єктом спільної сумісної власності.

Відповідач стверджує, що ОСОБА_1 впродовж всього періоду їх сумісного проживання - з 21 жовтня 2011 року по 11 листопада 2015 року, а потім в період шлюбу з 11 листопада 2015 року до липня 2018 року ніде не працювала, не мала ніяких доходів та знаходилась повністю на його утриманні, при цьому, позивачем не надано жодного допустимого та належного доказу про придбання спірного майна внаслідок спільної праці, а також не доведено наявність у неї доходів у вказаний період та її участь в придбанні спірного майна, як і не доведено, що вона не працювала з поважних причин.

Щодо позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю гаражу-боксу № НОМЕР_3 , який знаходиться в автогаражному кооперативі Шкільний , за адресою: м. Одеса вул. Левітана, 126/1, відповідач вказує, що позивачем жодним чином не доведено коли та на підставі якого правовстановлюючого документу було придбано гараж, а надана відповідь голови правління АГК Шкільний зі змісту якої вбачається, що він, ОСОБА_3 , являється членом кооперативу Шкільний , що розташований за адресою: АДРЕСА_10 та власником гаражу-боксу № НОМЕР_3 , не є належним доказом, що підтверджує право власності на зазначене майно.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину грошових коштів, що були внесені на рахунки на його ім`я в банківських установах, відповідач - ОСОБА_3 також не визнає, оскільки в АТ КБ Приватбанк та АТ ПУМБ рахунки на його ім`я ніколи не відкривались, а грошові кошти, які містилися на рахунках в ПАТ Банк Восток та АТ Укрексімбанк були зняті в період шлюбу та витрачені ним з позивачем спільно на потреби сім`ї, на даний час будь-які грошові кошти на поточних рахунках у зазначених банківських установах на його ім`я відсутні, рахунки закриті.

За таких обставин, ОСОБА_3 вважає, що позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Крім того, відповідач заперечує щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , та наполягає на розподілі земельних ділянок наступним чином: ОСОБА_1 виділити земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823, а йому, ОСОБА_3 , на праві власності залишити земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3822. Такий розподіл земельних ділянок відповідач обґрунтовує тим, що до земельної ділянки АДРЕСА_11 , яку він просить залишити в його власності, за його кошти було проведено підключення електропостачання та води на загальну суму 8 000 доларів США в травні 2017 року, він, на своє ім`я, саме на ділянку №6/4, замовив проектну документацію на будівництво будинку, оплатив її, та має на меті втілити в життя свою мрію, а саме: побудувати будинок згідно проектної документації на ділянці АДРЕСА_11 . При цьому, відповідач звертає увагу на тому, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, тобто, час набуття майна та джерело набуття.

12 березня 2019 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, в якій, окрім того, що викладено в позовній заяві, ОСОБА_1 зазначила, що вона не могла офіційно працювати у зв`язку з тим, що її чоловік в категоричній формі забороняв їй влаштовуватися на роботу, у зв`язку зі специфікою його роботи та тривалої відсутності вдома, весь час вона займалася пошиттям та вишивкою текстильних виробів, які продавала. Вона вишивала зображення і тексти чоловіку та екіпажам кораблів на яких працював її чоловік, за що також отримувала грошові кошти. Отримані нею грошові кошти вони з чоловіком також використовували як спільні сімейні кошти і витрачали їх на продукти харчування та речі в їх спільне житло (т. 2, а.с. 43-46).

У судовому засіданні 11 жовтня 2019 року позивач та її представник адвокат Лукін О.О. позовні вимоги з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 25 червня 2019 року підтримали у повному обсязі та просили суд їх задовольнити.

У судовому засіданні 11 жовтня 2019 року представник відповідача адвокат Докукіна С.П. позовні вимоги визнала частково, в частині встановлення факту проживання однією сім`єю в період з 21.10.2011р. по 10.11.2015р., в іншій частині позовних вимог просила суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Суд встановив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року включно;

визнав право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_12 , яка зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого в реєстрі за №1442 від 03.06.2011р., посвідченого нотаріусом, та відповідно до витягу з реєстрації права власності на нерухоме майно №9974438 від 03.06.2011р.;

визнав право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на автомобіль марки Volkswagen Golf , тип комбі -В, 2013 року випуску, білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968 см 3 ;

визнав за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3822.

В решті позовних вимог відмовлено.

Проведено розподіл судових витрат та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 8 836, 60 грн. та на користь державного бюджету 768, 40 грн..

В апеляційній скарзі адвокат Докукіна Світлана Петрівна в інтересах відповідача ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, обставини, які суд визнав встановленими, не доведені та порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги адвоката відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , заперечення на апеляцію адвоката позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Таким чином, у даному випадку перегляду в апеляційному порядку підлягає рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 .

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За змістом статей 15, 16 ЦК України, особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім `ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно із частиною першою статті 36 цього Кодексу , шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 74 СК України , якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України , суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно зі статті 60, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Відповідно до частини другої статті 70 ЦК України, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Згідно із частиною 2 статті 71 СК України, якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Судом першої інстанції встановлено, що 11 листопада 2015 року сторони у справі зареєстровали шлюб (т. 1, а.с. 22), від даного шлюбу дітей не мають.

У 2005 році позивач ОСОБА_1 познайомилась з відповідачем ОСОБА_3 у морській агенції LBG Crewing Agency, де вона працювала, а відповідач звертався до морських агенцій з метою працевлаштування.

Так, з копії трудової книжки позивача вбачається, що 01.04.2005р. ОСОБА_1 була прийнята на посаду керівника відділу по роботі з кадрами ПП ЕлБіДЖІ , а 30.05.2008р. була звільнена за власним бажанням (т. 1, а.с. 35-36).

Відповідач ОСОБА_3 у період фактичного перебування у шлюбі та у період перебування у шлюбі працював моряком, що підтверджується копією послужної книжки моряка, яка видана 08 вересня 2006 року та копіями паспортів моряка від 16.11.2004р. та від 05.01.2009р., а також довідками від 26.02.2019р. та від 27.02.2019р. (т. 1, а.с. 93-94, т. 2, а.с. 63-69, т. 3, а.с. 148-149).

Позивач ОСОБА_1 до 23 лютого 2005 року була зареєстрована у квартирі своєї бабусі, за адресою: АДРЕСА_5 , відповідач ОСОБА_3 до 13 жовтня 2011 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_8 (т. 1, а.с. 26, 31).

З 16 листопада 2007 року по червень 2011 року відповідач ОСОБА_3 орендував квартиру за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується договорами оренди житлової площі та сторонами не заперечується (т. 1, а.с. 65-71).

03 червня 2011 року, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири, відповідач ОСОБА_3 купив двокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 48,7 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м. (т. 1, а.с. 72-73).

Зі змісту довідок (з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію) вбачається, що у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , проживають та зареєстровані: з 21.10.2011р. ОСОБА_3 - відповідальний квартиронаймач, та з 21.10.2011р. ОСОБА_1 - дружина (т. 1, а.с. 79-81).

28 жовтня 2005 року між АКБ Порто-Франко та відповідачем ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №1458/2-05, відповідно до умов якого, банк видає позичальнику кредит з метою уходу в рейс у розмірі 1 800 доларів США на строк 6 місяців з 28.10.2005р. по 27.04.2006р. зі сплатою відсотків 17 % річних, що також є підтвердженням факту спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу (т.1, а.с. 37-40). Поручителем за даним кредитним договором виступала ОСОБА_1 , що підтверджується договором поруки №28-10-2005 від 28.10.2005р., укладеним між АКБ Порто-Франко та позивачем ОСОБА_1 (т.1 а.с. 41-42).

02 березня 2006 року між АКБ Порто-Франко та відповідачем ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №354/3-06, за умовами якого, банк надав позичальнику кредит з метою уходу у рейс у розмірі 1 500 доларів США на строк 6 місяців з 02.03.2006р. по 01.09.2006р. зі сплатою відсотків 17 % річних (т.1, а.с. 43-46). Поручителем за даним кредитним договором також виступала ОСОБА_1 , що підтверджується договором поруки №02-03-2006 від 02.03.2006р., укладеним між АКБ Порто-Франко та позивачем - ОСОБА_1 (т.1, а.с. 47-48). Погашення кредиту за кредитним договором №354/3-06 від 02.03.2006р. та відсотків за ним здійснювала ОСОБА_1 , що підтверджується копіями квитанцій (т.1 а.с. 56-63).

Крім того, 28.03.2006р., 18.04.2007р., 18.06.2008р., 18.08.2014р. ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 були видані довіреності на користування та розпорядження рахунками, які йому належать та знаходяться в АБ Порто-Франко (т. 1, а.с. 49-52).

З копії договорів банківських вкладів вбачається, що вкладник ОСОБА_1 відкривала рахунки у банках для збереження коштів, що прийняті банком від неї у розмірі 4 275,00 доларів США, 547,56 доларів США, 518,97 доларів США, 4 000,00 доларів США (т. 3, а.с. 69-74).

10 жовтня 2014 року ОСОБА_3 видав довіреність, яка посвідчена державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори Вахненко Ю.О., зареєстровано в реєстрі за №6-961, якою уповноважив ОСОБА_1 бути його представником у банках з питань отримувати та подавати всі необхідні довідки, документи та заяви, розписуватися за нього, отримувати належні йому гроші, класти гроші на рахунок, а також виконувати усі інші дії, пов`язані з цією довіреністю (т. 1 а.с. 53).

В матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 від 29.11.2013р., яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І.І. 29.11.2013р., зареєстрована в реєстрі за №3714, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 , діюча добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, дає згоду ОСОБА_3 , з яким вони не перебувають у шлюбі, але проживають спільною сім`єю з 01.10.2004 року, на передачу в заставу легкового автомобіля (комбі-В) марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , на умовах, визначених за його розсудом (т. 2, а.с. 225, т. 3, а.с. 106).

У п. 6.3. договору застави вказаного автомобіля від 29.11.2013р. зазначено, що цей правочин вчиняється за згодою ОСОБА_1 , яка не перебуває у шлюбі, але проживає спільно сім`єю з ОСОБА_3 , справжність підпису якої на заяві посвідчена Пачевою І.І., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29.11.2013р. за реєстровим №3714 (т. 3, а.с. 110).

З наявних в матеріалах справи фотокарток та роздруківок переписки електронною поштою можна зробити висновок, що з 2005 року позивач та відповідач дійсно разом проживали, вели спільне господарство, подорожували, їздили до родичів відповідача у м. Запоріжжя, ходили разом на святкування до родичів та друзів, спілкувались, коли відповідач перебував у рейсі, тобто мали усталені відносини, що притаманні подружжю (т. 1, а.с. 124-133, 139-185).

Починаючи з 2008 року позивач офіційно ніде не працювала, однак займалася пошиттям та вишивкою текстильних виробів, які, за її твердженням, продавала.

На теперішній час ОСОБА_1 працює у Державному підприємстві Одеський авіаційний завод з 09 липня 2018 року на посаді економіста з планування 2 категорії економічного відділу по теперішній час, її заробітна плата за період з липня 2018 року по квітень 2019 року складає 87 627,27 грн. (т. 2, а.с. 47, т. 3, а.с. 65).

З протоколу допиту свідка ОСОБА_7 від 21.01.2019р., яка є сусідкою бабусі позивача, вбачається, що за адресою: АДРЕСА_13 , вона проживає орієнтовано з 1970 року. З 2005 року по сусідству з нею оселилися ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у квартирі АДРЕСА_14 . За час свого проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 познайомились з нею як із сусідкою. Вони проживали як чоловік та дружина, вона вважала їх чоловіком та дружиною. Вони разом заходили та виходили з квартири, розмовляли з нею як з сусідкою. Вона декілька разів була у них в квартирі, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 проживали у великій кімнаті, вона чула, від них особисто, що вони тут проживають, поки не куплять власне житло. В сусідній кімнаті проживала бабуся ОСОБА_10 . Свідок часто бачила ОСОБА_8 та ОСОБА_11 з покупками, коли ОСОБА_12 приходив з рейсу, вони зазвичай це святкували. Вони завжди здавалися їй нормальною парою, як чоловік та жінка. Ніколи ніяких суперечок між ними вона не бачила та не чула (т. 1, а.с. 33-34).

Під час допиту ОСОБА_7 в якості свідка у судовому засіданні 27.09.2019р., вона засвідчила суду, що сторони проживали у бабусі позивача ОСОБА_13 в квартирі за адресою: АДРЕСА_5 , приблизно з кінця 2004 року - початку 2005 року на протязі двох-трьох років. Проживали втрьох, разом з бабусею. Квартира за адресою: АДРЕСА_5 , є трьохкімнатною, сторони проживали у великій кімнаті. Жили вони добре, потім вони з`їхали у власну квартиру, купили вони її чи ні їй невідомо. Свідок завжди думала, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є чоловіком та дружиною, його їй представили як чоловіка ОСОБА_8 . Вона заходила до них у гості, ОСОБА_9 відкривав їй двері, вони часто спілкувались, у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був спільний побут, разом вони ходили за покупками, вона їх бачила кожний день. ОСОБА_3 працював моряком та перебував у рейсах.

З протоколу опиту свідка ОСОБА_14 від 21.01.2019р., яка є сусідкою бабусі позивача вбачається, що за адресою: АДРЕСА_15 , вона проживає приблизно з 1970 року. З 2005 року по сусідству з нею у квартирі АДРЕСА_14 оселилися ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . За час проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_5 , приблизно три роки, до 2008 року, вони проживали разом як чоловік та дружина, суперечок між ними вона не бачила та не чула. Часто бачила їх разом у під`їзді та на майданчику біля будинку. Як сусіди вони їй подобались, вони навіть заходили у квартири один до одного. Вони проживали у великій кімнаті, а бабуся ОСОБА_10 проживала у маленькій кімнаті. Свідку відомо, що ОСОБА_12 працював моряком та періодично ходив у рейси, а ОСОБА_8 вела домашнє господарство (т. 1, а.с. 35-36).

За таких обставин, підтверджених належними, допустимими та достатніми доказами, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року включно.

03 червня 2011 року, тобто в період фактичного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відповідач ОСОБА_3 придбав двокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 48,7 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А.В. 03.06.2011р., зареєстровано в реєстрі за №1442 (т. 1, а.с. 172-73). Продаж квартири вчинено за 14 000,00 грн., інвентаризаційна оцінка становить 13 266,00 грн. (пункти 3, 4 договору купівлі-продажу), право власності зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 в КП ОМБТІ та РОН 08.06.2011р. номер запису: 603 в книзі: 766пр - 19 (т. 1, а.с. 78).

В період фактичного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, 28.11.2013р. відповідач ОСОБА_3 придбав автомобіль марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 88-89), який зареєстрований на ім`я ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (т. 1, а.с. 137-138).

Даний автомобіль було придбано ОСОБА_3 в кредит, що підтверджується копією кредитного договору від 28.11.2013р. за №50011302, додатковою угодою до нього та графіком погашення кредиту (т. 1, а.с. 82-87).

Поручителем за вказаним кредитним договором виступала позивач ОСОБА_1 ..

Заявою від 29.11.2013р., посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І.І., зареєстрованою в реєстрі за №3714 ОСОБА_1 , діюча добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, дала згоду ОСОБА_3 , з яким вони не перебувають у шлюбі, але проживають спільною сім`єю з 01.10.2004 року, на передачу в заставу легкового автомобіля (комбі-В) марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , на умовах, визначених за його розсудом (т. 2, а.с. 225, т. 3, а.с. 106).

З метою забезпечення вимог заставодержателя за кредитним договором №50011302 від 28.11.2013р., 29.11.2013р. автомобіль (комбі-В) марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , було передано в заставу ТОВ Порше Мобіліті . У п. 6.3. договору зазначено, що цей правочин вчиняється за згодою ОСОБА_1 , яка не перебуває у шлюбі, але проживає спільно сім`єю з ОСОБА_3 , справжність підпису якої на заяві посвідчена Пачевою І.І., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29.11.2013р. за реєстровим №3714 (т. 3, а.с. 107-110).

Згідно із довідки ТОВ Порше Мобіліті від 15.12.2016р., ОСОБА_3 не має заборгованості перед ТОВ Порше Мобіліті за кредитним договором №50011302 від 28.11.2013р.. Всі умови договору дотримані, сума кредиту та нараховані відсотки сплачені в повному обсязі (т. 1 а.с. 92).

Під час шлюбу, 15 грудня 2016 року відповідач ОСОБА_3 купив земельну ділянку площею 0,049 га, надану для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , та сплатив за неї обумовлену в договорі грошову суму, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куркан Г.М. 15.12.2016р., зареєстровано в реєстрі за №1807 (т. 2, а.с. 20-21).

Відповідно до п. 2 договору купівлі-продажу земельної ділянки, продаж земельної ділянки за домовленістю сторін вчинено за 54 000,00 грн. Право власності на земельну ділянку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 22).

Одночасно, під час шлюбу, 15 грудня 2016 року відповідач ОСОБА_3 придбав земельну площею 0,045 га, надану для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , та сплатив за неї обумовлену в договорі грошову суму, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куркан Г.М. 15.12.2016р., зареєстровано в реєстрі за №1811 (т. 2, а.с. 23-24).

Відповідно до п. 2 договору купівлі-продажу земельної ділянки, продаж земельної ділянки за домовленістю сторін вчинено за 50 000,00 гривень. Право власності на земельну ділянку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 25).

За таких обставин, задовольняючи позовні вимоги в частині визнання права спільної сумісної власності майна подружжя, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що під час спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу за період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року включно, було придбано:

двокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 48,7 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м.;

автомобіль (комбі-В) марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 ,

та під час перебування у шлюбі було придбано дві земельні ділянки площею 0,049 га та площею 0,045 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_16 .

Отже, спірне майно, а саме: квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , автомобіль (комбі-В) марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , придбані під час проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, та дві земельні ділянки площею 0,049 га та площею 0,045 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_16 , придбані сторонами під час перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю сторін у справі.

При проведенні поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власністю сторін у справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3822.

Посилання адвоката ОСОБА_4 в інтересах відповідача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що в судовому засіданні доведено належним чином те, що сторони у справі проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 21 жовтня 2011 року по 11 листопада 2015 року, а не з січня 2005 року по 21 жовтня 2011 року, тому спірні квартира та автомобіль належать відповідачу ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне …суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28- 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі Серявін та інш. проти України (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача .

Проте, ні відповідачем, ні його представником не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції будь-яких безспірних доказів на підтвердження заперечень проти позову, а саме, безпідставності заявлених позовних вимог в частині встановлення факту проживання сторін у справі однією сім`єю без реєстрації шлюби за період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року включно, набуття права спільної сумісної власності на спірні квартиру та автомобіль та поділ земельних ділянок, придбаних під час шлюбу.

У п. 6 Рішення Конституційного Суду України №5-рп/99 від 03 червня 1999 року у справі №1-8/99 за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім`ї") визначено, що обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення з суб`єктом права на пільги щодо оплати житлово-комунальних послуг спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин .

У постанові від 17 жовтня 2019 року у справі №523/18440/13 (провадження №61-17448св18) Верховний Суд зробив в наступний правової висновок: правило статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із подружжя ; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що подружжя вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства .

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі №509/5351/15 (провадження №61-2716св18) та у постанові від 15 січня 2020 року у справі №504/2945/16 (провадження №61-3687св18).

Згідно зі статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, надані сторонами, у тому числі докази надані позивачкою на підтвердження підстав позову, колегія суддів вважає, що в судом першої інстанції з об`єктивністю та достовірністю встановлено факт проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року включно.

У постанові від 11 грудня 2019 року у справі №504/4433/15 (провадження №61-27456св18) Верховний Суд дійшов наступного висновку: у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року по справі №372/504/17 .

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України , частина третя статті 368 ЦК України ), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №509/5351/15 (провадження №61-2716св18)).

Тому, суд першої інстанції правильно виходив з того, що, не зважаючи на те, що позивачка під час спільного проживання однією сім`єю без шлюбу та під час шлюбу деякій час не працювала, майно набуте сторонами у справі не змінює правової режим спільного сумісного майна й рівність часток цього майна при його поділі.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що під час спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу за період з січня 2005 року по 10 листопада 2015 року включно, було придбано двокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 48,7 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м.; автомобіль (комбі-В) марки Volkswagen Golf, 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , об`єм двигуна 1968, колір білий, реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , та під час перебування у шлюбі було придбано дві земельні ділянки площею 0,049 га та площею 0,045 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_16 , які є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Зважаючи на принципи розумності та справедливості, принцип рівності прав дружини та чоловіка та рівності часток у майні дружини та чоловіка при його розподілі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поділ спільного майна сторін у справі, враховуючи інтереси кожної із сторін, виділив у власність позивачці земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3822.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, керуючись критерієм поза розумним сумнівом , дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову частково.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45 ), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1) .

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи в частині задоволених позовних вимог.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у частині задоволених позовних вимог немає.

Проте, судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову в частині вимог про визнання за відповідачем ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823, оскільки за ним вже зареєстроване право приватної власності на цю земельну ділянку, на підставі договору купівлі-продажу від 15.12.2016 року, реєстровий №1811.

Однак, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, оскільки земельна ділянка для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому підлягає поділу з урахуванням принципу цивільного судочинства диспозитивності й виділу у власність відповідачу вказаної земельної ділянки.

Порушення судом норм матеріального права, а саме, статей 70, 71 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у поділу земельної ділянки для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823, й ухвалення в цій частині позовних вимог нового рішення про задоволення позову та виділу у власність відповідачу вказаної земельної ділянки. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін

При проведенні розподілу судових витрат суд першої інстанції помилково виходив з того, що з відповідача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 9 605 гривень.

У цій частині колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги представника відповідача й вважає, що у даному випадку з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 8 452, 40 грн. (9 605 грн. - 1 152, 60 грн.): на користь позивача - 7 684 грн., на користь держаного бюджету - 768, 40 грн..

На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідач ОСОБА_3 поніс і документально підтвердив витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 13 255,00 грн. (т. 4, а.с. 126), тому у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги частково з урахуванням положень частини 3 статті 141 ЦПК України присудженню з позивача на користь відповідача підлягає судовий збір в сумі 3 313,75 грн. (13 255,00 грн. : 4).

Таке рішення апеляційного суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме, статті 6 (право на справедливий суд), статті 13 (права на ефективний засіб юридичного захисту позивача від неправомірних дій відповідача), статті 8 (право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла), статті 17 (заборона зловживання правами, передбаченими цією Конвенцією з боку відповідача) та статті 1 Першого Протоколу (захист права власності та права мірно володіти своїм майном).

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. ст. 376, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Докукіної Світлана Петрівни в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2019 року в частині відмови у поділу земельної ділянки для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823, скасувати й ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення.

Визнати за ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_17 , РНОКПП НОМЕР_8 ) право особистої приватної власності на земельну ділянку для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123755800:01:003:3823.

Зменшити розмір судових витрат при сплаті судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_17 , РНОКПП НОМЕР_8 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_17 , РНОКПП НОМЕР_9 ) до 7 684 (сім тисяч шестисот вісімдесят чотири), гривень.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_17 , РНОКПП НОМЕР_9 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_17 , РНОКПП НОМЕР_8 ) витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги у розмірі 3 313 (три тисяч триста тринадцять) грн. 75 копійок.

В решті рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 05 березня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

А.І.Дрішлюк

Р.Д.Громік