Постанова

від 03.03.2021 по справі 910/1514/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/1514/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва - Васьковської Г. М.,

Органу самоорганізації населення

Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський - Григор`єва Р. І.,

Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації - Лисенко Ю. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Органу самоорганізації населення Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020

(у складі колегії суддів: Чорногуз М. Г. (головуючий), Агрикова О. В.,

Тарасенко К. В.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 (суддя Турчин С. О.)

у справі № 910/1514/20

за позовом Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва

до Органу самоорганізації населення Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація

про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2020 року Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва (далі - позивач, Керуюча компанія) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Органу самоорганізації населення Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський (далі - відповідач, Комітет мікрорайону), в якому просило зобов`язати відповідача звільнити нежитлове приміщення, загальною площею 138,53 м2, розташоване по вул. Пушкінській, 24-Б у м. Києві, шляхом передачі його позивачу за актом прийому-передачі.

На обґрунтування позовних вимог Керуюча компанія зазначила, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 припинив свою дію у зв`язку з повідомленням про це позивачем відповідача у встановлений законом строк, однак відповідач в порушення умов договору та вимог чинного законодавства нежитлове приміщення по акту прийому-передачі не повернув.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2020 залучено до участі у справі Шевченківську районну в місті Києві державну адміністрацію як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача (далі - третя особа, Шевченківська райдержадміністрація).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020, позов задоволено повністю. Зобов`язано Комітет мікрорайону звільнити нежитлове приміщення, загальною площею 138,53 м2, розташоване по вул. Пушкінській, 24-Б у м. Києві, шляхом передачі його за актом прийому-передачі Керуючій компанії. Здійснено розподіл судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 припинив свою дію, тому відповідач зобов`язаний повернути позивачу нежитлове приміщення.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, у січні 2021 року Комітет мікрорайону подав до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадків, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просив скасувати постанову апеляційного господарського суду від 15.12.2020 та рішення суду першої інстанції від 04.06.2020, постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою Верховного Суду від 04.02.2021 відкрито касаційне провадження у справі №910/1514/20 з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Призначено розгляд касаційної скарги у відкритому судовому засіданні на 03.03.2021.

01.03.2021 від Керуючої компанії до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Шевченківська райдержадміністрація не скористалася своїм правом відповідно до ст.295 ГПК України та не подала до Суду письмового відзиву на касаційну скаргу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача та третьої особи, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15.10.2010 між Управлінням з питань комунального майна, приватизації Шевченківської районної у м. Києві ради (позичкодавець) та Органом самоорганізації населення Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський (користувач) укладено договір позички №151/2, відповідно до п. 1.1 якого позичкодавець на підставі рішення Шевченківської районної у м. Києві ради від 15.10.2010 № 931 зобов`язується передати, а користувач - прийняти у безоплатне тимчасове користування комунальне майно: нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 138,53 м2, в будинку № 24-Б на вул. Пушкінській у місті Києві. Мета використання - під адмінприміщення (п. 1.2).

У договорі позички від 15.10.2010 № 151/2 сторони передбачили, зокрема, такі умови:

термін позички встановлюється з моменту підписання договору до 15.10.2013 (п. 3.1);

користувач зобов`язується повернути об`єкт позички після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому його було передано (п. 4.4);

позичкодавець має право вимагати, зокрема, примусового повернення об`єкта позички, якщо після припинення дії договору користувач не повертає об`єкт позички (п. 5.1.2, 6.2);

у випадках, не врегульованих даним договором, сторони керуються чинним законодавством України (п. 7.2);

всі зміни та доповнення до даного договору мають силу у випадку, якщо вони виконані у тій же формі, що й договір та підписані уповноваженими представниками обох сторін (п. 7.3).

У зв`язку зі зміною позичкодавця (зокрема, на підставі рішення Шевченківської районної у м. Києві ради від 23.10.2010 № 973 Про ліквідацію Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради , розпорядження Шевченківської райдержадміністрації від 09.02.2011 №80 Про закріплення майна за Комунальним підприємством "Керуюча дирекція" із змінами згідно розпорядження Шевченківської райдержадміністрації від 30.12.2016 № 801, рішення Київської міської ради від 09.10.2014 № 270/270, яким назву КП Керуюча дирекція було змінено на КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва ) сторони 02.02.2015 уклали додаткову угоду № 3 до договору позички від 15.10.2010 № 151/2, якою змінили назву позичкодавця у договорі на КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва .

Також суди встановили, що у постанові Київського апеляційного господарського суду від 27.03.2017 у справі № 910/18463/16 за позовом Керуючої компанії до Комітету мікрорайону про виселення з нежитлового приміщення, площею 138,53 м2, в будинку № 24-Б на вул. Пушкінській у місті Києві, було встановлено обставини продовження дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 з 15.10.2013 до 15.10.2016.

Ураховуючи висновки у вказаній постанові Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/18463/16 та те, що у період з 15.10.2016 до 15.11.2016 повідомлення про звільнення приміщення позивач відповідачу не направляв, сторони вважали, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 був пролонгований на тих самих умовах та на той самий строк, тобто до 15.10.2019.

Після закінчення строку дії договору позивач направив відповідачу заяву від 23.10.2019 № 87 про припинення договору, в якій зазначив, що термін дії договору позички продовжуватися не буде, а також вимагав від відповідача повернення майна по акту приймання-передачі. Направлення позивачем відповідачу цієї заяви підтверджується документами від 23.10.2019, а саме: описом вкладення у цінний лист, списком згрупованих рекомендованих відправлень із зазначенням номера відправлення 0405041403250 та фіскальним чеком. Згідно інформації з вебсайту Укрпошти відправлення № 0405041403250 вручено отримувачу 21.11.2019.

Посилаючись на те, що відповідач після припинення дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 нежитлове приміщення позивачу не повернув, Керуюча компанія звернулась до господарського суду з позовом про зобов`язання відповідача звільнити нежитлове приміщення, загальною площею 138,53 м2, розташоване по вул. Пушкінській, 24-Б у м. Києві, шляхом передачі його позивачу за актом прийому-передачі.

Суди вважали наявними підстави для задоволення позову з огляду на те, що позивач відповідно до вимог законодавства своєчасно повідомив відповідачеві про відмову від продовження дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 та про необхідність повернення орендованого майна. З огляду на вказане, договір позички, за яким було передано в безоплатне тимчасове користування приміщення, що належить до комунальної власності, не був продовжений автоматично і припинив свою дію з 15.10.2019, а тому відповідач зобов`язаний повернути позивачу з користування нежитлове приміщення.

У касаційній скарзі Комітет мікрорайону оскаржує судові рішення з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зі змісту п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України слідує, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (п. 4).

При цьому ч. 3 ст. 310 ГПК України встановлює, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення судом норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу).

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги Комітету мікрорайону, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.

Обґрунтовуючи наявність передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, скаржник зазначив, що висновки судів у справі № 910/1514/20, яка розглядається, суперечать правовим висновкам, наведеним у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12 Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) , у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 609/67/18 та від 17.07.2019 у справі № 750/1535/17.

Також Комітет мікрорайону, посилаючись на наявність підстави оскарження судових рішень, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник), зазначив, що суд апеляційної інстанції встановив існування між сторонами правовідносин на підставі недопустимого доказу - договору позички від 15.10.2010 № 151/2, оскільки за доводами відповідача цей договір є нікчемним в силу закону з огляду на відсутність його нотаріального посвідчення як цього вимагає ст. 793 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

При цьому відповідач вказав, що на теперішній час між сторонами існують договірні відносини на підставі договору позички від 29.09.2009 № 117/2, укладеного між Управлінням з питань комунального майна, приватизації Шевченківської районної у м. Києві ради та Комітетом мікрорайону, який є чинним та термін дії якого не закінчився в зв`язку з його автоматичною пролонгацією на кожен наступний рік, чому суд апеляційної інстанції належної оцінки не надав.

Частиною 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано ст. 287 ГПК України, ч. 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Посилання Комітету мікрорайону у касаційній скарзі на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12 Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) не приймаються судом касаційної інстанції до уваги, оскільки вказана постанова пленуму Вищого господарського суду України не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

У справі № 910/1514/20, яка розглядається, предметом позову є вимога про зобов`язання відповідача звільнити нежитлове приміщення шляхом передачі його позивачу за актом прийому-передачі. З огляду на обставини, встановлені у постанові Касаційного апеляційного господарського суду у справі №910/18463/16 щодо пролонгації дії договору позички від 15.10.2010 № 151/2 до 15.10.2016, а також на належне та вчасне повідомлення позивачем відповідача про припинення дії цього договору після 15.10.2019, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

Натомість у справі № 609/67/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, було розглянуто позовні вимоги про визнання договору оренди землі недійсним з підстави укладення та реєстрації цього договору у період дії іншого договору. Верховний Суд постановою від 13.03.2019 скасував постанову суду апеляційної інстанції у цій справі, а справу направив на новий апеляційний розгляд, вказавши на те, що апеляційний суд не дослідив оспорюваний договір оренди землі та доводів позивача про його недійсність, дійшов передчасного висновку про досягнення між сторонами домовленості про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами, що відповідно до ст. 604 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання.

У справі № 750/1535/17, на яку також здійснено посилання у касаційній скарзі, розглянуто позовні вимоги про визнання дійсним договору банківського вкладу (депозиту) після отримання позивачем повідомлення Банку про нікчемність цього договору згідно з п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб та про визнання за позивачем права на відшкодування заборгованості за вкладом за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. У цій справі Верховний Суд постановою від 17.07.2019 скасував рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині визнання дійсним договору банківського вкладу (депозиту) та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю, виходячи з того, що позивачем при зверненні до суду з зазначеним позовом обрано спосіб захисту, не передбачений законом чи договором, без врахування правил ч. 2 ст. 215 ЦК України.

З огляду на викладене, правовідносини у справах № 609/67/18 та №750/1535/17, на які посилається Комітет мікрорайону у касаційній скарзі, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та у справі № 910/1514/20, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за предметом та підставами позову, за матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин та за фактичними обставинами, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/1514/20 за касаційною скаргою Комітету мікрорайону в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник), Верховний Суд дійшов таких висновків.

Згідно ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною 1 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 75 ГПК України встановлено підстави звільнення від доказування, зокрема, у разі встановлення обставин рішенням суду в іншій (господарській, цивільній або адміністративній) справі, яке набрало законної сили (ч. 4).

У статті 77 ГПК України зазначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Шабельник проти України від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі Шенк проти Швейцарії від 12.07.1998 та у справі Тейшейра ді Кастру проти Португалії від 09.06.1998).

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Під час розгляду спору суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача виконати умови договору позички від 15.10.2010 № 151/2 щодо повернення позивачу нежитлового приміщення у зв`язку з припиненням дії цього договору та у зв`язку із заявою позивача, направленою з дотриманням приписів ч. 2 ст. 17 Закону України Про оренду державного та комунального майна , а також через недоведеність відповідачем підстав для користування отриманим за вказаним договором позички майном.

Такі висновки суди зробили, оцінюючи наявні у справі докази відповідно до ст. 86 ГПК України, зокрема, договір позички від 15.10.2010 № 151/2, заяву позивача від 23.10.2019 № 87 про припинення договору, надіслану відповідачу протягом місяця після закінчення строку такого договору (у період з 15.10.2019 по 15.11.2019), та докази направлення цієї заяви відповідачу, а також враховуючи встановлені Київським апеляційним господарським судом у справі № 910/18463/16 обставини продовження дії договору з 15.10.2013 до 15.10.2016, та визнання сторонами обставин продовження дії цього договору з 15.10.2016 до 15.10.2019.

Крім того, апеляційний господарський суд, дослідивши зміст постанови Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/18463/16 та надавши оцінку умовам договору позички від 29.09.2009 № 117/2, який було надано відповідачем у суді апеляційної інстанції, обґрунтовано відхилив доводи відповідача про неукладеність договору позички від 15.10.2010 № 151/2 та існування між сторонами правовідносин за договором позички від 29.09.2009 №117/2, оскільки обставини існування між сторонами правовідносин саме на підставі договору від 15.10.2010 № 151/2 та його пролонгації на три роки були встановлені у справі № 910/18463/16, тоді як доказів автоматичного продовження договору від 29.09.2009 № 117/2 на кожен наступний рік, а відтак і існування на його підставі правовідносин між сторонами, відповідачем не надано.

Таким чином, судами попередніх інстанцій, враховуючи положення ст. 73, 74, 77, 86 ГПК України, на підставі допустимих доказів у їх сукупності встановлено обставини щодо безоплатного користування відповідачем нежитловим приміщенням саме на підставі договору позички від 15.10.2010 № 151/2, який був визнаний в судовому порядку в іншій справі № 910/18463/16 пролонгованим, однак припинив свою дію з 15.10.2019 в порядку чинного законодавства та у зв`язку із заявою позивача про припинення договору, що свідчить про відсутність підстав для користування відповідачем отриманим за цим договором майном та наявність підстав для повернення цього майна позивачу.

Аргументи касаційної скарги про те, що договір позички від 15.10.2010 № 151/2 є неукладеним, нікчемним в силу закону, тому обставини існування між сторонами договірних відносин саме на підставі цього договору встановлені судом апеляційної інстанції на підставі недопустимого доказу, є безпідставними, оскільки під час розгляду цієї справи апеляційним господарським судом враховано обставини щодо існування між сторонами правовідносин за договором від 15.10.2010 № 151/2 та його пролонгацію на три роки, встановлені Касаційним апеляційним господарським судом у постанові від 27.03.2017 у справі № 910/18463/16, яка набрала законної сили та зі змісту якої не вбачається, що відповідач під час вирішення спору у справі № 910/18463/16 та прийняття за результатами такого вирішення судового рішення на користь Комітету мікрорайону заперечував проти існування між сторонами договірних відносин на підставі договору позички від 15.10.2010 № 151/2 чи зазначав про недійсність цього договору.

Зі змісту касаційної скарги також слідує, що Комітет мікрорайону зазначає про існування між сторонами договірних відносин на підставі договору позички від 29.09.2009 № 117/2, який є чинним на теперішній час в зв`язку з його автоматичною пролонгацією на кожен наступний рік. При цьому будь-яких доказів на підтвердження таких своїх доводів, окрім копії договору позички від 29.09.2009 № 117/2, строк дії якого встановлено до 28.09.2010 (тобто до укладення договору позички від 15.10.2010 № 151/2), в порядку ст. 73, 74 ГПК України Комітет мікрорайону під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не надав, про що вірно зазначено апеляційним господарським судом в оскаржуваній постанові.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, в ході здійснення касаційного провадження у даній справі не підтвердилися доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а тому не підтверджується у даному випадку підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Доводи касаційної скарги Комітету мікрорайону про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права не знайшли свого підтвердження в ході касаційного перегляду, оскільки усі доводи позивача та заперечення відповідача, а також надані сторонами докази були предметом дослідження судів із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги Комітету мікрорайону про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, Касаційний господарський суд, переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 прийняті з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст.129 ГПК України).

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі № 910/1514/20 за касаційною скаргою Органу самоорганізації населення Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Органу самоорганізації населення Комітет мікрорайону Центр-1 Старокиївський в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 у справі № 910/1514/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: І. С. Міщенко

В. Г. Суховий