Рішення

від 24.02.2021 по справі 910/9817/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.02.2021Справа № 910/9817/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Нечая О.В., за участю секретаря судового засідання Будніка П.О., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи № 910/9817/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" (Україна, 04070, м. Київ, Паркова дорога, буд. 16-А; ідентифікаційний код: 37270900)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дека НК" (Україна, 01021, м. Київ, Паркова дорога, буд. 16-А; ідентифікаційний код: 40168752)

про визнання договору недійсним

Представники сторін :

від позивача: не з`явились;

від відповідача: Сторожук В.А., ордер серії АІ № 1060315 від 07.10.2020.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дека НК" (далі - відповідач) про визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна №26/08/2016-2 від 26.08.2016.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказаний договір не відповідає приписам законодавства України, оскільки визначений ним об`єкт оренди не є нерухомістю, адже його не було введено в експлуатацію, і тому він не може бути предметом правовідносин оренди.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2019 у справі № 910/9817/19 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 09.01.2020 у справі №910/9817/19 було частково задоволено заяву ТОВ "Дека НК" про ухвалення додаткового судового рішення та стягнуто з ТОВ "Амадеус Ко" на користь ТОВ "Дека НК" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2020 додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2020 у справі № 910/9817/19 залишено без змін.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2020 апеляційну скаргу ТОВ "Дека НК" залишено без задоволення, змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2019 у справі № 910/9817/19, в іншій частині вказане рішення залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 20.08.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2020 у справі № 910/9817/19 скасовано. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.09.2020, справу № 910/9817/19 передано для розгляду судді Нечаю О.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2020 прийнято справу до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/9817/19, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 07.10.2020.

06.10.2020 до загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення, з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 910/9817/19, відповідно до яких позивач зазначає, що 26.08.2016 між ним та відповідачем було укладено Договір оренди приміщення ресторану № 598 від 26.08.2016 строком на 113 місяців, 26.08.2016 сторонами було укладено ще 2 договори оренди (Договір оренди № 26/08 від 26.08.2016 та Договір оренди нерухомого майна № 26/08/2016-2 від 26.08.2016), предметом оренди за якими виступало одне і те саме приміщення тераси площею 349 кв.м. Позивач зазначає, що між сторонами не було підписано Акту приймання-передачі (повернення) приміщення тераси з оренди за Договором оренди приміщення ресторану № 598 від 26.08.2016. Договір оренди нерухомого майна №26/08/2016-2 від 26.08.2016 було укладено строком на 35 місяців і в ньому було визначено відтермінувальну умову щодо початку перебігу строку оренди, а саме передача об`єкту оренди в користування здійснюється (і строк оренди починається) з 27 липня 2019 року. З огляду на викладене, позивач вказує на те, що в момент укладення вказаних договорів оренди тераси сторонами було визначено та встановлено орендні правовідносини щодо приміщення тераси площею 349 кв.м. із безперервним строком оренди в 70 місяців, який розпочався 26 серпня 2016 року, відтак, на думку позивача, сторонами було застосовано правову конструкцію шляхом укладення двох майже ідентичних договорів оренди зі строком оренди менше ніж на 3 роки кожний, за умовами яких об`єкт оренди фактично передавався в користування на 70 місяців для обходу законодавчо встановленої вимоги щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації права користування об`єктом оренди за оспорюваним договором. За доводами позивача, Договір оренди № 26/08 від 26.08.2016 та Договір оренди нерухомого майна № 26/08/2016-2 від 26.08.2016 є удаваними правочинами в силу положень статті 235 Цивільного кодексу України, оскільки їх було укладено сторонами з метою приховування правочину щодо передачі відповідачу в орендне користування приміщення тераси строком на 7 років. За твердженнями позивача, оспорюваний договір оренди, виходячи із його умов, було укладено сторонами строком на 5 років та 10 місяців (з 26.08.2016 по 27.06.2022), відтак Договір оренди нерухомого майна № 26/08/2016-2 від 26.08.2016 підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в силу вимог статей 793, 794 Цивільного кодексу України, натомість недодержання сторонами вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору має наслідком його нікчемність, відповідно до статті 220 Цивільного кодексу України. Позивач вказує, що орендована тераса не входить до складу введеної в експлуатацію та зареєстрованої в Державному реєстрі площі 20 107,6 кв.м. будівлі № 1 літ. А за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А. Оскільки нерухоме майно, яке є предметом оренди за оспорюваним договором, не було введено в експлуатацію та на нього не було зареєстровано право власності, Договір оренди нерухомого майна № 26/08/2016-2 від 26.08.2016, на думку позивача, було укладено в порушення приписів статей 182, 761 Цивільного кодексу України, у зв`язку з чим оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним. Позивач вказує на те, що умови оспорюваного договору є вкрай невигідними для нього і користування відповідачем об`єктом оренди за оспорюваним договором, який не відповідає положенням законодавства, спричиняє щомісячні збитки позивачу близько 10 тис. доларів на місяць, існування оспорюваного договору перешкоджає позивачу розпоряджатись приміщенням тераси, в тому числі здійснювати комплекс дій з технічної інвентаризації приміщення тераси, введення її в експлуатацію та здійснення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно.

07.10.2020 до загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли письмові пояснення, з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 910/9817/19, відповідно до яких відповідач зазначає, що Верховним Судом було остаточно встановлено, що оспорюваний позивачем договір не є недійсним в силу закону (нікчемним договором), однак може бути визнаний недійсним в судовому порядку (оспорюваний правочин), при цьому жодна із сторін договору з вимогою про визнання його недійсним саме на підставі недодержання його нотаріальної форми до суду не зверталась, відповідач зазначає про те, що позивачем не наведено жодної норми законодавства, якою було б встановлено необхідність зазначення площі тераси у технічному паспорті, вказана тераса на момент виготовлення технічного паспорту на будівлю вже існувала, оскільки була зображена на плані та, відповідно, була частиною основної будівлі, включення її площі до загальної площі будівлі чинним на момент укладення сторонами оспорюваного договору законодавством не передбачалось. Отже, як зазначає відповідач, тераса, яка є предметом Договору оренди нерухомого майна №26/08/2016-2 від 26.08.2016, входить до складу введеної в експлуатацію та зареєстрованої в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будівлі № 1 літ. А за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А і може бути об`єктом оренди. Умови оспорюваного позивачем договору, на думку відповідача, відповідають приписам чинного законодавства, сторонами при укладення договору було погоджено всі його істотні умови, відтак підстави для визнання його недійсним відсутні. Відповідач також зазначає, що позивачем не наведено належних обґрунтувань щодо наявності у нього порушеного права внаслідок укладення сторонами оспорюваного договору та не надано доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

У підготовче засідання 07.10.2020 з`явились представники сторін.

У підготовчому засіданні 07.10.2020 судом було оголошено перерву до 04.11.2020.

У підготовче засідання 04.11.2020 з`явився представник відповідача, представник позивача не з`явився, про дату, час і місце проведення підготовчого засідання позивач був повідомлений належним чином, явка представників сторін у підготовче засідання обов`язковою судом не визнавалась, проте до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке було частково задоволено судом.

У підготовчому засіданні 04.11.2020 судом було прийнято до розгляду письмові пояснення сторін, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та оголошено перерву до 09.12.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.11.2020, в порядку статей 120 - 121 Господарського процесуального кодексу України, позивача було повідомлено про те, що підготовче засідання у справі № 910/9817/19 призначено на 09.12.2020.

У підготовче засідання 09.12.2020 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився, про дату, час і місце проведення підготовчого засідання відповідач був повідомлений належним чином, явка представників сторін у підготовче засідання обов`язковою судом не визнавалась, проте до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке було частково задоволено судом.

У підготовчому засіданні 09.12.2020 судом було оголошено перерву до 27.01.2021.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.12.2020, в порядку статей 120 - 121 Господарського процесуального кодексу України, відповідача було повідомлено про те, що підготовче засідання у справі № 910/9817/19 призначено на 27.01.2021.

У підготовче засідання 27.01.2021 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився, про дату, час і місце проведення підготовчого засідання відповідач був повідомлений належним чином, явка представників сторін у підготовче засідання обов`язковою судом не визнавалась, проте до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у задоволенні якого судом було відмовлено, з огляду на його безпідставність та необґрунтованість, а також враховуючи ту обставину, що явка представників сторін у підготовче засідання обов`язковою судом не визнавалась.

Враховуючи, що судом було здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 24.02.2021.

У судове засідання 24.02.2021 з`явився представник відповідача, представник позивача не з`явився, про дату, час і місце проведення судового засідання позивач був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи, явка представників сторін у судове засідання обов`язковою судом не визнавалась і нез`явлення представника позивача не перешкоджає розгляду справи по суті.

Представник відповідача надала суду усні пояснення по суті спору, проти позову заперечувала.

У судовому засіданні 24.02.2021 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника відповідача, суд

ВСТАНОВИВ:

26.08.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" (далі - орендодавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дека НК" (далі - орендар, відповідач) було укладено Договір оренди № 26/08 нерухомого майна (далі - Договір № 26/08), відповідно до якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування об`єкт оренди: частину тераси загальною площею 349 кв. м на третьому поверсі будівлі №1 (літера "А"), яка розташована за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16-А (комплекс).

За змістом пунктів 2.1, 2.3 Договору № 26/08 цільове використання об`єкта оренди - розміщення закладу ресторанного господарства. Строк оренди становить 35 місяців. Перебіг строку оренди починається з дати передачі об`єкта оренди по акту приймання-передачі.

Пунктом 3.1 Договору № 26/08 визначено, що передача об`єкта оренди в користування орендарю здійснюється 26.08.2016 з одночасним підписанням уповноваженими представниками сторін відповідного акта приймання-передачі, який підтверджує факт передачі об`єкта оренди.

Договір набирає сили з дати його підписання уповноваженими представниками обох сторін та скріплення печатками обох сторін і припиняється по закінченні строку оренди, а стосовно обов`язків, пов`язаних з розрахунками та передачею об`єкта оренди, - після повного виконання (пункт 12.1 Договору № 26/08).

На виконання умов Договору № 26/08 позивач (орендодавець) передав, а відповідач (орендар) прийняв у орендне користування об`єкт оренди, про що свідчить наявний в матеріалах справи Акт прийому-передачі об`єкта оренди від 26.08.2016, підписаний уповноваженими представниками сторін.

За твердженнями позивача, в той же день, 26.08.2016, між ТОВ "Амадеус Ко" (орендодавець) та ТОВ "Дека НК" (орендар) було укладено Договір оренди нерухомого майна № 26/08/2016-2 (далі - Договір № 26/08/2016-2, оспорюваний договір), відповідно до якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування об`єкт оренди: частину тераси загальною площею 349 кв.м. на третьому поверсі будівлі №1 (літера "А"), яка розташована за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16-А (комплекс).

Відповідно до пунктів 2.1, 2.3 Договору №26/08/2016-2 цільове використання об`єкта оренди - розміщення закладу ресторанного господарства. Строк оренди становить 35 місяців. Перебіг строку оренди починається з дати передачі об`єкта оренди по акту приймання-передачі.

Пунктом 3.1 Договору № 26/08/2016-2 сторони визначили, що передача об`єкта оренди в користування орендарю здійснюється 27.07.2019 з одночасним підписанням уповноваженими представниками сторін відповідного акта приймання-передачі, який підтверджує факт передачі об`єкта оренди. Під час передачі об`єкта оренди орендарю акт приймання-передачі готує орендодавець та передає на підписання орендарю. Якщо орендодавець не надасть орендарю акт приймання-передачі 27.07.2019, а орендар фактично буде користуватися об`єктом оренди, то об`єкт оренди буде вважатися переданим у користування орендодавцем орендарю у відповідності до умов договору, а орендодавець зобов`язується виплатити орендарю не пізніше 01.08.2019 штраф у розмірі орендної плати за останній місяць оренди (з урахуванням індексації), нарахованої у відповідності до умов Договору оренди нерухомого майна, укладеного між орендодавцем та орендарем 26.08.2016.

Договір набирає сили з дати його підписання уповноваженими представниками обох сторін та скріплення печатками обох сторін і припиняється по закінченні строку оренди, а стосовно обов`язків, пов`язаних з розрахунками та передачею об`єкта оренди - після повного виконання (пункт 12.1 Договору № 26/08/2016-2).

Як зазначає позивач, між сторонами 26.08.2016 також було оформлено із тим же цільовим призначенням (розміщення закладу ресторанного господарства), правовідносини оренди нежитлових приміщень загальною площею 825,1 кв.м., які розташовані на третьому поверсі будівлі №1 (літера "А") за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16-А, шляхом укладення Договору оренди нерухомого майна зі строком оренди за ним - 113 місяців, що починається з 26.08.2016, і вказаний договір було посвідчено 26.08.2016 Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горняк Х.В. за реєстровим №598.

Позивач вказує на те, що він є власником об`єкта нерухомого майна - будівлі №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв. м. за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 20.02.2014 №18050312 та Інформаційною довідкою від 24.09.2018 № 138810882 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Відповідно до Інформаційної довідки від 24.09.2018 за № 138810882 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна 31.07.2013 (з урахуванням внесених змін на підставі рішення №11044590 від 19.02.2014) проведено державну реєстрацію в цілому та складової його частини - будівлі №1 (літера " А") загальною площею 20 107,6 кв. м, номер запису про право власності: 2041434.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вказує на те, що Договір № 26/08/2016-2 є недійсним, у зв`язку з його невідповідністю вимогам статей 182, 761 Цивільного кодексу України, оскільки переданий за ним об`єкт оренди не було введено в експлуатацію, щодо нього не було здійснено державної реєстрації і тому він не набув статусу нерухомого майна, а відтак є неможливою передача його в оренду за договором оренди нерухомого майна.

Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва, у постанові від 20.08.2020 вказав, що:

- суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо нікчемності оспорюваного договору на підставі статті 220 Цивільного кодексу України;

- судом апеляційної інстанції не надано оцінки таким обставинам: чи є предмет оренди частиною нежитлового приміщення на третьому поверсі будівлі № 1 (літера "А"), що розташована за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16-А; чи підлягає державній реєстрації вказане майно та, відповідно, щодо можливості передачі цього майна в оренду і правомочності позивача як орендодавця;

- судами під час розгляду справи не встановлено наявність співвласників спірного майна, переданого у користування за Договором № 26/08/2016-2, а тому, в першу чергу, дослідженню та встановленню підлягають обставини щодо порушення (невизнання або оспорювання) права (інтересу) позивача укладанням спірного правочину.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Частинами 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Тлумачення статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним, необхідним є: по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 19.11.2019 у справі № 918/204/18 та від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, постановах Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/22198/17 та від 05.05.2020 у справі № 911/1634/19.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладений між сторонами Договір № 26/08/2016-2 за своєю правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання глави 58 Цивільного кодексу України та параграфу 5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до частин 1, 6 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

У відповідності до статті 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

За приписами статті 794 Цивільного кодексу України право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 793 цього Кодексу, якщо договір, укладений за результатами електронного аукціону, предметом якого є майно державної або комунальної власності.

Тобто укладення договору оренди нерухомого майна строком на три роки і більше обумовлено, в першу чергу, його обов`язковим нотаріальним посвідченням.

Згідно зі статтею 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Статтею 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.

Відповідно до змісту Договору № 26/08/2016-2 при його укладанні сторони передбачили відтермінування безпосередньої передачі об`єкта оренди в користування відповідачу до 27.07.2019, з чим і пов`язали початок відліку строку оренди, який було встановлено на 35 місяців, визначивши, що право оренди за вказаним правочином встановлено лише строком на 2 роки та 11 місяців.

Частиною першою статті 220 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Натомість, частиною другою статті 220 Цивільного кодексу України визначено, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Отже, суду надається право визнати дійсним нотаріально непосвідчений договір, якщо сторони домовилися про усі його істотні умови, підтверджені письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від нотаріального посвідчення такого договору (недобросовісна сторона).

Суд відзначає, що з вимогою про визнання недійсним договору, який нотаріально непосвідчений, може звернутись саме особа, яка є стороною за договором. Рішення про визнання недійсним нотаріально непосвідченого правочину може бути прийняте судом на вимогу добросовісної сторони, яка повністю або частково виконала договір.

Отже, зміст положень частини другої статі 220 Цивільного кодексу України дає підстави тлумачити їх таким чином, що вони поширюються лише на випадки ухилення від нотаріального посвідчення договору однією із сторін. Під ухиленням від нотаріального посвідчення договору має розумітися як активна протидія цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.

Враховуючи те, що законом визначено обов`язок нотаріального посвідчення договору оренди нерухомого майна лише у випадку укладення договору на строк три роки і більше, а оспорюваний позивачем договір сторонами укладено на строк, який не перевищує 3 роки, з урахуванням того, що жодна зі сторін спірного правочину з вимогою про визнання недійсним спірного договору на підставі недодержання вимог нотаріального посвідчення до суду не зверталась, у суду відсутні підстави вважати Договір № 26/08/2016-2 нікчемним на підставі статті 220 Цивільного кодексу України.

З вищевказаних підстав, суд відхиляє як необґрунтовані посилання позивача на те, що Договір № 26/08/2016-2 було укладено сторонами строком на 5 років та 10 місяців (з 26.08.2016 по 27.06.2022), відтак він підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в силу вимог статей 793, 794 Цивільного кодексу України, оскільки вказані обставини спростовуються змістом оспорюваного договору.

Частиною першою статті 760 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (стаття 761 Цивільного кодексу України).

Тобто, за загальним правилом, право передати майно в оренду реалізує власник.

За приписами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 Цивільного кодексу України).

Частинами 1 - 3 статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Тобто, статтею 328 Цивільного кодексу України визначено умови набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти. При цьому, законодавець визнає необхідність державної реєстрації прав на нерухомість.

Частиною п`ятою статті 12 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію добросовісності та розумності особи при здійсненні нею своїх цивільних прав та закріплено обов`язок учасників цивільного обороту дотримуватися принципів добросовісності та розумності у здійсненні своїх цивільних прав.

Згідно з частинами 1 - 3 статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до частини першої статті 284 Господарського кодексу України істотними умовами договору оренди є: об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України).

Суд звертає увагу, що правові наслідки щодо недосягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору визначені ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України, відповідно до якої у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Саме позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання договору недійсним, має довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а не відповідач повинен доводити правомірність договору. Тобто обов`язок доказування обставин, з якими закон пов`язує недійсність договору, покладається на позивача. При цьому, враховувати необхідно саме підстави заявленого позивачем позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Визначення предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість установлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 у справі №523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 у справі №308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 у справі №127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 у справах №570/3439/16-ц та №372/51/16-ц).

Предметом позову в цій справі є вимога позивача про визнання недійсним Договору №26/08/2016-2, укладеного сторонами.

Як вбачається із змісту позовної заяви, підставою недійсності Договору №26/08/2016-2 позивачем визначається невідповідність його вимогам статей 182, 761 Цивільного кодексу України, у зв`язку з тим, що переданий відповідачу за вказаним договором об`єкт оренди не було введено в експлуатацію, щодо нього не було здійснено державної реєстрації і тому він не набув статусу нерухомого майна, а відтак є неможливою передача його в оренду за договором оренди нерухомого майна.

Згідно зі статтею 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частинами 3, 4 статті 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею. Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.

Судом встановлено, що фактичні обставини справи після закінчення підготовчого засідання та направлення цієї справи на новий розгляд до суду першої інстанції не змінились і позивач протягом підготовчого провадження до суду не звертався із заявою про зміну підстав позову.

Отже, наявність інших договорів оренди, непідписання сторонами Акту приймання-передачі (повернення) приміщення тераси з оренди за Договором оренди приміщення ресторану № 598 від 26.08.2016 не можуть бути підставами для визнання оспорюваного позивачем договору недійсним.

Суд зазначає, що посилання позивача на новому розгляді цієї справи на удаваність оспорюваного договору, відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України, також є неправомірними, оскільки вказані обставини не є підставою заявленого позову.

За доводами позивача, оскільки об`єкт оренди за Договором №26/08/2016-2 не було введено в експлуатацію, щодо нього не було здійснено державної реєстрації і тому він не набув статусу нерухомого майна, а відтак є неможливою передача його в оренду.

Згідно з даними Експлікації приміщень до плану поверхів будівлі 16-А по вул. Паркова дорога в м. Києві, район Печерський, Плану 3-го поверху зазначеної будівлі Технічного паспорта на будівлю А по вул. Паркова дорога, 16-А в м. Києві, виготовленого станом на 11.02.2014, тераса (частина якої є об`єктом оренди за оспорюваним договором та межує із приміщенням (залою ресторану), що орендується відповідачем за Договором №598 (в Експлікації приміщення 35-36 за планом поверху 3 номеру груп приміщень - 14)) не присвоєно відповідного номеру, не визначено її площу, та відповідно, її не включено до складу зазначеного об`єкта нерухомого майна.

За описом приміщень літери А за планом поверху 3 номеру груп приміщень - 11 значиться: 30% тераса загальною площею 174,0 кв. м (тотожна площі літніх приміщень).

Отже, за доводами позивача, на момент виготовлення технічного паспорту від 11.02.2014 за результатами технічної інвентаризації будівлі №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв. м. за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А приміщення іншої тераси (площею 174 кв.м.) було внесено до експлікації приміщень вказаної будівлі і включено до загальної площі будівлі, відтак площа тераси, що орендується відповідачем за Договором №26/08/2016-2, не входить до складу площ приміщень, перерахованих в експлікаціях технічного паспорту, на підставі якого позивачем було здійснено державну реєстрацію права власності на будівлі №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв. м. за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А.

Відповідно до абз. 3 - 5 п. 6.3 Розділу 6 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 № 127, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 за № 582/5773 (далі - Інструкція в редакції станом дату проведення технічної інвентаризації будівлі) загальна площа громадського будинку визначається як сума площ усіх поверхів (включаючи технічні, мансардний, цокольний та підвальні). Площа антресолей, переходів до інших будинків, засклених веранд, галерей і балконів залів для глядачів та інших залів уключається до загальної площі будинку. Площу багатосвітлових приміщень слід уключати до загальної площі будинку в межах тільки одного поверху. Площа горища (технічного горища), технічного підпілля, якщо висота від підлоги до низу конструкцій, що виступають, менше 1,9 м, а також лоджій, тамбурів, зовнішніх балконів, портиків, ґанків, зовнішніх відкритих сходів до загальної, корисної та розрахункової площі громадського будинку не включається. Площа засклених веранд, галерей та балконів у залах для глядачів уключається до загальної площі громадського будинку (додаток 9). Площа атріумів уключається до загальної площі тільки одного поверху.

Згідно з п. 3.2 Розділу 3 Інструкції не належать до самочинного будівництва для громадських та виробничих будівель (приміщень): зведення на земельній ділянці тимчасових господарських будівель та споруд, навісів, альтанок, тамбурів, терас, веранд, наметів, накриття, сходів, естакад, літніх душових, теплиць, свердловин, криниць, люфт-клозетів, вбиралень, вигрібних ям, замощень, парканів, воріт, хвірток, відкритих басейнів та із накриттям полегшеної конструкції, погребів, ґанків тощо.

Інструкція не містить положень щодо обов`язковості включення площі тераси до загальної площі громадського будинку та необхідності зазначення площі тераси в технічному паспорті.

У листі № 062/14-11228 (И-2019) від 14.08.2019, у відповідь на адвокатський запит представника відповідача - адвоката Титикала Р.С. № 39 від 02.08.2019, КП КМР "Київське міське бюро технічної інвентаризації" повідомило відповідача, що включення до загальної площі громадського будинку площі терас Інструкцією станом на дату проведення інвентаризації приміщень (11.02.2014) не передбачалось.

Суд дослідив наявний у матеріалах справи Технічний паспорт на громадський (виробничий) будинок (приміщення) № 16 А вул. Паркова дорога, м. Київ від 11.02.2014, а також План об`єкта оренди, що є Додатком № 1 до Договору №26/08/2016-2, та встановив, що тераса, орендована за Договором №26/08/2016-2, є складовою частиною будівлі №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв.м. за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А, однак позивачем не було включено її площу до загальної площі вказаної будівлі.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, і це не заперечується позивачем, що у грудні 2013 року Державною архітектурно-будівельною інспекцією України було видано Сертифікат ІУ 165133580244, що в силу положень Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 № 461 (у редакції на час видачі сертифіката), свідчить про те, що об`єкт інженерної та транспортної інфраструктури Конгресно-виставкового центру, за адресою: м. Київ, вул. Паркова дорога, 16А (складовою частиною якого є будівля №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв.м., до третього поверху якої прибудована тераса, частина якої є об`єктом оренди за оспорюваним позивачем договором) введено в експлуатацію, замовник будівництва - ТОВ "Амадеус Ко".

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (ч. 1 ст. 190 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами 1, 2 статті 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Як встановлено судом, позивач є власником об`єкта нерухомого майна - будівлі №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв.м. за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 20.02.2014 №18050312 та Інформаційною довідкою від 24.09.2018 №138810882 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакція станом на дату реєстрації позивачем права власності на вказане майно) обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно.

Частинами 1, 2 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об`єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об`єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Зазначеними нормами законодавства не передбачено обов`язку щодо державної реєстрації речового права на терасу окремо від будівлі, до якої вона прибудована.

З вищевикладених підстав, доводи позивача стосовно того, що об`єкт оренди (частина тераси загальною площею 349 кв.м. на третьому поверсі будівлі №1 (літера "А"), яка розташована за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16-А) за Договором №26/08/2016-2 не є нерухомістю, оскільки його не було введено в експлуатацію і щодо нього не було здійснено державної реєстрації, є необґрунтованими, оскільки судом встановлено, що орендована відповідачем тераса входить до складу введеної в експлуатацію та зареєстрованої в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будівлі №1 (літера "А") загальною площею 20 107,6 кв. м. за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16А та, відповідно, є майном в розумінні вищевказаних приписів законодавства і може виступати об`єктом оренди за Договором №26/08/2016-2.

Позивачем у встановленому процесуальним законом порядку не доведено, що умови Договору №26/08/2016-2 суперечать вищевказаним положенням Цивільного кодексу України та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відтак доводи позивача щодо неможливості (незаконності) передачі тераси в орендне користування відповідачу є безпідставними.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 у справі № 569/17272/15-ц.

Частинами 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, позивач, як орендодавець за Договором №26/08/2016-2 мав би переслідувати, як кінцеву мету, захист свого права власності на нерухоме майно, яким він розпорядився уклавши спірний правочин.

Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача. Тобто законодавець пов`язує факт звернення до суду з наявністю вже порушених прав та інтересів позивача.

Згідно зі статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Частиною 1 статті 43 Господарського кодексу України передбачено, що підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З огляду на викладене, посилання позивача на порушення своїх прав, у зв`язку з укладенням Договору №26/08/2016-2, а саме на вкрай невигідні для нього умови оспорюваного договору, а також на те, що саме існування вказаного договору перешкоджає йому розпоряджатись приміщенням тераси, враховуючи предмет та підстави заявленого позову, відхиляються судом як необґрунтовані, оскільки вказані обставини, виходячи з наведених вище положень законодавства щодо здійснення підприємницької діяльності на власний ризик та свободи договору, не можуть бути підставою для визнання цього правочину недійсним.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

В схожій правовій ситуації Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналогічна правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.

Очевидно, що сторонами було узгоджено умови Договору №26/08/2016-2, що свідчить про волевиявлення сторін на його укладення, відтак позовна вимога про визнання вказаного договору недійсним свідчить про те, що позивач діє всупереч своїй попередній поведінці.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Зважаючи на викладене, всі інші доводи та міркування сторін судом визнаються такими, що не спростовують вищевказаних висновків суду.

За приписами частин 1 - 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Пункт 3 частини 1 статті 129 Конституції України пов`язує змагальність сторін зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Змагальність сторін - це встановлена законом можливість реалізації та практична реалізація наданих їм процесуальних прав при безумовному виконанні покладених на них процесуальних обов`язків на всіх стадіях судового процесу за участю компетентного суду.

Переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку.

Наведені позивачем доводи та подані ним докази на підтримання власної позиції, на думку суду, є неповними та непереконливими, а рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях.

Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Наявність передбачених законом підстав для визнання Договору №26/08/2016-2 недійсним позивачем не доведено і під час розгляду справи судом не встановлено.

Також судом не встановлено факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладення з відповідачем оспорюваного договору.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати позивача по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 1 921,00 грн, відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.

Витрати відповідача по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 2 881,50 грн та за подання касаційної скарги в розмірі 3 842,00 грн, що разом становить 6 723,50 грн, відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.

Розподіл витрат відповідача на професійну правничу допомогу адвоката судом не здійснюється, оскільки вказане питання вже вирішено судом, про що ухвалено відповідне додаткове рішення.

Керуючись статтями 129, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити.

2. Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 1 921,00 грн покласти на позивача.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" (Україна, 04070, м. Київ, Паркова дорога, буд. 16-А; ідентифікаційний код: 37270900) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дека НК" (Україна, 01021, м. Київ, Паркова дорога, буд. 16-А; ідентифікаційний код: 40168752) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в розмірі 6 723 (шість тисяч сімсот двадцять три) грн 50 коп.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено 15.03.2021

Суддя О.В. Нечай