Рішення

від 11.03.2021 по справі 922/1777/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" березня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1777/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аюпової Р.М.

при секретарі судового засідання Васильєві А.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Харківської міської ради, м. Харків до Приватної фірми "Злагода", м. Харків про розірвання договору за участю представників:

позивача - Коваль Г.Ю., посв. № 1795;

відповідача - Гриценко К.В., дов. від 16.12.2020; наказ № 1/к від 15.07.2020.

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Харківська міська рада, м. Харків, звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Приватної фірми "Злагода", м. Харків, в якому просить суд:

1. Розірвати договір оренди землі, укладений між Харківською міською радою та Приватною фірмою "Злагода" (вул. Бакуліна, 4-А, офіс 72, м. Харків, 61166, ідентифікаційний код: 30652918), зареєстрований у Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" в Державному реєстрі земель від 21.04.2006 № 140667100114 на земельну ділянку площею 0,2362 га з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові.

2. Усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою територіальної громади м. Харкова площею 0,2362 га з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові, яка використовується ПФ "Злагода" шляхом демонтажу тимчасової споруди.

3. Зобов`язати ПФ «Злагода» повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради земельну ділянку площею 0,2362 га з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові з приведенням її у придатний для подальшого використання стан.»

4. Стягнути з ПФ «Злагода» на користь Харківської міської ради витрати зі сплати судового збору в розмірі 6306,00 грн.

Ухвалою господарського суду від 10.06.2020 прийнято позовну заяву Харківської міської ради до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/1777/20. Призначено справу № 922/1777/20 до розгляду в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 01.07.2020 о 10:45 год.

05.08.2020 відповідачем, через канцелярію суду, надано відзив на позов (вх. № 17970), в якому заперечуючи проти позову, зазначив, що відповідачем дотримано режим цільового використання земельної ділянки за адресою: м. Харків, по вул. Культури (напроти ж.б. № 15), а твердження позивача, що розміщення тимчасової споруди на земельній ділянці з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові здійснене з порушенням норм земельного законодавства, а також з порушенням умов договору оренди землі не відповідає фактичним обставинам справи, а тому, на думку відповідача, підстави для розірвання договору оренди землі відсутні. Відповідач наголосив, що позивачем в позові не зазначено, які саме норми містобудівного та земельного законодавства порушено відповідачем, що призвело до порушення умов договору оренди землі і на підставі чого, останній підлягає припиненню шляхом його розірвання в судовому порядку. ПФ «Злагода» зазначає, що є добросовісним орендарем, який виконує обов`язки, передбачені умовами договору оренди землі та ст. 25 ЗУ «Про оренду землі» , а тому підстави для розірвання договору оренди землі від 21.04.2020 № 140667100114 відсутні. Також, з посилання на практику Європейського Суду з прав людини, наголошує на праві кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та зауважує, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ухвалою господарського суду від 05.08.2020 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, до 10 вересня 2020 року.

21.08.2020 позивачем, через канцелярію суду, надано відповідь на відзив відповідача (вх. № 19356), в якій позивач наголошує на правомірності заявлених позовних вимог, зазначає про те, що матеріали справи не містять, а відповідачем не надано доказів закінчення до 31.12.2016 будівництва (введення в експлуатацію та державної реєстрації) культурно-ділового центру. Враховуючи те, що ПФ "Злагода" не виконало будівництво центру до 31.12.2016, чим порушило умови договору оренди, вказаний договір підлягає розірванню.

Ухвалою господарського суду від 01.09.2020 зустрічну позовну заяву ПФ "Злагода", м. Харків, до ХМР, м. Харків, про внесення змін до договору оренди землі від 21.04.2006 за № 140667100114 в частині продовження строку будівництва, шляхом визнання укладеної додаткової угоди - повернуто заявнику.

09.09.2020 відповідачем до господарського суду надані заперечення на відповідь позивача на відзив (вх. № 20800), в якому, зокрема, відповідачем наголошено про сплив строку на звернення Харківською міською радою до суду із вимогою про розірвання договору оренди землі, у зв`язку з порушенням відповідачем умов договору та наполягає на застосуванні строків позовної давності до вимог позивача у даній справі.

Ухвалою господарського суду від 11.02.2021 призначено справу № 922/1777/20 до розгляду у підготовчому судовому засіданні на 11.02.2021 о 12:30 год.

Ухвалою господарського суду від 11.02.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу № 922/1777/20 до судового розгляду по суті на 12.02.2021 о 12:15 год.

Протокольними ухвалами, під час розгляду справи по суті, у судових засіданнях оголошувалась перерва, в порядку ст. 216 ГПК України.

У судовому засіданні 11.03.2021 представник позивача позов підтримав, наполягав на його задоволенні.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, з підстав, викладених у відзиві на позов та запереченнях, наданих до суду.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Присутні в судовому засіданні представники сторін погодилися з тим, що судом досліджено всі докази, які надано сторонами у відповідності до ст. 74 ГПК України.

Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.

Відповідно до ст. 219 ГПК України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 11.03.2021, відповідно до ст. 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх представників, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Рішенням Харківської міської ради від 06.03.2006 № 51/06 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва (реконструкції) та подальшої експлуатації об`єктів» ПФ «Олімпія» припинено право користування земельною ділянкою площею 0,2541 га (за її добровільної відмовою) по вул. Культури (напроти ж.б. №15) та надано її у оренду ПФ «Злагода» для будівництва культурно-ділового центру до 06.03.2008 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації об`єкту до 06.03.2056р.

На підставі вказаного рішення між Харківською міською радою (позивач, орендодавець) та Приватною фірмою «Злагода» (відповідач, орендар) укладено договір оренди землі від 21.04.2006 № 140667100114 (далі - договір) на земельну ділянку по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04.06.2020 № 211418929 право оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:07:006:0049) по по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові площею 0,2362 га, зареєстроване з 23.03.2015 за ПФ «Злагода» на підставі договору оренди землі від 21.04.2006 № 140667100114.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04.06.2020 № 211421942 за ПФ «Злагода» не зареєстроване право власності на будь-які об`єкти нерухомості у м. Харкові, окрім права оренди на вищезазначену земельну ділянку.

Відповідно до п. 15 договору земельна ділянка передається в оренду для будівництва культурно-ділового центру (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації об`єкту.

П. 8 договору встановлено, що договір укладено строком: на період будівництва до 06.03.2008 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та на період експлуатації до 06.03.2056.

До вказаного договору було укладено додаткову угоду від 20.02.2015 щодо продовження строків будівництва до 31.12.2016 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації).

Згідно з п. 3 договору, на орендованій земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна або будь-які інші об`єкти інфраструктури.

Відповідно до п. 15 договору земельна ділянка передається в оренду для будівництва культурно-ділового центру (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації об`єкту.

П. 17 договору встановлена заборона самовільної забудови земельної ділянки.

П.п. а) п. 31 договору встановлено обов`язок орендаря приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку.

Відповідно до п.п. б) п. 38 договору дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового з нищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.

Як вказує позивач, проведеним на місцевості обстеженням земельної ділянки від 26.05.2020 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) встановлено, що на земельній ділянці площею 0,2362 га (кадастровий номер 6310136300:07:006:0049) розташована тимчасова споруда. На час виїзду на місцевість діяльність не велася.

Звертаючись до господарського суду з даним позовом, позивач вважає, що розміщення на земельній ділянці з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 площею, 0,2362 га по вул. Культури у м. Харкові, тимчасової споруди здійснене з порушенням норм містобудівного та земельного законодавства, а також з порушенням умов договору, що є підставою для розірвання договору та усунення перешкод у користуванні Харківською міською радою цією земельною ділянкою шляхом демонтажу такої споруди.

Надаючи правову кваліфікацію доказам, які надані сторонами та викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договір та інші правочини та юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

У відповідності із ст. 173 ГК України та ст. 509 ЦК України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт господарювання (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вичинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкту (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язків.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).

Відповідно до ч. 7 ст.179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 1 ЗУ "Про оренду землі", оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Ч. 1 ст. 2 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст. 13 ЗУ "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ст. 792 ЦК України, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Ст. ст. 526 і 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання по ньому має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

На підставі ст. 638 ЦК України, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Позивач, звертаючись до суду з відповідним позовом, вважає, що відповідачем грубо порушенні норми містобудівного, земельного законодавства та умови договору оренди землі, оскільки на земельній ділянці з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 площею, 0,2362 га по вул. Культури у м. Харкові, що є предметом договору оренди землі, останнім було самовільно розміщено тимчасову споруду, а отже, такі порушення є підставою для розірвання договору.

На підтвердження даної позиції у справі, позивач, посилається на акт обстеження земельної ділянки від 26.05.2020, складеного головним спеціалістом відділу самоврядного контролю за використанням земель С.С. Соколовим, в якому зазначено про розташування на неогородженій спірній земельній ділянці (кадастровий номер 6310136300:07:006:0049, площею 0,2362 га по вул. Культури) тимчасової споруди, на час виїзду діяльність не велась.

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тагаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважити доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вирогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

ВС підкреслив, що такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі Дж. К. та Інші проти Швеції зазначив, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування поза розумним сумнівом ( beyond reasonable doubt ). Натоміть, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей …Суд повинен вирішити, чи з`являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Верховний Суд також зазначав, що у пунктах 1 - 3 ч.1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Дослідуючи надані позивачем докази, які на його думку, є безперечним підтвердженням того, що на спірній земельній ділянці відповідачем розміщено самовільно збудовану тимчасову споруду, яку не введено до експлуатації, а отже, таке порушення є порушенням договору оренди та є підставою для його розірвання, суд зазначає таке.

Ч. 1 ст. 376 ЦК України визначено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документу, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, для самочинного будівництва необхідна наявність однієї з підстав:

- здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети;

- здійснення будівництва без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту;

- здійснення будівництва з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Ст. 15 договору оренди землі встановлено, що земельна ділянка передається в оренду для будівництва культурно-ділового центру та подальшої експлуатації об`єкту, тобто на зазначеній земельній ділянці дозволено здійснювати будівельні роботи і вона відведена для цієї мети.

Поняття замовника визначено у п. 4 ч. 1 ст. 1 ЗУ Про регулювання містобудівної діяльності , де вказано, що це фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Замовник - фізична або юридична особа, яка має у власності або у користуванні земельну ділянку, подала у встановленому законодавством порядку заяву (клопотання) щодо її забудови для здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об`єкта містобудування (ч. 1 ст. 1 ЗУ Про архітектурну діяльність ).

Отже, набуття фізичною або юридичною особою статусу замовника будівництва має місце за одночасного виконання таких умов: 1) перебування у власності або користуванні у такої особи земельної ділянки, на якій плануються або здійснюються будівельні роботи; 2) саме цей користувач або власник земельної ділянки має намір на здійснення будівельних робіт, про що свідчить подання у встановленому порядку відповідної заяви.

Документи, після подання яких замовник будівництва набуває право на виконання будівельних робіт, визначені ч. 1 ст. 34 ЗУ Про регулювання містобудівної діяльності . Водночас згідно з частиною сьомою цієї ж статті виконання будівельних робіт без відповідного документа, передбаченого цією статтею, вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Ч. 1 ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт.

Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю відповідно до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності". Державний архітектурно-будівельний контроль замовників будівництва, які є фізичними особами, здійснюється відповідно до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" з урахуванням особливостей правового статусу таких осіб. Порядок здійснення архітектурно-будівельного контролю визначається Кабінетом Міністрів України.

Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об`єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом.

Плановою перевіркою вважається перевірка, що передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю, який затверджується керівником такого органу.

Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Підставами для проведення позапланової перевірки є:

1) подання суб`єктом містобудування письмової заяви про проведення перевірки об`єкта будівництва або будівельної продукції за його бажанням;

2) необхідність проведення перевірки достовірності даних, наведених у повідомленні про початок виконання підготовчих робіт, повідомленні про початок виконання будівельних робіт, декларації про готовність об`єкта до експлуатації, протягом трьох місяців з дня подання зазначених документів;

3) виявлення факту самочинного будівництва об`єкта;

4) перевірка виконання суб`єктом містобудування вимог приписів органів державного архітектурно-будівельного контролю;

5) вимога головного інспектора будівельного нагляду центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно- будівельного контролю та нагляду, про проведення перевірки за наявності підстав, передбачених законом;

6) звернення фізичних чи юридичних осіб про порушення суб`єктом містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності;

7) вимога правоохоронних органів про проведення перевірки.

Крім того, абз. 6 ч.1 ст.41 ЗУ Про регулювання містобудівної діяльності визначено, що підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об`єкта.

Відповідно до ч. 8 ст. 32 ЗУ Про регулювання містобудівної діяльності під час здійснення державного архітектурно-будівельного контролю на об`єктах самочинного будівництва клас наслідків таких об`єктів визначається самостійно відповідними органами державного архітектурно-будівельного контролю або із залученням експертної організації чи експерта, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат.

Таким чином, дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт під час будівництва, зокрема і встановлення факту самочинного будівництва покладено на органи державного архітектурно-будівельного контролю.

Ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що до органів державного архітектурно-будівельного контролю належать:

1) структурні підрозділи з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

2) виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.

Органом державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є нейтральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Зі змісту ст.ст. 39 та 41 ЗУ Про регулювання містобудівної діяльності встановлено, що орган ДАБІ України уповноважений виносити припис щодо усунення виявлених під час перевірки порушень, у тому числі щодо заборони експлуатації самочинно збудованих об`єктів, щодо яких відсутні дозвільні документи на будівництво та документи, які засвідчують введення їх в експлуатацію. При цьому у разі виявлення, що об`єкт, який збудований за наявності відповідного права на будівництво (зареєстрованого повідомлення, декларації та за необхідності - дозволу на виконання будівельних робіт), однак не введений в експлуатацію у встановленому порядку (без наявності документа, який засвідчує введення в експлуатацію), експлуатується, орган ДАБІ може заборонити експлуатацію такого об`єкта на підставі окремого вмотивованого рішення, а не на підставі припису.

Суд зазначає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, зокрема, будь-яких даних (рішень) щодо встановлених Інспекцією порушень ПФ «Злагода» норм містобудівного законодавства, зокрема і встановлення фактів самочинного будівництва.

Досліджуючи акт обстеження земельної ділянки від 26.05.2020, суд зазначає, що з його змісту вбачається, що на неогородженій земельній ділянці площею, орієнтовано, 0,2362 га по вул. Культури (напроти житлового будинку №15) кадастровий номер 6310136300:07:006:0049, розташовано тимчасову споруду. На час виїзду діяльність не велась.

Натомість, в першому абзаці акту обстеження земельної ділянки зазначено, що комплекс перевірочних заходів проведено щодо земельної ділянки, яка розташована за адресою: м. Харків, по вул. Культури (напроти ж.б. № 15), обстежувана земельна ділянка неогороджена, а тому твердження позивача, що було проведене саме обстеження орендованої земельної ділянки не може бути підтверджене лише зазначеним актом обстеження земельної ділянки.

Як вбачається з кадастрового плану земельної ділянки № 6310136300:07:006:0049 додаток до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 05.12.2018 № НВ 63068823282018, зазначена земельна ділянка межує з землями міста не наданими у власність або користування та з землями загального користування.

Акт обстеження земельної ділянки від 26.05.2020 не містить жодних доказів того, що тимчасова споруда розміщена на орендованій земельній ділянці та належить ПФ «Злагода» та була нею встановлена.

Суд зазначає, що обстеження земельної ділянки було здійснено позивачем без повідомлення та участі представників орендаря, таким чином акт обстеження земельної ділянки від 26.05.2020, складений позивачем, не може вважатись достовірним доказом порушення відповідачем норм законодавства, у відповідності до ст. 78 ГПК України.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем - ПФ «Злагода» було укладено договір № 06/21 від 05.03.2021 на виконання кадастрової зйомки земельної ділянки 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) з ФО - П Даниленко Д.О. (кваліфікаційний сертифікат інженера - землевпорядника № 011197, дата видачі 12.07.2013 року, свідоцтво про підвищення кваліфікації інженера - землевпорядника серія ХД № 0509, дата видачі 26.11.2020).

За результатами проведеної зйомки інженером - землевпорядником було встановлено, що в межах земельної ділянки відсутні об`єкти нерухомості. Зазначене підтверджується складеним за результатами зйомки планом меж земельної ділянки, долученим до матеріалів справи.

План меж земельної ділянки, складений за результатами зйомки, спростовує доводи позивача про розміщення тимчасової споруди на земельній ділянці площею 0,2362 га з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові.

Водночас, Харківська міська рада у поясненнях та відповіді на відзив зазначає про те, що земельна ділянка по вул. Культури (напроти ж.б.№15) вільна від забудови, будівельні роботи не ведуться, а отже ПФ "Злагода" не виконало на орендованій земельній ділянці будівництва культурно-ділового центру до 31.12.2016, а отже, порушило умови договору оренди та є додатковою підставою для його розірвання.

Суд вважає зазначені доводи безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 7 договору оренди землі, у випадку нездачі об`єктів до експлуатації у встановлені в рішенні строки, а також неотримання дозволів на виконання будівельних робіт зазначене рішення втрачає чинність і договори оренди земельних ділянок підлягають розірванню у встановленому порядку.

Відповідно до пп. а) п. 28 договору оренди землі, орендодавець має право вимагати, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.

П.п. а) п. 31 договору передбачений обов`язок орендаря приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим у встановленому порядку.

На підставі п. д) п. 31 цього договору передбачений обов`язок орендаря використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням відповідно до договору.

Відповідно до договору оренди землі від 21.04.2006 № 1406677100114, орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку, площею 0,2362 га з кадастровим номером 6310136300:07:006:0049 по вул. Культури (напроти ж.б. № 15) у м. Харкові, строком на період будівництва до 06.03.2008 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та на період експлуатації до 06.03.2056.

До вказаного договору було укладено додаткову угоду від 20.02.2015 щодо продовження строків будівництва до 31.12.2016 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації).

Як свідчать матеріали справи, між сторонами даного спору 29 грудня 2016 року була укладена додаткова угода до договору оренди землі щодо продовження строків будівництва до 31.12.2018 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації об`єкту до 06.03.2056, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 29.07.2020 № 218293574.

05 грудня 2018 року ПФ «Злагода» звернулась до Харківської міської ради з проханням продовжити строк будівництва до договору оренди землі, але, як вказує відповідач та не спростовується позивачем, на даний час відповіді на зазначений лист не отримано.

З матеріалів справи вбачається та не спростовується учасниками судового провадження, відповідач належним чином виконує умови договору оренди землі в частині сплати орендної плати за земельну ділянку з 01 січня 2018 року, розмір якої, з урахуванням коефіцієнтів індексації становить 52490,27 грн. в місяць, що підтверджується податковою декларацією з плати за землю за 2020 рік.

Як вказує позивач у поясненнях та відповіді на відзив, додатковою підставою для розірвання договору оренди землі є не здійснення відповідачем будівництва культурно - ділового центру у строк до 31.12.2016.

Натомість, з аналізу матеріалів справи вбачається, між позивачем та відповідачем 29 грудня 2016 було укладено додаткову угоду до договору оренди землі щодо продовження строків будівництва до 31.12.2018 (але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації об`єкту до 06.03.2056, що підтверджено інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 29.07.2020 № 218293574.

Таким чином, суд зазначає, що умовами договору оренди визначено строки будівництва - до 31.12.2018, але не пізніше прийняття об`єкту до експлуатації та подальшої експлуатації об`єкту до 06.03.2056 року, а отже, визначена позивачем підстава для розірвання договору оренди у зв`язку з недотриманням відповідачем строків будівництва, є безпідставною.

Ініціюючи розірвання договору оренди орендодавцем (позивачем) у судовому порядку, позивач вважає, що ще однією підставою для такого розірвання є, серед іншого, невикористання орендарем земельної ділянки за цільовим призначенням.

Оцінюючи такі твердження позивача, слід зазначити таке.

Пунктом 2.21постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" роз`яснено, що про невиконання відповідачем умов договору щодо використання землі за цільовим призначенням може свідчити, зокрема, відсутність проведення будь-яких будівельних робіт на об`єкті, що може підтверджуватися, наприклад, актом, складеним Державною архітектурно-будівельною інспекцією. Разом з тим слід звернути увагу на те, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме факт використання землі не за цільовим призначенням, а не, наприклад, невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

Ст. 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За змістом ч. 1 ст. 32 ЗУ "Про оренду землі", на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельною ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Відповідно до ст. ст. 24 та 25 ЗУ "Про оренду землі", орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди і своєчасного внесення останнім орендної плати, а орендар має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі.

Відповідно до п. «ґ» ч. 1 ст. 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Ст. 143 ЗК України передбачено, що підставою примусового припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Ч. 1 ст. 19 ЗК України, землі України поділяються на наступні категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. У межах категорії земель, земельні ділянки поділяються за конкретним цільовим призначенням.

Відповідно до ст.1 ЗУ «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, окремими видами цільового призначення земельних ділянок житлової та громадської забудови є, зокрема землі для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка (02.01), для колективного житлового будівництва (02.02), для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку (02.03), для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (03.07) та ін.

Відповідно до п. а ч. 1 ст. 96 ЗК України, землекористувачі зобов`язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Відповідно до п. ґ ч.1 ст. 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Отже, встановлено, що орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням. Використання не за цільовим є підставою для розірвання договору оренди землі в судовому порядку.

Таким чином, вирішуючи спір про розірвання договору оренди земельної ділянки необхідно дотримуватись вимог ст. 32 ЗУ "Про оренду землі".

Водночас, необхідно враховувати, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме факт використання землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, що визначена договором, а не така підстава, як невикористання земельної ділянки для забудови упродовж певного періоду.

Розірвання договору не може слугувати підставою та обставина, що будівельні роботи не були розпочаті, оскільки нецільовим використанням земельної ділянки є її використання з іншою метою, аніж та, що встановлена у договорі.

Вказана позиція підтверджується судовою практикою, та викладена, зокрема, у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 квітня 2019 року у справі № 922/324/17, Вищого господарського суду України у складі колегії суддів від 14 серпня 2014 року у справі № 910/16306/13, Вищого господарського суду України у складі колегії від 23 квітня 2015 року у справі № 910/1753/14.

У Постанові Верховного Суду, у справі № 715/214/17 від 25 березня 2020 року, чітко вказано на різницю між поняттям «невикористання земельної ділянки за цільовим призначенням» та «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» .

Згідно даної Постанови, вказані поняття є різні за правовою природою, останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення.

Використання не за цільовим призначенням передбачає дію використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.

Суд зауважує, що наразі сформувалась єдина судова практика, відповідно до якої вимога про розірвання договору оренди землі на підставі невикористання земельної ділянки за цільовим призначенням є незаконною та такою, що не підлягає задоволенню:

Так, в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 квітня 2019 року у справі № 922/324/17 зазначено, "(…) Відтак, суди правильно вказали на те, що не може бути підставою для розірвання договору та обставина, що будівельні роботи не були розпочаті, оскільки нецільовим використанням земельної ділянки є її використання з іншою метою, ніж та, що встановлена у договорі (…)» .

Аналогічна правова позиція викладена в Постановах Вищого господарського суду України у складі колегії суддів від 14 серпня 2014 року у справі № 910/16306/13 та Постанові Вищого господарського суду України у складі колегії від 23 квітня 2015 року у справі № 910/1753/14, яка визначає, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме факт використання землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, що визначена договором, а не така підстава, як невикористання земельної ділянки для забудови упродовж певного періоду. Про невиконання відповідачем умов договору щодо використання землі за цільовим призначенням може свідчити, зокрема, відсутність проведення будь-яких будівельних робіт на об`єкті, що може підтверджуватися, наприклад, актом, складеним Державною архітектурно-будівельною інспекцією.

Таким чином, посилання позивача, що відповідач використовує земельну ділянку не за цільовим призначенням, є необґрунтованими та такими, що спростовується нормами чинного законодавства, усталеною практикою Верховного Суду, викладеною у вищезазначених Постановах.

Водночас, матеріали справи свідчать про те, що на час відповідач продовжує використовувати земельну ділянку на умовах договору оренди землі, належним чином у повному обсязі виконує його умови в частині сплати орендної плати за землю. Учасниками судового провадження також не спростовувався факт того, що жодних пропозицій та заяв від орендодавця щодо припинення дії договору оренди землі на адресу орендаря не надходило.

Таким чином, звертаючись із заявою до Харківської міської ради про продовження строків будівництва, відповідач дотримався вимог законодавства, які регламентують його поведінку, необхідну для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а отже, останній може вважатись таким, що набув права "правомірного очікування". Затримка у розгляді позивачем питання про продовження строків будівництва створює перешкоди для подальшого виконання відповідачем договору оренди землі.

При укладанні договору оренди землі, орендодавець погодився, що його укладено строком на 48 років, а орендар розраховував на тривале використання земельної ділянки та отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень.

Також суд зауважує, що відповідно до ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі « East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів;

- втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема у справах: "Меллахер та інші проти Австрії" від 19.12.1998 та "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування`У'законні сподівання" особи.

При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 Європейський суд з прав людини зазначив, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

З наведеного слідує висновок про те, що по-перше, особа, якій відповідним рішенням надано право користування земельною ділянкою, набуває право власності на майно у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права володіння майном (право оренди) ще до укладення відповідного договору оренди на виконання даного рішення, по-друге, після укладення відповідного договору оренди у особи виникає право мирно володіти майном, яким є майнові права (право оренди) протягом певного строку. При цьому, право власності на майно у вигляді, як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об`єктом правового захисту згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

При розгляді справи Стретч проти Об`єднаного Королівства , Європейський суд з прав людини виходив з того, що передбачене договором оренди право орендаря на продовження цього договору має економічну цінність і юридично належить орендарю (тобто, укладаючи договір оренди, орендар обґрунтовано розраховував на продовження договору оренди). У зв`язку з цим Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що майнове право орендаря, передбачене договором оренди, є власністю в розумінні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і підлягає застосуванню при здійсненні захисту цих майнових прав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. ст. 15,16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Суд при оцінці доказів діє за своїм внутрішнім переконанням (ч. 1 ст. 86 ГПК України), при розгляді господарської справи діють певні стандарти доказування, які є спеціальними правилами, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу (п. 27 постанови ВС КГС від 29.08.2018 у справі № 910/23428/17).

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Суд повинен оцінювати справедливо за своїм внутрішнім переконанням. Жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили (ч. 2 ст. 86 ГПК України), і при цьому кожен доказ у справі має свою процесуальну вагу .

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова ВС КГС від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 - ЄДРСР №85211537).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, у пункті 80 рішення у справі Перес проти Франції ( Perez v. France , заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі Артіко проти Італії (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно заслухані , тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі Ван де Хурк проти Нідерландів (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі Пелекі проти Греції (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як довільне з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до заперечення справедливості (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обгрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Відповідно до ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ст. 11 ГПК України, суд, застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1959 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Отже, враховуючи вищевикладене, висновки позивача щодо розміщення на орендованій земельній ділянці самовільної тимчасової споруди, яку не введено до експлуатації, використання відповідачем наданої в оренду земельної ділянки не за цільовим призначенням, недотриманням відповідачем строків будівництва, спростовуються матеріалами справи та свідчать про відсутність у господарського суду підстав для розірвання договору оренди землі від 21.04.2006 № 140667100114, усунення перешкод у користуванні Харківською міською радою цією земельною ділянкою шляхом демонтажу такої споруди та повернення земельної ділянки власнику. А, отже, у задоволенні позову слід відмовити.

Щодо заяви відповідача про застосування до заявлених позовних вимог строку позовної давності, то суд зазначає наступне.

Відповідно до положень ст. 256, 257, 261 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У відповідності до ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Положеннями п.п. 1.1., 2.2. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" позовна давність, за визначенням ст. 256 ЦК України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій ст. 1 ЦК України, та у господарських відносинах (ст. 3 ГК України).

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки, судом не було встановлено наявність порушеного права позивача, в задоволенні позовних вимог відмовлено з підстав необґрунтованості, то у господарського суду відсутні законні підстави для задоволення заяви відповідача про застосування до вимог позивача строків позовної давності.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується ст. 129 ГПК України та, враховуючи відмову у задоволенні заявлених позовних вимог, судові витрати залишає за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 61, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4, 11, 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 123, 129, 177, 183, 232, 233, 236, 238, 240, 241, 242, 256 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 ГПК України та з урахуванням п. 17.5 Перехідних положень Кодексу.

Позивач - Харківська міська рада (61200, м. Харків, майдан Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243);

Відповідач - Приватна фірма "Злагода" (61166, м. Харків, вул. Бакуліна, 4-А, офіс 72).

Повне рішення складено 22.03.2021.

Суддя Р.М. Аюпова

справа № 922/1777/20