Постанова

від 23.02.2021 по справі 658/1313/19

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер справи: 658/1313/19

Номер провадження: №22-ц/819/244/21

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 лютого 2021 року Херсонський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кутурланової О.В.,

суддів: Майданіка В.В.,

Орловської Н.В.,

секретар судового засідання Давиденко І.О.

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Ковальчук Ірини Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 04 лютого 2020 року у складі судді Терещенко О.Є. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Приватного підприємства "Агрофірма ГАВАН" про визнання недійсними додаткових угод до договорів оренди земельних ділянок,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року адвокат Ковальчук І.М., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , звернулась до суду з позовом до ПП "Агрофірма ГАВАН" про визнання недійсними додаткових угод до договорів оренди земельних ділянок.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-ХС №031907 від 06 квітня 2004 року є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,14 га, кадастровий номер 6523582700:07:037:0015, а ОСОБА_2 на підставі Державного акту серії ІІІ-ХС №031908 від 06 квітня 2004 року є власником земельної ділянки, площею 6,85 га, кадастровий номер 6523582700:037:0016, які розташовані на території Костогризівської сільської Ради Каховського району Херсонської області.

31.12.2004 року між позивачами та ПП "Агрофірма ГАВАН" укладено договори оренди земельних ділянок строком на 10 років, які зареєстровані у Каховському районному відділі Херсонської регіональної філії Центр Державного земельного кадастру , про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 31 грудня 2004 року за №040472400633 та №040472400682.

На початку 2019 року позивачі дізналися про існування додаткових угод до договорів оренди земельних ділянок від 22.11.2014 року між ними та ПП "Агрофірма "Гаван", згідно яких строк дії договорів оренди від 31.12.2004 року продовжено до 22.11.2024 року.

Посилаючись на те, що позивачі додаткових угод не укладали та не підписували, просила суд визнати недійсними :

-додаткову угоду до договору оренди землі, зареєстрованому у книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 31.12.2004 року №040472400633, укладену між ОСОБА_1 та ПП "Агрофірма "Гаван" на земельну ділянку, площею 6,14 га, кадастровий №6523582700:07:037:0015, зареєстровану Державним реєстратором Каховського міжрайонного управління юстиції 22.11.2014 року за №7789171;

-додаткову угоду до договору оренди землі, зареєстрованому у книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 31.12.2004 року №040472400682, укладену між ОСОБА_2 та ПП "Агрофірма "Гаван" на земельну ділянку, площею 6,85 га, кадастровий №6523582700:07:037:0016, зареєстровану Державним реєстратором Каховського міжрайонного управління юстиції 22.11.2014 року за №7789172;

-скасувати державну реєстрацію недійсних правочинів;

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 04 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПП "Агрофірма ГАВАН" про визнання недійсними додаткових угод до договорів оренди земельних ділянок залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі адвокат Ковальчук І.М., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, а також неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просила рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 04 лютого 2020 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Заслухавши доповідача, осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах визначених ст.367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що хоча позивачі і не підписували оспорюваних правочинів, однак фактичне виконання ними обов`язків у виді отримання орендної плати за додатковими угодами протягом 5 років після спливу строку дії основного договору свідчить про фактичне визнання ними укладених правочинів та погодження з їх змістом та взаємними правами і обов`язками сторін.

Однак колегія суддів не може у повній мірі погодитися з такими висновками суду та вважає, що суд прийшов до них передчасно, допустивши порушення норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки, що може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

При цьому порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Отже, у частині першій статті 215 ЦК України та у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

При цьому частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.1 статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених ст.15 ЗУ Про оренду землі , а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. При цьому слід враховувати, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Судом встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-ХС №031907 від 06.04.2004 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,14 га, кадастровий номер 6523582700:07:037:0015, яка розташована на території Костогризівської сільської Ради Каховського району Херсонської області.

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-ХС №031908 від 06.04.2004 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 6,85 га, кадастровий номер 6523582700:037:0016, яка розташована на території Костогризівської сільської Ради Каховського району Херсонської області.

31 грудня 2004 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ПП "Агрофірма ГАВАН" укладено договори оренди належних їм земельних ділянок, згідно яких орендодавці передали в оренду земельні ділянки, що розташовані на території Костогризівської сільської Ради Каховського району Херсонської області строком на 10 років, які зареєстровані у Каховському районному відділі Херсонської регіональної філії Центр Державного земельного кадастру 31 грудня 2004 року за №040472400633 та №040472400682.

У книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 22.11.2014 року за №7789171 зареєстровано додатковий договір, укладений між ОСОБА_1 та ПП "Агрофірма "Гаван" до договору оренди землі, зареєстрованому у книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 31.12.2004 року №040472400633, щодо земельної ділянки площею 6,14 га, кадастровий №6523582700:07:037:0015.

Крім того, у книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 22.11.2014 року за №7789172 зареєстровано додатковий договір, укладений між ОСОБА_2 та ПП "Агрофірма "Гаван" до договору оренди землі, зареєстрованому у книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 31.12.2004 року №040472400682 щодо земельної ділянки площею 6,85 га, кадастровий №6523582700:07:037:0016.

Згідно висновків судово-почеркознавчої експертизи від 22.03.2019 року підписи в оспорюваних позивачами додаткових угодах від 2014 року виконані не ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно, а іншими особами.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги про визнання недійсними додаткових угод до договорів оренди, позивачі посилалися на те, що ці договори не підписували, умов їх не погоджували, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачам, як власникам цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивачів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

При цьому такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, а застосування судом не встановленого законом способу захисту можливо лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо суд дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові у справі № 145/2047/16-ц відступила від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

При цьому Велика Палата зазначила, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).

Отже, приймаючи до уваги наведене, у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не у зв`язку із безпідставністю заявлених позовних вимог.

При цьому відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивачів права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

Приймаючи до уваги наведене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 04 лютого 2020 року зміні із викладенням підстав відмови в задоволенні позовних вимог в редакції цієї постанови.

Крім того, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість доводів апелянта щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та покладення в основу рішення доказів, які подані відповідачем у копіях, які не завірені належним чином, з порушенням вимог ч.9 ст.83 ЦПК України щодо обов`язку направлення їх іншій стороні та без застосування судом наслідків порушення такого обов`язку, а також без вирішення питання про залучення їх до матеріалів справи у якості доказів.

Відповідно до ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Одним із засобів встановлення цих даних є письмові докази.

Згідно ч.9 ст.83 ЦПК України копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Положеннями ч.1-5 ст.95 ЦПК України визначено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, які подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

При цьому копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.

Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу і підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

З матеріалів справи вбачається, що 31.10.2019 року відповідачем подано заперечення на позовну заяву (які за своїм змістом і суттю є відзивом на позовну заяву, а отже його подання має відбуватися з дотриманням положень ст.ст.178, 191 ЦПК України).

До заперечень долучені копії відомостей на виплату грошей за період 2014-2018 роки, які не посвідчені належним чином, а тому не є письмовим доказом в розумінні положень ст.95 ЦПК України (а.с.69-85).

Зазначені обставини залишені судом поза увагою, як і те, що відповідачем в порушення вимог ч.9 ст.83 та ст.178 ЦПК України не надано доказів направлення їх іншим учасникам справи, наслідком чого мало бути залишення їх без розгляду.

Згідно журналу судового засідання питання про долучення наданих копій до матеріалів справи у якості доказів судом не вирішувалося.

Таким чином, з огляду на наведене, колегія суддів вважає безпідставним посилання у мотивувальній частині судового рішення на зазначені відомості на виплату грошей, як на належні та допустимі докази, оскільки їх направлено до суду з порушенням вимог процесуального законодавства, при цьому позивачі заперечують свій підпис у них.

Керуючись ст.367, ст.374, ст.376, ст. 382 ЦПК суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Ковальчук Ірини Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 04 лютого 2020 року змінити, виклавши підстави відмови в задоволенні позовних вимог в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Дата складання повного тексту постанови - 22 березня 2021 року

Головуючий О.В. Кутурланова

Судді: В.В. Майданік

Н.В.Орловська