Постанова

від 23.03.2021 по справі 374/308/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 374/308/20 Головуючий у 1-й інст. - Козіна С.М.

Апеляційне провадження 22-ц/824/4192/2021 Доповідач - Рубан С.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 березня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Рубан С.М.

суддів Заришняк Г.М., Мараєва Н.Є.

при секретарі Ткаченко Ю.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Ржищівського міського суду Київської області від 17 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Козіної С.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 внаслідок відсутності в ньому понад шість місяців без поважних причин .

Посилалась на те, що вона є власником вказаного житлового будинку. ОСОБА_1 є колишньою невісткою позивачки, яка була зареєстрована та проживала у даному будинку. У липні 2020 року рішенням Ржищівського міського суду шлюб між сином позивачки та відповідачкою було розірвано. Проте, ще задовго до розірвання шлюбу, а саме з 2007 року відповідачка зібравши свої речі залишила будинок та з того часу в ньому не проживає. Спільного господарства сторони не вели з моменту від`їзду відповідачки з будинку, її особистих речей в будинку, господарських будівлях і спорудах та на території домоволодіння немає, за комунальні послуги вона також не платить. На неодноразові прохання позивачки добровільно знятися з реєстрації в будинку позивача, в якому вона не проживає понад тринадцять років, відповідачка необґрунтовано відмовляє.

Рішенням Ржищівського міського суду Київської області від 17 грудня 2020 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Посилається на те, що твердження позивача, що з 2007 року відповідачка забрала свої речі та залишила будинок і з того часу проживає за іншою адресою є необґрунтовані. Факт відсутності відповідача за місцем реєстрації спростовується датою народження сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований за місцем реєстрації батьків, датою реєстрації шлюбу - це відмітка в паспорті ІНФОРМАЦІЯ_2 , датою народження доньки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 . Суд не встановлював та не досліджував факт народження дітей, їх реєстрації за адресою, яку вказувала відповідач у судовому засіданні. Крім того, оскаржуваним рішенням суд вирішив інтереси та права неповнолітніх дітей на їх місце проживання з одним з батьків, позбавивши законного представника (опікуна) дитини на опіку. Суд послався на ст.163 ЖК України, яка регулює лише право збереження за наймачами або членами його сім`ї займаного жилого приміщення, але суд не врахував, що відповідач не є і не була наймачем, а також її колишній чоловік не був наймачем так як відсутній договір найму жилого приміщення. Суд не дослідив обставини яким чином вселена та зареєстрована відповідачка у будинок. Позивачка є власником будинку, тому до спірних правовідносин суд мав би застосувати вимоги глави 6 ЖК України та норми ст.405 ЦК України. Якщо відповідач і визнавала позов, то факт відсутності певний час пояснювала тим, що діяла в інтересах своїх дітей, щоб не завдавався психологічний вплив з боку власника будинку на неповнолітніх дітей, крім того, дочка є дитиною - інвалідом.

Позивач ОСОБА_3 подала до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечувала проти задоволення апеляційної скарги. Посилається на те, що доводи апеляційної скарги про недоведеність обставин справи є абсолютно безпідставними, оскільки відповідач у судовому засіданні в суді першої інстанції визнала позовні вимоги та подала відповідну заяву, тому судом першої інстанції у відповідності до норм ч.3 ст.200, ч.4 ст.206 ЦПК України та згідно п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції , п.11 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення у цивільній справі , та враховуючи те, що права, свободи чи інтереси інших осіб не порушують, судом ухвалено рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині оскаржуваного рішення посиланням на визнання позову та прийняття його судом без з`ясування та дослідження інших обставини справи.

В судовому засіданні позивач заперечувала проти доводів апеляційної скарги та просила рішення суду залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належно.

Від представника відповідача до суду надійшла заява про відкладення розгляду справи, у зв`язку із зайнятістю у іншому судовому процесі.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосується безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку апелянт при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства.

З матеріалів справи вбачається, що апеляційним судом дана справа неодноразово призначалась до розгляду та відкладалась, у зв`язку з клопотанням представника відповідача через зайнятість у інших судових засіданнях.

З урахуванням викладеного, зважаючи на строки розгляду справи у суді апеляційної інстанції та відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, апеляційний суд вважає за можливе розглянути справу у відсутності сторони відповідача.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем визнано позовні вимоги, що не суперечить вимогам закону та не порушує права, свободам, чи інтересам інших осіб.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції та не приймає до уваги доводи апеляційної скарги виходячи з наступного.

Виходячи з положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 264 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

За приписами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ст.150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Статтею 72 ЖК Української РСР визначено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

За змістом ст. 7 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні , зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопада 1996 року Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки /реєстрації/ самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

З наявної в матеріалах справи копії будинкової книги для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_1 вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрована у вказаному будинку.

ОСОБА_1 є колишньою дружиною ОСОБА_6 , який є сином позивача.

Указані обставини не заперечуються сторонами, тому в силу положень ч.1 ст.82 ЦПК України доказуванню не підлягають.

Звертаючись із даним позовом до суду позивач вказувала на те, що у період з 2007 року ОСОБА_1 не проживає у вказаному будинку, на підтвердження чого надала акти встановлення факту місця проживання (непроживання) від 14 лютого 2020 року, 28 квітня 2020 року, 13 червня 2020 року, 04 серпня 2020 року, згідно висновків яких громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 фактично з 2007 року і по даний час за адресою: АДРЕСА_1 не проживає.

На спростування указаних посилань відповідач не надала жодного належного та обґрунтованого доказу, в свою чергу посилання ОСОБА_1 про те, що її проживання у будинку АДРЕСА_2 підтверджується фактом народження дітей не заслуговують на увагу, оскільки сам по собі факт народження дітей не свідчить про місце проживання відповідача.

Ухвалюючи оскаржуване рішення судом прийнято до уваги заяву відповідача ОСОБА_1 , яка визнала позовні вимоги та апеляційним судом перевірено указану обставину, прослухано звукозапис судового засідання та встановлено, що у судовому засіданні суду першої інстанції, яке відбулось 17 грудня 2020 року ОСОБА_1 визнала позовні вимоги та не заперечувала тієї обставини, що вона не проживає у вказаному будинку з 2007 року.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач подала заяву від 17 грудня 2020 року в якій вказувала, що вона визнає позовні вимоги в повному обсязі (а.с.31).

Посилання скаржника на те, що вказане рішення порушує права неповнолітніх дітей відповідача не заслуговують на увагу зважаючи на те, що ОСОБА_3 звертаючись із даним позовом до суду просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житлом, а вимог щодо внуків ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 позивач не заявляла.

Доводи апеляційної скарги щодо визнання позову в суду першої інстанції виходячи з інтересів дітей апеляційний суд оцінює критично, оскільки рішенням суду права дітей не порушено.

Крім того, у суді апеляційної інстанції встановлено, що після розірвання шлюбу між ОСОБА_6 (сином позивача) та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , (онук) проживає разом із батьком у будинку позивача, а ОСОБА_5 проживає разом з матір`ю ОСОБА_1 та її новим чоловіком, за їх місцем проживання.

Згідно ч.3 ст.200 ЦПК України, за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Відповідно до ч.1 ст.206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Частиною 4 ст. ст.206 ЦПК України визначено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

У п. 24 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 червня 2009 року № 2 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції та п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі вказано, що у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову та прийняття його судом без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Враховуючи, що визнання відповідачем позову вимогам закону не суперечить, права, свободи чи інтереси інших осіб не порушуються, суд першої інстанції обґрунтовано прийняв визнання ОСОБА_1 позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи, та ухвалив рішення про задоволення позову.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині апеляційний суд не приймає до уваги.

В позовній заяві позивач посилалась на ст.72 ЖК України та ст.ст.319, 321, 391 та 405 ЦК України.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв вірне рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 , а тому колегія суддів підстав для його скасування не вбачає.

Встановивши фактичні обставини справи та дослідивши надані докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.

Оскільки рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Ржищівського міського суду Київської області від 17 грудня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття , може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення .

Повний текст постанови складено 01 квітня 2021 року.

Головуючий Рубан С.М.

Судді Заришняк Г.М.

Мараєва Н.Є.