Ухвала

від 23.03.2021 по справі 910/7683/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

23 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/7683/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача - Гудзима О. В.,

відповідачів - Титикало Р. С.,

третьої особи - Титикало Р. С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Стрілець АТ"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 (судді: Пономаренко Є. Ю. - головуючий, Поляк О. І., Дідиченко М. А.) у справі

за позовом Приватного акціонерного товариства "Стрілець АТ"

до Київської міської організації Товариства сприяння обороні України та Підприємства "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Громадська організація "Товариство сприяння обороні України",

про визнання договору недійсним та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

1. У травні 2017 року Приватне акціонерне товариство "Стрілець АТ" (далі - ПрАТ "Стрілець АТ") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської організації Товариства сприяння обороні України (далі - Київська міська організація ТСО України) та Підприємства "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України" про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна (будівлі казарми та будівлі теплопункту) загальною площею 457 м 2 , розташованого за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, укладеного 27.07.2016 між відповідачами та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О. О. за реєстровим № 1319 (далі - оспорюваний договір);

- визнання за ПрАТ "Стрілець АТ" права власності на зазначене нерухоме майно.

Позовні вимоги з посиланням на статті 15, 16, 202, 203, 215, 392 Цивільного кодексу України та положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" обґрунтовані тим, що за наслідками укладення між відповідачами договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.07.2016, спірне нерухоме майно було відчужені особою, яка не була власником цього нерухомого майна, а дійсним власником спірного майна є ПрАТ "Стрілець АТ" на підставі договору компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 (у редакції угоди від 18.09.2003), укладеного між ним та Київським міським комітетом ТСО України.

2. У відзивах на позовну заяву Київська міська організація ТСО України та Підприємство "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України" просили відмовити у його задоволенні з огляду на недоведеність позивачем його вимог та наявності у нього права власності на спірне нерухоме майно.

3. Згідно з ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2017 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Громадську організацію "Товариство сприяння обороні України".

4. Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2020, відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 19.04.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.10.2017 у справі № 910/7683/17 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

5. Під час нового розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 10.08.2020 позов ПрАТ "Стрілець АТ" задоволено повністю, визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 м 2 , розташованого за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А, укладений 27.07.2016 між Київською міською організацією ТСО України та Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України"; визнано за ПрАТ "Стрілець АТ" право власності на спірне нерухоме майно.

Суд першої інстанції установив, що матеріали справи не містять, а Київською міською організацією ТСО України не надано суду належного та допустимого доказу на підтвердження того, що станом на момент укладення договору купівлі-продажу саме йому належало право власності на спірне нерухоме майно, яке б надало йому право на власний розсуд розпорядитися ним шляхом відчуження на користь Підприємства "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України".

При цьому, місцевий суд встановив факт передання Київською міською організацією ТСО України позивачеві спірного нерухомого майна на виконання умов договору компенсаційних витрат, а відтак і виникнення з цього моменту у ЗАТ "Стрілець АТ" (правонаступником якого є позивач) права власності на нерухоме майно.

6. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 10.08.2020 скасовано, прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що враховуючи те, що у цьому випадку право власності на спірне майно зареєстровано за Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України", задоволення вимог про визнання за позивачем права власності, а також визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27.07.2016, не є ефективним способом захисту порушеного права позивача, оскільки не спроможне його відновити.

7. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду, ПрАТ "Стрілець АТ" у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 10.08.2020 - залишити в силі, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із невірним застосуванням судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин статей 387, 388 Цивільного кодексу України з посиланням на постанови Верховного Суду, які не підлягали застосуванню, та незастосуванням судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, які підлягали застосуванню, а саме висновки, викладені у постановах від 13.11.2018 у справі № 916/665/18, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15 та від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16.

Скаржник зазначає, що у вказаних ним постановах зроблено висновок, що ототожнювати факт набуття права власності (а відтак права володіння) з фактом його державної реєстрації, а тим більше тлумачити факт державної реєстрації як підставу виникнення такого права є логічною та юридичною помилкою, намаганням підмінити поняття причини та наслідку. При дослідженні обставин наявності в особи права власності необхідно встановити правову підставу набуття такого права, а не обмежуватися виключно встановленням факту державної реєстрації.

Заявник касаційної скарги вважає, що суд апеляційної інстанції невірно застосував до спірних правовідносин статтю 392 Цивільного кодексу України та не застосував до спірних правовідносин висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, у якій зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17, від 05.07.2018 у справі № 910/16594/15, від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.

Скаржник зазначає, що факт перебування спірних об`єктів нерухомого майна у власності позивача був належним чином з`ясований та підтверджений судом першої інстанції, який при повному дотриманні вказівок суду касаційної інстанції, викладених у постанові від 19.04.2018 у цій справі, належним чином встановив та підтвердив цей факт.

Заявник касаційної скарги наголошує, що визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу як самостійна окрема вимога у цьому спорі не матиме наслідком відновлення порушених прав позивача як власника спірного нерухомого майна у зв`язку з чим позивач вірно обрав спосіб захисту свого порушеного права згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України, пред`явивши додаткову вимогу про визнання за позивачем права власності на майно на підставі статті 392 зазначеного Кодексу.

Крім того, скаржник зазначає про невірне застосування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, оскільки такі висновки стосуються інших правовідносин.

8. У відзиві на касаційну скаргу Київська міська організація ТСО України просить відмовити у її задоволенні, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 у справі - залишити без змін, акцентуючи увагу на тому, що у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, на висновки в якій посилався суд апеляційної інстанції, зазначено, що якщо право на майно зареєстровано за іншою особою, то належним способом захисту є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.

У постанові Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц зазначено, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Однією із обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема, тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який вказує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, і який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким (постанова Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 522/7636/14-ц).

При цьому, у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц Верховний Суд зазначив, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 Цивільного кодексу України, зокрема, набуває права володіння. Отже, з огляду на специфіку речей в обороті, володіння рухомими і нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджено, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому порядку.

Таким чином, з наведеної позиції Верховного Суду, як зазначає відповідач у справі, слідує, що власник нерухомого майна перестає бути володільцем цього майна лише в разі припинення державної реєстрації його права власності та перереєстрації цього права за іншою особою.

В матеріалах справи відсутні докази володіння, користування та розпорядження позивачем спірними приміщеннями за весь період. При цьому, на сьогодні спірним майном користується єдиний законний власник (добросовісний набувач) - Підприємство "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України", який набув право власності відповідно до вимог закону.

Оскільки позивач не є стороною договору купівлі-продажу нерухомого майна від 27.07.2016, якщо він вважає себе власником відчуженого майна, захист його порушених прав можливий виключно шляхом пред`явлення віндикаційного позову до добросовісного набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України, що повністю узгоджується з постановою Верховного Суду України від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

9. У відзиві на касаційну скаргу Підприємство "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України" також просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, з підстав, аналогічних тим, що викладені у відзиві Київської міською організації Товариства сприяння обороні України.

10. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами для касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання про застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

11. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи, а обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у наведеному випадку не підтвердилися з огляду на таке.

12. Як свідчать матеріали та було установлено судами під час розгляду справи, 10.03.2000 між Акціонерним товариством "Стрілець" (правонаступником якого є ПрАТ "Стрілець АТ" (товариство)) та Київським міським комітетом ТСО України (комітет) укладено договір компенсаційних витрат (далі - договір компенсаційних витрат), згідно з умовами якого комітет гарантує товариству передачу земельної ділянки площею 1,35 га, виділеної йому згідно з рішеннями виконавчого комітету Київської міської ради від 09.02.1987 № 103 та від 18.04.1967 № 610, а також будівель колишньої радіошколи і бойлерної, розташованих на земельній ділянці по вул. Індустріальній, 27, які перебувають на балансі комітету, а товариство гарантує передачу комітету у власність у новозбудованій будівлі ділового центру за адресою: вул. Індустріальна, 27 Жовтневого району м. Києва, приміщення підвалу, 1 та 2 поверхів загальною площею 550 м 2 згідно зі схемами, затвердженими сторонами (розділ 1).

14.03.2002 Київською міською радою було прийнято рішення № 300/1734 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", згідно з пунктом 18 якого:

- затверджено проект відведення земельної ділянки АТ "Стрілець АТ" для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру на вул. Індустріальній, 27 у Солом`янському районі м. Києва;

- вилучено з користування Київської міської організації ТСО України частину земельної ділянки, відведеної відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 18.04.1967 № 610 "Про відвід земельної ділянки Київському обласному комітету ДТСААФ під будівництво будинку технічного навчання" та від 09.02.1987 № 103 "Об отводе земельных участков предприятиям, учреждениям и организациям для строительства объектов", площею 1,35 га (лист-згода від 31.02.2000 № 5/379);

- передано АТ "Стрілець АТ ", за умови виконання пункту 18.1 цього рішення, в довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 1,35 га для будівництва, обслуговування та експлуатації ділового центру на вул. Індустріальній, 27 у Солом`янському районі м. Києва за рахунок земель, вилучених відповідно до пункту 18 цього рішення.

18.09.2003 за актом приймання-передачі Київська міська організація ТСО України передала для знесення, а АТ "Стрілець АТ" прийняло таке нерухоме майно: будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 м 2 та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 м 2 , розташовані на ділянці по вул. Індустріальній, 27А.

18.09.2003 між АТ "Стрілець АТ" (дарувальник) та Київською міською організацією ТСО України (обдарований) укладено договір дарування, відповідно до пункту 1 якого, цим договором регулюються правовідносини щодо безоплатної передачі дарувальником обдарованому права власності на предмет дарування, яким у цьому договорі є: приміщення загальною площею 381,6 м 2 (у тому числі сходова клітина 15,5 м 2 ), розташоване на другому поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, що становить 8/100 частин від домоволодіння площею 4 771,60 м 2 .

На виконання умов договору дарування АТ "Стрілець АТ" передало за актом прийому-передачі від 18.09.2003, а Київська міська організація ТСО України прийняла визначене у договорі дарування приміщення, розташоване у будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві.

На підставі договору дарування за Київською міською організацією ТСО України було зареєстровано право колективної власності на приміщення загальною площею 381,6 м 2 , що становить 8/100 частин домоволодіння площею 4 771,60 м 2 , та розташоване в м. Києві по вул. Заболотного, 48А, про що 29.06.2004 вчинено реєстраційний запис № 1475-п у реєстровій книзі № 10п-323, що підтверджується реєстраційним посвідченням Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна.

18.09.2003 між АТ "Стрілець АТ" (правонаступником якого є ПрАТ "Стрілець АТ", товариство), та Київською міською організацією ТСО України (організація) була укладена угода про викладення договору компенсаційних витрат від 10.03.2000 у новій редакції (далі - угода від 18.09.2003), згідно з пунктом 1 якої організація відмовилася на користь товариства від земельної ділянки площею 1,35 га по вул. Індустріальній, 27А (літера А), а також передало товариству для повного знесення будівлі колишньої радіошколи (дім-казарма) загальною площею 408 м 2 та бойлерної (теплопункт) загальною площею 49 м 2 , розташованих на цій земельній ділянці.

АТ "Стрілець АТ" як компенсацію на підставі договору дарування та акта від 18.09.2003 передало Київській міській організації ТСО України у власність приміщення загальною площею 381,6 м 2 (у тому числі сходова клітина 15,5 м 2 ), розташоване на 2 поверсі будинку № 48А по вул. Заболотного в м. Києві, яке зареєстровано за товариством на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Плохутою Б. П. 13.05.2003 за № 1707, про що 20.05.2003 здійснено запис у реєстровій книзі № 10П-323 (пункт 2 угоди від 18.09.2003).

Суди також установили, що 27.07.2016 між Київською міською організацією ТСО України (продавець) та Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України" (покупець) укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1319 (оспорюваний договір), за умовами пункту 1 якого продавець передає у власність, а покупець приймає належне продавцеві приміщення - будівлю казарми та будівлю теплопункту, розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, будинок 27А, загальною площею 457,0 м 2 , і сплачує за нього визначену за домовленістю сторін грошову суму.

22.09.2016 на підставі оспорюваного договору право власності на будівлю казарми загальною площею 308 м 2 та будівлю теплопункту загальною площею 49 м 2 , розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27А, було зареєстровано за Підприємством "Міський спортивно-технічний клуб" Київської міської організації ТСО України", що підтверджується інформаційною довідкою з Державних реєстрів від 30.03.2017№ 83832770.

13. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ПрАТ "Стрілець АТ" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна (будівлі казарми та будівлі теплопункту загальною площею 457 м 2 , розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гетьмана Вадима, 27-А), укладеного 27.07.2016 між відповідачами та визнання за ПрАТ "Стрілець АТ" права власності на нерухоме майно з посиланням на статті 15, 16, 202, 203, 215, 392 Цивільного кодексу України та положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у зв`язку із відчуженням за спірним договором майна особою, яка не є власником такого майна, у той час як дійсним власником майна є позивач на підставі договору компенсаційних розрахунків від 10.03.2000 (у редакції угоди від 18.09.2003), укладеного між ним та Київським міським комітетом ТСО України, однак його право не визнається відповідачем.

14. За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 202 цього Кодексу правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

15. За змістом статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Бейелер проти Італії " ( Beyeler v. Italy ), заява № 33202, § 100).

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування ( legitimate expectation ) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28.09.2004 у справі "Копецький проти Словаччини" ( Kopecky v. Slovakia ), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02.07.2002 у справі "Гайдук та інші проти України" ( Gayduk and Others v. Ukraine ), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 50) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16).

16. За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним із способів захисту цивільного права є визнання правочину недійсним.

У постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

17. У пунктах 67-81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 зроблено такі висновки:

"Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Згідно з положеннями статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17 та від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98).

Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами".

Згідно з пунктом 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.

18. Статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

19. Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 Цивільного кодексу України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1-3 статті 388 Цивільного кодексу України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Наведена правова позиція, яку враховано судом апеляційної інстанції під час розгляду справи, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 183/1617/16.

20. За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 зазначеного Кодексу).

Отже, у розумінні наведених положень правом на пред`явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом відкриття провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згідно із цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

21. Ураховуючи наведені положення законодавства та правові позиції Верховного Суду, зокрема, у справі № 916/1608/18, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивачем було обрано неналежний та неефективний спосіб захисту свого права, що, в свою чергу, є підставою для відмови у задоволенні позову.

При цьому, доводи скаржника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, зводяться до незгоди з оскаржуваним судовим рішенням.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права підстави набуття позивачем права власності судом не досліджуються, а оцінка оскаржуваного правочину не здійснюється.

22. ПрАТ "Стрілець АТ" звертаючись з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 як на підставу касаційного оскарження, посилається на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із невірним застосуванням судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин норм права без урахування висновків, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду, від 13.11.2018 у справі № 916/665/18, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15 та від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, в яких схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15- ц (провадження № 14-737цс19).

23. З приводу посилань скаржника на постанови Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке:

- у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16, на яку посилався заявник касаційної скарги, Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Київської міської ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29.12.2011, укладеного між ТОВ "Преско-В" та ТОВ "Авалон Комерц Груп" та договору купівлі-продажу нерухомого майна від 25.07.2015, укладеного між ТОВ "Авалон Комерц Груп" та ТОВ "Аурум Інвест" і зобов`язання ТОВ "Аурум Інвест" повернути Київській міській раді земельну ділянку з приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд, дійшов таких висновків.

З огляду на положення статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, яка діяла на час державної реєстрації права власності на спірне майно за відповідачем - ТОВ "Преско-В"), Верховний Суд визнав правильними висновки судів попередніх інстанцій, що державна реєстрація це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації не видається за можливе. При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Верховний Суд зазначив, що об`єкт нерухомості, відчужений за оспорюваними договорами збудований на земельній ділянці, що не була належним чином відведена відповідачеві для цієї мети, а також без дозвільних документів, які надають право виконувати будівельні роботи, без належно затвердженого проекту, без введення в експлуатацію спірного об`єкту нерухомості, а тому в силу частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України право власності у відповідача - ТОВ "Преско-В" або інших осіб не виникало.

За таких обставин, Верховний Суд у справі № 910/15993/16 визнав правомірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що у відповідача - ТОВ "Преско-В" не виникло права власності на нежитлове приміщення площею 96,40 м 2 , по проспекту Лісовому, 25б і таке неіснуюче право щодо об`єкта нерухомості не породжує й прав власника щодо розпорядження майном, зокрема, продажу третім особам;

- у справі № 916/675/15 (постанова Верховного Суду від 17.04.2019, на яку посилається заявник касаційної скарги), предметом позову була вимога Обслуговуючого кооперативу "Гаражний кооператив "Глушко 11Е" до Одеської міської ради та Фізичної особи-підприємця Кіктенка О. М. про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування "Про передачу фізичній особі-підприємцю Кіктенку О. М. в оренду земельної ділянки площею 0,0721 га, за адресою: м. Одеса, проспект Академіка Глушка, 11-Е, для експлуатації та обслуговування відкритої автостоянки на 50 машиномісць" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення місцевого суду про задоволення позову, зазначив, що сукупний правовий аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою без наявності чинного правовстановлюючого документа на підтвердження такого права не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності. Місцевий суд встановив, що на момент прийняття оспорюваного рішення Одеської міської ради від 16.04.2013 № 3368-VI та укладання договору оренди земельної ділянки від 12.06.2013, ухвалою Верховного Суду України від 02.02.2011 у справі за № 6-121св09 були скасовані судові рішення у цивільній справі № 2-5896/08 згідно з якими було визнано за Кіктенко О. М. (відповідачем) право власності, зокрема на автостоянку на 50 машино-місць, що розташована у м. Одесі, проспект Академіка Глушка, 11-Е, як на спадщину за законом після смерті матері відповідача;

- у справі № 916/665/18 (постанова Верховного Суду від 13.11.2019), на яку посилається скаржник, Верховний Суд зауважив, що здійснення державної реєстрації прав (їх обтяжень) на нерухоме майно за загальним правилом означає підтвердження державою фактів набуття, припинення чи переходу відповідних речових прав, що надає право управненій особі посилатися на відомості з Державного реєстру прав у спорах з третіми особами для підтвердження відповідних фактів у встановленому порядку.

Проте державна реєстрація не є підставою набуття права власності. За своєю правовою природою, реєстрація полягає у визнанні правопорядком юридичних фактів набуття, зміни та втрати права власності, тобто засвідчення державою вже існуючого на момент здійснення реєстрації права власності. Ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації, а тим більше тлумачити факт державної реєстрації як підставу виникнення такого права є логічною та юридичною помилкою, намаганням підмінити поняття причини та наслідку.

При дослідженні обставин наявності в особи права власності необхідно встановити правову підставу набуття такого права, а не обмежуватись виключно встановленням факту державної реєстрації.

Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення у справі № 916/665/18, дійшов висновку про правомірність висновків судів про задоволення позовних вимог, з огляду на встановлення судами обставин стосовно того, що згідно із законодавством внесення майна державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, як вкладу до статутного (складеного) капіталу забороняється і відповідно, юридичній особі не може належати це майно на праві приватної власності, якщо інше прямо не передбачено законом, спірний майновий комплекс був наданий відповідачеві не у приватну власність, а для здійснення статутної діяльності і це майно залишається об`єктом права державної власності, а рішення Кабінетом Міністрів України про зміну правового режиму цього майна не приймалось, отже зміна форми власності з державної на приватну не відбулась.

Крім того, заявник касаційної скарги посилався на те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, посилаючись на постанови Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17 від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17, від 05.07.2018 у справі № 910/16594/15, від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18 та висновки Великої Палати, викладені у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.

У постанові Верховного Суду від 05.07.2018 у справі № 910/16594/15 Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що визнання прилюдних торгів 20.03.2013 недійсними, як самостійна позовна вимога, не матиме наслідком відновлення порушених прав позивача як власника спірного нерухомого майна, яке в період з 20.03.2013 неодноразово переходило у володіння третіх осіб за цивільно-правовими договорами (купівлі-продажу, іпотеки, оренди), у зв`язку з чим позивачем вірно обрано спосіб захисту свого порушеного права згідно статей 15, 16 Цивільного кодексу України та пред`явлено віндикаційну вимогу про витребування спірного майна у відповідача-3, як його добросовісного набувача та фактичного володільця в порядку статті 388 Цивільного кодексу України.

У постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17 предметом позову була вимога Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" до Бориславської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку. Суд, залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позову зазначив, що надавши оцінку всім наявним в матеріалах справи доказам та встановивши недоведеність позивачем права власності на спірну земельну ділянку, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, оскільки з її змісту вбачається, що судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

У постанові Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17 предметом позову була вимога Товариство з обмеженою відповідальністю "НІКА - 97" до Товариства з обмеженою відповідальністю "СВІТЛАНА-2000" та Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам`янської міської ради про визнання права власності на будівлю кафе та скасування в реєстрі прав власності на нерухоме майно запису від 15.08.2005 про державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за відповідачем (Товариством з обмеженою відповідальністю "СВІТЛАНА-2000"). Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд зазначив, що чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство передбачало можливість внесення учасником до статутного фонду товариства не тільки певного майна, а й права користування таким майном. При цьому будь-який вклад учасника, у тому числі право користування майном, підлягав грошовій оцінці.

У цьому випадку судом апеляційної інстанції не було встановлено обставин набуття позивачем права власності на спірні приміщення за рішенням засновника відповідача від 13.03.2000, оскільки встановлені судом обставини свідчать про передачу позивачу саме права користування спірним майном, а не права власності на нього. Тобто, внаслідок внесення спірного майна до статутного фонду позивача не відбулося переходу права власності на це майно до останнього, а його правомочності щодо майна обмежені виключно правом користування ним, тоді як власником спірного майна залишився відповідач-1. У зв`язку із чим висновок суду про відсутність у позивача матеріально-правових підстав заявляти про порушення права власності та відсутність підстав завертатись за захистом цього права, у тому числі шляхом його визнання, зроблений з дотриманням норм законодавства, зокрема статей 16, 392 Цивільного кодексу України та відповідно до встановлених на підставі доказів, обставин справи.

У справі № 910/8880/18 (постанова Верховного Суду від 11.04.2019), залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Комунального підприємства "Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд м. Києва" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лендер Груп" про витребування майна та визнання права власності, Верховний Суд виходив з того, що суди установили ненадання позивачем належних та допустимих доказів набуття ним права власності на спірне нерухоме майно, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для витребування цього майна на користь позивача.

У справі № 905/1926/16 (постанова Верховного Суду від 11.09.2018) Велика Палата Верховного Суду скасовуючи судові рішення (за позовом Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго" до ПрАТ "ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля" про зобов`язання вчинити дії) та закриваючи провадження у справі зазначила, що вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин. Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача надати акт приймання-передачі електроенергії за договором купівлі-продажу не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

24. Зазначене свідчить, що судові рішення у справах на які посилається заявник касаційної скарги, як на підставу для касаційного оскарження, та у справі, що розглядається, не є такими, які ухвалені щодо подібних правовідносин (за схожими предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими фактичними обставинами та однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин), висновки судів у цих справах щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позовних вимог, зроблено виходячи із конкретних обставин справи, встановлених судами на підставі оцінки всіх доказів у справі.

Інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови.

25. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики з вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

26. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПрАТ "Стрілець АТ" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 у справі № 910/7683/17.

27. Клопотання ПрАТ "Стрілець АТ", яке надійшло до суду 23.03.2021 про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню з огляду на положення процесуального законодавства щодо строків розгляду касаційної скарги, викладенням учасниками справи своїх доводів та заперечень у письмовому виді, а також у судовому засіданні 16.03.2021, в якому оголошувалася перерва до 23.03.2021.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Стрілець АТ" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 у справі № 910/7683/17, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак