Постанова

від 24.03.2021 по справі 331/4904/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 331/4904/15-ц

провадження № 61-15554св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Бердянська державна нотаріальна контора,

особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Крилової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Бердянська державна нотаріальна контора, про стягнення суми боргу зі спадкоємців кредитора за договором позики шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, посилаючись на те, що 14 червня та 07 серпня 2012 року між ним та ОСОБА_5 були укладені письмові договори позики, за якими ОСОБА_5 отримав від нього в борг грошові кошти на загальну суму 120 500 доларів США, які зобов`язався повернути через 3 роки. Однак своїх зобов`язань за договорами позики ОСОБА_5 не виконав, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Спадкоємцем за заповітом, яка прийняла спадщину після померлого ОСОБА_5 , є ОСОБА_2 . Крім того, оскільки договори позики були укладені позичальником в інтересах сім`ї, то його дружина ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , також мала нести відповідальність за борговими зобов`язаннями. Після смерті ОСОБА_6 спадщину прийняли її чоловік ОСОБА_5 та син - ОСОБА_3 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно із відповідачів на свою користь заборгованість за договорами позики від 14 червня 2012 року та від 07 серпня 2012 року в сумі 2 654 100 грн шляхом звернення стягнення на успадковане майно - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 05 вересня 2018 року у складі судді Антоненко М. В. позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 14 червня 2012 року та від 07 серпня 2012 року в сумі 1 990 575 грн шляхом звернення стягнення в межах належних ОСОБА_2 3/4 часток в земельній ділянці кадастровий номер 2310400000:07:001:0165, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також - 3/4 часток в домоволодінні по АДРЕСА_1 , до складу якого входять: житловий будинок з козирком - літ. А , сіни з козирком - літ а , господарська будівля з мансардою - літ. К , вбиральня - літ. Ж , душ - літ. З , господарська будівля - літ. Л, літня кухня - літ. В , балкон до літ. В , вхід до літньої кухні - літ. М , ґанок та сходи - літ. л , паркан - літ. м-1, м-3 , ворота - літ. л-2 , замощення - 1. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 14 червня 2012 року та від 07 серпня 2012 року в сумі 663 525 грн шляхом звернення стягнення в межах належної ОСОБА_3 1/4 частки в земельній ділянці кадастровий номер 2310400000:07:001:0165, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також - 1/4 часток в домоволодінні по АДРЕСА_1 , до складу якого входять: житловий будинок з козирком - літ. А , сіни з козирком - літ а , господарська будівля з мансардою - літ. К , вбиральня - літ. Ж , душ - літ. З , господарська будівля - літ. Л, літня кухня - літ. В , балкон до літ. В , вхід до літньої кухні - літ. М , ґанок та сходи - літ. л , паркан - літ. м-1, м-3 , ворота - літ. л-2 , замощення - 1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вимоги ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно, яке увійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_5 та отримане відповідачами в натурі, є обґрунтованими. Позивач вправі вимагати захисту свого порушеного права саме в такий спосіб, оскільки обов`язок спадкоємців боржника перед позикодавцем (кредитором) спадкодавця полягає в поверненні сум боргу за договорами позики, що виникли до дня смерті спадкодавця, але в межах вартості одержаного у спадок майна та відповідно до розміру часток кожного з них.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, у березні 2019 року особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 04 липня 2019 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення апеляційного провадження в цій справі залишено без задоволення.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 заявив клопотання про зупинення апеляційного провадження в цій справі до закінчення розгляду справи № 310/11046/18 за його позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання договору дарування нерухомого майна недійсним, скасування реєстрації права власності, повернення сторін до первісного стану . Оскільки позивачем не долучено ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області про відкриття провадження у справі, то відсутні підстави для задоволення вказаного клопотання.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 04 липня 2019 року апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, ОСОБА_4 задоволено частково. Заочне рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 05 вересня 2018 року скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено. Справу в частині позовних вимог до ОСОБА_3 направлено для продовження розгляду за встановленою виключною підсудністю до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно з договорами дарування від 01 грудня 2017 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 належні їй на праві власності 3/4 частки житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1 . 01 грудня 2017 року за ОСОБА_4 було зареєстроване право власності на вказані частки у нерухомому майні. Таким чином, на час ухвалення місцевим судом рішення в цій справі власником 3/4 часток спірного майна був ОСОБА_4 , а не відповідач ОСОБА_2 . Крім того, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову до ОСОБА_3 також не може бути залишене без змін, оскільки воно прийнято з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Так, первісно ОСОБА_1 пред`явив позов до ОСОБА_7 , якого вважав спадкоємцем ОСОБА_5 за заповітом від 12 листопада 2014 року, про стягнення боргу за договорами позики. В подальшому з`ясувалося, що спадкоємцем померлого боржника за пізніше складеним заповітом є ОСОБА_2 , яка 07 жовтня 2015 року була залучена до участі у справі як належний відповідач. Проте здійснивши заміну неналежного відповідача на належного - ОСОБА_2 , яка зареєстрована по АДРЕСА_1 , місцевий суд не вирішив питання щодо зміни підсудності справи. У травні 2016 року ОСОБА_1 остаточно уточнив позовні вимоги, визначивши відповідачами у цій справі - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який мешкає в Російській Федерації, а способом захисту своїх прав - погашення боргів спадкодавця шляхом звернення стягнення на частки спадкоємців у спадковому майні, яке є нерухомим майном. 01 червня 2017 року ОСОБА_2 заявила клопотання про передачу цієї справи за підсудністю на розгляд Бердянському міськрайонному суду Запорізької області, яке ухвалою Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 01 червня 2017 року було задоволено. Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року вказану ухвалу скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. При вирішенні питання про скасування ухвали від 01 червня 2017 року апеляційний суд виходив з того, що ця справа перебуває в провадженні Жовтневого районного суду міста Запоріжжя з вересня 2015 року, тобто майже два роки, а статтею 116 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали (далі - ЦПК України 2004 року), встановлено заборону на передачу справ до іншого суду у випадку, якщо розпочато їх розгляд, який триває. Поряд з цим колегія суддів не є пов`язаною з указаними висновками апеляційного суду, оскільки нею не здійснюється перегляд судового рішення, яке ухвалено за положеннями ЦПК України 2004 року. Статтею 30 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша); позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред`являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини (частина третя). При цьому згідно з частиною другою статті 31 ЦПК України справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності іншого суду. Таким чином, справа в частині позовних вимог до ОСОБА_3 підлягає направленню для продовження розгляду за встановленою виключною підсудністю до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, тобто за місцем розташування нерухомого майна, на яке звертається стягнення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року та ухвалу цього ж суду від 11 вересня 2019 року про відмову в зупиненні апеляційного провадження, а заочне рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 05 вересня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що в порядку забезпечення позову в цій справі ухвалою судді Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 13 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 лютого 2016 року, було накладено арешт на спірні домоволодіння та земельну ділянку, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, не зважаючи на таку заборону, 01 грудня 2017 року ОСОБА_2 подарувала свою частку у вказаному майні ОСОБА_4 . Дізнавшись у грудні 2018 року про існування договору дарування, він звернувся до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області з окремим позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, скасування реєстрації права власності, повернення сторін до первісного стану. В розумінні статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, яка має власний інтерес вимагати такого визнання з метою забезпечення для неї можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі. 04 липня 2019 року в апеляційному суді він заявив клопотання про зупинення провадження в цій справі до закінчення розгляду справи № 310/11046/18, оскільки у випадку задоволення його позову про визнання недійсним договору дарування відпадуть підстави вважати порушеними законні інтереси ОСОБА_4 щодо спірного майна, а отже, в останнього буде відсутнє право на оскарження в апеляційному порядку заочного рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 05 вересня 2018 року. Однак суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вказаного клопотання лише з тих підстав, що він не надав ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 03 січня 2019 року про відкриття провадження у справі № 310/11046/18, хоча ця ухвала містилася у відкритому доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Направляючи справу в частині позовних вимог до ОСОБА_3 для продовження розгляду за встановленою виключною підсудністю до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 31 ЦПК України.

У вересні 2019 року представник ОСОБА_4 - адвокат Баранова О. П. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 серпня 2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 04 липня 2019 року на підставі пункту 3 частини першої статті 389 та пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України, а іншою ухвалою від 23 серпня 2019 року - відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині оскарження постанови Запорізького апеляційного суду від 04 липня 2019 року та витребувано матеріали цієї справи з Жовтневого районного суду міста Запоріжжя.

23 грудня 2019 року справа № 331/4904/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Судами встановлено, що 14 червня та 07 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 були укладені два договори позики, за якими ОСОБА_5 отримав від позивача в борг грошові кошти на загальну суму 120 500 доларів США, які зобов`язався повернути через 3 роки.

Бердянською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа № 182/2013 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , яка перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 . Після смерті ОСОБА_6 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся її син - ОСОБА_3 , який є громадянином Російської Федерації. Іншим спадкоємцем за законом був чоловік померлої - ОСОБА_5

10 грудня 2014 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким все своє майно заповів ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до настання строку виконання зобов`язань за вищевказаними договорами позики, ОСОБА_5 помер.

Матеріалами спадкової справи № 162/2015 підтверджується, що 15 січня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до Бердянської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 . Постановою державного нотаріуса від 02 жовтня 2015 року ОСОБА_2 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через розбіжності в написанні імені спадкодавця в договорі купівлі-продажу житлового будинку, не виділення часток у спільному майні подружжя та у зв`язку з не оформленням спадщини після смерті ОСОБА_6 її спадкоємцями - ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду від 27 квітня 2016 року у справі № 310/10037/15-ц позов ОСОБА_2 до Бердянської міської ради, треті особи - Бердянська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , про встановлення факту належності правовстановлюючого документа, визначення часток у праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом задоволено частково. Встановлено факт належності ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , договору купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 , посвідченого 06 вересня 1991 року державним нотаріусом Бердянської державної нотаріальної контори Мягченко С. Г., який був укладений між ОСОБА_8 як продавцем та ОСОБА_5 як покупцем. Визначено, що частки у праві спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на вказаний житловий будинок є рівними. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 3/4 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 3/4 частини земельної ділянки, кадастровий номер 2310400000:07:001:0165, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі вказаного судового рішення за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на 3/4 частки в житловому будинку та земельній ділянці по АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 не оформив документально право власності на 1/4 частку у спадковому майні після смерті ОСОБА_6 .

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна , згода другого з подружжя має бути подана письмово .

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном як особливим об`єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Оскільки зі смертю боржника зобов`язання щодо повернення позики входять до складу спадщини, то застосуванню підлягають норми статті 1282 ЦК України щодо обов`язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора.

Саме на підставі норм статті 1282 ЦК України позивач заявив вимоги до відповідачів у цій справі.

Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 13 жовтня 2015 року забезпечено позов у цій справі шляхом накладення арешту на домоволодіння, що розташоване на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, а ухвалу Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 13 жовтня 2015 року про забезпечення позову залишено без змін.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що згідно з договорами дарування від 01 грудня 2017 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 належні їй на праві власності 3/4 частки у житловому будинку та земельній ділянці, які розташовані по АДРЕСА_1 .

01 грудня 2017 року за ОСОБА_4 було зареєстроване право власності на вказане нерухоме майно у відповідних частках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову до ОСОБА_2 , апеляційний суд дійшов висновку про те, що власником 3/4 часток житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1 , є ОСОБА_4 , який не був залучений до участі у справі. Крім того, справа в частині позовних вимог до ОСОБА_3 підлягає направленню для продовження розгляду за встановленою виключною підсудністю до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, тобто за місцем розташування спірного нерухомого майна, на яке звертається стягнення.

Однак такі висновки суду апеляційної інстанції зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчасними.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відповідно до частин першої, третьої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Результат системного аналізу наведених процесуальних норм дає підстави вважати, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися або в подальшому відпали, апеляційне провадження підлягає закриттю.

У справі, яка переглядається, з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції, - ОСОБА_4 , вважаючи, що рішенням місцевого суду було вирішено питання про його права та інтереси, оскільки на підставі договорів дарування від 01 грудня 2017 року він є новим власником 3/4 часток у спірному житловому будинку та земельній ділянці, на які позивач має намір звернути стягнення.

Звертаючись до апеляційного суду з клопотанням про зупинення провадження в цій справі, ОСОБА_1 посилався на те, що спірне нерухоме майно одночасно є предметом іншого його позову до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, скасування реєстрації права власності, повернення сторін до первісного стану, який розглядається окремо та по суті не вирішений. Зокрема, у справі № 310/11046/18 він оспорює правомірність набуття ОСОБА_4 у власність 3/4 часток житлового будинку та земельної ділянки на підставі укладених із ОСОБА_2 договорів дарування.

Разом з тим, відмовляючи в задоволенні вказаного клопотання з підстав не надання позивачем ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 03 січня 2019 року про відкриття провадження у справі № 310/11046/18, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм і непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, оскільки мав мав можливість самостійно перевірити в Єдиному державному реєстрі судових рішень факт наявності такої ухвали, яка була оприлюднена 11 січня 2019 року, про що свідчать відомості з цього реєстру за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79073404.

При цьому апеляційний суд залишив поза увагою те, що від вирішення вказаної справи залежить, чи має ОСОБА_4 право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в цій справі, оскільки у випадку визнання недійсними договорів дарування відпадуть підстави вважати порушеними права та інтереси ОСОБА_4 щодо спірного майна, на яке позивач просить звернути стягнення.

Відповідно до пункту 2 частини першої, частин третьої, четвертої статті 116 ЦПК України 2004 року суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення. Забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною другою статті 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду. Справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності іншого суду.

Однак, скасовуючи рішення місцевого суду та направляючи справу в частині позовних вимог до ОСОБА_3 для продовження розгляду за встановленою виключною підсудністю до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, суд апеляційної інстанції безпідставно застосував правила частини другої статті 30 ЦПК України, оскільки на момент відкриття провадження у справі та збільшення позовних вимог діяла інша редакція процесуального закону (стаття 116 ЦПК України 2004 року), яка не містила виняткових випадків, за наявності яких суд зобов`язаний передати справу за виключною підсудністю на розгляд іншому суду. При цьому внаслідок того, що місцевий суд змінив склад відповідачів (замінив відповідача ОСОБА_7 на ОСОБА_2 та залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3 ) справа не стала належати до виключної підсудності іншого суду.

Отже, висновки апеляційного суду про наявність підстав для передачі справи в означеній частині до іншого суду суперечать нормам процесуального права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Кузнєцов та інші проти Російської Федерації зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах Серявін та інші проти України , Проніна проти України ) і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані , тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах Мала проти України ; Суомінен проти Фінляндії ).

Відповідно до пункту 2 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок необґрунтованого відхилення клопотанняпозивача про зупинення провадження у справі апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 04 липня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук