Рішення

від 15.03.2021 по справі 826/17778/14

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2021 року м. Київ№ 826/17778/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді: Вєкуа Н.Г., суддів Бояринцевої М.А., Васильченко І.П., при секретарі судового засідання Васильєвої Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України

Державної служби України з контролю за наркотиками

Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками

про скасування розпорядження, поновлення на посаді,-

за участю представників сторін:

від позивача - Самойленко Анни Василівни

від відповідача 1 - Бігдан Аліни Вікторівни

від відповідача 2 - ОСОБА_2 , -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) з позовом до Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2), Державної служби України з контролю за наркотиками (01024, м. Київ, вул. Банкова, 11, код ЄДРПОУ 37772874), Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (03115, м. Київ, пр-т Перемоги, 120, код ЄДРПОУ 40517815), в якому просить суд (з урахуванням заяви про зміну предмету позову):

- визнати розпорядження Кабінету міністрів України №981-р від 16 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками протиправним;

- скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України №981-р від 16 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками;

- скасувати наказ Державної служби України з контролю за наркотиками про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014;

- поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками з 07.11.2014;

- стягнути з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 07.11.2014 по дату винесення судового рішення, з вирахуванням при виплаті встановлених податків та зборів;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та в частині стягнення ОСОБА_1 середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів;

- відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду, шляхом зобов`язання Кабінету Міністрів України опублікувати пропорційно інформацію у засобах масової інформації із спростуванням інформації щодо належності ОСОБА_1 до осіб, до яких застосовано заборони, що передбачені Законом України Про очищення влади і включені в Єдиний державний реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України Про очищення влади.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначив, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням частини третьої статті 1 та пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, порушує права позивача на працю та на доступ до державної служби, а звільнення відбулось за формальними ознаками, на підставі самого факту зайняття ним посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, і не може містити складу жодного правопорушення.

Ухвалою суду від 26 серпня 2020 року справу прийнято до свого провадження суддею Вєкуа Н.Г., цією ж ухвалою визначено правовий статус Державної служби України з контролю за наркотиками, як співвідповідача по справі.

Ухвалою суду від 01 жовтня 2020 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позову заяву, відповідно до якого зазначає, що до функцій Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України та Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" відноситься вирішення питання звільнення позивача з займаної посади, а тому вважає твердження позивача про порушення Урядом порядку проведення процедури звільнення державного службовця безпідставним. Також, відповідач вказує, що звільнення позивача з займаної посади здійснювалося на підставі норм Закону України "Про очищення влади", який є спеціальним відносно даних правовідносин.

Відповідач 2 Державна служба України з контролю за наркотиками надала письмові пояснення, згідно з якими Державною службою України з контролю за наркотиками передані усі повноваження, прав та обов`язки новоствореній Державній службі з лікарських засобів та контролю за наркотиками, усі рахунки закриті, а штатний розпис, штат та приміщення у відповідача-2 відсутні. В зв`язку із реорганізацією служби, фінансування відповідача-2 не передбачено.

Відповідач 3 - Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками відзив на позовну заяву до суду не надала.

В судовому засіданні 16.03.2021 року проголошена вступна та резолютивна частина рішення.

Заслухавши пояснення, доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив наступне.

Указом Президента України від 21.12.2011 року № 1175/2011 позивача було призначено на посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками. На підставі Указу Президента України, Наказом Державної служби України з контролю за наркотиками № 66-к р позивача призначено на посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 26.12.2011 року.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 981-р від 16.10.2014 року позивача звільнено з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

Наказом Державної служби з контролю за наркотиками України від 07.11.2014 року позивача було звільнено із займаної посади з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу Законів про працю України).

З матеріалів справи вбачається, що Голова ДСУКН - Тимошенко В.А., відбув у додаткову відпустку із збереженням заробітної плати на 16 календарних днів з 15 вересня по 30 вересня 2014 року, як учасник ліквідації наслідків аварії ЧАЕС, за 2014 рік. На період відпустки виконання обов`язків Голови Державної служби України з контролю за наркотиками було покладено на першого заступника Голови Державної служби з контролю за наркотиками ОСОБА_1 .

Згідно наказу ДСУКН від 15.09.2014 № 171-в "Про внесення змін до наказу ДСУКН від 27.08.2014 року № 148-в" виконання обов`язків Голови ДСУКН покладено на начальника Управління організаційної та кадрової роботи ОСОБА_3 .

Відповідно до наказу ДСУКН від 30.09.2014 року № 178-в ОСОБА_1 було надано неоплачувану відпустку, тривалістю з 01 жовтня по 30 листопада 2014 року, на підставі заяви у відповідності до частини першої статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

28 вересня 2014 року на підставі постанови Центральної виборчої комісії № 1293 ОСОБА_1 був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по одномандатному виборчому округу № 178.

16 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України було прийнято розпорядження № 981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

Незгода позивача із прийнятими рішеннями, зумовила його звернення до Окружного адміністративного суду м. Києва із даним позовом, при вирішенні якого колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державна служба України з контролю за наркотиками діяла на підставі Положення про Державну службу України з контролю за наркотиками, яке затверджене Указом Президента України "Питання Державної служби України з контролю за наркотиками" від 13.04.2011 року № 457/2011, була головним органом в системі центральних органів виконавчої влади у сфері формування та забезпечення реалізації державної політики з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також координації діяльності органів виконавчої влади з цих питань.

ДСУКН України, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, утворено в ході проведення адміністративної реформи Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 370/2011 "Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" з метою та на виконання міжнародних зобов`язань України у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, зокрема, вимог пункту 3 статті 23 та пункту "а" статті 35 Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 року, статті 6 Конвенції ООН про психотропні речовини 1971 року та Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, якими визначена необхідність функціонування в державі координуючого самостійного органу влади у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (далі наркотики) та протидії їх незаконному обігу, а також з урахуванням кращих світових практик, які свідчать, що найбільш ефективним заходом у сфері протидії незаконному обігу наркотиків є створення єдиного органу.

Пунктом 10 Положення встановлено, що Голова ДСКН має першого заступника, якого призначає на посаду за поданням Прем`єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Голови ДСКН України, та звільняє з посади Президент України.

Крім цього, у відповідності до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» № 3166-VI від 17.03.2011 року Кабінет Міністрів України зобов`язаний у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом

- забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

- привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

- забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність із цим Законом.

Між тим, як встановлено судом, на момент прийняття спірного розпорядження Кабінетом Міністрів України не були приведені свої нормативно-правові акти у відповідність до Закону, що підтверджується іншим, відміннім від Закону порядком звільнення, зазначеного у статті 10 Положення.

Враховуюче те, що Кабінетом Міністрів України не було приведено у відповідність до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" Положення ДСУКН, суд вважає, що звільнення позивача повинно було здійснюватись в порядку статті 10 Положення ДСУКН, а саме Президентом України, а не Кабінетом Міністрів України.

При цьому, судом встановлено, що керівником Державної служби України з контролю за наркотиками, не було внесено відповідної пропозиції Прем`єрміністру України ОСОБА_4 щодо звільнення позивача із займаної посади.

Таким чином, аналіз наданих до матеріалів справи документів свідчить про те, що позивача було звільнено неуповноваженим на те органом.

Відповідно до пункту 18 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судових спорів", підставами захисту порушеного права звільненої особи може бути не тільки звільнення без законних підстав, а й порушення порядку його проведення.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

Частиною третьою статті 49 Закону №794 передбачено, що акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Регламенту Кабінету міністрів України" від 18.07.2007 року № 950 (зі змінами та доповненнями) зазначено, що Регламент Кабінету Міністрів України (далі - Регламент) встановлює порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, визначає інші процедурні питання його діяльності.

Відповідно до параграфу 16 Розділу 3 Регламенту пропозиції Прем`єр-міністрові щодо порядку денного засідання Кабінету Міністрів, готує Секретаріат Кабінету Міністрів на підставі матеріалів, підготовлених для розгляду в порядку, встановленому розділами 4-7 цього Регламенту.

Порядок денний засідання Кабінету Міністрів складається з таких розділів: концептуальні засади реалізації державної політики, акти законодавства, кадрові питання, звіти та питання контролю, різне. Міністр Кабінету Міністрів подає Прем`єр-міністрові для схвалення проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів разом з відповідними матеріалами до нього.

Пунктом 3 параграфу 17 розділу 3 передбачено, що проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів, а також включені до нього проекти актів Кабінету Міністрів, що мають важливе суспільне значення і стосуються прав та обов`язків громадян, розміщуються на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів (Єдиному веб-порталі органів виконавчої влади) не пізніше ніж за 24 години до початку засідання. Проекти актів, щодо яких залишилися неврегульовані розбіжності, розміщуються разом з інформацією про позицію заінтересованих органів, зауваження яких не враховано, із зазначенням мотивів.

На засідання Кабінету Міністрів можуть запрошуватися у разі необхідності посадові особи, яких стосується обговорюване питання (пункту 18 Розділу 16 Регламенту).

Між тим, позивач вказує, що проект розпорядження № 981-р від 16.10.2014 року про звільнення з посади Першого заступника Голови Державної служби України з контролю за накротиками ОСОБА_1 з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України) не був включений до порядку денного засідання Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року, про що свідчить опублікований на офіційному сайті www.kmu.gov.ua (єдиний веб-портал органів виконавчої влади України) Порядок денний засідання Кабінету Міністрів України на 16.10.2014 року о 12 год 00 хв.

В підтвердження помилковості доводів позивача, відповідачем було надано до суду копію Порядку денного засідання Кабміну 16 жовтня 2014 року і протоколу №86 засідання Кабміну за 16.10.2014 року.

Так, у відповідності до Порядку денного: розділ І. Проекти актів законодавства., пункт 5. розділу І - Проекти розпоряджень Кабінету Міністрів України, доповідач Білоус І.О.; розділ ІІ. - Кадрові питання, доповідач Семерак О.М. (міністр Кабінету Міністрів).

При цьому, Протокол №86 засідання Кабміну за 16.10.2014 року не містить взагалі Розділу ІІ, який повинен передбачати розгляд кадрових питань, а в пункт 5. "Кадрові питання" прийнято рішення, серед інших, про звільнення

ОСОБА_1 отже, Протокол і, відповідно, оскаржуване Розпорядження прийняті з порушенням Порядку денного Кабінету Міністрів України та § 28-6 Регламенту Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини четвертої статті 40 Кодексу законів про працю України "не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у період перебування працівника у відпустці".

Відповідно до пункту 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.10.1995 року № 18 вказано, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці, стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.

Указом Президента України від 27 серпня 2014 року № 690/2014 достроково припинено повноваження Верховної Ради України та призначено позачергові вибори народних депутатів України на 26.10.2014 року.

Колегією суддів встановлено, що відповідно до наказу ДСУКН від 30.09.2014 року № 178-в позивачу було надано неоплачувану відпустку тривалістю з 01.10.2014 року по 30.11.2014 року (копія додається) на підставі заяви у відповідності до частини першої статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

28 вересня 2014 року на підставі постанови Центральної виборчої комісії № 1293 ОСОБА_1 був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по одномандатному виборчому округу № 178 (копія додається).

Відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України", кандидату у депутати, крім кандидата у депутати, який є Президентом України або народним депутатом України, не може бути відмовлено у звільненні на період передвиборної агітації від виконання виробничих або службових обов`язків за місцем роботи з наданням неоплачуваної відпустки.

Кандидат у депутати під час виборчого процесу не може бути звільнений з роботи з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, командира військової частини (формування). Кандидат у депутати без його згоди не може бути переведений на іншу роботу, направлений у відрядження, а також призваний на військову або альтернативну (невійськову) службу, навчальні (перевірні) та спеціальні збори військовозобов`язаних.

Таким чином, враховуючи те, що станом на 16.10.2014 року (дата прийняття спірного розпорядження та звільнення), позивач знаходився у відпустці, наданій йому згідно з наказом тимчасово виконуючого обов`язки голови Державної служби України з контролю за наркотиками від 30.09.2014 року № 178-в для участі у виборчому процесі, суд приходить до висновку про порушення прав позивача, гарантовані статтею 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України", що також призводить до протиправності оскаржуваного розпорядження відповідача.

Суд не приймає до уваги доводи відповідача-1 про те, що для регулювання даних відносин норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними для позивача, а тому не передбачають будь-яких соціальних гарантій, у тому числі соціальної відпустки. Крім того, як вбачається з матеріалів справи позивач перебував не в соціальній відпустці, а у відпустці в зв`язку з прийняттям участі у виборах народних депутатів України VIII скликання в якості кандидата в народні депутата України.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі по тексту також ЄСПЛ).

Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" №1906-IV від 29.06.2004 р. (із змінами та доповненнями), чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

ЄСПЛ визнає звільнення працівника з роботи, у тому числі з посад публічної служби однозначним втручанням у право на повагу до приватного життя.

За сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № 55480/00 та № 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, зазначалося, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)).

Отже, виходячи з викладеного, факт звільнення позивача становить втручання держави у його приватне життя і оцінюється судом крізь призму дотримання нею наступних критеріїв: 1) чи здійснювалося таке втручання на підставі закону, тобто чи мало втручання правове підґрунтя у національному законодавстві; 2) чи мало втручання у здійснення права легітимну мету; 3) чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві.

Крім того, згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Так, Кабінет Міністрів України стверджує про те, що позивача правомірно не було запрошено на розгляд питання щодо його звільнення. Таке звільнення потягнуло за собою додаткову санкцію у вигляді позбавлення права позивача займати посади державного службовця на 10 років. Така санкція є визначальною для віднесення такого правопорушення до кримінального в розумінні пункту 3 статті 6 Конвенції. При цьому в разі віднесення правопорушення до пункту 3 статті 6 Конвенції передбачає гарантії особи щодо прав обвинуваченого, а саме: бути негайно і детально проінформованим про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника...; допитувати свідків. Кабінет Міністрів України в своїй відповіді, підтвердив факт того, що він не надав можливості ОСОБА_1 скористатись переліченими правами, що є порушенням пункту 3 статті 6 Конвенції.

Крім того, аналіз оскаржуваного розпорядження свідчить про те, що позивача було звільнено з підстав, передбачених законом України «Про очищення влади».

Колегія суддів звертає увагу, що у контексті частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

При цьому ця ж норма визначає, що очищення влади (люстрація) ґрунтується на принципі індивідуальної відповідальності.

Як встановлено судом під час розгляду справи, звільнення позивача відбулось виключно з тих підстав, що він обіймав посаду першого заступника Голови Державної служби з контролю за наркотиками України до 22.02.2014 понад один рік, що підпадає під критерії, визначені п. 2 ч. 1 ст. З Закону України «Про очищення влади».

При цьому, суд звертає увагу, що вина особи у здійсненні таких заходів має бути доведена у кожному конкретному випадку та не може припускатися на підставі лише приналежності до категорії органів державної влади. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь, згідно зі ст. 62 Конституції України.

Отже, застосування до осіб заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини другої статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності.

Тобто, має бути доведено, що відповідна особа була причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі №826/1137/1 б.

Натомість, як встановлено судом під час розгляду даної справи, позивача було звільнено виключно через обіймання ним певної посади.

Інших доводів відповідачі по справі не наводили, відповідних доказів суду не надавали.

Відтак, застосування до позивача заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади», не може вважатись ані пропорційним, ані необхідним у демократичному суспільстві, та створює передумови для порушення з боку відповідача прав та інтересів позивача.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване Розпорядження Кабінету Міністрів України № 981-р від 16.10.2014 року, прийняте на підставі Закону України «Про очищення влади», підлягає скасуванню, як протиправне.

Враховуючи те, що на підставі протиправного розпорядження відповідачем було прийнято наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 року, він також є таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Частина перша статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачає, що у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Виходячи з положень пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», працівника не може бути поновлено на попередній роботі лише у випадку, коли підприємство, установа чи організація ліквідовані.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення на посаді, з якої його було незаконно звільнено або на рівнозначній посаді.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074 затверджено «Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади».

Відповідно до 5 Порядку визначено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Пунктом 6 цього Порядку передбачено, що права та обов`язки органів виконавчої переходять, зокрема, у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття.

Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам (п. 8 Порядку).

Згідно п. 12 Порядку передбачено, що орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, шо припиняється.

Як встановлено судом, у відповідності до абз. 4 ст. Постанови Кабінету Міністрів України №442 від 10.09.2014 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», Кабінет Міністрів України постановив утворити Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, реорганізувавши шляхом злиття Державну службу з лікарських засобів та Державну службу з контролю за наркотиками, поклавши на Службу, шо утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються (крім функцій із забезпечення формування Державної політики з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також координації діяльності органів виконавчої влади із зазначених питань).

Постановою Кабінету Міністрів України №647 від 12.08.2015 року було затверджено «Положення про Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками».

Тобто, з цього моменту відбулося фактичне адміністративне правонаступництво та передання адміністративної компетенції від повноважень Державної служби з контролю за наркотиками до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді, як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, на думку суду, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Рішення про поновлення на роботі вважається виконаним із дня видання наказу про це власником або уповноваженим ним органом (роз`яснення Пленуму Верховного Суду України у п. 34 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.92 р. №9).

Між цим, Верховний Суд наголошує на тому, що спосіб захисту порушеного права безпосередньо повинен бути пов`язаний з подальшою можливістю виконати судове рішення і є ефективним тоді, коли може забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тому, враховуючи те, що на момент розгляду судом даної адміністративної справи правонаступником Державної служби України з контролю за наркотиками є саме Державна служба з лікарських засобів та з контролю за наркотиками, та беручи до уваги встановлення судом протиправності та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України №981-р від 16 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_6 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, яке було підставою для звільнення позивача з займаної посади, суд вважає, що відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, позивач підлягає поновленню на посаді першого заступника Державної служби з лікарських засобів та з контролю наркотиками з 07 листопада 2014 року.

При цьому, суд наголошує, що в разі, якщо на вказану посаду було обрано особу, відповідно до процедури зайняття посад в державних органах, і особа займає її на час винесення рішення по справі, відповідач-3 повинен запропонувати позивачу рівнозначну посаду та поновити на ній.

При цьому, оскільки ДСКН (Відповідач - 2) фактично припинена, відповідних рахунків та фінансування вказаного органу не здійснюється, обов`язок щодо стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу має бути покладено саме на Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Із пункту 5 Порядку №100, вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.

Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Так, стаття 6 Міжнародного пакту про економічні, культурні і соціальні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.1973 року наголошує на тому, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимоги позивача щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 07.11.2014 року по день ухвалення рішення суду - 16.03.2021 року.

Відносно стягнення моральної шкоди, шляхом зобов`язання Кабінету Міністрів України опублікувати пропорційно інформацію у засобах масової інформації із спростування інформації щодо належності ОСОБА_1 до осіб, до яких включені в Єдиний Державний реєстр осіб, щодо яких застосовані положення Закону України «Про очищення влади», суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною другою цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31.03.1995 року із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду №5 від 25.05.2001 року та від 27.02.2009 року під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивачем не обґрунтовано, в чому полягає моральна шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, а також не надано доказів, якими це підтверджується.

Крім того, відповідно до пункту 5 розділу II Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 року № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або частиною четвертою статті 1 Закону, є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону, відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Під час розгляду справи представником позивача зазначено, що з моменту набрання чинності Законом України «Про очищення влади» і до дня розгляду судом справи у засобах масової інформації були здійснені численні публікації (близько 7000), в яких висвітлювалось негативне ставлення до осіб, які звільнені по «люстрації», в тому числі ті, що стосувались позивача, що спричинили негативне ставлення до останнього.

При цьому, на запитання суду про те, чи всі ці публікації були зроблені від імені Кабінету Міністрів України або ініційовані ним, представник позивача стверджувальної відповіді не надала.

Таким чином, підстав зобов`язувати відповідача-1 спростовувати інформацію, яка була ініційована та опублікована невстановленим колом осіб, суд не вбачає.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди.

Під час розгляду справи, представником позивача було заявлено клопотання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, розмір якого позивачем не збільшувався на час винесення даного рішення, відтак суд розглядає суму заявленої правової допомоги станом на 06.06.2019 року.

Обґрунтовуючи заявлене клопотання, представник позивача зазначила, що розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу є співмірним зі складністю справи та складністю наданої адвокатами правничої допомоги, а також із часом, витраченим адвокатським об`єднанням на надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з п. 1 ч. З ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частиною 4 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 7 ст. 139 КАС України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що з метою отримання правової допомоги щодо ведення справи в суді звернувся до Адвокатського об`єднання "Національна правова палата", у результаті чого між позивачем та об`єднанням 03.11.2014 року було укладено договір №55Ф про надання правової допомоги під час розгляду справи на суму 10 080,00 грн. Крім того, зазначив, що додатковою угодою від 01.03.2018 року №1 сторони договору узгодили внести зміни в договір щодо обсягу та вартості правової допомоги.

На виконання договору та додаткової угоди об`єднанням складено звіт про обсяг фактично наданої правової допомоги від 20.03.2018 року на суму 489 083,00 грн. та винесений рахунок №11 від 20.03.2018 року.

З системного аналізу норм ст. ст. 2, 134, 139, 369 КАС України вбачається, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень КАС України, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 2) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 1) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Колегія суддів вважає, що розмір гонорару, який був заявлений до стягнення за надання Адвокатський об`єднанням правової допомоги в межах судового розгляду справи не відповідає вимогам ч. 5 ст. 134 КАС України, з урахуванням наступного.

Як зазначає позивач, з урахуванням того, що розгляд справи № 826/17778/14 тривав з 2014 року, адвокатом було проаналізовано значний об`єм інформації, підготовлено багато процесуальних документів.

При цьому, суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг Адвокатського об`єднання не є співмірним зі складністю справи (зважаючи на зміст позовної заяви), не є пропорційним до предмету спору, а кількість фактично витрачених годин є завищеною, про що свідчить долучений до матеріалів справи детальний розрахунок, що ставить під сумнів обґрунтованість таких витрат.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вбачає підстави для зменшення вказаної суми витрат на правничу допомогу до 80 000,00 грн (восьмидесяти тисяч грн), як підлягають стягненню солідарно з відповідачів по 26,666 грн (двадцять шість тисяч шістсот шістдесят шість грн) з кожного.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач не довів правомірність звільнення позивача та прийняття оскаржуваного наказу про звільнення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, слід звернути до негайного виконання.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 11, 19, 72 77, 90, 139, 241 246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково;

2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками;

3. Скасувати наказ Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками;

4. Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками з 07.11.2014 року або на рівнозначній посаді;

5. Стягнути з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07.11.2014 року по 16.03.2021 року;

6. Стягнути солідарно з відповідачів на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 80 000,00 грн (восьмидесяти тисяч), а саме: з Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) - 26,666 грн (двадцять шість тисяч шістсот шістдесят шість грн), з Державної служби України з контролю за наркотиками (01024, м. Київ, вул. Банкова, 11, код ЄДРПОУ 37772874) - 26,666 грн (двадцять шість тисяч шістсот шістдесят шість грн), з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (03115, м. Київ, пр-т Перемоги, 120, код ЄДРПОУ 40517815) - 26,666 грн (двадцять шість тисяч шістсот шістдесят шість грн).

7. В іншій частині позову відмовити;

8. Допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Повний текст рішення складено і підписано 25 березня 2021 року

Головуючий суддя Н.Г. Вєкуа

Судді М.А. Бояринцева

І.П. Васильченко