Ухвала

від 08.04.2021 по справі 290/573/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

08 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 290/573/19

провадження № 61-5564ск21

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Романівського районного суду Житомирської області від 10 грудня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Романівської державної нотаріальної контори про визнання заяви спадковим договором, визнання дій неправомірними та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до з позовом до Романівської державної нотаріальної контори про визнання заяви спадковим договором, визнання дій неправомірними та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 березня 2011 року між ним та його матір`ю ОСОБА_2 укладений спадковий договір у вигляді заяви, яка посвідчена секретарем Виконавчого комітету Романівської сільської ради Романівського району Житомирської області, за умовами якого ОСОБА_2 відмовилася від свого права власності на частину земельних ділянок з кадастровими номерами 1821484200:02:000:0026 та 1821484200:07:000:0020 на його користь. Після смерті матері він звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини на земельну ділянку відповідно до спеціальної заяви - спадкового договору. 03 травня 2019 року на його адресу надійшла постанова нотаріуса Романівської державної нотаріальної контори про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_2 через те, що остання заповіла відповідно до заповіту від 26 лютого 2013 року все своє майно дочці ОСОБА_3 . При цьому він не є особою, яка має право на обов`язкову частку у спадщині відповідно до статті 1241 ЦК України, а тому підстави для видачі свідоцтва про право на спадщину відсутні, оскільки він не має права на спадкування після смерті матері.

Позивач вважав такі дії нотаріуса незаконними, оскільки при винесенні оскаржуваного рішення нотаріус не дотримався вимог законодавства, не з`ясував обсяг спадкового майна та кола спадкоємців за законом, чим порушив його права на вказані земельні ділянки.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив визнати заяву ОСОБА_2 , датовану 20 березня 2011 року, спадковим договором; визнати неправомірними дії державного нотаріуса Романівської державної нотаріальної контори щодо відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_2 на земельні ділянки з кадастровими номерами 1821484200:02:000:0026 та 1821484200:07:000:0020; скасувати постанову від 03 травня 2019 року про відмову у вчиненні такої нотаріальної дії та зобов`язати нотаріуса видати свідоцтво про право власності на це майно.

Заочним рішенням Романівського районного суду Житомирської області від 10 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що заява ОСОБА_2 від 20 березня 2011 року не є спадковим договором, оскільки не містить істотних умов такого договору, нотаріально не посвідчена та не зареєстрована у Спадковому реєстрі відповідно до положень статті 1304 ЦК України, а тому підстав для визнання дій нотаріуса щодо відмови позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_2 на земельні ділянки неправомірними, скасування постанови від 03 травня 2019 року про відмову у вчиненні такої нотаріальної дії та зобов`язання нотаріуса видати свідоцтво про право власності на це майно відсутні, оскільки нотаріус діяв в межах наданих йому повноважень.

У травні 2020 року ОСОБА_1 вперше звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Романівського районного суду Житомирської області від 10 грудня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2020 року, яка ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року повернута заявнику.

31 березня 2021 року ОСОБА_1 вдруге звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на заочне рішення Романівського районного суду Житомирської області від 10 грудня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не може бути прийнята до розгляду та підлягає поверненню із таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках :

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою , третьою статті 411 цього Кодексу.

Пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У поданій касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, проте не наводить передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судового рішення. Саме по собі посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права без зазначення та обґрунтування випадків (випадка), перелічених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.

У пункті 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; Brualla Gomez de la Torre v. Spain від 19 грудня 1997 року).

Враховуючи те, що заявник не виконав вимог процесуального закону при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, така скарга підлягає поверненню заявнику.

Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.

Керуючись статями 389, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Романівського районного суду Житомирської області від 10 грудня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Романівської державної нотаріальної контори про визнання заяви спадковим договором, визнання дій неправомірними та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії повернути заявнику.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя О. В. Ступак