Постанова

від 13.04.2021 по справі 733/1489/19

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

14 квітня 2021 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 733/1489/19

Головуючий у першій інстанції Овчарик В. М.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/500/21

Чернігівський апеляційний суд у складі:

головуючої - судді Шитченко Н.В.,

суддів Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «СІДКО Україна»,

розглянув у порядку письмового провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «СІДКО Україна» на рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 21 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СІДКО Україна» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати,

місце ухвалення судового рішення м. Ічня,

час проголошення судового рішення 15 год. 20 хв,

дата складання повного тексту рішення суду першої інстанції 29 грудня 2020 року.

У С Т А Н О В И В:

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «СІДКО Україна» (далі ТОВ «СІДКО Україна»), в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ ТОВ «СІДКО Україна» від 06 листопада 2019 року № 188-ОС про звільнення ОСОБА_1 з посади апаратника оброблення зерна на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин; поновити ОСОБА_1 на посаді апаратника оброблення зерна ТОВ «СІДКО Україна»; стягнути з ТОВ «СІДКО Україна» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час з моменту звільнення з 06 листопада 2019 року по дату поновлення на роботі.

У мотивування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначав, що наказом від 06 листопада 2019 року № 188-ОС його було звільнено з посади апаратника оброблення зерна на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. Указував, що 21 жовтня 2019 року звернувся до Ічнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Чернігівської області, де отримав два екземпляри припису та у присутності працівників військомату написав заяву про увільнення від обов`язків у зв`язку з проходженням військової служби за контрактом. Цього ж дня написану заяву про увільнення та один екземпляр оригіналу припису позивач віддав інспектору з кадрів ТОВ «СІДКО Україна» ОСОБА_2 , проте останній повідомив його, що заява загубиться. Посилався на те, що 22 жовтня 2019 року приступив до виконання службових обов`язків у в/ч НОМЕР_1 , а 01 листопада 2019 року поштою отримав листа від інспектора кадрів, в якому йшлося про його відсутність на робочому місці 22 жовтня 2019 року та необхідність надати пояснення з цього приводу. Стверджував, що після вихідних, 04 листопада 2019 року, повторно отримавши з Ічнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Чернігівської області припис, разом з повторною заявою про увільнення та копією витягу з наказу в/ч НОМЕР_1 від 22 жовтня 2019 року, намагався віддати інспектору з кадрів ОСОБА_2 , яка категорично відмовилася їх приймати, тому 05 листопада 2019 року зазначені документи надіслав на юридичну адресу ТОВ «СІДКО Україна». Зазначав, що прогули не вчиняв, його звільнили незаконно, тому просив задовольнити його позовні вимоги.

Рішенням від 21 грудня 2020 року Ічнянський районний суд Чернігівської області задовольнив повністю позов ОСОБА_1 .

Визнав незаконним наказ ТОВ «СІДКО Україна» від 06 листопада 2019 року № 188-ОС про звільнення ОСОБА_1 з посади апаратника оброблення зерна 06 листопада 2019 року за прогули без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Поновив ОСОБА_1 на посаді апаратника оброблення зерна ТОВ «СІДКО Україна».

Стягнув з ТОВ «СІДКО Україна» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 114 114,12 грн. Зазначив, що вказана сума визначена без урахування обов`язкових податків та платежів.

Стягнув з ТОВ «СІДКО Україна» у дохід держави судовий збір у розмірі 1 909,54 грн.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допущено до негайного виконання.

В апеляційній скарзі ТОВ «СІДКО Україна», посилаючись на недотримання норм процесуального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів того, що він звертався до ТОВ «СІДКО Україна» із заявою про увільнення та приписом № 39, виданим Ічнянським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Чернігівської області. Заявник вважає, що припис не є документом, на підставі якого відбувається увільнення працівника від займаної посади.

Наполягає на тому, що ОСОБА_1 не підтвердив факт укладання з ним контрату, оскільки до позовної заяви додав контракт, укладений з іншою особою. Зазначає, що нарахована компенсація не враховує обов`язкових податків та платежів, що протирічить нормам законодавства та судовій практиці, викладеній Верховним Судом у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 817/893/17.

У наданому відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Сакун І.А., вважаючи рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просить його залишити без змін, а апеляційну скаргу ТОВ «СІДКО Україна» без задоволення. Доводи відзиву зводяться до того, що під час розгляду справи у суді першої інстанції було доведено незаконність звільнення позивача. Факт укладення контракту 22 жовтня 2019 року саме між позивачем та військовою частиною НОМЕР_1 підтверджується також витягом з наказу від 22 жовтня 2019 року № 235. Наголошує, що суд першої інстанції вірно зазначив, що сума середнього заробітку визначена без урахування обов`язкових платежів і зборів, оскільки виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ТОВ «СІДКО Україна» належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_1 відбулось на підставі документів, складених з порушенням трудового законодавства, при цьому факту вчинення позивачем прогулів не доведено. У зв`язку з поновленням позивача на роботі, суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 114 114,12 грн, розрахувавши його розмір відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08 лютого 1995 року № 100, та середньоденної заробітної плати позивача.

Суд апеляційної інстанції погоджується з наведеним висновком суду, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.

У справі встановлено, що з липня 2017 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ТОВ «СІДКО Україна».

Доповідною запискою від 31 жовтня 2019 року бригадир на дільницях основного виробництва (лінії очистки та сушки) ОСОБА_3 довів до відома в.о. начальника виробництва ОСОБА_4 про те, що апаратник з оброблення зерна, який працює на лінії очистки та сушки ОСОБА_1 , починаючи з 22 жовтня 2019 року, не вийшов на роботу без поважних причин та відсутній по теперішній час (а.с. 33).

Зазначену доповідну записку 31 жовтня 2019 року продублював ОСОБА_4 , написавши її на ім`я директора ТОВ «СІДКО Україна» ОСОБА_5 (а.с. 32).

06 листопада 2019 року інспектором з кадрів ОСОБА_2 була складена доповідна на ім`я директора ТОВ «СІДКО Україна» ОСОБА_5 про те, що у ході проведення перевірки з`ясувалося, що апаратник оброблення зерна (лінія очистки та сушки) ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці з 22 жовтня 2019 року по 05 листопада 2019 року без поважних причин, документів підтверджуючих поважні причини відсутності на роботі не надав. У період з 22 жовтня 2019 року по 05 листопада 2019 року ОСОБА_1 на роботу не вийшов, причину відсутності на роботі не повідомив, на лист, направлений йому з повідомленням з проханням надати до 05 листопада 2019 року письмове пояснення причин відсутності на робочому місці або документів підтверджуючих поважну причину невиходу на роботу, прийшла відповідь «вручено 01 листопада 2019 року». Про факт відсутності ОСОБА_1 на роботі складено акт, зібрані доповідні записки та табелі обліку робочого часу (а.с. 31).

31 жовтня 2019 року за участю в.о. начальника виробництва ОСОБА_4 , інженера з охорони праці ОСОБА_6 та інспектора з кадрів ОСОБА_2 був складений акт про те, що апаратник з оброблення зерна ОСОБА_1 був відсутній на роботі з 31 жовтня 2019 року. Пояснень з приводу відсутності не надавав (а.с. 30), аналогічний за змістом був складений акт 01 листопада 2019 року (а.с. 29).

Наказом директора ТОВ «СІДКО Україна» від 06 листопада 2019 року № 188-ОС ОСОБА_1 звільнено з посади апаратника оброблення зерна з 06 листопада 2019 року за прогули без поважних причин згідно із п. 4 ст. 40 КЗпП України. Підстава: доповідна записка бригадира на дільницях основного виробництва (лінія очистки та сушки) ОСОБА_3 від 31 жовтня 2019 року; доповідна записка в.о. начальника виробництва ОСОБА_4 від 31 жовтня 2019 року; акт про відсутність на робочому місці ОСОБА_1 (а.с. 14).

Як убачається з припису від 21 жовтня 2019 року № 39, виданого Ічнянським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Чернігівської області, солдату ОСОБА_1 пропонувалося 22 жовтня 2019 року вибути у розпорядження командира в/ч НОМЕР_1 (а.с. 7).

22 жовтня 2019 року між Міністерством оборони України в особі ТВО командира в/ч НОМЕР_1 та ОСОБА_1 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посаду осіб рядового складу (а.с. 5-6).

Наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22 жовтня 2019 року № 235 солдата запасу ОСОБА_1 , призначеного наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 22 жовтня 2019 року № 38-РС на посаду водія пожежного взводу пожежної частини, який прибув з Ічнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Чернігівської області, з 22 жовтня 2019 року зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення і вважати таким, що з 22 жовтня 2019 року справи на посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків за посадою, встановлено 4 тарифний розряд (а.с. 10).

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Таким чином, крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення з роботи є встановлення поважності причин відсутності.

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п. 24 Постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 зі змінами, при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Згідно зі ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі і повідомляється працівникові під розписку.

При цьому, факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом задля того аби унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності. З огляду на предмет позову, обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.

Законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа передбачених ст. 76 ЦПК України.

Відповідно до положень ст.ст. 77, 78, 81 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проаналізувавши у повній мірі вищенаведені норми та вивчивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 повністю відповідає вимогам законодавства та встановленим фактичним обставинам справи, оскільки відповідачем не було надано належних у контексті ст.ст. 76-80 ЦПК України доказів, які б підтверджували факт вчинення позивачем прогулів на робочому місці без поважних причин.

У справі, яка є предметом перегляду, встановлено, що солдату ОСОБА_1 пропонувалося 22 жовтня 2019 року вибути у розпорядження командира в/ч НОМЕР_1 . Того ж дня 22 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України в особі ТВО командира в/ч НОМЕР_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. 22 жовтня 2019 року ОСОБА_1 приступив до виконання службових обов`язків, що підтверджується наказом командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22 жовтня 2019 року № 235.

06 листопада 2019 року ОСОБА_1 , апаратника оброблення зерна, звільнено за прогули без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.

З наказу про звільнення від 06 листопада 2019 року № 188-ОС убачається, що підставою звільнення з роботи ОСОБА_1 стали доповідна записка бригадира на дільницях основного виробництва (лінія очистки та сушки) ОСОБА_3 від 31 жовтня 2019 року, доповідна записка в.о. начальника виробництва ОСОБА_4 від 31 жовтня 2019 року та акт про відсутність на робочому місці ОСОБА_1 .

Судом першої інстанції вірно встановлено, що причиною відсутності позивача на роботі з 22 жовтня 2019 року стало укладання того ж дня контракту між Міністерством оборони України в особі ТВО командира в/ч НОМЕР_1 та ОСОБА_1 про проходження останнім військової служби у Збройних Силах України на посаду осіб рядового складу. У суді першої інстанції свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_3 зазначили, що їм було відомо про те, що ОСОБА_1 збирається йти до лав Збройних Сил України, про що останній надавав ОСОБА_7 заяву про увільнення та припис з військомату.

Як установлено судом і не спростовано відповідачем, жоден свідків, які підписали акти про відсутність позивача на робочому місці та склали доповідні записки, не перевіряли відсутність ОСОБА_1 на робочому місці та не цікавилися причинами такої відсутності, маючи засоби зв`язку з позивачем. У акті від 31 жовтня 2019 року зазначено, що пояснень з приводу відсутності ОСОБА_1 не надав, а у доповідній від 06 листопада 2019 року зазначено, що у ході проведення перевірки з`ясувалося, що останній відсутній на робочому місці з 22 жовтня 2019 року по 05 листопада 2019 року.

За матеріалами даної справи встановлено, що причин відсутності позивача на робочому місці відповідач не встановлював включно по 31 жовтня 2019 року, листи (усні звернення) на адресу ОСОБА_1 щодо необхідності надати пояснення з приводу відсутності на робочому місці не надсилались, відповідні акти не складались. Проаналізувавши наявні у справі докази, районний суд правильно зазначив, що доповідні записки та акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці, на які сторона відповідача посилається, як на підстави порушення позивачем трудової дисципліни, є неналежними доказами вчиненого ОСОБА_1 прогулу.

Сторони не заперечували, що 31 жовтня 2019 року відповідач на ім`я ОСОБА_1 надсилав повідомлення про необхідність надати письмове пояснення до 05 листопада 2019 року з приводу його відсутності на робочому місці з 22 жовтня 2019 року і на час отримання звернення або надати документи, які підтверджують поважність причини невиходу на роботу (а.с. 11).

05 листопада 2019 року позивач на юридичну адресу ТОВ «СІДКО Україна» надіслав письмове пояснення та пакет документів, які підтверджували поважність причини його відсутності на робочому місці та були отримані відповідачем 06 листопада 2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 12). Незважаючи на наведені вище обставини позивача було звільнено з посади того ж дня 06 листопада 2019 року.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення ОСОБА_1 з посади відбулося на підставі документів, які складені з порушенням трудового законодавства.

Аналізуючи наявні у справі докази, районний суд правильно зазначив, що ОСОБА_1 уклав контракт «особливого виду», що передбачено нормами ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

За положеннями ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Зважаючи на встановлені обставини справи та те, що позивач з 22 жовтня 2019 року на підставі контракту проходив військову службу у Зройних Силах України, на нього розповсюджуються гарантії, встановлені ст.119 КЗпП України.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про порушення прав позивача з боку відповідача при його звільненні та необхідність визнання наказу про звільнення незаконним і поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів свого звернення до ТОВ «СІДКО Україна» із заявою про увільнення та приписом № 39, виданим Ічнянським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Чернігівської області, спростовуються показаннями свідків, які були допитані у суді першої інстанції.

Зокрема, свідок ОСОБА_2 у судовому засіданні показала, що 21 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до неї із заявою про увільнення та приписом, які вона не прийняла, запропонувавши останньому надіслати їх безпосередньо на юридичну адресу підприємства, оскільки він не мав з собою контракту про військову службу. Свідок ОСОБА_3 суду першої інстанції розповів, що 21 жовтня 2019 року перед своєю зміною до нього прийшов ОСОБА_1 та повідомив, що йде служити до армії. Оскільки 22 жовтня 2019 року ОСОБА_1 не з`явився на своє робоче місце, про що він повідомив ОСОБА_4 , на його заміну надали іншого працівника ОСОБА_8 .

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не підтвердив факту укладання з ним контрату, оскільки у наданому ним контракті зазначено іншу особу, апеляційним судом відхиляються з огляду на те, за приписом військомату та наказом командира в/ч НОМЕР_1 саме позивач 22 жовтня 2019 року приступив до виконання службових обов`язків за посадою водія пожежного взводу пожежної частини.

Колегія суддів також ураховує, що само по собі зазначення у контракті «по-батькові» позивача « ОСОБА_9 » замість вірного « ОСОБА_10 » є очевидною опискою, оскільки особисті дані, які зазначені у контракті (дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків, паспортні дані), співпадають з особистими даними позивача. Крім того, у пунктах 1, 2 даного контракту «по-батькові» позивача зазначено вірно « ОСОБА_10 », що свідчить про укладення контракту саме з ОСОБА_1 .

Ураховуючи наявність правових підстав для визнання незаконним наказу про звільнення № 188 - OC від 06 листопада 2019 року та поновлення ОСОБА_1 на роботі з підстав, наведених вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07 листопада 2019 року по день винесення рішення у сумі 114 114,12 грн, який був розрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08 лютого 1995 року № 100, та середньоденної заробітної плати позивача.

Апеляційний суд вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що нарахована судом компенсація не враховує обов`язкових податків та платежів, з наступних підстав.

Відповідно до пункту 3 розділу III Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08 лютого 1995 року № 100, суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Системний аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18).

Отже, районний суд при ухваленні рішення в частині стягнення з ТОВ «СІДКО Україна» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 114 114,12 грн вірно зазначив у резолютивній частині, що указана сума визначена без урахування обов`язкових податків та платежів.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СІДКО Україна» залишити без задоволення, а рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 21 грудня 2020 року без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 14 квітня 2021 року.

Головуюча: Судді: