Постанова

від 15.02.2021 по справі 911/2066/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" лютого 2021 р. Справа№ 911/2066/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Скрипки І.М.

Іоннікової І.А.

секретар судового засідання: Бендюг І.В.,

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 15.02.2021,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України

на рішення Господарського суду міста Києва

від 13.02.2020 (повний текст складено 19.02.2020)

у справі № 911/2066/19 (суддя Данилова М.В.)

За позовом Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю

до 1) Університету Державної фіскальної служби України

2) Державної податкової служби України

3) Державної фіскальної служби України

4) Державної казначейської служби України

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1: Міністерство фінансів України

про стягнення 4 625 373, 57 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року Ірпінська фінансово-юридична академія у формі Товариства з обмеженою відповідальністю звернулася до Господарського суду Київської області з позовом від 13.08.2019 до Університету державної фіскальної служби України та Державної податкової служби України про стягнення: - з відповідача-1 суму збитків у розмірі 3 142 235, 00 грн. сплаченої вартості витребуваного у позивача об`єкту нерухомого майна (реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір" загальною площею 7870 кв.м. за адресою: Київська область, смт. Ворзель, вул. Кірова,3, проданого відповідачем-1 позивачу), 154 443,00 грн. відсотків за користування сплаченими позивачем грошовими коштами за період з 18.12.2017 по 07.08.2019 та 593 253,97 грн. інфляційних збитків; - з відповідача-2 суму 735 441, 60 грн. вартості невід`ємних поліпшень об`єкта, витребуваного у позивача на користь держави в особі відповідача-2;

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви

Ухвалою господарського суду Київської області від 19.08.2019 (суддя Конюх О.В.) прийнято справу до розгляду та відкрито провадження у справі № 911/2066/19. Ухвалено справу розглядати в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою господарського суду Київської області від 16.09.2019 справу № 911/2066/19 (суддя Конюх О.В.) за позовом Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю до Університету державної фіскальної служби України та Державної податкової служби України про стягнення 4 625 373, 57 грн. передано на розгляд до Господарського суду міста Києва за виключною підсудністю.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.10.2019 року справу № 911/2066/19 передано для розгляду судді Даниловій М.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі,справу призначено до розгляду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.02.2020 у справі №911/2066/19 позов задоволено частково.

За рішенням суду присуджено до стягнення з Державного бюджету України на користь Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю суму у розмірі 3142235 грн., сплаченої вартості витребуваного нерухомого майна; 593253,97грн. інфляційних збитків; 735441,60грн. суму вартості невід`ємних поліпшень об`єкта.

За рішенням суду присуджено до стягнення з Державної фіскальної служби України на користь Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю суму сплаченого судового збору у розмірі 69141, 78 грн.

В стягненні 154443, грн. відсотків за користування грошовими коштами - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову мотивовано тим, що вилучення у покупця придбаного майна із-за дій недобросовісного продавця (відповідача), порушує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 1 Першого Протоколу, підписаного та ратифікованого Україною, яка відповідно до статті 5 цього ж Протоколу, є додатковою статтею Конвенції. Таким чином, враховуючи основоположні принципи цивільного та європейського законодавства добросовісний покупець, у якого вилучено майно, має право на отримання належної компенсації.

Відмовляючи у стягненні 154443, грн відсотків за користування грошовими коштами суд першої інстанції зазначив, що судом не вбачається, що позивач втратив у наслідок порушеного відповідачем його права, чи отримав би зазначену суму коштів у вигляді 3 % річних, якби його право не було порушено відповідачем за вказаних вище обставин. Положення зазначеної статті застосовуються до зобов`язальних правовідносин, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги. Предметом спірних правовідносин сторін є матеріально-правова вимога про стягнення збитків, які є наслідком порушення договірного зобов`язання стороною, і право на їх компенсацію виникає з моменту встановлення факту завдання збитку, тому обов`язок винної особи на їх відшкодування не пов`язується з моментом пред`явлення вимоги кредитором.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державна фіскальна служба України звернулася до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, мотивуючи свої вимоги, тим, що судом першої інстанції не взято до уваги та не надано належної правової оцінки наявним та беззаперечним доказам у справі в їх сукупності.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що положення статті 661 Цивільного кодексу України застосовується виключно у разі, коли покупець не знав або не міг знати про наявність підстав для можливого вилучення товару за рішенням суду, однак, за доводами скаржника встановлені під час розгляду справи №911/1030/16 обставини свідчать про завідомо неправомірне укладення договору купівлі-продажу спірного об`єкту. Відтак, як вважає відповідач-3, позивач знав та мав знати про належність придбаного об`єкту освіти, про наявність мораторію на приватизацію (відчуження) об`єктів освіти та науки, та про встановлений порядок відчуження об`єктів державної власності. Враховуючи викладене, апелянт вважає, що відсутні підстави для визнання позивача добросовісним набувачем спірного об`єкту, а тому відсутнє право на застосування положень статей 390 та 388 Цивільного кодексу.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

Університет державної фіскальної служби у відзиві у повному обсязі підтримує апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України, просить її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати. Так, відповідач-1 зазначає, що у розумінні приписів статті 661 Цивільного кодексу України обов`язок продавця як винної сторони відшкодувати покупцеві збитки виникає у разі недійсності правочину купівлі-продажу. Разом з тим, за доводами відповідача-1, договір купівлі-продажу, предметом якого є передача права власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс Сосновий бір , недійсним або нікчемним не визнавався, вина університету як продавця відсутня.

Як вбачається з матеріалів справи, іншими учасниками справи не було надано відзивів на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Явка учасників у судове засідання

В судове засідання 15.02.2021 представники відповідача-4 та третьої особи не з`явились, про причини неявки суд не повідомили. Про розгляд справи в апеляційному господарському суді повідомлялись належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи докази, рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення відповідачу-4 (а.с. 140, том 3), підпис уповноваженого представника третьої особи на розписці про оголошення перерви в судовому засіданні (а.с. 135, том 3).

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи ( його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина третя статті 202 Господарського процесуального кодексу України).

Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії ( Alimentaria Sanders S.A. v. Spain ) від 07.07.1989).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

З огляду на викладене, а також враховуючи те, що явка представників учасників справи в судові засідання не була визнана обов`язковою, судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість здійснення розгляду апеляційної скарги у даній справі за відсутності представників відповідача-4 та третьої особи.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджено матеріалами справи, рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 задоволено позовні вимоги заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури за позовом в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області до Національного університету державної податкової служби України, Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю та Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області, про визнання незаконним та скасування рішення та повернення майна у державну власність.

Постановою Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року по справі №911/1030/16 рішення Господарського суду Київської області від 15.08.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 залишено без змін.

На підставі вказаних рішень судів, у позивача на користь держави, в особі відповідача-2 витребувано об`єкт нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 (далі - об`єкт), оплата за який здійснена юридичній особі, правонаступником якої є відповідач-1.

Водночас, грошові кошти, сплачені позивачем за договором-купівлі продажу об`єкту, позивачу повернуто не було, питання відшкодування понесених позивачем збитків не вирішено, вартість невід`ємних поліпшень позивачу не повернута, що і стало підставою для звернення з даним повозом до суду.

Так, у рішенні Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 встановлено що, на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Ірпінської міської ради 20/09/2007, згідно рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 143 від 31.07.2007, за Національним університетом ДПС України, правонаступником якого є відповідач-1, на підставі розпорядження Кабінету міністрів України від 11 листопада 2015 року № 1184-р "Про утворення Університету державної фіскальної служби України" зареєстровано право власності на нерухоме майно Комунальним підприємством Київської обласної ради "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" в книзі: 1-29, номер запису: 160, реєстраційний номер: 20350050.

10 серпня 2007 року НУДПСУ звернувся до заступника голови Державної податкової адміністрації України (Державна податкова служба України, Міністерство доходів і зборів України) з листом № 1003/01-04 щодо надання дозволу на реалізацію об`єкта нерухомості - піонерського табору "Сосновий бір". 20 серпня 2007 року виконуючий обов`язки голови Державної податкової адміністрації України листом №7981/6/04-0316 щодо надання дозволу на реалізацію об`єктів нерухомості реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір" не заперечував щодо реалізації зазначеного об`єкта, розташованого за адресою: смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 в установленому чинним законодавством порядку (на конкурсних засадах, відкритих торгах (аукціоні).

Відповідач-2 в свою чергу доводить, що дійсно, Державна податкова адміністрація України листом від 20.08.2007 №7983/6/04-0316 на звернення Національного університету державної податкової служби України від 10.08.2007 №1003/01-04 щодо надання дозволу на реалізацію Комплексу "Сосновий бір" не заперечувала можливість продажу останнього, але в установленому законодавством порядку. При цьому, до вказаного листа будь-якої документації для отримання дозволу на відчуження не надавалось. Законодавством передбачено саме надання дозволу на реалізацію державного майна з подальшим виданням відповідних розпорядчих документів, проте ДПА України надано лише відповідь про відсутність заперечень, жодних розпорядчих документів Державної податкової адміністрації України щодо надання дозволу на відчуження Комплексу "Сосновий бір" не видавалось. На звернення Національного університету державної податкової служби України Державною податковою адміністрацією України листом від 11.08.2008 №8140/6/05-0116 щодо надання дозволу на відчуження об`єктів державної власності було надано роз`яснення вимог Порядку відчуження об`єктів державної власності, а саме необхідності виконання вимог пунктів 6,7 цього Порядку. Аналогічні роз`яснення були надані Фондом державного майна України листом від 11.12.2008 №10-24-18011. При відчуженні відповідні заходи вжиті не були.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши встановлені фактичні обставини справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 621 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За приписами статті 22 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування збитків, які їй було завдано в результаті порушення її цивільного права. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до частини 1 статті 661 Цивільного кодексу України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Більш того, згідно ч.ч. 1,4 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997р. ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно положень ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 30.06.2006р. визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Також у цьому Рішенні зазначено, що відповідно до встановленого прецедентного права Суду втручання має підтримувати "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи. Ця свобода оцінювання, тим не менше, йде пліч-о-пліч з Європейським наглядом. Суд вважає, що державні органи неминуче вступають у численні договори приватноправової природи із звичайними громадянами у ході виконання своїх функцій.

З наведеного рішення Європейського суду з прав людини вбачається, що Європейський суд наголошує на необхідності з`ясування при вирішенні спорів, що доктрина ultra vires застосовується державою з урахування принципу пропорційності втручання держави у право приватної особи мирно володіти своїм майном. Констатуючи порушення ст.1 Першого протоколу до вказаної Конвенції,Європейський суд з прав людини обґрунтував його тим, що орган державної влади при укладанні угоди, вважав себе компетентним на її укладання, при цьому національне законодавство не містило чітко вираженої заборони на укладання таких угод і укладання таких угод було звичайною практикою, а відтак особа приватного права мала всі підстави вважати, що орган державної влади діє в межах компетенції.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003р. майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Суду в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

Пунктом 55- 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Україна - Тюмень проти України" від 22.02.2008р. визначено,що Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (також рішення у справі "Спорронґ та Льоннрот проти Швеції'", від 23 вересня 1982 року, Зегіег А по. 52, р. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення у справі "Прессоз Компанія Нав`єра інші проти Бельгії", від 20 листопада 1995 року, Zегіег А по. 332, р. 23, § 38). Держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, Суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на "мирне володіння його майном" в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу (рішення у справі "Звольски та Звольська проти Республіки Чехія", N 46129/99, § 69, ЕСНК. 2002-ІХ).

Крім того, за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, іntег аlіа, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб.

Як встановлено судами в процесі розгляду справи №911/1030/16 відповідно до висновку науково-правової експертизи з питань визначення окремих організаційно-розпорядчих актів та відчуження об`єктів державної власності від 17.09.2015 № 126/315(а.с. 67-153, том ІІ), по першому питанню експерт прийшов до висновку, що листи від 20.08.2007 №6/04-0316 та № 7983/6/04-0316 є організаційно-розпорядчими актами, які скеровані від центрального органу виконавчої влади, який є уповноваженим органом управління державним майном, до підпорядкованої установи (навчального закладу) і надають дозвіл на реалізацію зазначених у ньому об`єктів нерухомості. По другому питанню експерт дійшов до висновку, що Національний університет ДПС України не мав ані права, ані достатньої можливості звернутися до Фонду державного майна України щодо погодження і відчуженням майна, адже отримання такого погодження є виключною прерогативою суб`єкту управління згідно із Законом "Про управління об`єктами державної власності" та Порядком відчуження об`єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету міністрів України від 06 червня 2007 року № 803.

Відтак, як встановлено судом першої інстанції, продаж об`єкта нерухомості відбувся на відкритих торгах (аукціоні), що проводився Товарною біржею "Центральна універсальна біржа" 16 жовтня 2007 року. Умовами продажу серед інших було те, що продаж об`єкта нерухомості здійснювався на підставі листа Державної податкової адміністрації України № 7981/6/04-0316 від 20.08.2007. Переможцем вказаного аукціону відповідно до протоколу №1 було визначено позивача.

26 листопада 2007 року між позивачем та НУДПСУ укладено та нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу, за яким відповідач-1 передав, а позивач купив реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір". Договір купівлі-продажу було зареєстровано у державному реєстрі правочинів за № 2521060. 29 грудня 2007 року Комунальним підприємством Київської обласної ради "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" під реєстраційним номером 20350050 (№160, книга 1-29) зареєстровано право власності на вказаний об`єкт за позивачем.

Договором від 27.12.2007 (зареєстровано в реєстрі під №4329) про внесення змін та доповнень до договору купівлі-продажу внесено зміни до договору купівлі-продажу об`єкта, зокрема, до пункту 1.6., та закріплено, що об`єкт продано за суму 3 124 235грн 00 коп.

Вироком Бородянського районного суду Київської області від 05 грудня 2017 року по справі №367/5357/16-к було встановлено, що згідно з Протоколом №1, проведення аукціону з продажу активів Національного Університету ДПС України 16 листопада 2007 року за результатами аукціону переможцем визнано ТОВ "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", яке розташоване за адресою: Київська область, м. Ірпінь, вул. К. Маркса, 31, яке придбало вказаний комплекс будівель та споруд реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", розташованого за адресою: Київська область, смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 за 3 142 235 гривень.

Також, згідно з висновком судової економічної експертизи від 21 серпня 2015 року, посилання на який міститься в матеріалах вказаної справи №367/5357/1б-к, підтверджується надходження до державного бюджету коштів у сумі 3 142235 грн. Крім того, 12.02.2009 р. на підставі матеріалів оперативно-розшукової діяльності ГУ БКОЗ СБ України було порушено кримінальну справу №451 за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України. Слідством встановлено, що грошові кошти, виручені від продажу об`єкта, у повному обсязі надійшли до державного бюджету.

Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як роз`яснено в п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 №18, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Так, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 129 Конституції України визначають, що основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Таким чином, зазначені вище судові рішення, які набрали законної сили у встановленому порядку, не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть їм суперечити.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, предметом позову у даній справі не є встановлення дотримання законодавства при укладенні договору купівлі-продажу об`єкта. Вказаний договір було укладено та виконано, тому на обґрунтовану думку суду першої інстанції, позивач, проаналізувавши пропозицію про продаж об`єкта на відкритих торгах (аукціоні) дійшов до логічного та обґрунтованого висновку, що за наявності листа Державної податкової адміністрації України №7981/6/04-0316 від 20.08.2007, купівля - продаж є правомірною, та відсутні перешкоди до набуття у власність об`єкта, у випадку перемоги на відкритих торгах (аукціоні). А тому, наміри позивача вважаються добросовісними та такими, що відповідали вимогами чинного на той час законодавства України. Відтак, позивач вважається добросовісним набувачем об`єкта.

Відповідач-1 в свою чергу наголошує на тому, що в результаті відчуження Національним університетом ДПС України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ''Міжрегіональна фінансово-юридична академія" реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір" за кошти у сумі 3 142 235 грн., які були перераховані до державного бюджету, не залишилися на рахунку Університету та ним не використовувалися для будь-яких потреб.

На думку відповідача-1 виходячи зі змісту норми статті 661 Цивільного кодексу України, слід дійти до висновку, що обов`язок продавця відшкодувати покупцеві збитки виникає за умови існування в сукупності наступних юридичних фактів: існування підстав для вилучення речі, що є предметом договору купівлі-продажу, до моменту укладення такого договору; вилучення в покупця предмету договору купівлі-продажу за рішенням суду; покупець не знав і не міг знати про наявність підстав для вилучення речі, які виникли до укладення договору.

Таким чином, підставою для відшкодування збитків за ст. 661 ЦК України є виключно об`єктивні обставини, вичерпний перелік яких наведений у ч. 1 даної статті, сукупною наявністю яких закон пов`язує обов`язок продавця здійснити відшкодування покупцеві завданих збитків. Зокрема для відповідальності за ст. 661 ЦК України потрібно доводити не тільки перераховані вище обставини, а ще й склад цивільного правопорушення. Для відшкодування збитків необхідно доводити склад цивільного правопорушення. За ст. 614 ЦК України та Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" № 6 від 27.03.1992 р. Згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Верховним Судом України в п. 2 Постанови Пленуму № 6 від 27.03.1992 р. роз`яснено судам, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. Для застосування таких засобів відповідальності, як стягнення збитків, необхідними є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та завданими збитками та вини. Разом з тим, відсутність хоча б одного із зазначених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована, як правопорушення. При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками.

Викладені висновки відповідача-1 суд вважає необґрунтованими, з огляду на таке.

У разі якщо позов власника про витребування майна із чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 Цивільного кодексу України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.

В абзаці 10 пункту 1.8.14 "Висновків Верховного Суду України, викладені в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 ч. 1 ст. 355 ЦК України, за І півріччя 2016 р.", викладеному в листі Верховного Суду України від 01.08.2016 року, закріплено, що згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 р. в справі "Літгоу та інші проти Сполученого Королівства") одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі ст. 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 р. у справі N 6-1376цс 16).

При цьому слід зазначити, що при відшкодуванні збитків за правилами статті 661 Цивільного кодексу України наявність повного складу цивільного правопорушення не вимагається.

Щодо посилань відповідача-1 на постанову Пленуму Верховного Суду України №6 від 27.03.1992 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", суд першої інстанції правильно зазначив, що дана постанова взагалі не містить посилань на правовідносини, регулювання яких здійснюється на підставі статті 661 Цивільного кодексу України, та взагалі винесена Пленумом до набрання чинності діючим Цивільним кодексом України. Останні зміни до вказаної постанови вносились згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 24.10.2003 року, а Цивільний кодексу України діє з 01.01.2004. Таким чином, вказана постанова Пленуму ВСУ стосувалась норм права, які втратили чинність, та на даний час не підлягають застосуванню, як і весь Цивільний кодекс Української РСР, на який посилається постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 27.03.1992.

Щодо твердження відповідача-1 про обов`язок продавця відшкодувати збитки покупцеві виключно у разі недійсності правочину суд першої інстанції вірно зазначив, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Законодавець чітко прив`язує обов`язок продавця відшкодувати збитки саме до факту вилучення майна, а не до дійсності чи недійсності правочинів, на підставі яких майно набуте покупцем.

Суд також звертає увагу на пункт 31 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав": "у разі якщо позов власника про витребування майна із чужого незаконного володіння задоволено, покупець нього майна має право відповідно до статті 661 ЦКУ звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу".

Майно у позивача було саме витребувано, як свідчить пункт 2 резолютивної частини рішення Господарського суду Київської області по справі №911/1030/16 від 15.08.2016, а відповідач-1 був саме продавцем. Тому, аргументація відповідача-1 про необхідність відшкодування збитків лише за умови недійсності правочину - не може прийматись до розгляду як необґрунтована та така, що не відповідає приписам цивільного законодавства та висновкам органів судової влади вищих інстанцій.

Позивачем також заявлено вимоги про стягнення 735441,60 грн невід`ємних поліпшення об`єкта.

Відповідно до частини третьої статті 390 Цивільного кодексу України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 390 Цивільного кодексу України добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

У постанові від 07.09.2016 у справі № 6-389цс 16 Верховний суд України дійшов до висновку про те, що частина третя зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.

Разом з тим положення частини четвертої статті 390 Цивільного кодексу України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення.

Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майна.

На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право вимагати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування відокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень.

Тому, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню на користь добросовісного набувача, суд виходить з суми, на яку збільшилась вартість будинку, або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушений здійснити добросовісний володілець починаючи з цього часу."

Як підтверджено матеріалами справи, позивачем здійснено поточний ремонт спальних корпусів об`єкта (договір підряду №148/08- 2010 від 02.08.2010, копія додається). Відповідно до довідки про вартість виконаних будівельних робіт, всього виконано робіт на суму 242 457,60 грн, що підтверджується також актом приймання-передачі виконаних робіт.

Здійснено поточний ремонт спальних корпусів об`єкта (договір підряду №126/02-11 від 01.09.2011). Відповідно до довідки про вартість виконаних будівельних робіт, всього виконано робіт на суму 250 800,00 грн, що підтверджується також актом приймання-передачі виконаних робіт. Факт оплати підтверджується також платіжним дорученням №496 від 26.10.2011 з відмітками банківської установи на суму 250 800грн. 00 коп.

Здійснено поточний ремонт спальних корпусів об`єкта (договір підряду №120/02/2012 від 20.02.2012). Відповідно до акту приймання - передачі виконаних робіт (копія додається), всього виконано робіт на суму 242 184,00 грн. Факт оплати підтверджується також платіжним дорученням №187 від 18.04.2012 з відмітками банківської установи на суму 242 184,00 грн.

Оригінали вказаних документів були вилучені у позивача відповідно до протоколу тимчасового доступу до речей і документів (копія додасться) від 10.02.2014, у зв`язку з проведенням досудового розслідування у кримінальному провадженні №12013000000000553, та не були повернуті позивачеві.

Здійснюючи такі невід`ємні поліпшення на загальну суму 735 441,60 грн, позивач розраховував в подальшому використовувати придбаний об`єкт в своїй господарській діяльності та не мав підстав очікувати вибуття об`єкту з його володіння та користування. Завдяки таким поліпшенням відбулось збільшення вартості об`єкта, його комерційної привабливості, майбутньої економічної вигоди від об`єкта, а також поліпшення технічного, фізичного, функціонального стану приміщень об`єкта.

Відповідачі по справі не заперечували проти факту здійснення поліпшень об`єкту позивачем.

З огляду на викладене, вимога про стягнення 735441,60 грн невід`ємних поліпшення об`єкта є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Позивачем також нараховано 593253,97 грн інфляційних збитків.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив вигнання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Моментом вибуття об`єкту з володіння позивача слід вважати дату державної реєстрації права власності держави в особі відповідача-2 на об`єкт, а саме дату 18.12.2017 (що підтверджується витягом з ДРРП №108510886 від 21.12.2017, індексний номер об`єкту 1262307932109.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4)відшкодування збитків та моральної шкоди.

Згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За приписами частини 1 статті 661 Цивільного Кодексу України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

За змістом статей 224, 225 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Отже, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ особи, що обмежує його інтереси, як учасника певних відносин і проявляється у витратах, зроблених особою, втраті або пошкодженні майна, а також неодержаних особою доходів, які б вона одержала при умові правомірної поведінки особи.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка порушила зобов`язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема у вигляді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов`язання; наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника. За відсутності хоча б однієї із названих умов цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування майнової шкоди не настає.

В силу приписів пунктів 2, 6 частини 1 ст. 3 Цивільного кодексу України до загальних засад цивільного законодавства віднесено зокрема, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, а також справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до цих принципів норми цивільного права забезпечують власникам можливість стабільного (сталого) здійснення власницьких повноважень і правовий захист від дій щодо безпідставного позбавлення особи свого майна, що мають розглядатися як правові засоби утвердження поваги і непорушності права власності.

Загальна засада справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства передбачає правило, за яким кожен учасник цивільних правовідносин при здійсненні своїх суб`єктивних прав не повинен порушувати інтереси інших осіб чи суспільних інтересів (зловживати правом). Саме меті встановлення справедливого і розумного правопорядку повинна слугувати демократична держава.

Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства передбачає встановлення його нормами рівних умов для участі усіх осіб у цивільних відносинах, закріплення можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу, поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з урахуванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Вилучення у покупця придбаного майна із-за дій недобросовісного продавця (відповідача), порушує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 1 Першого Протоколу, підписаного та ратифікованого Україною, яка відповідно до статті 5 цього ж Протоколу, є додатковою статтею Конвенції.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого Протоколу).

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави. Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, втручання в право власності добросовісного набувача не може бути правомірним, якщо не буде дотримано принципу пропорційності (балансу суспільних та приватних інтересів). Простіше кажучи, витребування майна в добросовісного набувача можливе лише з одночасним забезпеченням належної компенсації.

Таким чином, враховуючи основоположні принципи цивільного та європейського законодавства добросовісний покупець, у якого вилучено майно, має право на отримання належної компенсації.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Враховуючи положення ст. ст. 224, 225 Господарського кодексу України, якими закріплено, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, при цьому судами встановлено, що збитками є грошовий еквівалент вартості вилученого майна, а також аналізуючи зміст ч. 2 ст. 1192 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи, що відповідає основним засадам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства, при цьому іншого порядку компенсації грошей (грошових коштів) у зв`язку з їх знеціненням, окрім встановленого індексу інфляції (індексу споживчих цін), чинним законодавством України не передбачено, необхідно дійти висновку про те, що недобросовісний продавець відшкодовує збитки (грошові кошти), завдані добросовісному покупцю, з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, що відповідатиме конвенційному принципу пропорційності.

Виходячи з положень статті 41 Конституції України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, статей 661, 1192 Цивільного кодексу України, статей 224, 225 Господарського кодексу України, у позивача є законні сподівання на відшкодування шкоди, яку йому було завдано.

Збитки є втратами, які за розміром є більшими, ніж сума сплачена за договором купівлі-продажу від 07.11.2006, оскільки купівельна вартість коштів зменшилась, у зв`язку з чим обсяг збитку завданого позивачу необхідно визначити з урахуванням установленого індексу інфляції.

Водночас вимога про стягнення 154443,00 грн - 3 % річних від простроченої суми, за весь час користування коштами, задоволенню не підлягають, з огляду на таке.

Суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що позивач втратив у наслідок порушеного відповідачем його права, чи отримав би зазначену суму коштів у вигляді 3 % річних, якби його право не було порушено відповідачем за вказаних вище обставин. Положення зазначеної статті застосовуються до зобов`язальних правовідносин, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги. Предметом спірних правовідносин сторін є матеріально-правова вимога про стягнення збитків, які є наслідком порушення договірного зобов`язання стороною, і право на їх компенсацію виникає з моменту встановлення факту завдання збитку, тому обов`язок винної особи на їх відшкодування не пов`язується з моментом пред`явлення вимоги кредитором.

Згідно з Постановою Кабінету міністрів України Про деякі питання відчуження об`єктів державної власності від 23 жовтня 2019 року № 884, кошти від продажу нерухомого майна перераховуються покупцем на казначейський рахунок Фонду державного майна як організатору продажу нерухомого майна. Фонд державного майна перераховує до загального фонду Державного бюджету України кошти, одержані від продажу нерухомого майна, за вирахуванням балансової (залишкової) вартості такого майна, яка перераховується на банківський рахунок суб`єкта господарювання, що є балансоутримувачем майна.

Відповідно до частини першої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Порядок відчуження об`єктів державної власність, до яких належав станом на 2007 рік об`єкт, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року №803 "Про затвердження Порядку відчуження об`єктів державної власності". Відповідно до пункту 6 вказаного Порядку відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами.

Таким чином, відповідач-1 діяв як суб`єкт господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, а відповідач-2 - як суб`єкт управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами.

Об`єкт витребовувався у позивача на користь держави в особі відповідача-2, а кошти за договором купівлі-продажу від 26 листопада 2007 позивачем сплачувались на користь Національного Університету Державної податкової служби України, юридичної особи, правонаступником якої є відповідач-1, але були спрямовані до державного бюджету.

Відповідно, кошти сплачено позивачем юридичній особі, правонаступником якої є відповідач-1, а майно витребуване у позивача на користь держави в особі відповідача-2.

Правонаступництво відповідача-1 щодо юридичної особи, яка була продавцем об`єкту підтверджується положеннями розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 1184-р "Про утворення Університету державної фіскальної служби України", відповідно до якого за пропозицією Міністерства освіти і науки та Державної фіскальної служби утворено Університет державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Дослідний інститут фінансового права, з віднесенням його до сфери управління фіскальної служби. Також, Розділ 1 статуту відповідача-1, затвердженого Державною фіскальною службою України від 30.12.2016 року №1053 (в редакції Державної фіскальної служби України від 05.06.2019 року №446) в преамбулі містить посилання на правонаступництво відповідача-1 щодо Національного Університету Державної податкової служби України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року № 1200 "Про утворення Державної податкової служби України та державної митної служби України" утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу, та встановлено, що Державна податкова служба є правонаступником прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідній сфері діяльності проте на даний час реорганізація в повній мірі не відбулась, Державна фіскальна служба продовжує виконувати свої функції.

Кошти від продажу оздоровчо-реабілітаційного комплексу "Сосновий бір" були перераховані в Державний бюджет України.

У постанові від 19.06.2018 по справі №910/23967/16 Велика палата Верховного Суду зазначила, що у випадку, коли набувачем сплачених котів є Державний бюджет України, то і стягнення повинно проводитись з саме з Державного бюджету України.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача в частині стягнення суми у розмірі 3142235 грн., сплаченої вартості витребуваного нерухомого майна; 593253,97грн. інфляційних збитків; 735441,60грн. суми вартості невід`ємних поліпшень об`єкта є законними, обґрунтованими та такими, що правомірно заявлені, а відтак такими, що підлягають задоволенню.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить.

При цьому, доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог є необґрунтованими, оскільки не спростовують правильність висновків місцевого господарського суду, викладених у рішенні.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 13.02.2020 у справі №911/2066/19 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Враховуючи наведене вище та керуючись статтями 129, 269, 270, 273 пунктом 1 частини 1 статті 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 13.02.2020 у справі №911/2066/19 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 13.02.2020 у справі №911/2066/19 залишити без змін.

Матеріали справи № 911/2066/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено:19.04.2021.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді І.М. Скрипка

І.А. Іоннікова