Постанова

від 22.04.2021 по справі 619/1996/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

Іменем України

22 квітня 2021 року

м.Харків

справа № 619/1996/20

провадження № 22-ц/818/2339/21

провадження № 22-ц/818/2680/21

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.,

суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у порядку ст. 369 ЦПК України в м. Харкові без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 грудня 2020 року, а також за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 січня 2021 року, постановлені під головуванням судді Калмикової Л.К., в залі суду в місті Дергачі Дергачівського району Харківської області, -

в с т а н о в и в:

У травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 131 683,81 грн.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 21 грудня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 20 000 грн., відсотки за користування грошовими коштами у розмірі 7204,92 грн., інфляційні збитки у розмірі 45 578 грн., а всього 72 782,92 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 727,82 грн.

Додатковим рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 22 січня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 28 455,10 грн.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції від 21 грудня 2020 року у частині стягнення з відповідача грошових коштів у загальному розмірі 72 782,92 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позову на підставі ст. 267 ЦК України.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 зазначає, що договір оренди між сторонами укладено не було; при цьому договір не набрав чинності саме з вини позивача, який не виконав свій обов`язок щодо державної реєстрації договору. Крім того суд неправильно визначив момент порушення прав позивача та помилився при обчисленні строків позовної давності у спірних правовідносинах. Про безпідставність передачі грошових коштів відповідачу ОСОБА_1 було відомо ще з 22 квітня 2008 року.

ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 січня 2021 року, просив його скасувати та відмовити відповідачу у задоволенні вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Обгрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач вказував, що до закінчення судових дебатів у справі відповідачем не було заявлене клопотання про стягнення витрат на правову допомогу. Тому відсутні підстави для застосування вимог ч.8 ст. 141 ЦПК України. Крім того, позовні вимоги задоволено на 55%; суд першої інстанції мав врахувати дану обставину та стягнути з позивача лише 45% від понесених відповідачем витрат на правову допомогу, а саме - 12 804,80 грн.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надала відзив на апеляційну скаргу позивача, просила залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 січня 2021 року - залишити без змін.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 грудня 2020 року оскаржується відповідачем лише в частині задоволених позовних вимог. В частині відмови у стягненні пені рішення суду позивачем не оскаржується та судом апеляційної інстанції не переглядається.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що без достатньої правової підстави в рахунок орендної плати за договором оренди земельної ділянки від 22 квітня 2008 року, який не набрав чинності, відповідач набув грошові кошти в розмірі 20 000 грн. Тому наявні підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20 000 грн., а також наявні підстави для застосування вимог ст. 625 ЦК України та стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за користування грошовими коштами у розмірі 7 204,92 грн., та інфляційних збитків за період з травня 2008 року по березень 2020 року у розмірі 45 578 грн. При цьому вимоги про стягнення пені є безпідставними. Посилання відповідача на застосування строків давності не прийнято судом, оскільки про порушення свого права позивачу стало відомо лише у листопаді 2019 року.

При цьому, ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції вважав, що наявні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 28 455,10 грн.

Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судом встановлено, що 22 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки у простій письмовій формі.

За умовами вказаного договору відповідач передав у строкове платне володіння і користування ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 6,53 га, розташовану на території Проходівської сільської ради, КСП Проходянське . Строк дії Договору становить 49 років з дня набуття ним чинності. Договір не зареєстрований у порядку, визначений законом (а.с.10).

22 квітня 2008 року сторонами також був підписаний Акт приймання-передачі земельної ділянки (а.с.16).

Згідно розписки від 22 квітня 2008 року, ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 20 000 грн. за земельний пай площею 6,53 га. (а.с.17).

Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ- 6311507822019 від 06 листопада 2019 року, земельна ділянка, кадастровий номер 6322081500:05:000:0108, належить на праві приватної власності ОСОБА_2 та 30 травня 2018 року здійснено державну реєстрацію передачі земельної ділянки орендарю Селянському (фермерському) господарству Відродження (а.с.18-22).

Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що договірні правовідносини між ним та відповідачем не виникли, оскільки державна реєстрація договору оренди від 22 квітня 2008 року в Державному реєстрі земель, проведена не була. Відповідач вдруге передав належну йому земельну ділянку в оренду іншій особі, у зв`язку із чим наразі він не має можливості провести державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за договором від 22 квітня 2008 року. Тому, грошові кошти, які були передані ОСОБА_2 в якості майбутньої орендної плати, були набуті останнім безпідставно. У зв`язку з цим, ОСОБА_1 просив суд стягнути безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 20 000 грн, відсотки за користування грошовими коштами за період з 22.04.2008 року по 24.04.2020 року в розмірі 7 204,92 грн., інфляційні збитки в розмірі 45 578 грн., пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань в розмірі 58 900,89 грн.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 грудня 2020 року в частині відмови у стягненні пені сторонами не оскаржується та судом апеляційної інстанції не переглядається.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту.

Тобто, вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України.

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Матеріали справи свідчать про те, що 22 квітня 2008 року між сторонами був укладений договір оренди землі у простій письмовій формі. Вказаний договір зареєстрований не був.

Відповідно до ст. 125 ЗК України, право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Сторони не заперечують, що договір оренди земельної ділянки від 22 квітня 2008 року не набрав чинності через відсутність його державної реєстрації.

При цьому факт отримання грошових коштів на виконання умов цього договору відповідачем не спростовано.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував, що наявні підстави для повернення грошових коштів, які були сплачені на виконання укладеного між сторонами договору.

Вiдповiдно до частини 1, пункту 1 частини 2 статті 11, частин 1 та 2 статті 509 ЦК України цивiльнi права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогiєю породжують цивiльнi права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та iншi правочини.

Зобов`язанням є правовiдношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд певної дiї, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинно виконуватися належним чином вiдповiдно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства, а за вiдсутноcтi таких умов та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства - вiдповiдно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вичинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Частиною першою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

З матеріалів справи убачається, що між сторонами мали місце договірні правовідносини, грошові кошти були передані на підставі договору, але внаслідок того, що договір не був зареєстрований у відповідності до вимог закону, правова підстава набуття грошових коштів відповідачем відпала.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Висновок суду першої інстанції про наявність підстав для застосування ст. 1212 ЦК України та стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, отриманих відповідачем без достатньої правової підстави в рахунок орендної плати за договором оренди земельної ділянки від 22 квітня 2008 року у розмірі 20 000 грн., - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Разом з тим колегія суддів вважає, що відсутні підстави для застосування вимог ст. 625 ЦК України та стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за користування грошовими коштами у розмірі 7 204,92 грн., та інфляційних збитків за період з травня 2008 року по березень 2020 року у розмірі 45 578 грн., з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що "у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань".

Проте зобов`язальних правовідносин між сторонами не виникло саме внаслідок дій позивача, який не зареєстрував право оренди та не повідомив відповідача про невчинення таких дій.

Таким чином відповідачем не порушене грошове зобов`язання, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин вимог ст. 625 ЦК України.

При цьому доказів того, що відповідач фактично користувався земельною ділянкою, отриманою за договором оренди від 22 квітня 2008 року, - матеріали справи не містять.

Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та помилково дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за користування грошовими коштами у розмірі 7 204,92 грн., та інфляційних збитків за період з травня 2008 року по березень 2020 року у розмірі 45 578 грн.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 грудня 2020 року в частині стягнення 3% річних за користування грошовими коштами у розмірі 7 204,92 грн. та інфляційних збитків у розмірі 45 578 грн. слід скасувати та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову в цій частині. А в іншій частині рішення суду слід залишити без змін.

Посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності, - спростовуються матеріалами справи, оскільки лише у листопаді 2019 року, після отримання витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, позивачу стало відомо про порушення його прав, а саме: що земельна ділянка, яка була передана йому в оренду, з 30 травня 2018 року знаходиться в оренді Селянського (фермерського) господарства Відродження .

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 частково спростовують висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 січня 2021 року також слід змінити, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Частинами 1, 2 ст. 246 ЦПК України визначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу (ч. 3 ст. 246 ЦПК України).

Стаття 133 ЦПК України визначає види судових витрат.

Так судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Зі змісту статті 58 ЦПК України вбачається, що сторона, третя особа, а також особа, якій за законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Відповідно до статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Згідно статті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Судом встановлено, що 23 червня 2020 року між ОСОБА_2 та адвокатським об`єднанням Кролевецький та партнери було укладено договір №02/23/06 про надання правової допомоги (а.с.171-172).

За умовами вказаного договору Об`єднання за завданням клієнта зобов`язувалося надавати ОСОБА_2 правову допомогу, необхідну для представництва та захисту інтересів клієнта під час розгляду судом справи №619/1996/20 за позовом ОСОБА_1 , а клієнт зобов`язувався приймати та оплачувати надані послуги в порядку та на умовах, передбачених договором.

Пунктом 3 договору №02/23/06 сторони погодили порядок розрахунків.

24 червня 2020 року представником відповідача - адвокатом Любич Вікторією Олександрівною подано відзив на позовну заяву ОСОБА_1 у справі №619/1996/20 (а.с.34-36). У відзиві на позов зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач очікує понести у зв`язку з розглядом справи, та вказано, що докази таких витрат будуть надані протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення (а.с.36).

24 грудня 2020 року адвокатським об`єднанням Кролевецький та партнери складено рахунок-фактуру №171 та зазначено, що вартість юридичних послуг, наданих ОСОБА_2 , складають 28 455,10 грн.

28 грудня 2020 року сторонами підписано Акт здачі-приймання наданих послуг за договором про надання правової допомоги (а.с.174).

Згідно квитанції від 28 грудня 2020 року, відповідач сплатив вартість юридичних послуг, наданих за договором про надання правової допомоги, у розмірі 28 455,10 грн. (а.с.175).

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції вважав, що наявні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 28 455,10 грн.

Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Частина 3 ст. 141 ЦПК України встановлює, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до ст. 30 Закону України Про адвокатуру і адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фінансовий розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумний та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, як зазначено в п. 95 Рішення у справі Баришевський проти України від 26.02.2015р., п. 88 Рішення у справі Меріт проти України від 30.03.2004р., заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З огляду на вказане та на те, що заявлені витрати (28 455,10 грн.) є неспівмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, затраченим ним часом на надання таких послуг, - колегія суддів, з урахуванням вимог розумності та справедливості, вважає, що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що до закінчення судових дебатів у справі відповідачем не було заявлене клопотання про стягнення витрат на правову допомогу, тому відсутні підстави для застосування вимог ч.8 ст. 141 ЦПК України, - спростовуються наявними в матеріалах справи доказами (а.с.34-36).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 грудня 2020 року в частині стягнення 3% річних за користування грошовими коштами у розмірі 7204,92 грн. та інфляційних збитків у розмірі 45 578 грн. - скасувати та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову в цій частині.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 січня 2021 року - змінити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і, в силу п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Н.П. Пилипчук

О.Ю. Тичкова