Постанова

від 20.04.2021 по справі 272/1707/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 272/1707/18

провадження № 61-14060св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , Андрушівська районна державна адміністрація,

третя особа - приватний нотаріус Андрушівського районного нотаріального округу Житомирської області Чистяков Андрій Олександрович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2020 року у складі судді Палазюк В. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Талько О.Б., Коломієць О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , Андрушівської районної державної адміністрації, третя особа - приватний нотаріус Андрушівського районного нотаріального округу Житомирської області Чистяков А. О., про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та скасування рішення про їх реєстрацію.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона є власником спірних земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Із фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 18 жовтня 2015 року вона уклала три договори оренди земельних ділянок терміном на 10 років. Договори оренди посвідчені приватним нотаріусом Андрушівського районного нотаріального округу Житомирської області Чистяковим А. О., а їх державна реєстрація здійснена 20 жовтня 2015 року.

Позивачка вказує, що договори оренди за своїм змістом не відповідають Типовому договору оренди землі, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220. Оспорювані договори оренди земельних ділянок не містять певних істотних умов, зокрема, щодо строку виплати (дня та місяця календарного року) і порядку перегляду орендної плати, чим порушуються її права. Відповідач користується невизначеністю та сплачує орендну плату в кінці року, при цьому не здійснюючи індексації розміру орендної плати та незважаючи на знецінення гривні. За відсутності конкретних строків внесення орендної плати нівелюється пункт 11 вказаних договорів, який передбачає сплату пені у разі порушення орендарем строку внесення орендної плати. Також умови договорів не містять умов щодо зобов`язання орендаря здійснювати інвестиції у розвиток та модернізацію відповідних меліоративних систем і об`єктів інженерної інфраструктури та сприяти їх належній експлуатації, що передбачено положеннями статті 19 Закону України Про оренду землі . Відповідно до пункту 17 договорів оренди після припинення їх дії орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані не гіршому порівняно з тим, у якому він одержував її в оренду. Проте, під час укладення оспорюваних договорів початковий стан земельних ділянок не був визначений. Неодноразові звернення до відповідача з цього приводу позитивних наслідків не принесли, а тому немає з чим порівнювати стан земельних ділянок.

Позивач вважає, що відповідач при підготовці проектів договорів скористався її правовою необізнаністю та заклав розмір орендної плати, виходячи із нормативної, а не експертної грошової оцінки земельних ділянок, у зв`язку із чим вона одержувала орендну плату в меншому розмірі, ніж могла.

Уточнивши позовні вимоги, позивачка просила: визнати недійсними договори оренди земельних ділянок від 18 жовтня 2015 року, які укладені між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 щодо передачі в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 1820381600:03:000:0168 площею 4,2027 га, кадастровим номером 1820381600:03:000:0169 площею 4,4553 га, кадастровим номером 1820381600:03:000:0170 площею 4,2047 га, з цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території Волицької сільської ради Андрушівського району Житомирської області, які посвідчені приватним нотаріусом Андрушівського районного нотаріального округу Житомирської області Чистяковим А. О.; скасувати рішення Реєстраційної служби Андрушівського районного управління юстиції Житомирської області від 20 жовтня 2015 року за № 25419096, № 25449283, 25417582 про державну реєстрацію вищезазначених договорів оренди земельних ділянок.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Андрушівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено порушення її прав відсутністю у договорах певних умов, які ОСОБА_1 помилково визначила як істотні.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

19 жовтня 2020 року на адресу Верховного Суду від фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача, та залишити оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

05 жовтня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею трьох земельних ділянок: з кадастровим номером 1820381600:03:000:0170 площею 4,2047 га; з кадастровим номером 1820381600:03:000:0169 площею 4,4553 га; з кадастровим номером 1820381600:03:000:0168 площею 4,2027 га.

Дані земельні ділянки розташовані на території Волицької сільської ради Андрушівського району Житомирської області та передані для товарного сільськогосподарського виробництва. Право власності на земельні ділянки зареєстровано за позивачкою.

18 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 (орендодавцем) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (орендарем) у письмовій формі укладено три договори оренди вищевказаних земельних ділянок, згідно умов яких орендодавець надала, а орендар прийняв в строкове платне користування земельні ділянки площею 4,2047 га з кадастровим номером 1820381600:03:000:0170, площею 4,4553 га з кадастровим номером 1820381600:03:000:0169 та площею 4,2027 га з кадастровим номером 1820381600:03:000:0168 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться на території Волицької сільської ради Андрушівського району Житомирської області.

Реєстраційною службою Андрушівського районного управління юстиції Житомирської області проведена державна реєстрація договорів оренди земельних ділянок: 20 жовтня 2015 року № 25419096, 21 жовтня 2015 року №25449283, 20 жовтня 2015 року № 25417582.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які

права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту

є усталеним у судовій практиці.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу .

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цього Кодексу , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України ). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України ). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України ).

Правове значення для правильного вирішення питання щодо недійсності правочинів має з`ясування обставин, чи були додержані положення закону саме на момент вчинення договорів оренди земельних ділянок.

На момент укладення оспорюваних договорів оренди земельної ділянки стаття 15 Закону України Про оренду землі діяла в редакції, яка відносила до істотних умов договору оренди землі: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Редакція вказаної вище норми також передбачала, що за згодою сторін у договорі оренди землі могли зазначатися інші норми.

Поряд із цим, редакція даної норми, що діяла на час вчинення оспорюваних договорів оренди землі, не передбачала вказівки на те, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалася на те, що спірні договори не містять усіх, передбачених статтею 15 Закону України Про оренду землі , істотних умов.

Верховний Суд України та Верховний Суд неодноразово висловлював підхід, згідно якого відсутність однієї із істотних умов у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України Про оренду землі (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору), може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом. Такий правовий висновок міститься, зокрема у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-88цс14, у постанові Верховного Суду України від 03 вересня 2014 року у справі № 6-94цс14, у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16, у постанові Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 471/761/17-ц.

Встановивши, що позивачкою не доведено обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема - порушення її прав та інтересів при укладенні та виконанні оспорюваних договорів, суди попередніх інстанції зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваних договорів оренди землі недійсними.

При цьому, посилання у касаційній скарзі на відсутність у договорах оренди землі певних істотних умов не ґрунтується на законі, оскільки, як вірно зазначили суди, статтею 15 Закону України Про оренду землі у редакції, що діяла на час вчинення оспорюваних правочинів, вони не були визначені як істотні.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Серявін та інші проти України , заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Андрушівського районного суду Житомирської області від 12 березня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 серпня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев