Рішення

від 13.04.2021 по справі 915/1407/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2021 року Справа № 915/1407/20

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О., за участі секретаря судового засідання Матвєєвої А.В., розглянувши матеріали

за позовом : Фермерського господарства «Леся» (56062, Миколаївська область, Казанківський район,с. Олександрівка, код ЄДРПОУ 20897357)

Представник позивача: Адвокат Максимов Роман Ігорович, 50027, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, просп. Металургів, 36/1

до відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області (54034, м. Миколаїв, просп. Миру, 34, код ЄДРПОУ 39825404)

про визнання недійсним наказу та визнання права постійного користування

за участі представників учасників справи:

від позивача: Максимов Р.І., згідно ордера

від відповідача: не з`явився,

В С Т А Н О В И В:

20.11.2020 Фермерське господарство «Леся» звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, в якій просить суд визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" та визнати за селянським (фермерським) господарством "Леся" (код ЄДРПОУ 20897357, с. Олександрівка, Казанківський район, Миколаївська область, 56062) право постійного користування земельною ділянкою площею 34,3409 га на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області (до якої, в результаті об`єднання територіальних громад приєдналася Олександрівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області), призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року на підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу АЛ."

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що рішення ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області є недійсним, оскільки, незважаючи на смерть засновника ФГ "Леся", господарство продовжувало користуватися земельною ділянкою з 2011 року, подавало до контролюючих органів відповідні звіти із зазначенням знаходження у користуванні спірної земельної ділянки, розраховувала та сплачувала за вказану земельну ділянку земельний податок, у фермерського господарства відсутні заборгованості з платежів, а у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.11.2020, справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/1407/20 та визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.

Ухвалою суду від 25.11.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 21.12.2020 о 10:30 год., встановлено сторонам процесуальні строки для подання заяв по суті справи.

21.12.2020 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 25.01.2021 о 10:20 год.

Заявою від 18.01.2021 (вх. №952/21 від 21.01.2021) представник позивача просить суд провести підготовче засідання за відсутності сторони позивача, закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті.

25.01.2021 підготовче засідання не відбулося у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю головуючого судді.

Ухвалою суду від 04.02.2021 підготовче засідання у справі призначено на 17.02.2021 о 10:00 год.

17.02.2021 судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначення розгляду справи по суті на 15.03.2021 об 11:00 год.

15.03.2021 судове засідання у справі відкладено на 13.04.2021 о 10:00 год.

Відповідач своїм правом у визначений судом строк на подання відзиву на позов, оформленого згідно вимог ст. 165 ГПК України разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, не скористався.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з приписами ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Враховуючи, що відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву по суті позовних вимог, жодних заяв або клопотань, в тому числі щодо неможливості захисту своїх прав та законних інтересів в умовах карантину, на розгляд суду не подав, суд, керуючись засадами рівності учасників судового процесу перед законом і судом, розумності строків розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами.

Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання.

Відповідач правом участі у судовому засіданні не скористався.

У судовому засіданні 13.04.2021 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, просить позов задовольнити.

13.04.2021 судом проголошено вступну та резолютивну частини судового рішення.

При постановленні судового рішення в цій справі, господарський суд враховує, що як визначено статтею другою Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Це означає, зокрема, що обов`язок доказування тих чи інших обставин лежить на стороні, а суд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, не зобов`язаний збирати докази. (ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ГПК України).

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до положень ст. 86 ГПК України, суд оцінює тільки наявні у справі докази.

Сприяння своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, подання всіх наявних доказів в порядку та строки, встановлені законом, віднесено статтею 42 ГПК України до обов`язку учасників справи.

В той же час, згідно ч. 2 ст. 14 ГПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, і відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням тих чи інших процесуальних дій.

Частиною четвертою статті 191 ГПК України встановлено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Розглянувши матеріали справи, керуючись принципом верховенства права, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд встановив наступне.

22.02.1993 ОСОБА_1 , на підставі розпорядження представника Президента України по Казанківському району №36 від 18.02.1993 року, зареєстровано селянське (фермерське) господарство "Леся", про що 22.02.1993 видано свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності №20897357 від 22.02.1993 та 18.08.2005 зроблено запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за №15131200000000085.

На підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства ОСОБА_1 " ОСОБА_1 набув у постійне користування земельну ділянку площею 44 га, розташовану на території Олександрівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області для ведення селянського (фермерського) господарства та йому видано державний акт на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року.

Наказом голови ФГ "Леся" Лазаревич А.П. №4 від 10.07.2005 року до складу ФГ "Леся" введено ОСОБА_2 .

Вказаним наказом проведено розпаювання земельної ділянки у фермерському господарстві "Леся" на ОСОБА_2 , решту землі залишено за фермерським господарством.

Розпорядженням Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №463-р від 20.09.2005 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки члену фермерського господарства "Леся" ОСОБА_2 у власність для ведення фермерського господарства із земель постійного користування фермерського господарства "Леся" в межах території Олександрівської сільської ради" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки члену фермерського господарства "Леся" ОСОБА_2 у власність для ведення фермерського господарства "Леся" в межах території Олександрівської сільської ради, передано у власність для ведення фермерського господарства громадянину ОСОБА_2 земельну ділянку площею 9,66 гектарів ріллі із земель Олександрівської сільської ради.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 видано державний акт серії МК №099970 від 03.10.2005 про право власності на земельну ділянку для ведення фермерського господарства в межах території Олександрівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області земельну ділянку площею 9,66 га.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19.03.2020 державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 , кадастровий номер 4823680300:04:000:0152, площею 9,6591 га здійснено 11.03.2020, номер запису 36008106.

27.02.2011 ОСОБА_1 , на ім`я якого було видано державний акт на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року, помер.

Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га, надане ОСОБА_1 , посвідчене державним актом на право постійного користування землею серії МК №13622, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.03.1998 за №61, розташовану в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, вважається припиненим.

Предметом спору у даній справі є визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" та визнання за селянським (фермерським) господарством "Леся" права постійного користування земельною ділянкою площею 34,3409 га на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області (до якої, в результаті об`єднання територіальних громад приєдналася Олександрівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області), призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року на підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу АЛ."

В якості підстав позову позивач посилається на те, що спірна земельна ділянка була надана в постійне користування саме для ведення селянського (фермерського) господарства, знаходиться у фактичному користуванні ФГ "Леся". Після смерті ОСОБА_1 право землекористування збереглося за позивачем. Спірним рішенням порушено право позивача, оскільки за змістом статей 141 та 142 Земельного кодексу України право постійного землекористування не припиняється в разі смерті особи, на ім`я якої видано державний акт.

Оцінюючи доводи позивача, господарський суд звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23.06.2020 у справі №922/989/18 щодо передумов переходу до фермерського господарства прав на землю, у зв`язку з чим зазначає про таке.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно із частиною першою статті 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 15.01.1993, на момент створення позивача) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 Земельного кодексу України (у згаданій редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно із частиною першою статті 23 Земельного кодексу України (у згаданій редакції) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не громадянину України, а спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до статті 8 Закону України від 20 грудня 1991 року 2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції Закону від 14.10.1992 № 2683-XII, на момент створення позивача; втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України "Про фермерське господарство") після одержання Державного акта на право приватної власності або довічного успадковуваного володіння землею чи укладення договору на оренду селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації в районній, міській Раді народних депутатів, що надала земельну ділянку у довічне успадковуване володіння, приватну власність або користування. Для державної реєстрації до відповідної Ради народних депутатів селянське (фермерське) господарство подає заяву про реєстрацію цього господарства, список осіб, які виявили бажання створити його, прізвище, ім`я, по батькові голови, документ про внесення плати за державну реєстрацію. За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після відведення земельної ділянки в натурі і одержання Державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, приватної власності або договору на оренду земельної ділянки та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи; одержує печатку із своїм найменуванням і адресою; відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку; вступає в ділові відносини з іншими підприємствами, установами та організаціями; визнається як самостійний товаровиробник державними і господарськими органами при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Сільська, селищна Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, надану господарству земельну ділянку.

З зазначеного витікає, що законодавством, чинним на момент створення селянського (фермерського) господарства "Леся", було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянським (фермерським) господарством як юридичною особою. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

19 червня 2003 року було прийнято новий Закон України № 937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон №937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону №937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону №937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення (створення) фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи.

З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18).

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25 жовтня 2001 року), який діяв з 01 січня 2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте Конституційний Суд України рішенням N 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Отже, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент смерті фізичної особи - засновника) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини першої статті 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року), яка діяла до 01 січня 2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення відповідача, так і з 01.01.2002 й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня. Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства. Зазначений висновок містить і постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц.

Разом з тим, суд наголошує, що вищенаведений механізм переходу до фермерського господарства права користування землею застосовується виключно щодо земельної ділянки, з якою безпосередньо пов`язане створення фермерського господарства та його державна реєстрація як юридичної особи.

Тільки у цьому випадку з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуває права та обов`язки землекористувача земельної ділянки, наданої її засновнику у користування і відповідне право землекористування ФГ не припиняється зі смертю засновника.

Аналогічної позиції дотримується і Верховний Суд, зокрема в постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 904/284/19.

За обставинами даної справи, на момент отримання ОСОБА_1 у постійне користування земельної ділянки площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Державного акту від 12.03.1998 та на праві приватної власності земельної ділянки площею 6,0 га в межах території Олександрівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Державного акту від 12.03.1998 державна реєстрація селянського (фермерського) господарства Леся як юридичної особи вже відбулася 22.02.1993.

Отже, ФГ Леся не набуло правомочностей, які витікають з права постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

Відтак наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою", яким припинено це право не стосується прав та законних інтересів позивача стосовно права постійного користування земельною ділянкою земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

З цих же міркувань витікає відсутність будь-яких підстав для визнання за позивачем цього права.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Суд відзначає, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з одержанням ним державного акта на право власності (користування) на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

Відповідно до частини 1 статті 31 Земельного кодексу України (у редакції на момент прийняття відповідачем спірного рішення) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Аналогічні норми викладено у статті 12 Закону України "Про фермерське господарство".

Відповідно до усталених правових висновків Великої Палати Верховного Суду після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства, в порядку визначеному законом, у тому числі на конкурентних основах (відповідно до земельного законодавства після 2002 року) (постанови від 20.03.2019 у справі №619/1680/17-ц, від 15.01.2020 у справі №698/119/18).

При цьому, сам факт використання цієї земельної ділянки фермерським господарством не свідчить про перехід до нього від гр-на ОСОБА_1 права постійного користування в повному його обсязі, засвідчене актом 12.03.1998.

Враховуючи вищевикладене, в позові слід відмовити.

На підставі п. 2 ч. 4 ст. 129 ГПК України у разі відмови в позові, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 86, 91, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволені позову відмовити.

2. Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

3. Рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Сторони та інші учасники справи:

позивач: Фермерське господарство «Леся» (56062, Миколаївська область, Казанківський район,с. Олександрівка, код ЄДРПОУ 20897357),

відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області (54034, м. Миколаїв, просп. Миру, 34, код ЄДРПОУ 39825404).

.

Повний текст рішення складено та підписано 23.04.2021.

Суддя В.О.Ржепецький