Постанова

від 13.07.2021 по справі 915/1407/20

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року м. ОдесаСправа № 915/1407/20 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Ярош А.І.

суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М.,

секретар судового засідання Молодов В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Леся"

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року

по справі №915/1407/20

за позовом : Фермерського господарства "Леся" (56062, Миколаївська область, Казанківський район, с. Олександрівка, код ЄДРПОУ 20897357)

до відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області (54034, м. Миколаїв, просп. Миру, 34, код ЄДРПОУ 39825404)

про визнання недійсним наказу та визнання права постійного користування,

за участю представників сторін:

Від позивача - Максимов Р.І., Ордер АЕ № 1069743, дата видачі : 17.05.21; Фермерського господарства "Леся";

Від Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області - не з`явився,

Фермерське господарство "Леся" звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, в якій просить суд визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" та визнати за селянським (фермерським) господарством "Леся" право постійного користування земельною ділянкою площею 34,3409 га на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області (до якої, в результаті об`єднання територіальних громад приєдналася Олександрівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області), призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я Лазаревич Анатолія Павловича відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року на підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу АЛ."

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області є недійсним, оскільки, незважаючи на смерть засновника ФГ "Леся", господарство продовжувало користуватися земельною ділянкою з 2011 року, подавало до контролюючих органів відповідні звіти із зазначенням знаходження у користуванні спірної земельної ділянки, розраховувала та сплачувала за вказану земельну ділянку земельний податок, у фермерського господарства відсутні заборгованості з платежів, а у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року по справі №915/1407/20 (суддя Ржепецький В.О.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Разом з тим, суд наголосив, що вищенаведений механізм переходу до фермерського господарства права користування землею застосовується виключно щодо земельної ділянки, з якою безпосередньо пов`язане створення фермерського господарства та його державна реєстрація як юридичної особи. Тільки у цьому випадку з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуває права та обов`язки землекористувача земельної ділянки, наданої її засновнику у користування і відповідне право землекористування ФГ не припиняється зі смертю засновника.

За обставинами даної справи, на момент отримання Лазаревичем А.П. у постійне користування земельної ділянки площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Державного акту від 12.03.1998 та на праві приватної власності земельної ділянки площею 6,0 га в межах території Олександрівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Державного акту від 12.03.1998 державна реєстрація селянського (фермерського) господарства "Леся" як юридичної особи вже відбулася 22.02.1993. Отже, ФГ "Леся" не набуло правомочностей, які витікають з права постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

Відтак наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою", яким припинено це право не стосується прав та законних інтересів позивача стосовно права постійного користування земельною ділянкою земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

Фермерське господарство "Леся" не погодилось з вказаним рішенням та звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення господарського суду Миколаївської області від 13.04.2021 року у справі №915/1407/20 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву в повному обсязі, відшкодувати судові витрати.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначає, що на момент надання земельної ділянки Лазаревич А.П. , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові селянського (фермерського) господарства.

З норм законодавства та обставин, які підтверджуються відповідними доказами, долученими до позовної заяви, вбачається, що зазначена земельна ділянка була передана громадянину України Лазаревич А.П. для ведення селянського (фермерського) господарства, а відповідно до чинного на той час законодавства, державний акт на право постійного користування землею видавався на ім`я голови селянського (фермерського) господарства.

Тобто, у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична зміна землекористувача і обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли від голови селянського (фермерського) господарства до селянського (фермерського) господарства, як юридичної особи, з дня видачі державного акту на ім`я голови фермерського господарства.

Отже, зі смертю Лазаревич А.П. , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно державного акту на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року, таке право не є таким, що припинилось.

Як вбачається зі статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції чинній на момент прийняття рішення про надання спірної земельної ділянки у постійне користування) селянське (фермерське) господарство здійснює свою діяльність лише у статусі юридичної особи, тобто, Лазаревич А.П. , як громадянин, не міг отримати земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства, як фізична особа, у такому разі у відповідності до положень статті 7 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент видачі державного акту серії МК №013622 від 12.03.1998 року) Лазаревич А.П. отримав би земельну ділянку у постійне користування для ведення особистого підсобного господарства, а не для ведення селянського (фермерського) господарства.

Отже, апелянт наголошує, що ФГ Леся набуло правомочностей, які витікають з права постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради і це право прямо стосується прав та законних інтересів позивача стосовно права постійного користування земельною ділянкою земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

Крім того, судом першої інстанції не взято до уваги відповідні докази, що спірна земельна ділянка єдиною, якою користується фермерське господарство, зокрема:

з рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу А.П. " вбачається, що Лазаревич А.П. надано у постійне користування земельну ділянку площею 44 га саме на підставі ст. 4 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство";

з розпорядження Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №463-р від 20.09.2005 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки члену фермерського господарства "Леся" Мунтянову П.О. у власність для ведення фермерського господарства із земель постійного користування фермерського господарства "Леся" в межах території Олександрівської сільської ради" вбачається, що члену фермерського господарства "Леся" Мунтянову П.О. надано у власність земельну для ведення фермерського господарства "Леся" саме із земель фермерського господарства "Леся";

з додатків до податкових декларацій з фіксованого сільськогосподарського податку, податкових декларацій платника єдиного податку четвертої груп ФГ "Леся" за 2011-2020 роки, вбачається, що в користуванні у ФГ "Леся" лише земельні ділянки площею 6 га та 44 га, посвідчені державним актом на право приватної власності на землю серії МК №1624 від 12.03.1998 року та державним актом на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року.

Скаржник наголошує, що право постійного користування земельними ділянками, набуте в установленому законодавством порядку до 1 січня 2002 року, після набрання чинності статтею 92 ЗК України 2001 року, не скасовується та не обмежується.

Також, скаржник зазначає, що право землекористувача використовувати землю для ведення фермерського господарства, яке ґрунтується на підставі акту на постійне користування землею, становить поняття "майно", яке підпадає під захист статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини.

Отже, апелянт вважає, що ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, приймаючи наказ №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року, будь-яким чином не мотивував прийняте рішення і не зазначив про будь-які потреби загальних інтересів суспільства.

Крім того, в оскаржуваному рішенні господарського суду Миколаївської області від 13.04.2021 року у справі №915/1407/20 суд першої інстанції посилається, зокрема, на постанову Верховного Суду від 19.08.2020 року у справі №904/284/19, однак, судом не звернуто увагу, що у даній справі підставою скасування судового рішення стало те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору взагалі не досліджували, яка саме земельна ділянка була використана ОСОБА-1 для державної реєстрації СФГ "Світязь" у 1999 році і чи є спірна земельна ділянка єдиною, якою користується фермерське господарство, без чого неможливим є визначення правового статусу спірної земельної ділянки та з`ясування того, чи мало місце порушення прав позивача внаслідок припинення права землекористування ОСОБА_l за оспорюваним рішенням відповідача і після направлення справи №904/284/19 на новий розгляд до суду першої інстанції рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.11.2020 року позов Фермерського господарства "Свитязь" задоволено.

В той же час, ухвалюючи оскаржуване рішення, господарський суд Миколаївської області послався на постанову Верховного Суду від 19.08.2020 року у справі №904/284/19 в частині того, що вищенаведений механізм переходу до фермерського господарства права користування землею застосовується виключно щодо земельної ділянки, з якою безпосередньо пов`язане створення фермерського господарства та його державна реєстрація як юридичної особи. Тільки у цьому випадку з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуває права та обов`язки землекористувача земельної ділянки, наданої її засновнику у користування і відповідне право землекористування ФГ не припиняється зі смертю засновника.

Однак, господарський суд Миколаївської області, приймаючи оскаржуване рішення, не надав належну оцінку доказам, що спірна земельна ділянка у даній справі є єдиною, якою користується фермерське господарство, без якої взагалі неможливе існування позивача, оскаржуваним рішенням порушено право засновників позивача на підприємницьку діяльність, оскільки, оскаржуване рішення фактично припиняє господарську діяльність позивача.

Отже, враховуючи, що з дня видачі державного акту на ім`я голови, вже зареєстрованого селянського (фермерського) господарства, відбулася фактична зміна землекористувача Лазаревич А.П. на ФГ Леся , обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли від голови селянського господарства до селянського (фермерського) господарства, як юридичної особи, а земельним законодавством така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою, як смерть громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства не визначена, на думку скаржника, рішення господарського суду Миколаївської області від 13.04.2021 року у справі №915/1407/20 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким позовну заяву Фермерського господарства "Леся" до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання недійсним наказу та визнання права постійного користування земельною ділянкою задовольнити.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 року відкрито апеляційне провадження у справі №915/1407/20 за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Леся" на рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року. Призначено розгляд справи №915/1407/20 на 15 червня 2021 року о 12-30 год.

Встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами надсилання копій іншим учасникам справи; заяв чи клопотань стосовно процесуальних питань (призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення у справі спеціаліста, перекладача, вжиття заходів забезпечення позову, відводів, затвердження мирових угод тощо).

До суду 27.05.2021 року надійшов відзив Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області на апеляційну скаргу, в якому Головне управління вважає, що рішення Господарського суду Миколаївської області є законним, прийняте з повним з`ясуванням обставин що мають значення для справи та додержанням норма матеріального та процесуального права.

Зазначає, що на момент отримання Лазаревичем А. П. у постійне користування земельної ділянки площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Державного акту від 12.03. І 998 та на праві приватної власності земельної ділянки площею 6,0 га в межах території Олександрівської сільської ради для ведення селянського ( фермерського) господарства на підставі Державного акту від 12.03.1998 державна реєстрація селянського (фермерського) господарства Леся як юридичної особи вже відбулася 22.02.1993.

Отже, ФГ Леся не набуло правомочностей, які витікають з права постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

Відтак наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області № 11067 /0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою", яким припинено це право не стосується прав та законних інтересів позивача стосовно права постійного користування земельною ділянкою земельною ділянкою площею 44,0 га в межах території Олександрівської сільської ради.

З цих же міркувань витікає відсутність будь-яких підстав для визнання за Позивачем цього права. Головне управління в повній мірі згодне з висновками суду наведеними в рішенні від 18.03.2021 та вважає їх обґрунтованими, змістовними та такими, що спростовують доводи Позивача.

15.06.2021 року до суду надійшло клопотання ФГ Леся про долучення до матеріалів справи додаткових доказів по справі : Копії листа відділу у Казанківському районі Головного Управління Держгеокадастру у Миколаївській області №365/113-21 від 03.06.2021 року;

копії висновку Олександрівської сільської ради народних депутатів Казанківського району від 08.10.1992 року;

копії державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року;

копії технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності та постійного користування землею (по фактичному користуванню) Лазаревич Анатолію Павловичу для ведення селянського (фермерського) господарства в межах території Олександрівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

Заявник просить також поновити строк на подання додаткових доказів, у зв' язку з їх отриманням 03.06.2021 року, та неповідомленням належним чином та завчасно про призначення апеляційного розгляду.

Ухвалою суду від 14.06.2021 року призначено розгляд справи в режимі відеоконференції, доручивши її проведення Дніпровському апеляційному суду.

Ухвалою суду від 15.06.2021 відкладено розгляд справи №915/1407/20 за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Леся" на рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року на 13 липня 2021 року о 14-30 год.

24.06.2021 до суду надійшли додаткові письмові пояснення Фермерського господарства "Леся" стосовно долучення до матеріалів справи додаткових доказів, в яких апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 19.08.2020 року у справі №904/284/19, в якій підставою скасування судових рішень першої та апеляційної інстанції стало те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору взагалі не досліджували, яка саме земельна ділянка була використана для державної реєстрації ФГ "Свитязь" у 1999 році і чи є спірна земельна ділянка єдиною, якою користується фермерське господарство, без чого неможливим є визначення правового статусу спірної земельної ділянки та з`ясування того, чи мало місце порушення прав позивача внаслідок припинення права землекористування за оспорюваним рішенням відповідача. Отже, враховуючи те, що додаткові докази отримані після подання апеляційної скарги, та те, що як вбачається з постанови Верховного Суду від 19.08.2020 року у справі №904/284/19, суди при вирішенні подібного спору повинні досліджувати, яка саме земельна ділянка була використана для державної реєстрації фермерського господарства і чи є спірна земельна ділянка єдиною, якою користується фермерське господарство, отже, неприйняття та недослідження, наданих з клопотанням про долучення до матеріалів справи додаткових доказів від 12.06.2021 року, додаткових доказів буде неповним з`ясуванням обставин справи.

Ухвалою суду від 12.07.2021 року прийнято апеляційну скаргу Фермерського господарства "Леся" на рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року по справі №915/1407/20 до свого провадження колегію суддів у складі Ярош А.І. (головуючий суддя), суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

В судове засідання 13.07.2021 року представник відповідача Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області не з`явився. Повідомлявся про дату, час та місце судового засіданні шляхом надсилання ухвали суду від 15.06.2021 на електронну пошту , та надано відповідь про отримання ухвали (а.с.192).

Будь-яких заяв, клопотань тощо від відповідача щодо неможливості реалізації ним своїх процесуальних прав на участь представника в судовому засіданні, про намір взяти участь у судовому засіданні, в тому числі у режимі відеоконференції, до суду не надходило.

Суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України). В даному випадку участь представників сторін в судовому засіданні обов`язковою не визнавалась.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судовою колегією в судовому засіданні 13.07.2021 року досліджено клопотання ФГ Леся про долучення до матеріалів справи додаткових доказів по справі, в якому заявник просить також поновити строк на подання додаткових доказів, у зв`язку з їх отриманням 03.06.2021 року, та неповідомленням належним чином та завчасно про призначення апеляційного розгляду.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 та ч. 1 ст. 73 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 80 ГПК України передбачено, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до приписів ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

В обґрунтування причин неможливості подання зазначених доказів в суді першої інстанції апелянтом зазначено, що, як вбачається з тексту рішення Господарського суду Миколаївської області від 13.04.2021 року у справі №915/1407/20, підставою для відмови у задоволенні позову, стало те, що на думку суду, спірна земельна ділянка не пов`язана зі створенням фермерського господарства та його державною реєстрацією, як юридичної особи.

Однак, під час судового розгляду справи у судді першої інстанції питання щодо того, що спірна земельна ділянка пов`язана зі створенням фермерського господарства та його державною реєстрацією, як юридичної особи, не піднімалося та вказаний факт ніким не оспорювався, у зв`язку з чим, позивачем вказані додаткові докази не отримувались.

Після відмови рішенням господарського суду Миколаївської області від 13.04.2021 року у справі №915/1407/20 у задоволенні позову, представником позивача до відділу у Казанківському районі Головного Управління Держгеокадастру у Миколаївській області направлено адвокатський запит.

Після винесення рішення судом, адвокатом отримано від відділу у Казанківському районі Головного Управління Держгеокадастру у Миколаївській області додаткові докази, які також, підтверджують те, що спірна земельна ділянка, пов`язана зі створенням фермерського господарства та його державною реєстрацією, як юридичної особи.

Дослідивши надані документи, судовою колегією встановлено, що заявник просить долучити наступні докази:

- Копія листа відділу у Казанківському районі Головного Управління Держгеокадастру у Миколаївській області №365/113-21 від 03.06.2021 року;

- копія висновку Олександрівської сільської ради народних депутатів Казанківського району від 08.10.1992 року;

- копія державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року;

- копія технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності та постійного користування землею (по фактичному користуванню) Лазаревич Анатолію Павловичу для ведення селянського (фермерського) господарства в межах території Олександрівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

Всі докази, крім супровідного листа відділу у Казанківському районі Головного Управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 03.06.2021 року, датовані 1992-1997 рр, та могли бути надані Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області в суді першої інстанції, оскільки перебували у розпорядженні відділу у Казанківському районі ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області.

Частиною 3 ст. 80 ГПК України передбачено, що відповідач повинен подати докази разом з поданням відзиву.

Як вбачається з матеріалів справи, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області було обізнане про розгляд справи в суді першої інстанції, про що свідчать поштові повідомлення на а.с.88,94,98,105,108.

Проте відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву, а також не надав усі наявні у нього докази, які стосуються надання Лазаревичу А.П. та оформлення ним спірної земельної ділянки.

Також про наявність вищеперелічених документів не зазначено відповідачем і у відзиві на апеляційну скаргу.

Відповідно до ст.42-43 ГПК України, учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази ; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.

Учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до ст.236 ГПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи викладене, для забезпечення повного, всебічного та об`єктивного встановлення усіх обставин справи, оскільки надані позивачем докази фактично існували під час розгляду справи в суді першої інстанції, однак безпідставно не були надані Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області в порушення приписів ст.ст.42-43 ГПК України, судова колегія вважає за необхідне задовольнити клопотання апелянта та долучити надані ним додаткові докази до матеріалів справи.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів доходить наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.02.1993 Лазаревич Анатолій Павлович , на підставі розпорядження представника Президента України по Казанківському району №36 від 18.02.1993 року, зареєстрував селянське (фермерське) господарство "Леся", про що 22.02.1993 видано свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності №20897357 від 22.02.1993 та 18.08.2005 зроблено запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за №15131200000000085.

Рішенням Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року затверджено технічну документацію по складанню державних актів на землю та на право постійного користування землею гр. Лазаревичу А.П. для ведення селянського (фермерського) господарства загальною площею 50 га, в.т.ч безоплатно у власність 6 га, з них 4,74 га ріллі, 1,26 га під забудовою, в постійне користування, пасовища - 16.8 га, , з них 13,4 га - 100-метрова водоохоронна зона, 3,4 на - затоплені пасовища, ріллі - 27,2 га.

На виконання вказаного рішення, 12.03.1998 року головою Казанківської районної ради нардепів видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га серії МК №013622. (а.с.21)

Також 12.03.1998 року Лазаревичу А.П. видано державний акт на право приватної власності на 6,0 га землі, серії МК№1624 (а.с.20)

Наказом голови ФГ "Леся" Лазаревич А.П. №4 від 10.07.2005 року до складу ФГ "Леся" введено Мунтянова П.О .

Вказаним наказом проведено розпаювання земельної ділянки у фермерському господарстві "Леся" на Мунтянова Павла Олександровича , решту землі залишено за фермерським господарством.

Розпорядженням Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №463-р від 20.09.2005 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки члену фермерського господарства "Леся" Мунтянову П.О. у власність для ведення фермерського господарства із земель постійного користування фермерського господарства "Леся" в межах території Олександрівської сільської ради" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки члену фермерського господарства "Леся" Мунтянову П.О. у власність для ведення фермерського господарства "Леся" в межах території Олександрівської сільської ради, передано у власність для ведення фермерського господарства громадянину Мунтянову П.О. земельну ділянку площею 9,66 гектарів ріллі із земель Олександрівської сільської ради.

На підставі вказаного розпорядження Мунтянову П.О. видано державний акт серії МК №099970 від 03.10.2005 про право власності на земельну ділянку для ведення фермерського господарства в межах території Олександрівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області земельну ділянку площею 9,66 га.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19.03.2020 державну реєстрацію права власності Мунтянова Павла Олександровича , кадастровий номер 4823680300:04:000:0152, площею 9,6591 га здійснено 11.03.2020, номер запису 36008106.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер Лазаревич А.П. , на ім`я якого було видано державний акт на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року. Вказане підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 01.03.2011 року.

Разом з тим, згідно з копією висновку Олександрівської сільської ради народних депутатів Казанківського району, вбачається, що 08.10.1992 року, Олександрівською сільською радою народних депутатів Казанківського району узгоджено відвід земельної ділянки загальною площею 50 га у постійне користування для ведення фермерського господарства Лазаревичу А.П. (а.с.168).

Відповідно до копії державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року Лазаревичу А.П. передано у постійне користування земельна ділянка загальною площею 50 га (а.с.169).

З пояснювальної записки та завдання по складанню державних актів на право приватної власності та постійного користування землею по фактичному користуванню Лазаревич Анатолію Павловичу для ведення селянського (фермерського) господарства в межах території Олександрівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області та розпорядження Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №36 від 18.06.1997 року, яка міститься в технічній документації, вбачається, що під селянським (фермерським) господарством гр. Лазаревича А.П. рахується 50 га землі.

Технічною документацією передбачено надати в приватну власність та постійне користування земельні ділянки гр. Лазаревичу А.П. для ведення селянського (фермерського) господарства. (а.с.171,173)

Розпорядженням Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №36 від 18.06.1997 року, надано згоду на відведення голові селянського (фермерського) господарства Леся Лазаревичу А.П. безоплатно у приватну власність однієї середньої земельної частки площею 6 га, та залишено в постійному користуванні 43,2 га ріллі та 2,8 га пасовища із земель селянського (фермерського) господарства Леся в межах території Олександрівської сільської ради. (а.с.172).

З рішення Казанківської районної ради Миколаївської області № 140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу А.П. " вбачається, що Лазаревичу А.П. надано у постійне користування земельну ділянку площею 44 га на підставі ст. 4 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року, право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га, надане Лазаревичу А.П. , посвідчене державним актом на право постійного користування землею серії МК №13622, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.03.1998 за №61, розташовану в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, вважається припиненим.

Предметом спору у даній справі є визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" та визнання за селянським (фермерським) господарством "Леся" права постійного користування земельною ділянкою площею 34,3409 га на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області (до якої, в результаті об`єднання територіальних громад приєдналася Олександрівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області), призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я Лазаревич Анатолія Павловича відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року на підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу АЛ."

Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).

Згідно положень статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже на суд покладений обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

При цьому обставини, на які учасник справи як на підставу своїх вимог або заперечень підлягають доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Дослідивши у сукупності наявні докази по справі, оцінивши доводи учасників справи, судова колегія дійшла наступних висновків.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" в редакції станом на 21.11.1997 року Право на створення селянського (фермерського) господарства та умови надання земельних ділянок для його ведення , Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди. Передача земельних ділянок у приватну власність і надання їх в користування здійснюється із земель запасу, а також земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку. У постійне користування земля надається громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебувають у державній власності.

Як зазначено вище, висновком Олександрівської сільської ради народних депутатів Казанківського району від 08.10.1992 року узгоджено відвід земельної ділянки загальною площею 50 га у постійне користування для ведення фермерського господарства Лазаревичу А.П. (а.с.168).

Відповідно до копії державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року Лазаревичу А.П. передано у постійне користування земельна ділянка загальною площею 50 га (а.с.169).

Судова колегія зазначає, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Таким чином, встановлені обставини справи свідчать про те, що земельна ділянка площею 50 га була надана Лазаревичу А.П. 29.12.1992 року саме для ведення селянського господарства, та тільки після отримання землі Лазаревич Анатолій Павлович , 22.02.1993 року зареєстрував селянське (фермерське) господарство "Леся".

Подальші дії, які відбувались у 1997-1998 роках, а саме рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року, яким затверджено технічну документацію по складанню державних актів на землю та на право постійного користування землею гр. Лазаревичу А.П. для ведення селянського (фермерського) господарства загальною площею 50 га, та видача державних актів 12.03.1998 року на право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га та на право приватної власності на 6,0 га землі, свідчать про приведення земельної ділянки площею 50 га у відповідність до чинного на той час законодавства, розподіл її на дві земельні ділянки - у постійне користування (площею 44 га) та у приватну власність Лазаревичу А.П (6 га).

За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство , статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України Про фермерське господарство , статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Отже, судова колегія встановила, що земельна ділянка площею 50 га, надана Лазаревичу А.П. у постійне користування на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року, саме для ведення селянського (фермерського) господарства.

Тому надання Лазаревичу А.П. земельної ділянки послугувало підставою для реєстрації селянського (фермерського) господарства "Леся".

Зміст Розпорядження Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №36 від 18.06.1997 року, підтверджує, що спірна земельна ділянка вже знаходилась у користуванні СФГ Леся , оскільки розпорядженням залишено в постійному користуванні 43,2 га ріллі та 2,8 га пасовища із земель селянського (фермерського) господарства Леся в межах території Олександрівської сільської ради. (а.с.172).

Отже, судова колегія доходить висновку, що рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року стосувалось не нової, додаткової земельної ділянки для СФГ Леся , а тієї ж земельної ділянки, яка виділялась Лазаревичу А.П. та безпосередньо пов`язана зі створенням СФГ "Леся", та яка є єдиною земельною ділянкою ФГ "Леся".

Колегія суддів враховує, що земельна ділянка площею 50 га, надавалась Лазаревичу А.П. для створення селянського (фермерського) господарства, що вбачається з державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року.

За таких обставин, як встановлено судовою колегією, земельну ділянку площею 50 га надано Лазаревичу у 1992 році, та в подальшому, у 1998 році, земельну ділянку розділено на дві, площею 44 га, надану у постійне користування Лазаревичу А.П. для ведення селянського господарства та 6 га у приватну власність.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що на момент надання земельної ділянки Лазаревич А.П. , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові селянського (фермерського) господарства.

Тобто, у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична зміна землекористувача і обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли від голови селянського (фермерського) господарства до селянського (фермерського) господарства, як юридичної особи, з дня видачі державного акту на ім`я голови фермерського господарства.

Тому, за висновком суду, переоформлення земельної ділянки шляхом розподілу її на дві земельні ділянки, та видача державних актів у 1998 році, що відбулось після реєстрації Фермерського господарства Леся , не змінює її правового статусу, не нівелює мету її надання - для створення селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до Статуту ФГ Леся , до складу засновників (учасників) юридичної особи є Мунтянов П.О. (голова та засновник), ОСОБА_4 , ОСОБА_5

Статутом ФГ Леся , а саме п.6.1.1, 6.4 передбачено, що до земель господарства належать земельні ділянки, що належать членам господарства на праві приватної власності, постійного користування. Право володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів господарства, здійснює саме господарство.

Як вбачається з матеріалів справи, після смерті Лазаревича П.А. позивач ФГ Леся продовжив користуватись спірною земельною ділянкою, що підтверджується копіями податкових декларації зі сплати сільськогосподарського податку та податкових декларацій платника єдиного податку четвертої групи, додатків Відомості про наявність земельних ділянок платника єдиного податку четвертої групи ФГ "Леся" за 2011-2020 роки, з яких вбачається, що в користуванні у ФГ "Леся" є лише земельні ділянки площею 6 га та 44 га, посвідчені державним актом на право приватної власності на землю серії МК №1624 від 12.03.1998 року та державним актом на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року.

Спірним наказом припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га, надане Лазаревичу А.П. , посвідчене державним актом на право постійного користування землею серії МК №13622 від 12.03.1998 року.

У контексті спірних правовідносин судова колегія вважає за доцільне звернутись до правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного суду від 23.06.2020 по справі № 179/1043/16-ц , від 23.06.2020 по справі № 922/989/18.

На час надання Лазаревичу А.П. права постійного користування спірною земельною ділянкою у 1992 році діяв Земельний кодекс України, введений в дію Постановою ВР N 562-XII ( 562-12 ) від 18.12.1990 року.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу (тут і далі - у редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові)).

Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу).

Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

На час заснування ФГ Леся відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон України Про селянське (фермерське) господарство № 2009-XII, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року.

Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини перша, четверта та п`ята статті 2 Закону № 2009-XII).

Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина перша статті 4 Закону № 2009-XII).

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина друга статті 4 Закону № 2009-XII).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина перша статті 5 Закону № 2009-XII).

Після одержання Державного акту на право приватної власності на землю, Державного акту на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку.

Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (частини перша та друга статті 9 Закону № 2009-XII).

Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.

Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону № 2009-XII). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник.

Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство (цей висновок не стосується права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства; оскільки таке право є успадковуваним, тобто передається у спадщину, то воно залишається у володінні фізичної особи і після створення селянського (фермерського) господарства, про що Велика Палата Верховного Суду вказала у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17).

01 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х Перехідні положення зазначеного кодексу було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.

22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення № 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х Перехідні положення ЗК України від 25 жовтня 2001 року щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України вказав, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, оскільки використання у ній терміна набувають (який означає ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь ) вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 1 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного рішення).

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 1 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України від 25 жовтня 2001 року не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства (див. аналогічний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (реєстровий номер 85174518)).

Тому судова колегія доходить висновку, що право постійного користування земельною ділянкою, яке від засновника перейшло до ФГ Леся , не припинилося ані через зміни у земельному законодавстві, ані через смерть засновника.

Згідно із загальнодозвільним принципом правового регулювання, який поширюється на сферу правомірних приватних відносин (зокрема, на відносини спадкування), дозволено те, що не заборонено законом. Можливість спадкування права постійного користування земельною ділянкою, як і права довічного успадковуваного володіння нею, забезпечує сталість цивільного обороту й уникнення ситуацій, за яких можливий необґрунтований перерозподіл земельних ділянок і прав на них.

Суд зазначає, що право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою є різними інститутами і зауважує, що ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції не передбачав можливості набуття фізичною особою земельної ділянки у приватну власність. Натомість цей кодекс гарантував фізичним особам право набувати земельні ділянки, зокрема, у довічне успадковуване володіння та у постійне користування. Обидва інститути передбачали можливість користування земельною ділянкою без обмеження будь-яким строком і, на думку Великої Палати Верховного Суду, відповідні майнові права могли бути об`єктом спадкування.

На час смерті засновника ФГ Леся Лазаревича А.П. перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою був визначений у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Ця стаття не регламентувала припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі приписів ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року. А у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року не було такої підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою як смерть фізичної особи-користувача. Припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року могло відбутися, зокрема, через припинення діяльності селянського (фермерського) господарства.

У постанові від 5 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з передбачених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року підстав, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, є такими, що порушують це право.

Відповідно до ст. 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини першої статті 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року), яка діяла до 01 січня 2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

При дослідженні матеріалів справи, підстав для припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою, зазначених у ст. 141 ЗК України, судом не встановлено.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що юридична особа ФГ Леся утворено не на певний час - до смерті її голови, а відповідно до законодавства діє постійно, так само постійно користуючись наданою господарству землею, до її ліквідації, зокрема, за рішенням засновників.

Отже смерть Лазаревича А.П. є юридичним фактом як підстава для обрання нового голови фермерського господарства, але не впливає на права і обов`язки відповідача як юридичної особи.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 по справі № 922/989/18, від 23.06.2020 по справі № 179/1043/16-ц.

З огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), через рішення якого відбувається практична реалізація Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

ЄСПЛ у рішенні "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Говорячи про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19).

З огляду на викладене, враховуючи принципи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що спірна земельна ділянка площею 44,0 га є єдиною, якою користується фермерське господарство, без якої взагалі неможливе існування ФГ "Леся", тому втручання держави у право користування ФГ "Леся" шляхом вилучення спірної земельної ділянки та її повернення до земель державної власності Головному управлінню Держгеокадастру у Херсонській області не переслідує "суспільний інтерес" і не є пропорційним визначеним цілям.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія доходить висновку, що з моменту, коли фізична особа гр. Лазаревич А.П. отримав земельну ділянку для ведення фермерського господарства, у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна землекористувача, а права та обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до фермерського господарства.

За таких обставин, смерть Лазаревича А.П. не впливає на права і обов`язки позивача як юридичної особи та не є підставою для припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою.

З наведеного випливає, що не відповідає приписам чинного законодавства наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою", в якому зазначено, що право постійного користування земельною ділянкою площею 44,0 га, надане Лазаревичу А.П. , посвідчене державним актом на право постійного користування землею серії МК №13622, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.03.1998 за №61, розташовану в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, вважається припиненим.

Крім того, судова колегія наголошує, як зазначалось вище, Наказом голови ФГ "Леся" Лазаревич А.П. №4 від 10.07.2005 року до складу ФГ "Леся" введено Мунтянова П.О. та проведено розпаювання земельної ділянки у фермерському господарстві "Леся" на Мунтянова Павла Олександровича , решту землі залишено за фермерським господарством.

Розпорядженням Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області №463-р від 20.09.2005 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки члену фермерського господарства "Леся" Мунтянову П.О. у власність для ведення фермерського господарства із земель постійного користування фермерського господарства "Леся" в межах території Олександрівської сільської ради" передано у власність для ведення фермерського господарства громадянину Мунтянову П.О. земельну ділянку площею 9,66 гектарів ріллі.

Таким чином, при винесенні оскаржуваного наказу №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області не враховано той факт, що до складу земель ФГ "Леся" входить земельна ділянка площею 9,66 га., належна Мунтянову П.О. на праві власності на підставі державного акту серії МК №099970 від 03.10.2005, та протиправно позбавлено Мунтянова П.О. права власності, без відповідного обгрунтування, що є самостійною підставою для визнання недійсним оскаржуваного наказу.

З огляду на вищевикладене, судова колегія доходить висновку про наявність підстав для визнання за селянським (фермерським) господарством "Леся" права постійного користування земельною ділянкою площею 34,3409 га на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області (до якої, в результаті об`єднання територіальних громад приєдналася Олександрівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області), призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я Лазаревич Анатолія Павловича відповідно до Державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року та Державного акту на право постійного користування землею серії МК №013622 від 12.03.1998 року на підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року "Про затвердження технічної документації по складанню для ведення державних актів на землю селянського (фермерського) господарства Лазаревичу АЛ."

Колегія суддів вважає помилковим посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду в постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 904/284/19, оскільки у вказаній справі судове рішення апеляційної інстанції скасовано з направленням справи на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях у ній.

Крім того, суд зауважує, що з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що за наслідками нового розгляду справи рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.11.2020 по справі № 904/284/19 позов Фермерського господарства "Свитязь" задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області "Про припинення права постійного користування земельними ділянками" № 203-14/VII від 15.11.2018 року в частині його положення щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1220784400:01:010:0238 площею 46,0306 га.

Вказане рішення набрало законної сили та є чинним на даний час, апеляційного та касаційного провадження по зазначеній справі не було.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія доходить висновку про наявність підстав для скасування рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року по справі №915/1407/20 з прийняттям нового рішення про задоволення позову Фермерського господарства "Леся" в повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, п.2 ч.1 ст.275, ст. 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Леся" задовольнити.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2021 року по справі №915/1407/20 скасувати.

Позов Фермерського господарства "Леся" задовольнити.

Визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11067/0/14-19-СГ від 04.12.2019 року "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою".

Визнати за селянським (фермерським) господарством "Леся" право постійного користування земельною ділянкою площею 34,3409 га на території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області (до якої, в результаті об`єднання територіальних громад приєдналася Олександрівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області), призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я Лазаревич Анатолія Павловича відповідно до Державного акту на підставі рішення Олександрівської сільської ради народних депутатів №3113 від 29.12.1992 року та Державного акту на право постійного користування землею від 12.03.1998 року на підставі рішення Казанківської районної ради Миколаївської області №140-17 від 21.11.1997 року.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області на користь Фермерського господарства "Леся" судові витрати.

Постанова відповідно до вимог ст. 284 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст.ст.287-288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 26.07.2021 року.

Головуючий суддя А.І. Ярош

Суддя Г.І. Діброва

Суддя Н.М. Принцевська