Постанова

від 21.04.2021 по справі 304/1745/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 304/1745/18

провадження № 61-22663св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Перечинська районна рада Закарпатської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марамигіна Павла Владиславовича на постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Кондора Р. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Перечинської районної ради Закарпатської області (далі - Перечинська районна рада) про стягнення заробітної плати, компенсації за невикористані відпустки, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строку її виплати та зобов`язання видати належним чином завірену трудову книжку, посилаючись на те, що на підставі розпорядження голови Перечинської районної ради від 03 жовтня 2006 року № 31/01-10 його було призначено на посаду директора районного комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації (далі - РКП БТІ ). Під час прийняття на роботу він надав відповідачу трудову книжку серії НОМЕР_1 , в яку було внесено відповідний запис під № 15 та зроблено її копію. Пунктом 5.3 Статуту РКП БТІ (далі - Статут) передбачено, що директор наймається власником підприємства - Перечинською районною радою. 01 лютого 2012 року між сторонами був укладений контракт на строк до 01 січня 2016 року. Після закінчення дії вказаного контракту Перечинська районна рада уклала з ним новий контракт від 02 січня 2016 року строком до 31 липня 2016 року. У зв`язку із закінченням строку дії контракту він 31 липня 2016 року видав наказ щодо приймання-передачі всього майна і справ підприємства та необхідності проведення з ним повного розрахунку в день звільнення. За актом приймання-передачі від 01 серпня 2016 року ним було передано все майно та справи РКП БТІ його заступнику ОСОБА_2 , яка своїм наказом затвердила цей акт та видала розрахунок належних йому при звільненні коштів на загальну суму 180 646 грн. 02 серпня 2016 року він подав до Перечинської районної ради письмову заяву від 01 серпня 2016 року про звільнення з посади директора у зв`язку із закінченням строку дії контракту, в якій просив у встановленому законом порядку, без затримок, оскільки виховує трьох малолітніх дітей, повідомити йому про час і місце виплати розрахованої суми при звільненні та видати на руки трудову книжку. В адресованому йому листі від 09 серпня 2016 року № 01-21/237 Перечинська районна рада зазначила, що згідно з пунктом 20 частини першої статті 43 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні питання про призначення та звільнення керівників комунальних підприємств вирішуються виключно на пленарних засіданнях районних та обласних рад, а тому питання про його звільнення буде включено в порядок денний наступної сесії ради. Листом від 15 вересня 2016 року відповідач надіслав йому рішення дев`ятої сесії VII скликання Перечинської районної ради від 15 вересня 2016 року № 176 про його звільнення з роботи, зазначивши, що згідно з Журналом обліку в районній раді його трудової книжки немає. Вважає, що відповідач безпідставно не видав йому належним чином оформлену трудову книжку та не провів з ним повного розрахунку в день звільнення, така бездіяльність є порушенням вимог статей 47, 83, 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: стягнути з Перечинської районної ради на його користь: заробітну плату за період з червня 2013 року по липень 2016 року включно в розмірі 111 360 грн; грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки у 2012-2016 роках за період роботи із серпня 2011 року по липень 2016 року включно в розмірі 24 809 грн; компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 45 477 грн за період роботи з червня 2013 року по липень 2016 року включно; середній заробіток за весь час затримки у виплаті відповідачем всіх сум, належних йому при звільненні станом на 12 грудня 2018 року, в розмірі 128 156,45 грн, що вирахувано за період з 01 серпня 2016 року по 12 грудня 2018 року, виходячи із середньоденного заробітку в розмірі 160,40 грн; зобов`язати Перечинську районну раду видати йому належним чином завірену трудову книжку із внесенням запису про звільнення з посади директора РКП БТІ у зв`язку із закінченням 31 липня 2016 року строку дії контракту від 02 січня 2016 року, укладеного між ним та районною радою.

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2019 року у складі судді Шешені М. О. позов задоволено повністю. Стягнуто з Перечинської районної ради на користь ОСОБА_1 заробітну плату на посаді директора РКП БТІ за період з червня 2013 року по липень 2016 року включно в розмірі 111 360 грн. Стягнуто з Перечинської районної ради на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки у 2012-2016 роках за період роботи із серпня 2011 року по липень 2016 року включно в розмірі 24 809 грн. Стягнуто з Перечинської районної ради на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в розмірі 45 477 грн за період роботи з червня 2013 року по липень 2016 року включно. Стягнуто з Перечинської районної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати при звільнені станом на 12 грудня 2018 року в розмірі 128 156,45 грн. Зобов`язано Перечинську районну раду видати ОСОБА_1 належним чином завірену трудову книжку із внесенням запису про звільнення з посади директора РКП БТІ у зв`язку із закінченням 31 липня 2016 року строку дії контракту від 02 січня 2016 року, укладеного з ним Перечинською районною радою. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що сукупність наявних в матеріалах справи доказів підтверджує факт невиконання відповідачем свого обов`язку провести повний розрахунок в день звільнення працівника та видати йому належним чином оформлену трудову книжку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 цього Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. Крім того, в період з червня 2013 року по липень 2016 року включно ОСОБА_1 не виплачувалася заробітна плата, а тому він має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати. Посилання Перечинської районної ради на те, що вона є неналежним відповідачем, місцевий суд вважав безпідставними та необґрунтованими, оскільки контракти про призначення позивача на посаду директора РКП БТІ були укладені між районною радою в особі її голови та ОСОБА_1 . При цьому зі змісту Статуту вбачається, що РКП БТІ створене саме на підставі рішення Перечинської районної ради і це підприємство підпорядковане безпосередньо районній раді. В рішенні від 30 листопада 2004 року у справі Михайленки та інші проти України Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнав, що держава є відповідальною за заборгованість підприємства перед працівниками, незважаючи на той факт, що підприємство було окремою юридичною особою.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу Перечинської районної ради задоволено. Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що умови оплати праці директора РКП БТІ чітко визначені Статутом та укладеними між сторонами колективними договорами, за якими оплата праці директора підприємства здійснювалася самим підприємством, в якому працював ОСОБА_1 , що також стверджується штатними розкладами РКП БТІ , Книгою нарахування заробітної плати за період з 2013 року по вересень 2016 року та актом перевірки додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування, складеним 18 липня 2014 року Державною інспекцією України з питань праці територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області. Крім того, приписом головного державного інспектора Управління Держпраці у Закарпатській області від 26 вересня 2016 року було зобов`язано в. о. директора РКП БТІ Девіцького І. М. провести повний розрахунок із звільненим працівником, зокрема виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані щорічні відпустки та середній заробіток з дня звільнення по день фактичного розрахунку відповідно до вимог статті 117 КЗпП України. Хоча пунктом 1.2 Статуту й передбачено, що РКП БТІ безпосередньо підпорядковане Перечинській районній раді (власнику), однак нарахування та виплата заробітної плати директору проводилася самим підприємством, про що позивачу було відомо. Крім того, згідно з пунктом 8.7 укладеного між сторонами контракту від 29 вересня 2006 року трудова книжка керівника підприємства після відмітки власника (засновника) ведеться і зберігається на підприємстві; у разі вимоги власника (засновника) трудова книжка надається йому для відповідних відміток. Отже, дотримуючись вказаних умов контракту, Перечинська районна рада внесла запис про призначення позивача на посаду в трудову книжку, яку передала йому для подальшого зберігання на підприємстві. Після звільнення ОСОБА_1 на підставі рішення районної ради від 15 вересня 2016 року, задля внесення відповідної відмітки в трудову книжку, позивачу був направлений лист про необхідність подачі до Перечинської районної ради трудової книжки, що він не виконав. Однак місцевий суд не вирішив питання про залучення до участі у справі як співвідповідача РКП БТІ та не попередив позивача про наслідки невчинення такої процесуальної дії. Суд апеляційної інстанції в силу покладених на нього процесуальним законом повноважень позбавлений можливості визначити суб`єктний склад учасників справи та залучати як відповідачів осіб, які мають відповідати за пред`явленими вимогами.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марамигін П. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року, а рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив клопотання сторони позивача про зупинення провадження в цій справі до закінчення перегляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду судового рішення, ухваленого в подібних правовідносинах, в цивільній справі № 711/3288/17-ц за позовом ОСОБА_3 до Черкаської міської ради, Комунального підприємства Служба утримання будинків Митниця Черкаської міської ради про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди. Всі записи, що здійснюються в трудовій книжці, вносяться власником або уповноваженим ним органом, а тому щодо позовної вимоги про видачу трудової книжки Перечинська районна рада є належним відповідачем. Ухвалою від 04 вересня 2019 року апеляційний суд витребував від РКП БТІ журнал обліку видачі трудових книжок і вкладишів до них. Однак, незважаючи на невиконання вказаної ухвали, суд не притягнув відповідача до відповідальності за неподання доказів. На підставі контракту трудові відносини виникли саме між позивачем як директором РКП БТІ та Перечинською районною радою як власником, яка і має нести тягар відповідальності за порушення вимог трудового законодавства. Статтею 47 КЗпП України саме на власника або уповноважений ним орган покладено обов`язок в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. Апеляційний суд не встановив дійсний характер спірних правовідносин, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність між сторонами трудових відносин. РКП БТІ фактично припинило свою діяльність, оскільки станом на момент звільнення ОСОБА_1 залишок грошових коштів у касі підприємства та на розрахунковому рахунку в банку становив 0 грн. Відповідач має нести субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями створеного нею підприємства. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред`явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а в разі пред`явлення позову, - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

У лютому 2020 року Перечинська районна радаподала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи.

У березні 2020 року ОСОБА_1 подаввідповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просив відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Перечинського районного суду Закарпатської області.

03 лютого 2020 року справа № 304/1745/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що рішенням другої сесії V скликання Перечинської районної ради від 03 серпня 2006 року № 38 було створене РКП БТІ , затверджено Статут цього підприємства та призначено його директором ОСОБА_1 .

Згідно з пунктами 1.1-1.3, 1.5, 1.6 Статуту підприємство створене на підставі рішення Перечинської районної ради та засноване на комунальній власності. Підприємство безпосередньо підпорядковане Перечинській районній раді (власнику). Підприємство є юридичною особою, має юридичну адресу, самостійний баланс, рахунки в банках, гербову печатку, фірмові бланки та інші необхідні матеріальні реквізити. Підприємство діє на підставі повного госпрозрахунку, самофінансування і самоуправління.

Пунктом 4.2 Статуту передбачено, що майно підприємства є комунальною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та Статуту.

Керівництво підприємством здійснює директор підприємства, який призначається (наймається) власником підприємства. При призначенні (найманні) директора підприємства з ним укладається контракт, в якому визначаються права та обов`язки сторін, їх відповідальність, строки дії контракту, конкретизуються умови оплати праці (пункти 5.2. 5.3 Статуту).

Пунктом 6.1 Статуту передбачено, що основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток.

Чистий прибуток підприємства, який залишається після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат, витрат на оплату праці, оплати відсотків по кредитах банків, сплати передбачених законодавством України видатків, зборів та обов`язкових платежів, розподіляється за рішенням власника: частина залишається на підприємстві в повному його розпорядженні, а частина перераховується відповідно до рішення власника (пункт 6.2 Статуту).

Згідно з пунктом 6.4 Статуту джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток, амортизаційні нарахування, безоплатні матеріальні та грошові благодійні внески, гранти тощо, отримані від юридичних та фізичних осіб, інші надходження, включаючи кредити та безпроцентні позики.

29 вересня 2006 року між Перечинською районною радою (власником) та ОСОБА_1 було укладено контракт, за яким позивача призначено на посаду директора РКП БТІ .

Пунктом 2.1 контракту від 29 вересня 2006 року встановлено, що керівник здійснює поточне (оперативне) керівництво підприємством, несе персональну відповідальність за виконання покладених на підприємство рішень власника, організовує його виробничо-господарську, соціально-побутову та іншу діяльність, забезпечує виконання завдань підприємства, передбачених Статутом, та цим контрактом.

Згідно з пунктом 2.8 контракту від 29 вересня 2006 року керівник зобов`язується забезпечити рентабельну і прибуткову діяльність підприємства.

У пункті 5.1 контракту від 29 вересня 2006 року зазначено, що за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, керівнику щомісячно виплачується заробітна плата за рахунок частини доходу та інших коштів, одержаних підприємством у результаті його господарської діяльності, виходячи з установлених керівнику: а) посадового окладу в розмірі 1 125 грн і фактично відпрацьованого часу; б) частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства за результатами роботи за рік у розмірі 10 відсотків; в) одночасних виплат за виконання окремих завдань, що обумовлені цим контрактом і додатковими угодами до нього; г) премії в розмірі 50 відсотків від нарахованої заробітної плати за посадовим окладом на умовах, передбачених підпунктом а) пункту 5.1 цього контракту.

Трудова книжка керівника підприємства після відмітки власника (засновника) ведеться і зберігається на підприємстві. У разі вимоги власника (засновника) трудова книжка надається йому для відповідних відміток (пункт 8.7 контракту від 29 вересня 2006 року).

01 лютого 2012 року між Перечинською районною радою та ОСОБА_1 було укладено новий контракт, за яким позивача призначено на посаду директора РКП БТІ на строк з 01 лютого 2012 року до 01 січня 2016 року.

24 вересня 2014 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до контракту від 01 лютого 2012 року, якою, зокрема внесено зміни до пункту 3.1 розділу 3 Умови матеріального забезпечення директора контракту та викладено цей пункт в такій редакції: За виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, директору нараховується заробітна плата за рахунок коштів підприємства, одержаних за результатами господарської діяльності підприємства, виходячи з установленого посадового окладу відповідно до фактично відпрацьованого часу .

Після закінчення дії зазначеного контракту між Перечинською районною радою та ОСОБА_1 було укладено новий контракт від 02 січня 2016 року, за яким позивача призначено на посаду директора РКП БТІ на строк з 02 січня 2016 року по 31 липня 2016 року включно.

Згідно з пунктом 3.1 контракту від 02 січня 2016 року за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, директору підприємства нараховується заробітна плата за рахунок частки доходу, одержаного підприємством у результаті його господарської діяльності та у відповідності до норм чинного законодавства, що регулюють правовідносини в даній галузі, з урахуванням змін та доповнень, які існують на момент її виплати.

02 серпня 2016 року ОСОБА_1 подав до Перечинської районної ради письмову заяву від 01 серпня 2016 року про звільнення з посади директора РКП БТІ у зв`язку із закінченням 31 липня 2016 року строку дії контракту від 02 січня 2016 року та відсутністю будь-яких інших трудових договорів та угод між сторонами.

На підставі рішення дев`ятої сесії VII скликання Перечинської районної ради від 15 вересня 2016 року № 176 Про директора районного комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації ОСОБА_1 звільнено з посади директора РКП БТІ .

З червня 2013 року по липень 2016 року включно ОСОБА_1 не виплачувалася заробітна плата. Крім того, позивач не отримував грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки у 2012-2016 роках за період роботи із серпня 2011 року по липень 2016 року включно.

Згідно з розрахунком РКП БТІ від 01 серпня 2016 року № 72 загальний розмір суми, належної до виплати ОСОБА_1 при звільненні з посади директора підприємства, складає 180 646 грн.

Апеляційним судом також встановлено, що РКП БТІ не ліквідоване і самостійно проводить свою діяльність.

Оплата праці директора РКП БТІ здійснювалася самим підприємством, в якому працював ОСОБА_1 , що також підтверджується штатними розкладами РКП БТІ , Книгою нарахування заробітної плати за період з 2013 року по вересень 2016 року, актом перевірки додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування, складеним 18 липня 2014 року Державною інспекцією України з питань праці територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області.

Приписом головного державного інспектора Управління Держпраці у Закарпатській області від 26 вересня 2016 року було зобов`язано в. о. директора РКП БТІ Девіцького І. М. провести повний розрахунок із звільненим працівником, зокрема виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані щорічні відпустки та середній заробіток з дня звільнення по день фактичного розрахунку на підставі статті 117 КЗпП України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється за погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв`язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт). Строк, на який працівник наймається на роботу, обов`язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Згідно зі статтею 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України Про оплату праці та іншими нормативно-правовими актами.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття заробітна плата й оплата праці , які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Крім того, Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 34 Закону України Про оплату праці компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 22 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , у справах, пов`язаних із вирішенням спорів про індексацію заробітної плати або компенсацію працівникам втрати її частини у зв`язку із затримкою її виплати, суди мають враховувати, що: 1) індексація заробітної плати провадиться в період між переглядами Верховною Радою України розміру мінімальної заробітної плати і здійснюється відповідно до Закону України Про індексацію грошових доходів населення і тих положень Порядку проведення індексації грошових доходів громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 травня 1998 року № 663 (з внесеними змінами та доповненнями), котрі йому відповідають, підприємством, установою чи організацією, які виплачують заробітну плату, при її нарахуванні починаючи з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін, який перевищив 105 відсотків (величину порога індексації). За наявності зазначених умов у тому ж порядку індексації підлягає присуджена за рішенням суду сума заробітної плати, якщо ці умови настали у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення; 2) компенсація втрати частини заробітної плати провадиться згідно зі статтею 34 ЗаконуУкраїни Про оплату праці і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати (проіндексованої за наявності необхідних для цього умов) на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифи на послуги зріс більше ніж на один відсоток.

Відповідно до статті 2 Закону України Про компенсацію громадянам втрат частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

За змістом частини першої статті 83 КЗпП України, частини першої статті 24 Закону України Про відпустки у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника (частини перша, друга статті 47 КЗпП України).

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом частини першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 711/3288/17-ц (провадження № 61-25288своцс18) наведено такі висновки щодо застосування норм права.

Відповідно до частини першої статті 176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

Нормами ЦК України передбачено, що територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин - можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Водночас територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом, а юридичні особи, створені територіальними громадами, у свою чергу, не відповідають за зобов`язаннями відповідно територіальних громад.

Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначаються положеннями статті 619 ЦК України. За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк про задоволення вимоги.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.

Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, а у подальшому статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства.

Основною метою такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог.

Крім того, при визначенні умов субсидіарної відповідальності необхідно враховувати, що зазначені особи (засновники, учасники, акціонери) можуть бути притягнуті до такої відповідальності лише в тих випадках, коли неспроможність (банкрутство) викликана їх вказівками або іншими винними діями.

При зверненні до суду з відповідною вимогою, у тому числі при здійсненні ліквідаційної процедури, має бути доведено, що особа чи орган, що контролює юридичну особу, своїми діями довела боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів.

Відповідно до положень статей 77 та 78 Господарського кодексу України (далі - ГК України) в Україні можуть створюватись казенні державні та комерційні і некомерційні комунальні унітарні підприємства.

Згідно з частиною другою статті 77 ГК України казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Крім того, ГК України визначає також правовий статус державного комерційного підприємства (статті 74 - 75 ГК України), яке за змістом цих норм відповідає за своїми зобов`язаннями самостійно.

Разом з тим стаття 78 ГК України визначає, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.

Зазначені норми права також містять положення щодо відповідальності цих підприємств за боргами. Зокрема, казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

У нормах частини сьомої статті 77 ГК України не міститься будь-якого обмеженого кола зобов`язань, за якими орган управління несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства. Отже, до таких зобов`язань можуть належати і вимоги щодо заробітної плати.

Щодо відповідальності комунального унітарного підприємства за своїм зобов`язанням, то ГК України чітких положень не містить. Однак згідно з частиною десятою статті 77 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що правовий режим відповідальності комунального унітарного комерційного або некомерційного підприємства визначається відповідно до вимог правового режиму відповідальності державного комерційного або казенного підприємства.

Стаття 77 ГК України прямо не встановлює повну субсидіарну відповідальність територіальної громади за зобов`язаннями створеного нею комунального унітарного підприємства, оскільки нею врегульовані питання особливостей здійснення господарської діяльності, а не питання підстав та меж відповідальності за усіма зобов`язаннями підприємства.

Проте, враховуючи її зміст у поєднанні зі змістом положень статті 78 ГК України, можна зробити висновок, що відповідальність комунального унітарного підприємства за своїми боргами за господарськими зобов`язаннями визначається залежно від його виду: некомерційного або комерційного підприємства.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за такими підприємствами на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство) (частина третя статті 78 ГК України).

Зміст права оперативного управління визначений статтею 137 ГК України та є найбільш обмеженим правовим титулом, який не дозволяє підприємству розпоряджатися належним йому майном.

При цьому комунальне комерційне підприємство отримує майно передане йому громадою на праві господарського відання, та обмеження у його використанні визначаються статутними документами цього підприємства.

Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (стаття 136 ГК України).

Тлумачення статей 74, 75 ГК України дозволяє зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство володіє своїм майном на праві повного господарського відання та є самостійним у здійсненні господарської діяльності, в тому числі, із заробітної плати, за рахунок майна, закріпленого за таким підприємством на праві господарського відання, якщо інше не встановлено статутними документами цього товариства. У разі незаконності дій власника щодо належного такому підприємству майна, воно має право на захист своїх речових прав на майно від дій власника.

Отже, аналізуючи зазначені норми права у їх сукупності, слід дійти висновку, що за загальним правилом у разі недостатності коштів у комунального унітарного комерційного підприємства для відповідальності за своїм зобов`язанням, пов`язаним із господарською діяльністю, орган, до сфери управління якого входить підприємство, не несе повну субсидіарну відповідальність за господарськими зобов`язаннями цього підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

Комерційні комунальні підприємства за своїми зобов`язаннями відповідають самостійно.

Отже, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування.

Для вирішення питання про субсидіарну відповідальність підприємства та органу місцевого самоврядування (як учасника та засновника такої юридичної особи) необхідно встановлення наявності чи відсутності підстав та умов покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями створеного нею комунального підприємства, зокрема мету здійснення господарської діяльності підприємства, його сферу діяльності та факт банкрутства.

Таким чином, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування. Така відповідальність не може бути покладена на орган місцевого самоврядування у трудових правовідносинах без встановлення того, що сама юридична особа не може виконати свої зобов`язання в межах трудових правовідносинах у процедурі виконання судових рішень або банкрутства.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 50 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

За змістом наведеної норми процесуального права, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 635/7642/16-ц (провадження № 61-42670св18) вказано, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , крім іншого, просив стягнути на його користь заробітну плату, грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, середній заробіток за час затримки розрахунку.

Із змісту вказаних вимог вбачається, що вони стосуються прав та обов`язків РКП БТІ як особи, за рахунок якої можливо задовольнити ці позовні вимоги, оскільки оплата праці директора РКП БТІ здійснювалася самим підприємством, у штаті якого перебував ОСОБА_1 , що також стверджується штатними розкладами РКП БТІ та Книгою нарахування заробітної плати за період з 2013 року по вересень 2016 року.

РКП БТІ не було залучене до участі у справі як відповідач (співвідповідач).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Будучи позбавленим можливості визначити суб`єктний склад учасників справи в силу покладених процесуальним законом повноважень та встановивши, що у справі не залучено як відповідача РКП БТІ , яке має відповідати за пред`явленими вимогами, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову з таких підстав.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 731/115/20 (провадження № 61-15526св20)

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно не задовольнив клопотання сторони позивача про зупинення провадження в цій справі до закінчення перегляду Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду судового рішення, ухваленого в подібних правовідносинах, в цивільній справі № 711/3288/17-ц за позовом ОСОБА_3 до Черкаської міської ради, Комунального підприємства Служба утримання будинків Митниця Черкаської міської ради про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди, є неспроможними з огляду на таке.

Підстави, за наявності яких суд зобов`язаний зупинити провадження у справі, передбачені статтею 251 ЦПК України.

Разом з тим, відповідно до пункту 10 частини першої статті 252 ЦПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Отже, зупинення провадження у справі з підстав, передбачених статтею 252 ЦПК України, є правом, а не обов`язком суду.

Аргументи касаційної скарги про те, що всі записи, які здійснюються у трудовій книжці, вносяться власником або уповноваженим ним органом, а тому щодо позовної вимоги про видачу трудової книжки Перечинська районна рада є належним відповідачем, не заслуговують на увагу, оскільки за відсутності в цій справі іншого відповідача - РКП БТІ , - позов не міг бути задоволений незалежно від того, якими фактичними обставинами та правовими нормами він обґрунтовувався. Крім того, за умовами контракту від 29 вересня 2006 року трудова книжка керівника підприємства після відмітки власника (районної ради) велася і зберігалася саме на підприємстві.

Посилання в касаційній скарзі на те, що ухвалою від 04 вересня 2019 року апеляційний суд витребував від РКП БТІ журнал обліку видачі трудових книжок і вкладишів до них, однак, незважаючи на невиконання вказаної ухвали, не притягнув відповідача до відповідальності за неподання доказів, є неспроможними, так як вказані докази витребовувалися в РКП БТІ , а не в Перечинської районної ради.

Аргументи касаційної скарги про те, що на підставі контракту трудові відносини виникли саме між позивачем як директором РКП БТІ та Перечинською районною радою як власником, яка і має нести тягар відповідальності за порушення вимог трудового законодавства, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 був штатним працівником не районної ради, а підприємства, яке як самостійний суб`єкт господарювання нараховувало і виплачувало йому заробітну плату.

Доводи касаційної скарги про те, що РКП БТІ фактично припинило свою діяльність і станом на момент звільнення ОСОБА_1 залишок грошових коштів у касі підприємства та на розрахунковому рахунку в банку становив 0 грн, а тому районна рада має нести субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями створеного нею підприємства, також не заслуговують на увагу, так як позивач не посилався на вказані обставини як на підставу своїх вимог і вони не були предметом судового розгляду. Ці доводи за своїм змістом зводяться до необхідності встановлення нових обставин, що за приписами вищенаведеної статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Рішення апеляційного суду не позбавляє ОСОБА_1 права на звернення до суду з аналогічним позовом до всіх належних відповідачів, з визначенням відповідальності та обов`язків кожного з них.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Марамигіна П. В. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

В касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Марамигін П. В. заявив клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що ця справа містить виключну правову проблему щодо субсидіарної відповідальності органу місцевого самоврядування, так як комунальне унітарне підприємство лише володіє комунальним майном на праві господарського відання, власних коштів не має.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Разом з тим, у вищенаведеній постанові від 18 травня 2020 року у справі № 711/3288/17-ц (провадження № 61-25288своцс18) об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вже виклала правовий висновок щодо застосування норм права в частині субсидіарної відповідальності органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних підприємств.

Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для задоволення клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Марамигіна П. В. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Марамигіна Павла Владиславовича про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марамигіна Павла Владиславовича залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук