Рішення

від 21.04.2021 по справі 522/11271/19

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа №522/11271/19

Провадження №2/522/4590/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2021 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Шенцевої О.П.,

при секретарі Кісліної В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Дютайв , Товариства з обмеженою відповідальністю П.А.Ф.ЛТД , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ , треті особи: Державний реєстратор Комунального підприємства Департамент державної реєстрації Шевченко Максим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха Сергій Сергійович, про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування реєстраційних дій, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Дютайв , Товариства з обмеженою відповідальністю П.А.Ф.ЛТД , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ , треті особи: Державний реєстратор Комунального підприємства Департамент державної реєстрації Шевченко Максим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха Сергій Сергійович, про визнання права власностіна квартиру, загальною площею 155,4 кв.м. яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ., витребування на квартири, загальною площею 155,4 кв.м. яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . із чужого незаконного володіння та скасування реєстраційних дій.

Ухвалою суду від 19.07.2019 року по справі відкрито загальне позовне провадження з призначенням підготовчого засідання.

Ухвалою суду від 31.07.2019 року заяву представника ОСОБА_3 про забезпечення позову повернуто заявникові.

16.09.2019 року справу направлено до Одеського апеляційного суду у зв`язку з подачею позивачем апеляційної скарги на ухвалу суду від 31.07.2019 року.

Справа повернулась з Одеського апеляційного суду та 28.05.2020р. була прийнята до свого провадження суддею Шенцевою О.П.

05.11.2020р. було закрите підготовче провадження та призначена справа до розгляду.

У судовому засідання 21.04.2021р. представник позивача адвокат Аветян А.Г. підтримав позов, просив його задовольнити в повному обсязі.

Представник ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ адвокат Чукітова В.В. заперечувала проти задоволення позову.

Інші учасники справи повідомлені судом про дату, час та місце розгляду справи належним чином, про що свідчать численні поштові повідомлення в матеріалах справи,повторно у судове засідання не з`явилися, причину неявки суду не повідомили.

Судом були долучені до матеріалів справи усі докази, які сторони вважали за необхідним надати, розглянуті усі клопотання подані сторонами протягом розгляду справи.

Суд дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, встановив наступне.

ОСОБА_1 набула право власності на квартиру, загальною площею 155,4 кв.м. яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу 29.01.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бєлостоцькою М.Л. за №93.

11.02.2019 року ОСОБА_1 , на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протоколу №2/19 від 11.02.2019 року, видавник ТОВ ДЮТАЙВ передала зазначену квартиру до статутного капіталу ТОВ ДЮТАЙВ .

В подальшому майно передавалось ТОВ П.А.Ф. ЛТД , ОСОБА_2 , та нинішньому власнику ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ . ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ набуло право власності на об`єкт на підставі цивільно-правової угоди, а саме договору задоволення вимог іпотекодержателя №2070, посвідченого 25.03.2019 року приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Розсохою С.С.

Позовні вимоги мотивовані тим, що майно вибуло з володіння позивача без її волі та на підставі підроблених документів. При першому переході права власності до ТОВ Дютайв вказано підставою наступні документи: акт приймання-передачі нерухомого майна, завірений приватним нотаріусом Фроловою Р.В., протокол, завірений приватним нотаріусом Фроловою Р.В., однак позивач не підписувала жодного акту приймання-передачі та жодних дій у приватного нотаріуса Фролової Р.В. не вчиняла, тому вважає що дані документи були підроблені, в тому числі підроблений і підпис позивача. В подальшому майно було поділене на два об`єкта нерухомості.

Нотаріус Фролова Р.В. надала відповідь суду в якій зазначила, що проводила нотаріальну дію, як засвідчення справжності підписів на документах. Згідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі - Порядок), зберігання документів на яких засвідчувався підпис не вимагається. Ідентифікація особи відбулась за паспортом громадянина України.

Суд дослідив пояснення нотаріусу ОСОБА_4 надані в межах допиту нотаріуса в іншій аналогічній цивільній справі № 522/11288/19. ОСОБА_4 підтвердила обставини викладені вище у наданій нотаріусом відповіді.

Також були досліджені висновки експертиз долучені сторонами до матеріалів справи.

Так, в межах розгляду справи №522/11288/19 судом було витребувано інформацію з Приморського відділу поліції в м. Одесі стосовно кримінального провадження за заявою ОСОБА_1 щодо шахрайських дій стосовно її майна. Слідчим було надано до Приморського суду 18.12.2019р. результати експертизи підпису ОСОБА_1 , яка встановила, що підписи ОСОБА_1 в Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Фролової Р.В. були здійснені самою ОСОБА_1 .

Пізніше представником Позивача до матеріалів справи було долучено висновок спеціаліста від 12.03.2020р. №33, який встановив, що підпис ОСОБА_1 на акті приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протоколу №2/19 від 11.02.2019 року, видавник ТОВ ДЮТАЙВ були ймовірно здійсненні не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Суд вважає висновок спеціаліста від 12.03.2020р. №33 неналежним та недопустимим доказом з наступних причин.

Статтею 102 ЦПК України встановлені вимоги до висновку експерта. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи. Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім`я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством. У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.

Стаття 106 ЦПК України встановлює, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз.

У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Так у Постанові Великої палати від 18.12.2019р. по справі 522/1029/18 зазначив наступне:

66. Так, ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи.

67. Частиною 6 ст. 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

70. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У висновку спеціаліста від 12.03.2020р. №33 не міститься застережень щодо попередження експерта про кримінальну відповідальність та щодо можливості надання його до суду, тому суд не бере висновок до уваги при ухвалені рішення по справі.

Суд також дослідив долучені Позивачем докази отримані в межах кримінального провадження №62020150000000115 від 29.01.2020р. Так в постанові Одеської міської прокуратури від 27.05.2020р. зазначено, що відповідно до листа ОНДІСЕ МЮУ від 12.09.2019р. документи надані на експертизу зроблені не рукописним способом. З аналізу наданих до суду документів вбачається, що для встановлення способу здійснення підписів Акт приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протокол №2/19 від 11.02.2019 року були направлені на судово-технічну експертизу. Відповідно до висновку судово-технічної експертизи від 15.05.2020р. підписи на Акті приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протоколі №2/19 від 11.02.2019 року були виконанні не рукописним способом.

Також відповідно до опису речей і документів від 14.03.2019р. здійснені під час вилучення документів із реєстраційної справи ТОВ ДЮТАЙВ вбачається, що в матеріалах реєстраційної справи відсутні оригінали документів, зокрема Акту приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протоколу №2/19 від 11.02.2019 року.

Представником Позивача був наданий висновок експерта №20-1974 від 14.08.2020р. Відповідно до зазначеного висновку неможливо надати абсолютного висновку щодо того, чи підписувала Позивачка оскаржувані документи чи ні.

Так, на сторінках 14-19 висновку експерта №20-1974 від 14.08.2020р. зазначено, що в наданих документах для дослідження існують збіги, що підтверджують підпис ОСОБА_1 у журналі нотаріуса Фролової Р.В. та на наданих аркушах зразків підпису у межах кримінального провадження у Приморському РУВД, так і розбіжності. Характер розбіжностей не дає можливості встановити чи то навмисна зміна почерку ОСОБА_1 , чи то, підпис робила інша особа. Згідно висновку на сторінці 19, зазначено, що у зв`язку із тим, що підпис ОСОБА_1 є коротким та простим за будовою, то дійти абсолютного висновку чи то, це є підписом ОСОБА_1 , чи то він зроблений іншою особою експерт не може.

В грудні 2020 р. Представником Позивача був долучений висновок експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020 в якому експерти прийшли до абсолютного висновку, що підпис у відповідних документах не ОСОБА_1 .

Представник ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМАНІ долучив до матеріалів справи рецензію від 02.04.2021р. на висновок експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020

Відповідно до Рецензії від 02.04.2021р. при вивченні та детальному аналізі висновку експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020 рецензентом виявлено ряд суттєвих недоліків, а також недотримання певних нормативно-правових актів та методичних положень у галузі почеркознавчої експертизи.

Крім того, відповідно до висновку експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020 вони досліджували протокол №2/19 від 12.02.2019 та нотаріальне посвідчення зазначеного протоколу в журналі реєстраційних дій нотаріусу ОСОБА_4 . В той же час, Позивач у своєму позові посилається на вибуття майна із своєї власності на підставі протоколу №2/19 від 11.02.2019р. При детальному дослідженні висновку експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020 судом встановлено, що в постанові слідчого про призначенні додаткової експертизи також вказаний протокол №2/19 від 12.02.2019.

Представник Позивача зазначив у своїх поясненнях, що це технічна помилка, і досліджувалось саме нотаріальне засвідчення протоколу №2/19 від 11.02.2019р. Суд ставиться критично до тверджень представника Позивача з огляду на те, що для встановлення чи дійсно це є технічною помилкою, суд повинен дослідити усі матеріали справи кримінального провадження, допитати експерта тощо. У розпорядженні суду не має усіх матеріалів кримінального провадження, тому встановити чи дійсно це є технічною помилкою межах розгляду цивільної справи не має можливості.

Суд встановив, що згідно висновку експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020 експертами досліджувалось саме посвідчення протоколу №2/19 від 12.02.2019 в журналі реєстраційних дій нотаріусу ОСОБА_4 . В той же час протокол №2/19 від 12.02.2019 не є предметом розгляду цієї справи сторони не посилаються на зазначений документ як на доказ чи обставину справи, тому в цій частині висновок експертів № 22853?22855/20-32 від 20.10.2020 не може вважатись належним доказом в розумінні ст. 77 ЦК України.

Суд вважає, що різниця цих висновків зумовлено внутрішнім переконанням експертів, особистим досвідом та практикою.

Глава 3 Розділу 1 зазначеного Порядку встановлює, що при вчиненні нотаріальної дії нотаріус установлює особу, що звернулась за вчиненням нотаріальної дії. Встановлення особи здійснюється нотаріусом за документами, передбаченими Законом. Посвідчення водія, особи моряка, особи з інвалідністю чи учасника війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи, не можуть бути прийняті нотаріусом для встановлення його особи під час посвідчення правочинів.

П.1 Глави 5 Розділу 1 Порядку визначає, що дієздатність громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальної дії, перевіряється нотаріусом на підставі наданих документів, передбачених статтею 43 Закону, що підтверджують його вік, а також на підставі переконаності нотаріуса в результаті проведеної розмови та роз`яснення наслідків вчинення нотаріальної дії у здатності цієї особи усвідомлювати значення цієї нотаріальної дії, її наслідків та змісту роз`яснень нотаріуса, а також відповідності волі і волевиявлення особи щодо вчинення нотаріальної дії.

Пункт 5 Глави 7 Розділу 1 Порядку зазначає, що документи, за якими встановлено особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, чи уповноваженого представника, повертаються особам, що їх подали. У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записуються назва документа, серія, номер, дата його видачі і найменування установи, яка його видала. При посвідченні правочинів, видачі свідоцтв чи оформленні інших документів, примірники яких залишаються у справах нотаріуса, витяг з документа, за яким встановлено особу громадянина, у якому відображено усі заповнені сторінки, що стосуються реквізитів поданого документа, його дійсності та мають значення для вчинюваної нотаріальної дії, долучається до справ нотаріуса.

Глава 11 Розділу 1 Порядку встановлює, що кожній нотаріальній дії присвоюється окремий реєстровий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, позначається на документах, що видаються нотаріусом, чи в посвідчувальних написах.

Нотаріальна дія вважається вчиненою з моменту внесення про це запису до реєстру для реєстрації нотаріальних дій.

Запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії.

Аналіз зазначених норм Порядку свідчить про правомірність дій нотаріусу ОСОБА_4 та безпідставність твердження Позивача, щодо не вчинення Позивачем дій по відчуженню майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.

Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Право на пред`явлення позову на підставі ст. 392 ЦК України про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою належить виключно власнику, яким ОСОБА_1 з 11.02.2019 року не є. Право власності ОСОБА_1 до 11.02.2019р. не оскаржується жодним із заявлених відповідачів.

ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІЕТД КОМПАНІ набуло право власності на об`єкт на підставі цивільно-правової угоди, а саме договору задоволення вимог іпотекодержателя №2070, посвідченого 25.03.2019 року приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Розсохою С.С.

При цьому вказаний договір за своєю природою є відплатним. Так пунктом 6 Договору задоволення вимог іпотекодержателя визначено, що згідно Договору іпотеки Іпотекодержатель (ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ ) набуває право на звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем ( ОСОБА_2 ) умов договору позики, в тому числі у випадку одноразової чи неодноразових прострочок Іпотекодавцем сплати та/або неповернення позики Іпотекодержателю, порушення інших умов договору позики, а також у випадку порушення Іпотекодавцем умов договору іпотеки, в т.ч. умов зберігання або експлуатації предмета іпотеки - незалежно від настання строку виконання по договору позики, набувають право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання договору позики, якщо Іпотекодержаель та Іпотекодавець не досягнуть згоди про інше.

Відповідно до п.6.3 Договору задоволення вимог іпотекодержателя, з моменту набуття права власності Іпотекодержателем на предмет іпотеки заборгованість Іпотекодавця по Договору про надання поворотної фінансової допомоги (позики) від 27.02.2019 року вважається погашеною.

Тобто, за рахунок предмету іпотеки ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ боргові зобов`язання між ОСОБА_2 та ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ були погашені, що свідчить про характер відплатного набуття права власності ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ на спірне майно.

Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом (висновки із узагальнення Верховного Суду України Практики розгляду судами справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008 року).

В свою чергу неправомірність набуття ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ права власності на спірні об`єкти не встановлена судом.

За змістом положень ст. ст. 317, 319 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ч. 1 ст. 387 ЦК).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Зазначена норма передбачає вичерпне коло підстав, за яких власник зберігає право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Такою підставою є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема - чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.07.2018р. року у справі № 569/1221/16-ц.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до правової позиції, сформульованої в листі № 24-150/0/4-13 від 28.01.2013 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: а) набувач має бути добросовісним набувачем він не повинен знати, що купує майно не у власника; б) майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; в) власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Колегія суддів враховує і позицію Європейського суду з прав людини в іншій справі, де суд вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту.

Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця Р., відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр. стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр. про визнання його спадкоємцем Р.

По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада держави не надала жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр. В своїх доводах влада держави нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій Яр. було порушено. З огляду на, що ОСОБА_5 був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр. практично збіглося з його визнанням як спадкоємця Р. і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідувала дії ОСОБА_5 і в той же час дозволила йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду.

Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача.

Таким чином застосування положень ст. 387 ЦК України не може мати місце у спірних правовідносинах оскільки відповідною правовою підставною для набуття ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМНАНІ права власності на належні йому об`єкти нерухомості став договір задоволення вимог іпотекодержателя №2070, посвідчений 25.03.2019 року приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Розсохою С.С., незаконність якого не встановлена ані законом, ані судом.

Крім того, Позивачка завили вимоги про витребування майна, якого у ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ не має у власності. Позивачка зазначала, що реального поділу майна не відбулось і квартира зберіглась в первісному вигляді в якому належала Позивачці. Але жодних доказів цього матеріали справи не містять. В той же час, в матеріалах справи мітяться інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які свідчать про те, що ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ належить право власності на квартири АДРЕСА_1 загальними площами 68 кв.м. та 87,4 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Тому вимога про витребування з володіння ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ квартири загальною площею 159,8 кв. м. яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 є безпідставною, оскільки у володінні ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ таке майно не перебуває.

Суд вважає, що Позивачка не довела належним чином вибуття майна поза її волею, а також зазначає, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази, як б спростовували добросовісність набуття майна ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ .

Отже, за правилом ст. 388 ЦК України суд не вправі витребувати спірне майно від добросовісного набувача ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ , яке, по-перше: є добросовісним набувачем, оскільки не могло та не повинно було знати, що набув право власності на майно відплатно не у власника, у разі встановлення такого факту під час розгляду справи, по-друге: набуло майно у власність на відплатній основі за договором задоволення вимог іпотекодержателя №2070 від 25.03.2019 року; по-третє: придбало майно, яке не вибувало поза волею позивача з його власності.

Твердження Позивача, що зазначені обставини свідчать про вибуття майна поза волею Позивача суд оцінює критично. Так з аналізу зазначених вище документів вбачається, що відсутні оригінали Акту приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протоколу №2/19 від 11.02.2019 року, що може свідчити про можливе порушення державним реєстратором порядку проведення реєстраційних дій та не збереження оригіналів документів у реєстраційній справі. Також, відповідно до матеріалів справи та тверджень представника Позивача, на час винесення рішення по справі жодній особі не було пред`явлено обвинувального акту чи винесено обвинувального вироку в межах кримінальних справ за заявами ОСОБА_1 стосовно вчинення щодо неї шахрайських дій та незаконного вибуття з її власності майна. Зазначені обставини також свідчать про недоведеність Позивачем обставин викладених ним в своїй позовній заяві.

Щодо вимог про скасування записів про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, ці вимоги є похідними від вимоги про визнання права власності та витребування майна, а з огляду на безпідставність основних вимог ОСОБА_1 то і вимоги про скасування відповідних записів задоволенню не підлягають.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у ній, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).

Верховний Суд акцентує, позивач як особа, яка вважає, що її право порушено самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги. Проте, обов`язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на суд.

Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" ЦПК України.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

Встановлення фактів у справі повинно оцінюватися в сукупності з іншими доказами у справі, оскільки вибіркова оцінка доказів не відповідає приписам процесуального законодавства.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення Європейського суду з прав людини "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" та у справі "Руїз Матеос проти Іспанії").

У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.04.1993 у справі "Краска проти Швейцарії" вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справі "Де Куббер проти Бельгії" та у справі "Кастілло Альгар проти Іспанії" наголошується про те, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як "явну помилку" (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження (рішення Європейського суду з прав людини "Хамідов проти Росії").

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Беручи до уваги вищенаведене, суд прийшов до висновку, що в матеріалах справи відсутні достатні докази, які б підтвердили обставини справи викладені Позивачем у своїй позовній заяві та поясненнях наданих під час розгляду справи.

Керуючись ст. ст.3,10,76, 81, 265,268, 354-355 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

У задоволені позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Дютайв , Товариства з обмеженою відповідальністю П.А.Ф.ЛТД , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ , треті особи: Державний реєстратор Комунального підприємства Департамент державної реєстрації Шевченко Максим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха Сергій Сергійович, про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування реєстраційних дій - відмовити повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання до Приморського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення суду.

Суддя

21.04.2021