Постанова

від 22.04.2021 по справі 910/18857/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" квітня 2021 р. Справа№ 910/18857/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Куксова В.В.

суддів: Яковлєва М.Л.

Шаптали Є.Ю.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи матеріали апеляційної скарги Фонду соціального страхування України

на рішення Господарського суду міста Києва

від 18.02.2021 (повний текст складено 23.02.2021)

у справі №910/18857/20 (суддя Полякова К.В.)

за позовом Фонду соціального страхування України

до Адвокатського бюро "Юрченко Юрій та партнери"

про стягнення 106200 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Фонд соціального страхування України (далі - позивач, скаржник) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Адвокатського бюро "Юрченко Юрій та партнери" (далі - відповідач) про стягнення 106 200 грн. безпідставно набутих коштів у рамках надання правової допомоги.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у задоволені позовних вимог Фонду соціального страхування України відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Фонд соціального страхування України звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20 скасувати та задовольнити позовну заяву у повному обсязі.

Також скаржник звернувся із заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20, обґрунтовуючи заяву тим, що повний текст рішення було отримано 02.03.2021, що підтверджується штемпелем вхідної кореспонденції на рішенні.

Підставою для скасування рішення суду скаржник зазначив, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права.

Узагальнені доводи скаржника зводяться до того, що відсутність підтверджуючих документів на виконання Договору та нібито підготовка документів Адвокатським бюро, які були підготовлені штатними працівниками Фонду (відповідно до посадових інструкцій), свідчать про те, що Адвокатським бюро безпідставно та незаконно набуто кошти Фонду соціального страхування України в заявленому розмірі.

Згідно протоколу передачі справи раніше визначеному головуючому судді від 18.03.2021 апеляційну скаргу Фонду соціального страхування України на рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Куксова В.В., суддів Яковлєва М.Л., Шаптали Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 задоволено клопотання Фонду соціального страхування України про поновлення строку для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20. Відновлено Фонду соціального страхування України строк для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фонду соціального страхування України на рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20. Роз`яснено учасникам апеляційного провадження, що апеляційна скарга буде розглянута без повідомлення учасників справи.

19.04.2021 від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній заперечує проти доводів викладених в апеляційній скарзі та вказує, що у разі наявності у позивача будь-яких претензій щодо наданої Адвокатським бюро правової допомоги ,він згідно укладеного ним Договору мав право та можливість надати Адвокатському бюро свої заперечення та мотивовану відмову від підписання Акта приймання-передачі наданої правової допомоги.

Частиною 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку, зокрема, позовного провадження (загального або спрощеного).

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні (частина 3 статті 12 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 3 статті 247 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Враховуючи, що предметом розгляду у справі № 910/18857/20 є вимоги про стягнення 106 200 грн., вказана справа відноситься до малозначних справ в розумінні ГПК України.

З огляду на малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи характер спірних правовідносин та предмет доказування, колегія суддів вирішила розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із чим клопотання скаржника про розгляд справи за участю представника останнього задоволенню не підлягає.

У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 20.03.2020 між позивачем, як клієнтом, та відповідачем, як адвокатським бюро, укладено договір про надання правової допомоги від 20.03.2020 за № 08-52-20 (далі - договір), за умовами якого клієнт доручає, а адвокатське бюро приймає на себе зобов`язання надавати клієнту правову допомогу, для чого здійснювати всі передбачені Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та іншими законодавчими актами заходи захисту, представництва, а також надання інших видів правової допомоги (далі - правова допомога), а клієнт зобов`язується сплачувати адвокатському бюро гонорар за надання правової допомоги та погоджені сторонами фактичні витрати адвокатського бюро, що необхідні для виконання цього договору (код ДК 021:2015-79110000-8 - Послуги з юридичного консультування та юридичного представництва (послуги з юридичного представництва).

Відповідно до пункту 3.1. договору ціну договору становить загальний розмір гонорару адвокатського бюро за період дії даного договору, який складається із загальної вартості наданої адвокатським бюро клієнту правової допомоги, зазначеної в актах наданої правової допомоги, та не може перевищувати 198 000 грн. без ПДВ.

Пунктом 1 додатку 1 до договору сторони погодили, що розмір гонорару адвокатського бюро за надання правової допомоги за 1 (одну) годину роботи адвоката адвокатського бюро становить 1200 грн. без ПДВ. При цьому загальний розмір гонорару за період дії договору не може перевищувати суму, вказану в пункті 3.1. договору.

Згідно з пунктом 3 додатку 1 до договору за результатами надання правової допомоги адвокатське бюро кожні два тижні з дати укладення договору надає клієнту у двох примірниках акт приймання-передачі наданої правової допомоги (надалі - акт), що має бути підписаний та скріплений печаткою адвокатського бюро. Підписання клієнтом такого акту здійснюється протягом трьох робочих днів з дня його отримання від адвокатського бюро та є підтвердженням, що правова допомога, надана адвокатським бюро, прийнята клієнтом. Один примірник підписаного клієнтом акту повертається адвокатському бюро.

Пунктом 4 додатку 1 до договору передбачено, що у випадку наявності у клієнта зауважень щодо наданої правової допомоги клієнт має право надати адвокатському бюро протягом трьох робочих днів з дня отримання акту письмову мотивовану відмову від його підписання. У цьому випадку адвокатське бюро усуває відповідні недоліки, після чого клієнт зобов`язаний підписати акт протягом 3 (трьох) робочих днів після усунення усіх недоліків, які були зазначені у мотивованій відмові. Акт вважається підписаним і в тому разі, якщо протягом трьох робочих днів з дня його отримання від адвокатського бюро клієнт не надав письмову мотивовану відмову від підписання акту.

Відповідно до пункту 5 додатку 1 до договору оплата суми гонорару адвокатського бюро здійснюється клієнтом на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі наданої правової допомоги.

Із матеріалів справи слідує, що 10.04.2020 сторони підписали акт приймання-передачі наданої правової допомоги № 1, за яким відповідач надав правової допомоги за період з 20.03.2020 по 10.04.2020 на суму 107 400 грн. без ПДВ.

Позивач, у свою чергу, сплатив за платіжним дорученням від 13.04.2020 № 6138 на користь відповідача 107 400,00 грн. із призначенням платежу "згідно з актом від 10.04.2020 № 1 за договором від 20.03.2020 № 08-52-20".

Надалі, 21.04.2020 сторонами підписано акт приймання-передачі наданої правової допомоги № 2, за яким відповідачем за період з 11.04.2020 по 21.04.2020 надано правової допомоги на суму 36 000 грн.

Разом із цим, 22.04.2020 між сторонами укладено додатковий договір №1 до договору, за умовами якого сторони дійшли згоди розірвати договір з дати підписання сторонами та скріплення його печатками, тобто з 22.04.2020.

27.04.2020 позивач направив відповідачу претензію № 1128-07-1 щодо повернення безпідставно отриманої суми оплати за договором.

У той же час, відповідач звернувся до позивача з претензією від 06.05.2020 № 06/05/20 про погашення заборгованості з оплати вартості надання правової допомоги.

У відповіді від 22.05.2020 № 1333-08-1 на вказану претензію позивач відмовив у її задоволенні, пославшись на викладені в претензії від 27.04.2020 № 1128-07-1 причини, а саме безпідставність отриманих відповідачем коштів за актом від 10.04.2020 № 1.

Звернувшись з даним позовом до суду, позивач просив стягнути з відповідача 106200 грн. сплачених за актом приймання-передачі наданої правової допомоги від 10.04.2020 № 1 до договору, в якості безпідставно набутих коштів, оскільки надання відповідачем правової допомоги не підтверджено належними доказами та не входить до поняття правової допомоги.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався тим, що згідно з пунктом 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Однак необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави, чого в цьому спорі не відбулося, у зв`язку із чим суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Розглянувши апеляційну скаргу Фонду соціального страхування України, колегія суддів дійшла висновку, що вона не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Водночас, із матеріалів справи слідує, що між сторонами укладено договір про надання правової допомоги від 20.03.2020 № 08-52-20, який станом на момент перерахування спірної суми грошових коштів - 13.04.2020, не був у встановленому законом порядку розірваний або визнаний недійсним.

Судова колегія зазначає, що відповідний договір про надання правової допомоги від 20.03.2020 № 08-52-20 наразі також не визнаний судом недійсним, скаржником протилежного не доведено.

При цьому, як вірно встановлено судом першої інстанції, перерахування позивачем спірної суми грошових коштів за платіжним дорученням від 13.04.2020 № 6138 здійснено відповідно до призначення платежу згідно з актом приймання-передачі наданої правової допомоги від 10.04.2020 № 1 за договором від 20.03.2020 № 08-52-20.

Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що позивачем не доведено наявності між сторонами кондикційних правовідносин у даному спорі, оскільки станом на момент виникнення спірних правовідносин останні підпадали під договірне регулювання за чинним на той час договором, та перерахування позивачем спірної суми грошових коштів відбулося на підставі та в межах такого договору.

Разом із цим суд зауважує, що питання дослідження якості та належності наданих послуг за договором від 20.03.2020 № 08-52-20, зокрема, за актом приймання-передачі наданої правової допомоги від 10.04.2020 № 1, не входить до предмету розгляду пред`явленої кондикційної позовної вимоги.

Більш того, як зазначалось колегією суддів, пунктом 4 додатку 1 до договору передбачено, що у випадку наявності у клієнта зауважень щодо наданої правової допомоги клієнт має право надати адвокатському бюро протягом трьох робочих днів з дня отримання акту письмову мотивовану відмову від його підписання. У цьому випадку адвокатське бюро усуває відповідні недоліки, після чого клієнт зобов`язаний підписати акт протягом 3 (трьох) робочих днів після усунення усіх недоліків, які були зазначені у мотивованій відмові. Акт вважається підписаним і в тому разі, якщо протягом трьох робочих днів з дня його отримання від адвокатського бюро клієнт не надав письмову мотивовану відмову від підписання акту.

В матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази надання скаржником адвокатському бюро протягом трьох робочих днів з дня отримання акту письмову мотивовану відмову від його підписання.

Крім того, колегія суддів вважає, що встановлені обставини приводять до переконливого висновку про необхідність застосування при розгляді даної справи доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Судова колегія погоджується зі скаржником щодо того, що згідно з пунктом 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Однак, як вірно вказано судом першої інстанції, необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави, чого в цьому спорі не відбулося, скаржником протилежного не доведено.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17.

За наведених обставин, оскільки набуття відповідачем спірної суми грошових коштів відбулося за наявності на той час правової підстави - укладеного з позивачем договору, за висновками колегії суддів, такі кошти не можуть бути витребувані на підставі положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.

Водночас, судова колегія зауважує, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для її скасування не вбачається.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Фонду соціального страхування України на рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 2, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фонду соціального страхування України - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 у справі №910/18857/20 - залишити без змін.

Матеріали справи №910/18857/20 повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України.

Головуючий суддя В.В. Куксов

Судді М.Л. Яковлєв

Є.Ю. Шаптала