Постанова

від 27.04.2021 по справі 910/6432/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" квітня 2021 р. Справа№ 910/6432/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Тищенко О.В.

Станіка С.Р.

секретар судового засідання Макуха О.А.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Мон Інвестмент

на рішення Господарського суду міста Києва

від 03.11.2020 (повний текст складено 13.11.2020)

у справі № 910/6432/20 (суддя Картавцева Ю.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю

Євро-Реконструкція

до Товариства з обмеженою відповідальністю

Мон Інвестмент

про стягнення 465 572,61 грн.

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю Євро-Реконструкція (далі - ТОВ Євро-Реконструкція , позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Мон Інвестмент (далі - ТОВ Мон Інвестмент , відповідач) про стягнення 465 572,61 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначило про невиконання відповідачем своїх зобов`язань з оплати коштів за надані послуги з централізованого опалення у період з вересня 2014 по січень 2020, відтак просило стягнути з відповідача на користь позивача 324 502,89 грн. основного боргу, 34 952,47 грн. пені, 80 982,39 грн. інфляційних втрат та 25 134,86 грн. 3% річних.

Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому стверджував, що відповідно до Закону України Про житлово-комунальні послуги як в редакції до 01.05.2019 (ч. 1 ст. 19), так й після (ч. 1 ст. 12) надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах та саме на позивача згідно положень цього Закону покладається обов`язок надати відповідачу Договір, складений у повній відповідності до типового Договору. Проте, як встановлено матеріалами справи, між сторонами відсутні договірні відносини щодо постачання гарячої води та опалення до приміщення відповідача. На переконання відповідача, за відсутності укладеного між сторонами договору та не доведення факту споживання відповідачем послуг з постачання опалення та гарячої води, у останнього не виникає обов`язку щодо оплати таких послуг, тим більше, що позивач мав надати відповідачу відповідний платіжний документ і лише після цього міг вимагати оплати за спожиті послуги, однак долучені позивачем до позовної заяви рахунки-фактури за спірний період не були отримані відповідачем, відтак не можуть бути належними та допустимими доказами надання позивачем відповідних послуг. На думку відповідача, не є належними доказами надання відповідачу послуг наявні в матеріалах справи копії нарядів та сводных ведомостей , оскільки їх замовником та одержувачем виступає не відповідач, а КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва . Крім цього, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення заборгованості за період з вересня 2014 по березень 2017 в розмірі 146 154, 36 грн., нарахувань 3% річних в розмірі 16 407, 28 та інфляційних втрат в розмірі 64 245, 57 грн. за вказаний період.

В наданій суду першої інстанції відповіді на відзив позивач стверджував, що відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг в повному обсязі. Крім цього, оскільки відповідачем не надано доказів на підтвердження відключення його від теплопостачання, відповідач, як особа, яка на відповідній правовій підставі займає спірне нежитлове приміщення, повинен відшкодувати вартість наданої теплової енергії. На переконання позивача, не виставлення рахунку на оплату та неотримання його відповідачем не можуть бути підставою для звільнення від відповідальності за невиконання обов`язку з оплати спожитих послуг. При цьому, вказаний в рахунках в графі Договорів номер є не номером Договору, а є номером особового рахунку споживача, за яким позивач ідентифікує саме цього споживача в програмному комплексі та в обліковій базі. Також позивачем наведено формули, за якими здійснювались нарахування з розшифровкою вихідних даних.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі № 910/6432/20 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю Мон Інвестмент на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Євро-Реконструкція основний борг у розмірі 178 348, грн., інфляційні втрати у розмірі 16 283, 31 грн., 3% річних у розмірі 8 726,66 грн., пеню у розмірі 21 405, 99 грн. та судовий збір у розмірі 3 371, 47 грн.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, ТОВ Мон Інвестмент оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права. За твердженнями апелянта, надані позивачем копії нарядів є неналежними та недопустимими доказами, оскільки їх замовником та одержувачем виступає не відповідач, а КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва . На переконання апелянта, з огляду на зміст вказаних нарядів та те, що відпуск енергії без договору заборонено, очевидним є, що замовником та одержувачем послуг позивача виступає саме згадане вище комунальне підприємство. Такий висновок,на думку апелянта, кореспондується з умовами п. 2.4.23 Договору, укладеного між комунальним підприємством та позивачем. Враховуючи специфіку розрахунку вартості наданих з централізованого опалення та гарячого водопостачання послуг, відсутність укладеного договору за цими послугами, саме позивач зобов`язаний був надати відповідачу відповідний платіжний документ (розрахункову книжку, платіжну квитанцію, рахунок на оплату тощо) і лише після цього вимагати від відповідача оплати за спожиті послуги, що в свою чергу свідчить про відсутність можливості визначити суму до сплати або надати обґрунтовані заперечення щодо вказаних розрахунків.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, зазначив, що направляв на адресу відповідача претензію про сплату боргу, в якій виклав пропозицію про укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, проте відповідачем вказана претензія була проігнорована, а обов`язок щодо укладення договору не виконано. При цьому, позивач стверджував, що протягом спірного періоду відповідачем не заявлялось жодних претензій з приводу якості отриманих послуг, відмови від отримання послуг від нього також не надходило. На переконання позивача, сама по собі відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг, а також не виставлення рахунку на оплату та неотримання його відповідачем не можуть бути підставою для звільнення останнього від відповідальності за невиконання обов`язку з оплати спожитих послуг.

В судове засідання апеляційної інстанції 27.04.2021 з`явився представник відповідача (апелянта), представник позивача не з`явився не зважаючи на його належне повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, про що свідчить особистий підпис представника в розписці про перерву судового засідання апеляційного суду від 30.03.2021.

За приписами ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Оскільки в судове засідання апеляційної інстанції 27.04.2021 представник позивача, явка якого в судове засідання обов`язковою не визнавалась, не з`явився не зважаючи на його належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, враховуючи надання ним пояснень по суті спору в минулому судовому засіданні та відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, апеляційний суд вважав за можливе розглядати справу за відсутності цього учасника за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши в даному судовому засіданні клопотання відповідача (апелянта) про призначення експертизи, мотивоване тим, що для з`ясування обставин задекларованого розміру заборгованості за послуги з опалення і гарячого водопостачання потрібні спеціальні знання, апеляційний суд відхилив його як безпідставне та необґрунтоване, адже за приписами ч. 1 ст. 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі якщо: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про судову експертизу судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

За змістом ст. 99 ГПК України для з`ясування обставин, що мають значення для справи, і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких неможливо встановити відповідні обставини, суд призначає експертизу у справі.

При цьому, розглянувши наявні матеріали справи, заслухавши думку представників сторін, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для призначення судової експертизи у справі з огляду на наявні в матеріалах справи докази щодо встановлення та визначення розміру заборгованості відповідача з оплати коштів за надані послуги з централізованого опалення. Крім цього, апеляційним судом враховано, що аналогічне клопотання заявлялось апелянтом в суді першої інстанції, яким було обґрунтовано відмовлено в його задоволенні.

Представник відповідача (апелянта) в судових дебатах в даному судовому засідання підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши пояснення представника відповідача (апелянта), розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме від 15.12.2010 нежилі приміщення (літ. А) загальною площею 306,2 кв. м за адресою: м. Київ, проспект Гагаріна Юрія, будинок 15, належать на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю Мон Інвестмент (код ЄДРПОУ 33638016).

З 01.07.2014 ТОВ Євро-Реконструкція (позивач) є виконавцем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води на території Дарницького району у м. Києві згідно з переліком, затвердженим Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією, до якого відноситься, зокрема, будинок № 15 по проспекту Гагаріна в місті Києві.

За змістом ст. 1 Закону України Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності: сплачують комунальні послуги за тарифами, які у встановленому законодавством порядку відшкодовують повну вартість їх надання та пропорційну частку витрат на утримання прибудинкової території.

Відповідно до п. 3 ст. 20 Закону України Про житлово-комунальні послуги (в редакції чинній на момент надання послуг) споживач зобов`язаний, зокрема, укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі Типового договору.

Як стверджував позивач, 23.07.2014 в газеті Хрещатик (№103(4503)) ТОВ Євро-Реконструкція розміщено повідомлення із пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації із зазначенням відповідної адреси.

Проте, як встановлено матеріалами справи, між сторонами укладення договору не відбулося.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначив, що з вересня 2014 по січень 2020 надав відповідачу послуги з централізованого опалення на загальну суму 324 502,82 грн., проте відповідач їх не оплатив. При цьому, претензій з приводу якості отриманих послуг, відмови від отримання послуг від відповідача не надходило, що стало підставою звернення позивача з даним позовом до суду про стягнення 324 502,89 грн. заборгованості, а також 34 952,47 грн. пені, 25 134,86 грн. 3% річних та 80 982,39 грн. інфляційних втрат.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Правочином на підставі ч.1 ст. 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України).

За приписами ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору на підставі ст. 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).

Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 180 ГК України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

За змістом ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі (ч. 2 ст. 639 ЦК України).

Таким чином, законодавством передбачено можливість укладення договорів у спрощеному порядку через ділову переписку - шляхом обміну документами, в тому числі електронними, а також у вигляді конклюдентних дій (прийняття замовлення до виконання). Договори, укладені зазначеними способами, вважаються такими, що вчинені у письмовій формі.

Договір згідно ч. 1 ст. 639 ЦК України може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За змістом Закону України Про житлово-комунальні послуги житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил; комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до ст. 13 Закону України Про житлово-комунальні послуги залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо - та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій; 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків; 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд.

З аналізу наведених вище положень та змісту спірних правовідносин вбачається, що між сторонами виникли правовідносини із надання послуг централізованого опалення.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки визначено Законом України Про житлово-комунальні послуги . При цьому, до 30.04.2019 спірні правовідносини підпадали під правове регулювання Закону України №1875-IV від 24.06.2004 Про житлово-комунальні послуги , а з 01.05.2019 - Закону України №2189-VIII від 09.11.2017 Про житлово-комунальні послуги .

Відповідно до ст. 1 Закону України Про житлово-комунальні послуги № 1875-IV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Споживачем відповідно до цієї норми Закону є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу. Власник приміщення, будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - власник) - фізична або юридична особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку.

За змістом ст. 13 Закону України Про житлово-комунальні послуги (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на:

1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо);

2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо);

3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);

4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

За приписами ч. 1 ст. 19 Закону України Про житлово-комунальні послуги № 1875-IV відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Аналогічна норма міститься й в ч. 1 ст. 12 Закону України Про житлово-комунальні послуги № 2189-VIII у чинній редакції.

Положеннями Закону України Про житлово-комунальні послуги передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, такому праву прямо відповідає визначений обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст. 21 Закону України Про житлово-комунальні послуги № 1875-IV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) виконавець, зокрема, зобов`язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором; утримувати в належному технічному стані, здійснювати технічне обслуговування та ремонт внутрішньобудинкових мереж, вживати заходів щодо ліквідації аварійних ситуацій, усунення порушень якості послуг у терміни, встановлені договором та/або законодавством.

Як встановлено матеріалами справи, на виконання вищенаведених законодавчих положень позивачем вчинено дії та здійснено заходи, направлені на укладання, зокрема, з відповідачем договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, що підтверджується, зокрема, розміщеним ТОВ Євро-Реконструкція в газеті Хрещатик повідомленням із публічною пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації позивача із зазначенням відповідної адреси.

Проте, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами під час розгляду справи, договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води між позивачем та відповідачем у заявлений період (з вересня 2014 по січень 2020) не існувало.

Крім цього, 08.08.2019 позивач направив на адресу відповідача претензію № ДЕЗ-1657 з вимогою сплатити суму боргу та пропонував укласти договір про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, проте відповідачем відповіді на претензію не надано, жодних дій щодо укладення Договору не вчинено.

Оскільки законодавством передбачено двосторонній обов`язок щодо укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, а також право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, відповідно обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом, апеляційний суд дійшов висновку, що у разі відмови від оплати таких послуг споживачем з посиланням на відсутність договору такі заперечення не повинні братися до уваги, адже споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Факт відсутності договору сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг в повному обсязі. Такий правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі № 6-2951цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.04.2020 у справі № 910/7968/19, від 11.04.2018 у справі № 904/2238/17 та від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17.

Вищезгадане спростовує заперечення відповідача (апелянта) про те, що оскільки він не є споживачем послуг у належних йому нежилих приміщеннях (літ. А) загальною площею 306,2 кв. м за адресою: м. Київ, проспект Гагаріна Юрія, буд. 15 та між відповідачем та ТОВ Євро-реконструкція не укладено договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, це є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України Про житлово-комунальні послуги плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Положеннями ч. 2 ст. 32 Закону України Про житлово-комунальні послуги передбачено, що розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.

Відносини між суб`єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг, і фізичною та юридичною особою, яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення регулюються Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 № 630 (надалі - Правила).

За змістом п. 18 Правил розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.

Відповідно до п. 12 Правил у разі встановлення будинкових засобів обліку теплової енергії у багатоквартирному будинку, де окремі або всі квартири обладнані квартирними засобами обліку теплової енергії, споживачі, які не мають таких засобів обліку та які не передали виконавцю показання квартирних засобів обліку теплової енергії, оплачують таку послугу за показаннями будинкового засобу обліку теплової енергії пропорційно опалюваній площі (об`єму) квартири, не враховуючи витрати теплової енергії виконавця, юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які є власниками або орендарями приміщень у цьому будинку, та сумарних витрат тепла за показаннями усіх квартирних засобів обліку.

Як встановлено матеріалами справи, з 29.12.2015 облік теплової енергії на потреби централізованого опалення здійснюється по проспекту Гагаріна, буд. 15 приладом комерційного обліку СВТУ 11Т, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією акту постановки приладу комерційного обліку приладів теплової енергії споживача, готовим до опалювального сезону згідно актів: про готовність вузла комерційного обліку теплової енергії до опалюваного сезону 2016-2017 та № 1104 щодо 2018-2019.

Надання послуг з опалення, що надавалися безперервно, в межах опалювального періоду у будинку № 15 по проспекту Гагаріна в місті Києві підтверджується наявними в матеріалах справи нарядами, а саме: №28210 від 21.10.2014 підключення; №35013 від 06.04.2015 відключення, №40692 від 06.10.2015 підключення, №46448 від 01.04.2016 відключення, №53914 від 05.10.2016 підключення, №57563 від 01.03.2017 відключення, №63613 від 02.10.2017 підключення, №68172 від 03.04.2018 відключення, №801 від 31.10.2018 підключення, №4275 від 06.04.2019 відключення, №6213 від 25.10.2019 підключення.

Проставлення на цих нарядах підпису уповноваженої особи та печатки керуючої компанії, що є балансоутримувачем будівлі, в якій розміщено належне відповідачу приміщення, не свідчить, що керуюча компанія є замовником та споживачем послуг з централізованого опалення належного відповідачу приміщення, зобов`язана до оплати згаданих послуг, як помилково на це вказував відповідач (апелянт).

Як встановлено судом, показники будинкового лічильника теплової енергії розподіляються між користувачами приміщень пропорційно до площі займаних споживачами приміщень й позивачем надано розрахунок фактичного споживання теплової енергії за особовим рахунком №420160/4юр, відповідно до якого вартість спожитих відповідачем послуг з централізованого опалення за спірний період становить 324 502, 89 грн.

В зв`язку з цим, апеляційним судом взято до уваги, що нарахування здійснювалось виходячи з обсягів спожитої теплової енергії за показниками приладу обліку теплової енергії (пропорційно до площі займаних споживачами приміщень) та тарифів на теплову енергію, установлених постановами Національної комісії, яка здійснює державне регулювання в сферах енергетики та комунальних послуг у відповідні періоди.

При цьому, у відповіді на відзив на позовну заяву позивач додатково надав пояснення щодо порядку нарахування вартості послуг з централізованого опалення за спірний період, навівши формули розрахунку із зазначенням даних кожного показнику, які враховувались в цих розрахунках, що в свою чергу спростовує твердження відповідача (апелянта) про невірно здійснений позивачем розрахунок та неможливість здійснення його перевірки з огляду на незрозумілість певних показників, врахованих позивачем при здійсненні розрахунків. Згадане також додатково свідчить про безпідставність клопотання відповідача (апелянта) про призначення економічної експертизи для з`ясування обставин задекларованого розміру заборгованості за послуги з опалення і гарячого водопостачання, які, на його думку, потребують спеціальних знань.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 10 Закону України Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання визначений за допомогою вузла комерційного обліку обсяг спожитої у будівлі теплової енергії включає, зокрема, обсяги теплової енергії на опалення житлових та нежитлових приміщень, які є самостійними об`єктами нерухомого майна, та розподіляється між споживачами в такому порядку: загальний обсяг теплової енергії розподіляється між споживачами, приміщення/опалювальні прилади яких не оснащені вузлами розподільного обліку теплової енергії/приладами - розподілювачами теплової енергії пропорційно до опалюваної площі (об`єму) таких споживачів.

Таким чином, визначений обсяг спожитої теплової енергії в будинку за адресою: м. Київ, проспект Гагаріна Юрія, 15 включає також обсяги теплової енергії на опалення нежилих приміщень (літ. А) загальною площею 306,2 кв.м., які належать на праві власності відповідачу.

Таким чином, розподіл визначеного загального обсягу теплової енергії між споживачами здійснювався пропорційно до площі споживачів, що узгоджується із приписами Закону України Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання .

З приводу заперечень відповідача (апелянта) щодо не підтвердження факту споживання ним послуг з централізованого опалення, слід зазначити, що відповідно до п.п. 24, 25 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630 споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.

Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.

Процедура відключення приміщення від внутрішньобудинкових мереж, встановлена Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України № 4 від 22 листопада 2005 (в редакції станом на момент надання послуг).

Проте відповідач не надав суду будь-якого належного доказу, зокрема, акту про відключення будинку за адресою: м. Київ, проспект Гагаріна Юрія, 15, а саме, нежилих приміщень (літ. А) загальною площею 306,2 кв.м від мережі централізованого опалення, відтак у відповідача існує обов`язок з відшкодуванні вартості спожитої теплової енергії, яка постачалась ТОВ Євро-Реконструкція .

Одночасно судом відхиляються доводи відповідача щодо неотримання ним рахунків або інших документів на оплату, оскільки відсутність цих документів або їх неотримання стороною споживача не може бути підставою для звільнення його від відповідальності за невиконання обов`язку з оплати спожитих послуг та не є визначальними для висновку про невиконання позивачем своїх зобов`язань.

Разом із тим, доказів сплати згаданої заборгованості в заявлених до стягнення розмірах, а також доказів необґрунтованого здійснення позивачем розрахунку такого боргу відповідачем не надано, як й контррозрахунку вартості отриманих послуг з централізованого опалення.

З огляду на наведене, факт наявної заборгованості відповідача перед позивачем належним чином доведено, документально підтверджено та відповідачем не спростовано.

Твердження відповідача (апелянта) про те, що він не є замовником й одержувачем послуг позивача, відтак немає обов`язку з оплати централізованого опалення, адже такою особою виступає Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва , з яким у позивача укладено відповідний договір, не заслуговують на увагу як безпідставні та необґрунтовані, оскільки як вище згадувалось, відповідач є власником спірних нежилих приміщень (літ. А) загальною площею 306,2 кв.м.

За змістом ст.ст. 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ст. 319 ЦК України). Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За приписами ч. 4 ст. 319 ЦК України власність зобов`язує.

Власник зобов`язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України).

Отже, наявність у власності відповідача спірних нежилих приміщень (літ. А) загальною площею 306,2 кв.м. в будинку за адресою: м. Київ, проспект Гагаріна Юрія, 15 зобов`язує останнього утримувати таке майно.

З огляду на наведене, апеляційний суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про обґрунтованість позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за надані в період з вересня 2014 по січень 2020 послуги з централізованого опалення в розмірі 324 502,89 грн.

Крім цього, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 34 952,47 грн. пені, 25 134,86 грн. 3% річних та 80 982,39 грн. інфляційних втрат.

Учасники господарських відносин в силу положень ст. 216 ГК України несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (п. 1 ст. 218 ГК України).

Порушенням зобов`язання на підставі ст. 610 ЦК України є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За приписами ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов`язання. Пенею є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.1-2 ст. 549 ЦК України ).

Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються на підставі ч. 6 ст. 231 ГК України у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності за несвоєчасні розрахунки за спожиті комунальні послуги сплачують пеню в розмірі одного відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо інший розмір пені не встановлено угодою сторін, але не більше 100 відсотків загальної суми боргу.

Оскільки Законом України Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій встановлено відповідальність за несвоєчасне внесення плати за надані комунальні послуги, й нарахування пені має відбуватися відповідно саме до положень названого Закону, а приписи Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань до таких правовідносин не застосовуються.

Здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку пені в розмірі 6 798,22 грн. за лютий 2019 (період нарахування з 21.03.2019 до 21.09.2019), 5 729,49 грн. за березень 2019 (період нарахування з 21.04.2019 по 21.10.2019), 3 466,66 грн. за квітень 2019 (період нарахування з 21.05.2019 по 21.11.2019), 855,59 грн. за жовтень 2019 (період нарахування з 21.11.2019 по 29.02.2020), 6 416,95 грн. за листопад 2019 року (період нарахування з 21.12.2019 по 29.02.2020), апеляційний суд дійшов висновку, що такі нарахування позивачем виконано арифметично правильно й відповідно до чинного законодавства.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунків інфляційних втрат та 3% річних, апеляційний суд дійшов висновку, що такі нарахування позивачем виконано арифметично правильно й відповідно до чинного законодавства.

Разом з цим, як вище згадувалось, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем було заявлено про застосування строку позовної давності до вимог позивача про стягнення основної суми боргу, пені та нарахувань, передбачених ст. 625 ЦК України.

Позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20.09.20111 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ). Аналогічне застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини наведено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 910/56/19; від 22.01.2020 у справі № 916/521/18.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Позовна давність на підставі ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом ч.ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

При цьому, слід зазначити, що якщо господарська санкція (пеня) нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

З огляду на наведене та враховуючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо основного боргу, пені, 3% річних, інфляційних втрат, з урахуванням заявлених позивачем періодів нарахування, дати звернення до суду з даним позовом - 05.05.2020, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про необхідність застосування позовної давності до вимог про стягнення основного боргу, 3% річних, інфляційних втрат за період з вересня 2014 по березень 2017, а також щодо пені за період з 21.03.2019 по 04.05.2019, оскільки позовна давність до зазначених вимог за згаданий період сплинула, що в силу ст. 267 ЦК України має наслідком відмову в позові в цій частині.

З огляду на наведене, апеляційний суд визнає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що до стягнення з відповідача, за вирахуванням сум за період пропуску позовної давності, підлягають 178 348,53 грн. основного боргу, 8 726,66 грн. 3% річних та 16 283,31 грн. інфляційних втрат.

З приводу вимог про стягнення пені, слід звернути увагу на положення Закону України Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій , якими встановлено, що загальний розмір сплаченої пені не може перевищувати 100 відсотків загальної суми боргу, відтак, до стягнення з відповідача підлягає пеня в розмірі 21 405,99 грн.

Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення, а також з приводу невідповідності висновків місцевого суду обставинам справи, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18.07.2006 та у справі Трофимчук проти України у рішенні від 28.10.2010 п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

За рішенням від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Мон Інвестмент залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі № 910/6432/20 - без змін.

Матеріали справи №910/6432/20 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Повний текст постанови складено 28.04.2021

Головуючий суддя С.Я. Дикунська

Судді О.В. Тищенко

С.Р. Станік