Ухвала

від 07.04.2021 по справі 910/1479/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/1479/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду :

Кібенко О. Р. - головуючого, Кондратової І. Д., Стратієнко Л. В.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Пром Гарант Плюс"

на рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2020 (суддя Літвінова М. Є.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 (колегія суддів у складі: Козир Т. П., Чорногуза М. Г., Кравчука Г. А.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пром Гарант Плюс" (далі - Товариство)

до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Капітал Трейд",

про визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В:

1. У лютому 2020 року Товариство звернулося в Господарський суд міста Києва з позовом до Банку про визнання недійсним договору поруки від 25.10.2016 № 4К15103И/П, за яким позивач поручився перед відповідачем за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Капітал Трейд" своїх зобов`язань за кредитним договором від 16.12.2015 № 4К15103И.

2. Господарський суд міста Києва рішенням від 16.09.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021, в позові відмовив.

3. Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що:

- позивач не довів належними та допустимими доказами наявності обставин, які є підставами для визнання недійсним договору поруки на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК);

- позивач не довів, що представники відповідача повідомляли відомості, які не відповідають дійсності, або що представники відповідача замовчували обставини, що мали істотне значення для правочину, зокрема, відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором третьої особи;

- позивач не довів, що відповідач вчиняв певні винні, навмисні дії, які свідчили б про намагання відповідачем запевнити позивача про такі властивості й наслідки договору поруки, які насправді наступити не можуть;

- зі змісту протоколу загальних зборів учасників Товариства від 20.10.2016, техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 21.10.2016 та заявки на отримання кредиту від 21.10.2016 вбачається, що метою кредитування позивача є саме фінансування поточної діяльності Товариства;

- жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами всі перелічені вище документи не містять, так само, як і не містять посилань на договори поруки, які позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (в тому числі за спірним договором);

- жодний пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення спірного договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову;

- матеріалами справи не підтверджується жодна з викладених на підтвердження наявності підстав для визнання договору недійсним обставин, а підписавши спірний договір поруки, позивач реалізував своє право, надане йому ст. ст. 627, 628 ЦК на вільне укладення договору, вибір контрагента та визначення умов договору.

4. 19.03.2021 Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021, в яких просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

5. Дослідивши матеріали касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з таких підстав.

6. За змістом положень ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

7. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

8. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року).

9. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

10. Звертаючись з касаційною скаргою, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм ч. 1 ст. 229, ч. 1 ст. 230 ЦК у подібних правовідносинах, необґрунтоване відхилення судами попередніх інстанцій клопотання про витребування доказів, а також на ухвалення судами рішень, без врахування висновку щодо застосування норм ст. ст. 86, 236 ГПК у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.

11. Разом з тим, колегія суддів встановила, що Верховним Судом у касаційному порядку переглядалася справа № 910/17876/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнеспром Інвест" до Банку про визнання недійсним договору поруки від 10.11.2016 № 4П13716И/П.

12. У справах №№ 910/17876/19, 910/1479/20 позивачі зазначали про добровільну участь у реструктуризації. Як мотив такої участі вони наводили бажання отримати прибуток від звернення стягнення на майно первісних кредиторів, а також інших кредиторів, за зобов`язаннями яких вони поручилися перед Банком. Позивачі зазначали, що відповідач, як сторона оспорюваних договорів, навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля Банку ввів в оману позивачів про існування договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями інших товариств у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, що спонукало позивачів до укладення з Банком оскаржуваних договорів. На переконання позивачів, наведені ними обставини вказували на відсутність договорів забезпечення у Банку, що мало істотне значення при укладенні оспорюваних договорів та підтверджувало факт обману позивачів, оскільки якби вони знали про відсутність забезпечень, вони б не уклали з відповідачем кредитний договір та договір поруки.

13. У обох справах №№ 910/17876/19, 910/1479/20 суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що:

- надані позивачами докази не містять посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами та на будь-які договори, які позивач ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за договорами поруки прибутку;

- укладення оспорюваних договорів відбулося внаслідок вільного волевиявлення позивачів, здійсненого ними згідно зі ст. 627 ЦК;

- дії позивачів, які уклали оспорювані договори, а наразі пред`являють позов про визнання їх недійсними, є такими, що суперечать їх попередній поведінці та є недобросовісними.

14. Застосовуючи до цих правовідносин положення ч. 1 ст. 229, ст. 230 ЦК, суди у справі № 910/17876/19 відмовили у позові та їх рішення залишені без змін постановою Верховного Суду від 27.01.2021.

15. Ухвалюючи постанову від 27.01.2021 у справі № 910/17876/19, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведення позивачем обставин про те, що:

- представники Банку під час укладення оспорюваного договору повідомляли товариству відомості, які не відповідають дійсності, та що представники Банку замовчували обставини, які мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальників за відповідними кредитними договорами);

- відповідач вчиняв винні, навмисні дії, які б свідчили про намагання останнього запевнити позивача про такі властивості й наслідки оспорюваного договору, які насправді наступити не можуть.

16. Зважаючи на викладене та беручи до уваги предмет, підстави позову, нормативно-правове регулювання та обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі, що переглядається Верховним Судом, та у справі № 910/17876/19, суд касаційної інстанції зазначає, що правовідносини в обох цих справах є подібними.

17. У справі № 910/17876/19 Верховний Суд, застосовуючи положення ч. ч. 1, 3 ст. 215, ч. 1 ст. 229, ст. 230 ЦК, дійшов таких висновків:

- обман - це винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін;

- правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування;

- обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману;

- правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним. Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка;

- має бути встановлений причинно-наслідковий зв`язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до ст. 230 ЦК;

- кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману;

- якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є зовсім іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини;

- сторони мають інформувати одна одну про важливі обставини, які можуть вплинути на рішення укласти правочин, тому замовчування важливої для сторони інформації, яка могла вплинути на її намір укласти договір може бути кваліфіковане як обман. Обов`язок щодо розкриття інформації випливає із принципу добросовісності, закріпленого у ст. 3 ЦК. Водночас нереалістичні уявлення і очікування однієї сторони відносно суті чи наслідків правочину не можуть бути кваліфіковані як введення її в оману іншою стороною. Інша сторона не могла розкрити інформацію про помилковість таких уявлень, оскільки вони є вочевидь нерозумними, неочікуваними, нетиповими;

- посилання скаржника на те, що Банк ані в порядку, встановленому Договором поруки, ані в судовому порядку не надав позивачу документи, які б дали змогу звернути стягнення на активи, що забезпечували зобов`язання первісних боржників перед Банком, може свідчити лише про неналежне виконання Банком Договору поруки, а не про введення позивача Банком в оману на момент укладення спірного договору.

18. Схожих висновків щодо застосування ч. 1 ст. 229, ст. 230 ЦК у подібних правовідносинах Верховний Суд дійшов у справах №№ 910/60/20, 910/18185/19, 910/18713/19, 910/17881/19.

19. У постанові 27.01.2021 у справі № 910/17876/19 Верховний Суд також зазначив, що якщо особа уклала кредитний договір з Банком на суму більш як 4,5 млрд грн та договір поруки без отримання детальної інформації та документів від Банку або іншої особи щодо зобов`язань, за якими вона надає поруку, то це свідчить:

(а) про відсутність розумної обачливості у діях сторони договору та нереалістичні очікування від правочину або

(б) про те, що така інформація все ж таки була надана Банком/іншою особою, але особа приховує цей факт від суду, або

(в) про те, що особа мала іншу мету і інші мотиви при укладанні таких правочинів, аніж ті, про які вона заявила у позові до відповідача, і на момент укладення Договору поруки її взагалі не цікавив склад і вартість активів первісних боржників (забезпечення за проблемними кредитами Банку), за яких особа поручилася у Договорі поруки.

20. Крім викладеного вище, у справі № 910/17876/19 Верховний Суд уточнив висновки щодо застосування ч. 1 ст. 230 ЦК, пославшись на те, що кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману, особливо шляхом замовчування інформації, суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману. Якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності, то стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Тобто, стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.

21. Верховний Суд зазначає, що здійснене судами попередніх інстанцій у справі № 910/1479/20 правозастосування ч. 1 ст. 229, ст. 230 ЦК повністю відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у справах №№ 910/60/20, 910/18185/19, 910/17876/19, 910/18713/19, 910/17881/19 у подібних правовідносинах; підстави для відступу від цих висновків відсутні.

22. Крім цього, у обох справах №№ 910/17876/19, 910/1479/20 позивачі клопотали про витребування копії рішення правління Національного банку України (далі - НБУ) від 05.10.2016 № 323/БТ, позаяк вважали, що в цьому рішенні містяться відомості щодо обставин, за яких укладено кредитний договір та договори поруки, а також просили витребувати оригінали кредитних договорів, укладених між Банком та третіми особами із супутніми документами.

23. У справі № 910/17876/19 суди розглянули клопотання позивача про витребування доказів та встановили відсутність підстав для його задоволення з огляду на необґрунтованість. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про відмову в задоволенні клопотання позивача про витребування у Банку вказаних вище доказів, в мотивування чого зазначив про відсутність процесуальних порушень положень ст. ст. 80, 81 ГПК. При цьому, апеляційний господарський суд витребував рішення правління НБУ від 05.10.2016 № 323/БТ та дослідив його у судовому засіданні. Проте, цей доказ не спростував зазначених вище висновків суду про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог. Погоджуючись з такими висновками судів, Верховний Суд зазначив, що скаржник не наводить обґрунтувань стосовно того, яким чином вказані докази могли підтвердити твердження щодо ведення його в оману відповідно до положень ст. 230 ЦК. З огляду на те, що в матеріалах справи наявні докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування у справі, а також враховуючи те, що кредитний договір не містить посилань на трансформацію/майно/забезпечення, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови в задоволенні клопотання, оскільки відомості із витребуваних документів жодним чином не вплинули б на результат вирішення справи. З огляду на це, доводи касаційної скарги про те, що суди необґрунтовано відхилили клопотання позивача про витребування у Банку відповідних доказів, відхилені Верховним Судом, оскільки висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам процесуального законодавства. Наявні в матеріалах справи докази, що оцінені судами згідно зі ст. 86 ГПК, були достатніми для прийняття законних і обґрунтованих судових рішень відповідно до вимог ст. 236 ГПК.

24. У справі № 910/18007/19, на яку посилається скаржник, Верховний Суд, скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, вказав, що позивач звертався до місцевого господарського суду з клопотанням про витребування доказів - належним чином посвідченої копії рішення правління НБУ від 05.10.2016 № 323/БТ, яке, на думку позивача, мало суттєве значення для вирішення справи, оскільки містило відомості про її обставини і яке позивач не міг отримати самостійно (ст. 60 Закону "Про банки і банківську діяльність"). Однак, у рішенні місцевого господарського суду відсутні будь-які відомості щодо розгляду такого клопотання. Про наведене позивач зазначав і в апеляційній скарзі, проте апеляційний господарський суд зазначене клопотання також не розглянув по суті.

25. За висновком Верховного Суду у справі № 910/18007/19, саме необґрунтоване залишення без будь-якого належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказу, який він з об`єктивних причин не міг одержати самостійно (по суті, ігнорування такого клопотання судом), свідчить про порушення останнім положень ст. 236 ГПК щодо законності і обґрунтованості судового рішення.

26. У справі, яка переглядається (№ 910/1479/20), клопотання позивача про витребування доказів суди розглянули та відхилили, оскільки зі змісту оспорюваного договору поруки не вбачається, що він був укладений в межах процедури трансформації і жодних посилань на рішення правління НБУ від 05.10.2016 № 323/БТ спірний договір не містить. Щодо витребування кредитного договору, укладеного відповідачем з третьою особою, та доказів на підтвердження розміру заборгованості за ним, то суди не вбачали підстав для їх витребування, оскільки цей кредитний договір не є предметом спору у справі, а інформація щодо заборгованості за ним не входить до предмета доказування. Апеляційний суд також зазначив про те, суд першої інстанції не порушив норми процесуального права, відмовивши у задоволенні клопотання усно і відобразивши цю ухвалу у протоколі судового засідання, оскільки вирішення даного питання не потребує мотивації в окремому письмовому процесуальному документі, а повнота встановлення істотних для справи обставин визначається судом першої інстанції при вирішенні спору та перевіряється апеляційною судовою інстанцією в межах доводів апеляційної скарги.

27. Таким чином, на відміну від справи № 910/18007/19, у справі, яка переглядається (№ 910/1479/20), та у справі № 910/17876/19 суди надали оцінку клопотанням позивача про витребування доказів та судові рішення прийняті відповідно до норм процесуального права.

28. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 300 ГПК).

29. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

30. З огляду на те, що суд апеляційної інстанції правильно переглянув судове рішення у справі № 910/1479/20 відповідно до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у раніше ухвалених постановах, і підстави для відступлення від цих висновків у межах цієї справи відсутні, Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою згідно з п. 5 ч. 1 ст. 293 ГПК.

31. В касаційній скарзі скаржник також просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні клопотань про витребування доказів (ухвали Господарського суду міста Києва від 01.07.2020 та Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021).

32. Оскільки в силу ч. 2 ст. 304 ГПК скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову, а Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення та постанову (в тому числі й щодо питання розгляду клопотань про витребування доказів), підстави для додаткового процесуального реагування в цій частині відсутні.

33. Крім цього, у зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження підлягає залишенню без розгляду.

Керуючись ст. ст. 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 910/1479/20 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Пром Гарант Плюс" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.

Головуючий суддя О. Кібенко

Судді І. Кондратова

Л. Стратієнко