Постанова

від 22.04.2021 по справі 520/8495/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1753/21

Номер справи місцевого суду: 520/8495/17

Головуючий у першій інстанції Куриленко О. М.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.04.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року року по справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом; зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Третя одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин; зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин; та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Третя Одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, -

в с т а н о в и в:

21 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який у подальшому ним було уточнено остаточно 23 травня 2018 року, та просив суд ухвалити рішення, яким встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , з вересня 2003 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінити черговість одержання ОСОБА_1 права на спадкування, визнавши за ОСОБА_1 право на спадкування разом із спадкоємцем другої черги ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позову ОСОБА_6 послався на те, що з вересня 2003 року він постійно проживав однією сім`єю спільно з ОСОБА_5 , вони вели спільний побут, фактично між ними склались стосунки як між матір`ю та сином. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, після її смерті відкрилась спадщина. Підставами для зміни черговості зазначає: здійснення опіки; матеріальне забезпечення спадкодавця, надання допомоги, готування їжі, здійснення ремонту у квартирі.

В судовому засіданні від 24 травня 2018 року адвокат Беспалова Аліса Олексіївна в інтересах позивача ОСОБА_1 надала до суду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом, у якому позивач просив встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , з вересня 2003 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінити черговість одержання ОСОБА_1 права на спадкування, визнавши за ОСОБА_1 право на спадкування разом із спадкоємцем другої черги ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 4, а.с. 63-67).

Адвокат Сухецька Світлана Михайлівна в інтересах відповідача ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_2 заперечували проти прийняття уточненого позову та, в свою чергу, звернулись до суду із заявою про прийняття до провадження суду зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, у якому просили встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме те, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , є рідною сестрою його батька ОСОБА_8 та його рідною тіткою (т. 4, а.с. 75-78).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 травня 2018 року було прийнято до провадження суду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 треті особи, Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом, в редакції від 23 травня 2018 року та прийнято до провадження суду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин та об`єднати її в одне провадження з первісним уточненим позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 треті особи, Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом (т. 4, а.с. 124-126).

У судовому засіданні 14 червня 2018 року адвокат Маркаров Ігор Романович в інтересах відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_3 звернулись до суду із клопотанням, у якому просили прийняти до провадження суду зустрічний позов до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин. У своїй позовній заяві ОСОБА_3 просив встановити факт родинних відносин між ним, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме те, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 є рідною сестрою його матері ОСОБА_9 та його рідною тіткою (т. 4, а.с. 175-178).

31 травня 2018 року відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_4 звернувся до суду із клопотанням, в якому просив прийняти до провадження його зустрічний позов до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя Одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, у якому просив встановити факт родинних відносин між ним, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме те, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 є рідною сестрою його матері ОСОБА_9 та його, рідною тіткою (т. 4, а.с. 190-192).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 14 червня 2018 року клопотання відповідача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 про прийняття зустрічних позовів були задоволені (т. 4. а.с. 204-206).

Позивач ОСОБА_1 та адвокати Беспалова Аліса Олексіївна та Баєнко Ярослав Володимирович в його інтересах у судовому засіданні свої позовні вимоги підтримали в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, в задоволенні зустрічних позовів просили відмовити.

Відповідач/позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 та адвокат Сухецька Світлана Михайлівна в його інтересах у задоволені первісного позову просили відмовити, вказуючи на його безпідставність, наполягали на задоволені свого позову та не заперечували проти задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_10 .

Третя особа за первісним позовом/позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 свої позовні вимоги підтримав в повному обсязі, у задоволенні первісного позову просив відмовити, проти задоволення позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не заперечував.

Третя особа за первісним позовом/позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 та його адвокат Маркаров Ігор Романович в його інтересах вимоги за власним позовом підтримали, у задоволенні первісного позову просили відмовити, проти задоволення позову ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не заперечували.

Представник третьої особи, Третьої одеської державної нотаріальної контори, у судове засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, 23 жовтня 2017 року від завідуючої Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицької О.Ю. до суду надійшла заява про розгляд справи у її відсутності, розгляд справи залишила на розсуд суду.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, Третя одеська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років до часу відкриття спадщини та зміну черговості одержання права на спадкування за законом відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин задоволено. Суд встановив факт родинних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме те, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 є сестрою його батька ОСОБА_8 та його рідною тіткою.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин задоволено. Суд встановив факт родинних відносин між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме те, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 є сестрою його матері ОСОБА_9 та його, рідною тіткою.

Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, Третя Одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, задоволено. Суд встановив факт родинних відносин між ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме те, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 є сестрою його матері ОСОБА_9 та його, рідною тіткою.

Позивач ОСОБА_1 на вказане рішення суду подав апеляційну скаргу, в якій ставив питання про скасування рішення районного суду з ухваленням нового рішення про задоволення його позовних вимог, а у зустрічних позовних вимогах просив відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 було залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року - без змін.

Позивачем ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року було подано касаційну скаргу.

Постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року касаційну скаргу позивача ОСОБА_1 було залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишено без змін (т. 3, а.с. 17).

11 січня 2020 року ОСОБА_11 звернулась до Одеського апеляційного суду із апеляційною скаргою, у якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року, рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних заяв ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовів про встановлення фактів родинних відносин, відмовити, посилаючись на те, що 04 листопада 2019 року їй стало відомо про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її тітка ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . 09 листопада 2019 року вона завернулась до Київського державної нотаріальної контори у м. Одесі із заявою про прийняття спадщини після смерті тітки ОСОБА_5 .. Їй відомо, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 також звернулись із заявами про прийняття спадщини й в судовому засіданні заявили, що інших спадкоємців, крім них, немає. Вона вважає, що ці особи не є спадкоємцями її тітки, оскільки відсутні будь-які оригінали документів, що підтверджують родинні зв`язки зі спадкодавцем, отже судом порушені норми процесуального та матеріального права.

У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №521/12093/19 (провадження №61-20975 св 19) зробив наступний правовий висновок: незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою

приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., апеляційний суд не врахував, що він звернувся до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки (частина перша статті 352 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Тлумачення наведених вище норм процесуального права свідчить про

те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість дійти висновку щодо вирішення, чи невирішення судом першої інстанції питань про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., а у разі з`ясування, що судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

До подібних правових висновків дійшов Касаційний цивільний суд у складі

Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №235/2452/16-ц, провадження №61-3433св19 .

За таких правових підстав ухвалою Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року клопотання ОСОБА_11 про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено. Поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року та відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_11 на вказане судове рішення (т. 6, а.с. 239-240)

У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 не з`явився, але про розгляд справи він сповіщався належним чином та завчасно.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Також колегія суддів враховує, що відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Недобросовісним користування процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез`явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом процесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 повинен проявляти процесуальну зацікавленість рухом своєї справи та її розглядом.

Отже, оскільки поважність причин неявки позивача ОСОБА_1 судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів письмово.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності ОСОБА_1 , який не з`явився до судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_11 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних заяв ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку у частині задоволення зустрічних позовних заяв ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно зі статтями 1216-1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області було складено актовий запис за №6492.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на нерухоме майно:

- квартиру АДРЕСА_1 , яка належала померлій на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 12 липня 2005 року

приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрченко І.П., зареєстрований в реєстрі за №Д-180;

- земельну ділянку (пай), яка належала померлій на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, серія та номер 3-3698, видано 21 жовтня 2008 року

державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Різой Н.В., площа земельної ділянки складає 1,48 га, яка розташована на території Таїровської селищної ради, Овідіопольського району, Одеської області, масив № 3 ділянка № НОМЕР_2 ;

- земельну ділянку площею 0,0870 га, що розташована на території АДРЕСА_2 , яка належала померлій на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 21 жовтня 2008 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Різой Н.В..

Із спадкової справи №573, заведеної щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 вбачається, що із заявами про прийняття спадщини звернулись: ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 105), ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 119), ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 124) та ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 125).

Проте, у вчиненні нотаріальної дії, видачі свідоцтв про право на спадщину за законом до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори було відмовлено, у зв`язку з чим сторони звернулись до суду із даними позовними заявами.

21 січня 1972 року Вердомічівською сільською радою, Свіслоцького району, Гродненської області, Республіки Білорусь було зареєстровано шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_13 , про що свідчить копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 (т. 4, а.с. 167).

В період даного шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_8 народився ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження Серії НОМЕР_4 , де в графі батько записаний - ОСОБА_8 , в графі мати - ОСОБА_14 (т. 4, а.с. 82).

Як вбачається з свідоцтва про народження Серії НОМЕР_5 , прізвище батька позивача записане як ОСОБА_8 , а його батьками вказані ОСОБА_15 та ОСОБА_16 . Вказане свідоцтво було видано в Свіслоцькому районі, Гродненської області, Республіки Білорусь (т. 4, а.с. 83).

Відповідно до свідоцтва про народження № НОМЕР_6 встановлено, що в с. Ханчіци, Свіслоцького району, Гродненської області ІНФОРМАЦІЯ_9 народилась ОСОБА_17 її батьками є: ОСОБА_15 та ОСОБА_16 (т. 4, а.с. 61).

Згідно архівної копії метричного запису про народження по Полонковскої церкви Свіслоцького району Гродненської області за 1941 рік вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_9 у подружжя ОСОБА_15 та ОСОБА_16 народилась донька ОСОБА_18 (т. 4, а.с. 86).

Відповідно до довідки, що містить відомості з запису про народження від 08 вересня 2017 року №421, яка видана відділом реєстрації актів цивільного стану Свіслоцького району виконавчого комітету встановлено, що в документах архіву мітиться на зберіганні запис акту про народження №21 складений 17 березня 1945 року в Полонковскій сільській Раді Свіслоцького району Гродненської області на ОСОБА_19 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_10 , місце народження: с. Ханчіци, Свіслоцького району, Гродненської області. Батьками записані: батько - ОСОБА_20 , мати - ОСОБА_21 (т. 4, а.с. 88).

З оглянутих документів встановлено, що ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_11 , ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_12 є рідними братом та сестрами, що підтверджується спів паданням місця народження, а також прізвищем, ім`ям та по батькові їх батьків.

Відповідно до антропометричної довідки №28 від 27.03.2018р., виданої Одеським національним університетом ім. I.I. Мечникова, вказано, що ОСОБА_23 і ОСОБА_22 є варіантами одного й того ж антропоніму. Ці варіанти виникли під впливом суто лінгвальних і екстралінгвальних процесів у близькоспоріднених російській та українській мовах. Помилкові записи староруського прізвища ОСОБА_22 в російській та українській мовах як ОСОБА_23 або ОСОБА_24 є науково обґрунтованими. Отже, члени однієї родини можуть мати різні варіанти прізвища ОСОБА_22 / ОСОБА_23 / ОСОБА_24 , особливо в тому випадку, якщо їхні документи видавалися в різних східнослов`янських країнах, як у випадку аналізованого факту: в Білорусі та Україна (т. 4, а.с. 91).

Згідно архівного запису про укладання шлюбу №452 та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб №00021085647 від 27 вересня 2018 року встановлено, що 19 травня 1971 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_25 , ІНФОРМАЦІЯ_13 та ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Після реєстрації вказаного шлюбу ОСОБА_17 змінила прізвище на ОСОБА_26 . Даний шлюб було розірвано 24 грудня 1986 року, актовий запис №893.

В період вказаного шлюбу народився син ОСОБА_6 , який ІНФОРМАЦІЯ_14 помер, про що Першим Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції було складено актовий запис за №6572 (т. 1, а.с. 16).

ІНФОРМАЦІЯ_15 помер ОСОБА_8 про що свідчить копія свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_7 .

За таких обставин, задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту того, що ОСОБА_27 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є рідною сестрою ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_16 та відповідно рідною тіткою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_17 .

ОСОБА_17 , яка після реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_12 , є рідними сестрами.

10 березня 1968 року у Вердомічскій сільській Раді Свіслоцького району Гродненської області під актовим записом №7 було зареєстровано шлюб між ОСОБА_28 та ОСОБА_29 , яка після реєстрації шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_10 та 01 жовтня 1980 року шлюб було розірвано, що підтверджується довідкою, що містить відомості із запису акту про укладання шлюбу від 08 вересня 2017 року №423, яка видана відділом реєстрації актів цивільного стану Свіслоцького району виконавчого комітету (т. 4, а.с. 187).

У даному шлюбі народились діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що свідчить свідоцтво про народження № НОМЕР_8 (т. 4, а.с. 182) та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що свідчить свідоцтво про народження № НОМЕР_9 (т. 4, а.с. 195), де батьками вказані: ОСОБА_28 та ОСОБА_30 .

ІНФОРМАЦІЯ_18 мати позивачів за зустрічним позовом ОСОБА_30 померла, про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції було складено актовий запис за №1593 та видано свідоцтво про смерть Серії НОМЕР_10 .

Задовольняючи зустрічні позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_27 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідною сестрою ОСОБА_31 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_18 , та відповідно рідною тіткою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Встановлення факту родинних відносин між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , породжує юридичні наслідки щодо виникнення права на спадкування й вони не заперечували проти того, що є родичами, двоюрідними братами, їм відомі усі сімейні обставини, історія родини, сімейні зв`язки, були надані сімейні фотографії тощо.

Посилання ОСОБА_11 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних заяв ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є незаконним та необґрунтованим, оскільки в судовому засіданні не доведено те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 є спадкоємцям ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне …суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі Серявін та інш. проти України (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача .

Проте, ОСОБА_11 не доведено належним чином те, що вона має право на спадкування після смерті спадкодавця ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Так, 18 листопада 2019 року ОСОБА_11 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_32 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_33 , Київська державна нотаріальна контора у м. Одеса, в якому просила визначити їй строк - три місяці з дня набрання рішенням законної сили для подання заяви про прийняття спадщини після смерті її тітки ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2021 року по справі №947/28349/19 у задоволенні позову ОСОБА_11 до ОСОБА_2 , ОСОБА_32 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_33 , Київська державна нотаріальна контора у м. Одеса, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_11 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не надано доказів того, що вона після 18 червня 2017 року намагалася зв`язатися з ОСОБА_5 за допомогою телекомунікаційних засобів зв`язку або листування. Посилання ОСОБА_11 на складну ситуацію в країні та воєнізований конфлікт на сході країни, оскільки через м. Маріуполь не проходить лінія розмежування із тимчасово непідконтрольними територіями України, діє поштовий зв`язок та надаються послуги мобільних операторів, є можливість користування транспортними засобами є непереконливими. Проживання у м. Маріуполі, а також необізнаність про факт смерті ії тітки не є об`єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов`язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 травня 2020 року по справі №520/13241/19, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіна Тетяна Миколаївна, про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмовлено, встановлено, що 28 травня 2019 року держаним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори Пінігіною Т.М. по спадковій справі №573/2017 було видано відповідачам по справі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину, серії та номер: 6-814, 6-816, 6-818, 6-820, 6-822, 6-824, 6-826, 6-828, 6-830 щодо до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , відповідно до яких були успадковані квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка НОМЕР_2 , кадастровий номер 5123755800:01:001:0430, загальною площею 1,4823 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , та житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_5 .

28 травня 2019 року держаний нотаріус Київської державної нотаріальної контори Пінігіна Т.М. прийняла рішення про державну реєстрацію права власності, якими зареєструвала право власності на вищевказане спірне спадкове майно за відповідачами - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за індексними номерами: 47080112, 47079386, 4708871, 47080916, 47081639, 47081352, 47081886, 47082568, 47082245 від 28.05.2019р..

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини ).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57) .

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що ОСОБА_11 не набула права на спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За таких підстав, колегія суддів вважає, що ОСОБА_11 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 порушили її права на спірну спадщину, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вказане право ОСОБА_11 не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивачі за зустрічним позовом скористалися ефективним засобом юридичного захисту свого права, що передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм поза розумним сумнівом , та вірно виходив з того, що є законні підстави для задоволення заявлених зустрічних позовів.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1) .

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суду у складі колегія суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_11 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 11 травня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

А.І.Дришлюк

Р.Д.Громік