Постанова

від 06.05.2021 по справі 159/3636/19

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 159/3636/19 Головуючий у 1 інстанції: Лесик В. О. Провадження № 22-ц/802/403/21 Категорія: 3 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 травня 2021 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л.В., Осіпука В.В.,

з участю:

секретаря судового засідання - Савчук О. В.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивачів - ОСОБА_2 ,

представника відповідачів - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та його поділ, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 грудня 2020 року,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13.07.2002 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 було зареєстровано шлюб, який відповідно до рішення Ковельського міськрайонного суду 13 червня 2016 року розірвано. В період шлюбу позивачі прийняли рішення побудувати будинок. Вказують, що в 2008 році за кошти ОСОБА_1 було придбано земельну ділянку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , однак за домовленістю з його дружиною ОСОБА_9 придбана земельна ділянка юридично була оформлена на матір дружини ОСОБА_6 . В цьому ж році було побудовано фундамент під майбутній житловий будинок і в подальшому протягом 5 років спільною працею його було збудовано. Крім того були побудовані господарські будівлі та споруди на цій же земельній ділянці. Також ними закуплено матеріали та обладнання для облаштування опалення, підлоги та інших внутрішніх робіт.

Позивачі зазначали, що будівництво спірного домоволодіння проводилось спільною працею усієї сім`ї - учасників справи, проте повністю за рахунок коштів позивача ОСОБА_1 та за рахунок його батьків. Вони власними коштами також проводили оплату праці будівельників.

Також зазначали, що оскільки було розпочато будівництво, то для його потреб у 2009 році ОСОБА_1 придбав мікроавтобус марки Фольксаген LT-5 .

В січні 2014 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою - його дружиною ОСОБА_10 виник конфлікт. Після чого було вирішено питання про розподіл спільно нажитого майна і тоді ж ОСОБА_9 дала тверду обіцянку про повернення йому коштів, які були ним витрачені на будівництво будинковолодіння.

З урахуванням викладеного позивачі просили суд ухвалити рішення, відповідно до якого визнати житловий будинок, господарські будівлі та споруди, а також на земельну ділянку, що знаходяться в АДРЕСА_1 , об`єктами спільної сумісної власності, припинити право приватної власності на них ОСОБА_6 , одночасно провівши розподіл нерухомого майна, при цьому визнати право власності: за ОСОБА_1 - на 5/10 часток домоволодіння та земельної ділянки; за ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 - право власності на 1/10 частку за кожним указаного домоволодіння і земельної ділянки. Також просили після проведення розподілу припинити право спільної сумісної власності на нього.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 грудня 2020 року в позові відмовлено повністю. Судові витрати залишено за позивачами. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 в рівних частинах витрати, пов`язані з наданням правової допомоги, відповідно до договору, що становить 7800 грн, тобто по 2600 грн з кожного. Скасовано арешт на житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку за цією ж адресою з кадастровим номером 0722182400:03:001:0141, площею 0,1305 га, що належить ОСОБА_6 ( НОМЕР_1 ) на праві приватної власності, накладеного відповідно до ухвали Ковельського міськрайонного суду від 24 грудня 2019 року.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржуване рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована також тим, що судом ухвалено по суті спірних правовідносин помилкове рішення з огляду на неправильність встановлення фактичних обставин та невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Посилання суду першої інстанції на недоведеність позовних вимог не заслуговують на увагу, оскільки судом була допитана велика кількість свідків, кожен з яких підтвердив, що саме позивач наймав усіх людей як будівельників різного фаху для спорудження спірного будинку, брав безпосередню участь у самому будівництві, забезпечував доставку найнятих будівельників до місця будови та розвозив їх, особисто розраховувався із даними особами. Між тим, вказує, що показання зазначених свідків використані судом фрагментарно і частково спотворені. Критична оцінка цих свідчень в оскаржуваному рішенні ґрунтується на тому, що він нібито не надав доказів розрахунку із свідками саме своїми особистими коштами. Вважає, що суд допустив довільний характер такого висновку, що вбачається не тільки з його суперечності зі змістом показань свідків, недостатньо врахованих судом, але і з іншими матеріалами справи. Відтак зазначає, що судом не застосовано до спірних відносин матеріально-правову норму, на підставі якої заявлено позов та котра насправді регулює спірні відносини, без достатніх на те обгрунтувань позбавлено його майна, набутого з підстав, не заборонених законом, використавши при цьому надумані мотиви та неправильно оцінивши докази, досліджені в судовому засіданні. Вважає, що надані позивачами докази дозволяли встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом розгляду, тому були відсутні правові підстави для відмови у задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, покликаючись на безпідставність поданого позову та апеляційної скарги і законність ухваленого судом першої інстанції рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши пояснення позивача, представника позивачів та представника відповідачів, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для задоволення позову відсутні, позивачами не надано доказів на підтвердження заявлених вимог.

Такий висновок суду є правильний.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_12 з 13.07.2002 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 13 червня 2016 року відповідно до рішення Ковельського міськрайонного суду. Цим же рішенням встановлено, що подружні стосунки сторони припинили в січні 2013 року і з цього часу разом не проживають та не ведуть спільне господарство.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду від 13 вересня 2016 року, яке набуло законної сили 26.09.2016 року, визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням (квартирою АДРЕСА_2 ), що належало відповідачам. У цьому ж рішенні вказано, що ОСОБА_1 не проживає у вказаній квартирі з січня 2013 року після припинення сумісного проживання та ведення спільного господарства з дружиною ОСОБА_11 .

Державним Актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ№2063662 від 16.05.2007 року підтверджено право власності ОСОБА_6 на спірну земельну ділянку, яке виникло на підставі договору купівлі -продажу від 15.05.2007 року. Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

28 листопада 2007 року Дубівською сільською радою Ковельського району дано дозвіл ОСОБА_6 на будівництво будинку і зобов`язано останню замовити в архітектурному бюро Ковельського району та отримати будівельний паспорт на будівництво житлового будинку.

Матеріалами інвентаризаційної справи на будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 підтверджено наступне.

На ім`я ОСОБА_6 18.08.2008 року виготовлено архітектурним бюро Ковельського району проект забудови земельної ділянки.

14.11.2008 року Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Волинській області Завадській І. І. надано дозвіл на виконання будівельних робіт - будівництво житлового будинку за вказаною адресою.

Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованого 18.03.2014 року, підтверджено відомості про об`єкт нерухомого майна, а саме незавершеного будівництва житлового будинку за вказаною адресою з 54 відсотками готовності.

31.01.2015 року зареєстровано Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації (нове будівництво житлового будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1 ) на ім`я ОСОБА_6 .

Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 03.03.2015 року стверджується, що будинок АДРЕСА_1 належить власнику ОСОБА_6 .

Отже, матеріали справи свідчать про те, що власником земельної ділянки та забудовником спірного нерухомого майна є ОСОБА_6 - мати бувшої дружини позивача.

Разом з тим, позивачі звернулися з вимогами про визнання вказаного майна - домоволодіння та земельної ділянки - об"єктами спільної сумісної власності, припинивши право власності на них ОСОБА_6 , а також просили поділити це майно, визнавши за позивачем ОСОБА_1 право власності на половину майна ( 5/10 частин будинку і земельної ділянки), та по 1/10 частині - за всіма іншими сторонами у даній справі, виходячи із вкладу кожного у придбання та будівництво спірного майна. При цьому позивачі покликались на ч.4 ст.368 ЦК України та на норми Закону України "Про власність", зазначаючи, що всі сторони даної справи були членами однієї сім"ї.

Вказаними доводами було також і обгрунтовано вимоги апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 , який вважав, що суд безпідставно не взяв до уваги надані ним докази щодо його особистої участі коштами та організацією проведення будівельних робіт спірного будинковолодіння.

Проте, суд апеляційної інстанції вважає висновок суду першої інстанції про відмову у позові правильним і обгрунтованим та не бере до уваги наведені позивачем в апеляційній скарзі доводи з огляду на їх безпідставність.

Зокрема, не є належним покликання позивачів на норми Закону України "Про власність" від 07.02.1991 року № 697-ХІІ, оскільки він втратив чинність 20.06.2007 року, тобто ще до виникнення спірних правовідносин.

Згідно із ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпоряджання своїм майном визначено у ст. 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону та не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із ч. 2 ст. 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною 4 статті 368 України встановлено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім"ю складають особи, які спільно проживають, пов"язані спільним побутом, мають взаємні права та обов"язки.

Також не доведено жодними доказами та не відповідає нормам матеріального права обставина, на яку посилається позивач в апеляційній скарзі, що всі сторони - позивачі і відповідачі були членами однієї сім"ї, як і не доведено, що земельна ділянка придбана, а будинок збудовано за спільні кошти і спільною працею учасників справи, зокрема, як стверджує позивач ОСОБА_1 , в основному за його особисті кошти.

В матеріалах справи відсутній договір про спільне будівництво сторонами спірного будинковолодіння, що підтверджує і позивач ОСОБА_1 .

На обгрунтування позовних вимог позивачем ОСОБА_1 надані документи на придбання будівельних матеріалів, сантехніки, оплати за роботу з будівництва, а також в суді допитано ряд свідків за його клопотанням, які ствердили про участь позивача у замовленні та оплаті робіт з будівництва спірного будинку.

Проте позивачем не спростовано пояснення відповідачів, зокрема ОСОБА_6 , яка вказувала, що позивачі у вказаний період проводили ремонтні та будівельні роботи у належних їм будинку і квартирі у Львівській області, дійсно допомагав їй придбавати товари, підшукувати робітників та вів розрахунки за роботу, однак не за власні кошти і в період до припинення подружніх відносин з її дочкою - тобто до січня 2013 року.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно, яке придбане і зареєстроване за ОСОБА_6 , набуте нею у встановленому законом порядку, доказів щодо існування домовленостей, зокрема відповідного договору про спільне будівництво, суду не надано, а тому вказане нерухоме майно є власністю її сім"ї, та на нього не може поширюватися статус спільного сумісного чи часткового майна інших осіб.

З огляду на викладене вище, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія доходить висновку, що судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись ст. ст.367, 368, 374, 375, 381, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 грудня 2020 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді: