Постанова

від 19.05.2021 по справі 658/977/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 658/977/19

провадження № 61-1282 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - адвокат Краснова Ірина Володимирівна;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;

третя особа - виконавчий комітет Любимівської селищної ради Каховського району Херсонської області, як орган опіки та піклування;

представник третьої особи - ОСОБА_6 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 - на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 грудня 2019 року у складі судді Марків Т. А. та постанову Херсонського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Базіль Л. В., Приходько Л. А., Семиженка Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - відділ у справах дітей соціального захисту населення та соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді Любимівської селищної ради Каховського району Херсонської області, про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07 червня 2017 року серії НМО № 767160, посвідченого державним нотаріусом Каховської районної державної нотаріальної контори Херсонської області Зарембою С. А., вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

З дозволу та згоди попереднього власника будинку - спадкодавця ОСОБА_8 за вказаної адресою зареєстровані та проживають відповідачі.

Зазначала, що ОСОБА_2 раніше проживала однією сім`єю разом із її сином, який помер близько 8 років тому, відповідач ОСОБА_4 є їх спільною дитиною, інші відповідачі - діти ОСОБА_2 .

Відповідачі не є членами її сім`ї, згоди на їх проживання в належному їй будинку вона не надавала, добровільно звільнити житло відповідачі відмовляються.

Посилаючись на те, що відповідачі обмежують її право власності та чинять перешкоди у користуванні належним їй майном, ОСОБА_1 просила суд виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 із житлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 разом із дітьми вселилися в житловий будинок АДРЕСА_1 та проживає у ньому з дозволу попереднього власника будинку - ОСОБА_8 . Доказів того, що за життя ОСОБА_8 ставила питання про виселення відповідачів, зокрема після смерті свого онука та сина позивача - ОСОБА_9 , суду не надано. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що при позбавленні відповідачів житла, виселенні їх із спірного будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, яка не довела необхідність виселення відповідачів, та інтересами відповідачів, які зареєстровані та протягом тривалого часу користуються спірним житлом на законних підставах.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 грудня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що відповідачі вселилися у спірний житловий будинок та проживають у ньому на законних підставах з дозволу попереднього власника будинку - ОСОБА_8 . Тому при позбавленні відповідачів житла, виселенні їх із спірного будинку не буде дотриманий розумний баланс між інтересами позивача, який не довів належними та допустимими доказами необхідності виселення відповідачів, та інтересами відповідачів, які протягом тривалого часу проживають в спірному житлі, законно вселившись до нього, та мали обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 - подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 грудня 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 658/977/19 із Каховського міськрайонного суду Херсонської області.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 755/6058/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин норми статті 406 ЦК України, пунктом 4 частини першої якої визначено, що сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Вважала, що з припиненням права власності її матері на спірний житловий будинок унаслідок її смерті житловий сервітут відповідачів припинився в силу пункту 4 частини першої статті 406 ЦК України, оскільки обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту (проживання разом із власником як члена його сім`ї відповідно до частини першої статті 405 ЦК України), припинилася зі смертю власника та переходом права на будинок до спадкоємця, який прийняв спадщину.

Суди попередніх інстанцій поза увагою залишили те, що припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки існує розумне співвідношення права позивача як власника спірного житла на фактичне користування своїм майном з правом відповідачів на користування цим житлом, яке виникло з волі попереднього власника житла і припинилось внаслідок його смерті.

Визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком, на думку заявника, не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, є законним та пропорційним заходом, застосованим з метою захисту права власності.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07 червня 2017 року, посвідченого державним нотаріусом Каховської районної державної нотаріальної контори Херсонської області Заремба С. А., зареєстрованого у реєстрі за № 115, ОСОБА_1 отримала у спадщину після смерті своєї матері - ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Любимівської селищної ради Каховського району Херсонської області від 11 лютого 2019 року № 187 по АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та її діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Рішенням Любимівської селищної ради Каховського району Херсонської області від 20 червня 2018 року № 95 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстровані та проживають її колишня невістка ОСОБА_2 з родиною, до складу якої входить малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Із письмового пояснення слідує, що ОСОБА_1 бажає продати будинок та звернулася до ОСОБА_2 з вимогою про звільнення будинку й зняття з реєстрації, у чому остання відмовила. ОСОБА_2 в письмовому поясненні вказала, що вона не має власного житла та коштів на його придбання, в будинку колишньої свекрухи вона прожила з родиною близько 20 років.

Судами також встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 вселилася до спірного житлового будинку разом із своїми дітьми у 1994-1995 роках, згоду на їх вселення надала колишній власник спірного будинку ОСОБА_8 , з якою відповідачі проживали разом до дня її смерті.

Позивач ОСОБА_1 , допитана як свідок, в судовому засіданні першої інстанції пояснила, що ОСОБА_2 разом з її сином - ОСОБА_10 у 1994-1995 роках вселилася до будинку з дозволу її матері - ОСОБА_8 , Потім ОСОБА_2 народила дитину - ОСОБА_4 , батьком якої є її син ОСОБА_11 . Згоди на проживання відповідачів в успадкованому нею будинку вона не надавала, неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з вимогами про звільнення приміщення, проте, відповідачі продовжують надалі користуватися вказаним житлом.

Відповідно до пояснень свідка ОСОБА_12 , ОСОБА_2 є колишньою невісткою ОСОБА_1 , на цей час проживає у будинку батьків позивача. Відповідачі вселилися до будинку з дозволу матері позивача. Однією сім`єю разом із ОСОБА_1 відповідачі не проживали. Позивач заперечувала проти проживання відповідачів у спірному житловому будинку та неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з вимогами звільнити житло. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існують неприязні стосунки.

Згідно з показами, наданими в судовому засіданні свідком ОСОБА_13 , ОСОБА_2 проживає в будинку позивача приблизно з моменту народження ОСОБА_4 . На даний час ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підтримують родинні відносини.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Предметом спору у даній справі є вимоги власника житлового будинку про визнання такими, що втратили право користування цим будинком, членів сім`ї попереднього власника, які проживають та зареєстровані в ньому.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

До членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини першої

статті 406 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї ОСОБА_8 - колишнього власника спірного будинку. У подальшому право власності на житло набула її донька - позивач ОСОБА_1 .

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу Кривіцька та Кривіцький проти України (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), на яку, зокрема, посилається заявник у касаційній скарзі, зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, відповідачі спільним побутом із нею не пов`язані.

Разом із цим, права членів (колишніх) сім`ї власника житла також підлягають захисту, тому визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Законність визнання особи такою, що втратила право користування житлом, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням права позивача як власника спірного житла на фактичне користування своїм майном з правом відповідачів на користування цим житлом, яке виникло з дозволу попереднього власника житла, та у разі втрати якого відповідачі можуть стати безхатченками.

У справі, що переглядається, позивач, яка є власником спірного житлового будинку, отримуючи його у спадщину від своєї матері ОСОБА_8 , була обізнана щодо проживання у ньому колишньої невістки ОСОБА_2 та її дітей, які з 1994-1995 років проживають у спірному будинку, у тому числі із дозволу попереднього власника, зареєстровані у ньому, іншого житла не мають, що дає підстави вважати, що відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Відтак, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника цього нерухомого майна. Суди обгрунтовано виходили із того, що при позбавленні відповідачів житла, виселенні їх із спірного будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, яка не довела необхідність виселення відповідачів, та інтересами відповідачів, які зареєстровані та протягом тривалого часу користуються спірним житлом на законних підставах, мають обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про те, що у зв`язку з припиненням права власності ОСОБА_8 на спірний будинок відповідачі втратили право користування будинком, оскільки їх права похідні від прав колишнього власника будинку, членом сім`ї якого вони були, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 755/6058/17, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові. Обставини, встановлені судами у цій справі, свідчать про те, що відповідач не проживає за адресою спірного житла та фактично має інше житло, тоді як у справі, що переглядається, судами встановлено, що відповідачі постійно проживають у спірному будинку та іншого житла не мають.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 грудня 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович