Постанова

від 25.05.2021 по справі 346/4946/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2021 року

м. Київ

справа № 346/4946/17

провадження № 61-11664св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Коломийська міська рада Івано-Франківської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Гайдича Р. М., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 1 липня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Коломийської міської ради Івано-Франківської області (далі - Коломийська міська рада),

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, про визнання незаконними та скасування рішення Коломийської міської ради, визнання недійсними договорів оренди землі.

В обґрунтування позову вказувала, що вона, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є співвласниками нежитлових приміщень на

АДРЕСА_1 .

Відповідно до біржової угоди купівлі-продажу майна від 9 грудня 2002 року та витягу про реєстрацію нерухомого майна від 1 листопада 2005 року, виданого Коломийським міжрайонним бюро технічної інвентаризації (далі - Коломийське МБТІ), їй належить 572/10000 часток вказаних нежитлових приміщень, а згідно зі свідоцтвом про право власності від 13 вересня 2012 року і витягу про державну реєстрацію прав від 2 жовтня 2012 року, виданого Коломийським МБТІ, -5410/10000 часток цього приміщення. ОСОБА_2 належить 290/10000 часток вказаних нежитлових приміщень, а ОСОБА_3 - 3452/10000 частки.

Вказані нежитлові приміщення були складовою єдиного цілісного майнового комплексу Міністерства оборони України відповідно до свідоцтва про право власності від 30 травня 2002 року.

Належну частку нежитлових приміщень позивач використовує для торгівельної діяльності; ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належні їм приміщення не використовують.

Позивач вказувала, що земельна ділянка, на якій розташовані придбані ними нежитлові приміщення, належить до комунальної власності і вона, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виявили бажання отримати в оренду земельну ділянку, на якій розташовані приміщення, звернувшись із відповідними заявами до Коломийської міської ради.

18 вересня 2014 року Коломийська міська рада прийняла незаконні рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1479 кв.м та ОСОБА_3 - на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4388 кв.м на АДРЕСА_1 . Позивач вважала, що, вирішуючи питання надання земельних ділянок в оренду, Коломийська міська рада свідомо допустила порушення законодавства та її прав як співвласника майна і землекористувача.

У проектах відведення земельних ділянок позивачу, ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 є накладення земельних ділянок, що виключає відособлене користування цими ділянками і призведе до порушення правил добросусідства. При розроблені проектів відведення земельних ділянок відповідачами не дотримано принципу пропорційності часток співвласників у майні, як того вимагає стаття 120 ЗК України.

Незважаючи на оскарження позивачем вказаних рішень міської ради у судовому порядку, 17 серпня 2017 року Коломийська міська рада прийняла рішення про надання в оренду земельних ділянок, а 1 вересня 2017 року уклала з

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори оренди землі.

На думку заявника, Коломийською міською радою під час прийняття рішення допущено ряд порушень, зокрема частки сторін у власності вказано невірно і відсутня згода позивача як співвласника нерухомого майна та землекористувача на погодження меж землекористування. Позивач зазначала про відсутність визначеного співвласниками нерухомого майна порядку користування земельною ділянкою; реальний поділ земельної ділянки не здійснювався; принцип пропорційності при наданні земельних ділянок у користування відповідачів не дотримано; існує накладення наданих у користування відповідачів земельних ділянок між собою і на частину ділянки, якою користується позивач.

Крім того, місце розташування земельних ділянок, які відводяться ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не відповідає місцю розташування належних їм будівель. Позивач вважає, що її згода на суміжне землекористування є обов`язковою, оскільки частка земельної ділянки, яка обслуговує належні їй приміщення, вже належить їй на праві власності.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 20 грудня 2007 року визначено порядок користування ОСОБА_1 та фірмою Західтранссервіс земельною ділянкою на АДРЕСА_1 , тому обставини щодо права користування позивача вказаною земельною ділянкою не підлягають доказуванню у цій справі.

Також позивач вважає незаконними рішення Коломийської міської ради

№ 1906-46/2014 від 18 вересня 2014 року та № 1907-46/2014 від 18 вересня

2014 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок з підстав ненабрання під час прийняття цих рішень необхідної кількості голосів депутатів відповідно до регламенту Коломийської міської ради.

Крім того, приміщеннями цілісного майнового комплексу (частину з яких вона викупила в подальшому) вона користується з 1999 року на умовах договору оренди від 10 березня 1999 року, укладеного нею з Державним підприємством Міністерства оборони України Управління військової торгівлі Прикарпатського військового округу . Приміщення знаходились на балансі дирекції військторгу № 45 і в орендну плату було включено податок на землю, яку військторг сплачував на рахунок міської ради.

Позивач вважає, що при переході права власності на будівлю, споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, а також підлягає врахуванню цільове використання його власниками набутих нежитлових приміщень.

Уточнивши позовні вимоги позивач просила:

- визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради

№ 1906-46/2014 і № 1907-46/2014 від 18 вересня 2014 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 площею 1 479 кв.м та ОСОБА_3 площею 4 388,0 кв.м;

- визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради № 1835/24/2017 від 17 серпня 2017 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1479 га на

АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 та надання її в оренду ОСОБА_2 і проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4388 га за цією ж адресою з кадастровим номером 2610600000:18:001:0231 та надання її в оренду ОСОБА_3 ;

- визнати недійсними: договір оренди землі від 1 вересня 2017 року, укладений Коломийською міською радою та ОСОБА_2 , на земельну ділянку площею 0,1479 га з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 для будівництва і обслуговування інших будівель, громадської забудови на

АДРЕСА_1 та договір оренди землі від 1 вересня 2017 року, укладений Коломийською міською радою та

ОСОБА_3 , на земельну ділянку площею 0,4388 га з кадастровим номером 2610600000:18:001:0231 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за цією ж адресою.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області

від 28 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем належними і допустимими доказами того, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 перебувала у користуванні попередніх власників майна - спочатку ДП Міністерства оборони України Управління торгівлі Західного оперативного командування , а пізніше - фірми Західтранссервіс . Також суд вважав недоведеними посилання позивача про те, що спірна земельна ділянка перейшла у користування до неї, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в ідеальних частках як до набувачів розміщеного на земельній ділянці нерухомого майна пропорційно до розміру частки в цьому майні.

Суд першої інстанції врахував, що протягом розгляду справи позивач не надала технічну документацію, виготовлену попередніми власниками, відомості про встановлення меж спірної земельної ділянки в натурі та отримання ними правовстановлюючих документів відповідно до вимог чинного законодавства, яке діяло на час перебування у власності попередніх власників нерухомого майна.

Крім того, місцевий суд відхилив посилання позивача про ненабрання оспорюваними рішеннями необхідної кількості голосів депутатів, вважаючи такі обставини недоведеними належними і допустимими доказами.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати порушеними права позивача оспорюваними нею у цій справі рішеннями органу місцевого самоврядування та договорами оренди землі, тому відмовив у задоволенні позову.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 1 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 лютого

2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про недоведення позивачем порушення її права оспорюваними рішеннями міської ради та договорами оренди.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач має можливість в установленому законом порядку реалізувати право на отримання земельної ділянки, необхідної для обслуговування належного їй на праві власності нежитлового приміщення; позивач не довела, що наданням спірних земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду порушено її право на отримання земельної ділянки, необхідної для обслуговування вказаного приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 1 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій статті 120 ЗК України.

На думку заявника, суди попередніх інстанцій застосували вказану норму матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, постановах Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 902/341/17, від 4 лютого 2019 року у справі № 463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі № 910/14212/17,

від 26 грудня 2019 року у справі № 364/515/19, від 19 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16, від 1 листопада 2017 року у справі № 344/2465/14-ц,

від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16.

Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази, якими підтверджено факт перебування у користуванні ДП Міністерства оборони України Управління торгівлі Західного оперативного командування , а пізніше - фірми Західтранссервіс спірної земельної ділянки на АДРЕСА_1 , та не дослідили лист слідчого управління Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області

від 24 жовтня 2018 року, в якому вказано, що 18 вересня 2014 року

на 46 сесії Коломийської міської ради три депутата не голосували під час прийняття рішення щодо спірних земельних ділянок.

Також заявник вважає, що суд першої інстанцій не допитав свідків

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які не з`явились на виклик суду, безпідставно не застосувавши до них привід.

Позиція інших учасників справи

У жовтні 2020 року Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому посилалось на безпідставність доводів касаційної скарги та відповідність висновків судів про відмову у задоволенні позову нормам матеріального і процесуального права.

Від інших учасників справи відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 4 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:

- застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня

2018 року у справі № 910/18560/16, постановах Верховного Суду

від 14 березня 2019 року у справі № 902/341/17, від 4 лютого 2019 року у справі № 463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі № 910/14212/17, від 26 грудня 2019 року у справі № 364/515/19, від 19 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16, від 1 листопада 2017 року у справі № 344/2465/14-ц,

від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

- порушення судами норм процесуального права, які полягають у недослідженні зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 9 грудня 2002 року Виробничо-торгівельне приватне підприємство Шанс-2 , яке діяло від імені Державного підприємства Міністерства оборони України Управління торгівлі Західного оперативного командування , продало ОСОБА_1 5,72/100 часток адмінбудинку (нежитлові будівлі) загальною площею 73,7 кв.м, що знаходиться на

АДРЕСА_1 .Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 1 листопада 2005 року, виданого Коломийським МБТІ, ОСОБА_1 є власником 572/10000 часток нежитлової будівлі на АДРЕСА_1 .

З державного акта на право власності на земельну ділянку серії ПЖ №383915 суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 2 березня 2009 року за № 1169 є власником земельної ділянки площею 572,05 кв.м , розташованої на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для комерційного використання (обслуговування промтоварного магазину) з кадастровим номером 2610600000:18:001:0111.

Зі свідоцтва, виданого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Івано-Франківської області 13 вересня 2012 року та зареєстрованого за № 2748, суди встановили, що на підставі акта про проведені прилюдні торги ОСОБА_1 належить на праві власності нежитлове приміщення (літ. А) загальною площею 693,7 кв.м, розташоване на АДРЕСА_1 .

До переходу у власність ОСОБА_1 вказане нежитлове приміщення належало фірмі Західтранссервіс на підставі біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 9 грудня 2002 року.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником 5982/10000 часток нежитлових приміщень загальною площею 772,90 кв.м, розташованих на АДРЕСА_1 .

З договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Яцком П. П. 26 квітня 2013 року і зареєстрованого за № 1623, суди встановили, що фірма Західтранссервіс подарувала

ОСОБА_2 290/10000 часток нежитлових будівель, розташованих на АДРЕСА_1 . Згідно з цим договором ОСОБА_2 відчужено склад площею 180,7 кв.м, позначений на плані літерою В , та сарай площею 9,8 кв.м, позначений літерою Г , які розміщені на земельній ділянці з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220 площею 0,1479 га.

Зі змісту договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Яцком П. П. 25 вересня 2013 року та зареєстрованим за № 4249, суди встановили, що фірма Західтранссервіс подарувала ОСОБА_3 3526/10000 часток нежитлових будівель, розташованих на АДРЕСА_1 . За вказаним договором відчужено бригадний будинок площею 87,3 кв.м, склад площею 313,2 кв.м, вбиральня площею 5,0 кв.м, пожежне приміщення площею 2,2 кв.м, гараж площею 312,7 кв.м, прохідна площею 26,3 кв.м, огорожа, замощення, які розміщені на земельній ділянці площею 0,5769 га з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220.

Рішеннями Коломийської міської ради від 18 вересня 2014 року № 1906-46/2014, № 1907-46/2014 надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1479 кв.м. для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (обслуговування викупленого нежитлового приміщення), розташованої на АДРЕСА_1 , за рахунок земель міської ради та надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4388 кв.м для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за цією ж адресою за рахунок земель міської ради.

Рішенням Коломийської міської ради від 17 серпня 2017 року № 1835-24/2017 затверджено:

- проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1479 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18001:0220 для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (обслуговування викупленого нежитлового приміщення) за рахунок земель міської ради та надано її в оренду ОСОБА_2 на 50 років;

- проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,4388 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610600000:18001:0231 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за рахунок земель міської ради та надано її в оренду ОСОБА_3 на 50 років.

1 вересня 2017 року Коломийська міська рада та ОСОБА_2 уклали договір оренди, предметом якого є вказана земельна ділянка площею 1479 кв.м з кадастровим номером 2610600000:18:001:0220. Цього ж дня Коломийська міська рада та ОСОБА_3 уклали договір оренди землі, предметом якого є вказана земельна ділянка площею 4388 кв.м з кадастровим номером 2610600000:18:001:0231.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 зверталася до Коломийської міської ради із заявою про надання їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4086 кв.м за вказаною адресою, однак її заява не була задоволена.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є власниками нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 , які раніше відносилися до єдиного майнового комплексу Державного підприємства Міністерства оборони України Управління торгівлі Західного Оперативного Командування (дирекція № 2 філії Івано-Франківського військового торгу № 45), що ліквідовано 22 серпня 2002 року.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 20 грудня 2007 року визначено порядок користування земельною ділянкою між співвласниками нежитлових будівель на АДРЕСА_1 та виділено ОСОБА_1 у користування земельну ділянку площею 572 кв.м, а фірмі Західтранссервіс - 9428,9 кв.м.

Суди встановили, що після встановлення порядку користування ОСОБА_1 набула право власності на вказану земельну ділянку площею 572 кв.м. Однак фірма Західтранссервіс у встановленому законом порядку не оформила право власності чи право користування земельною ділянкою, на якій розташовані належні їй нежитлові приміщення.

Також судами встановлено, що належна ОСОБА_1 на праві власності земельна ділянка площею 572 кв.м не межує з переданими в оренду

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельними ділянками.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Звертаючись із вказаним позовом, ОСОБА_1 пов`язувала його задоволення із порушенням міською радою її права користування земельною ділянкою шляхом прийняттям рішення про передачу в оренду відповідачам земельних ділянок, які реалізовані шляхом укладення радою відповідних договорів оренди

з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв`язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов`язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою

статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірні договори, міська рада незаконно розпорядилася землею попереднього власника нежитлових приміщень і, як наслідок, користувача спірною земельною ділянкою, без урахування розміру часток співвласників та без погодження нею меж земельних ділянок, переданих в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми Кодексу визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.

Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.

За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга

статті 377 ЦК України).

Стаття 120 ЗК України в редакції Кодексу, чинній на час набуття

ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення (літ. А) загальною площею 693,7 кв.м, визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

Так, частина перша статті 120 ЗК України у вказаній редакції Кодексу передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Разом з тим при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями

статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постановах

від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі

№ 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25 лютого 2020 року у справі № 922/510/19 (провадження № 12-166гс19).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позову, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд правильно виходили з недоведення позивачем переходу до нього як до нового власника нежитлового приміщення (літ. А) загальною площею 693,7 кв.мна АДРЕСА_1 права на земельну ділянку за цією адресою. Такого висновку суди дійшли з огляду на відсутність доказів того, що земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності чи користування попереднього власника належної позивачу вказаної частки нежитлових приміщень - фірми Західтранссервіс .

При цьому судами враховано, що ОСОБА_1 має у власності земельну ділянку для обслуговування 572/10000 часток нежитлового приміщення, набутих нею

9 грудня 2002 року, яка не межує із земельними ділянками, переданими Коломийською міською радою в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Встановивши недоведення права користування попереднім власником спірною земельною ділянкою у розмірі та конфігурації, заявленихпозивачем, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати порушеним право позивача прийнятими міською радою рішеннями та оспорюваними у цій справі договорами оренди землі.

Колегія суддів враховує, що вирішення питання про надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності є дискреційним повноваженням органу місцевого самоврядування відповідно до вимог

статей 12, 116 ЗК України, тому Коломийська міська рада, діючи в межах своїх повноважень, прийняла рішення про передачу спірних земельних ділянок в оренду відповідачам.

Інші висновки судів попередніх інстанцій не впливають на правильність вирішення справи по суті.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, постановах Верховного Суду

від 4 лютого 2019 року у справі № 463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі № 910/14212/17 та від 26 грудня 2019 року у справі № 364/515/19 і постанові Верховного Суду України від 1 листопада 2017 року у справі 6-2454цс16 (зазначеній у касаційній скарзі заявником як № 344/2465/14-ц), оскільки у вказаних справах суди попередніх інстанцій вважали доведеними обставини щодо набуття попередніми власниками нерухомого майна відповідного права (власності чи користування) земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об`єкти; у даній справі позивач таких обставин не довела. Отже, висновки судів попередніх інстанцій у цій справі щодо застосування статті 120 ЗК України узгоджуються із висновками, викладеними касаційними судами у вказаних постановах.

Разом з тим, колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16, оскільки, переглядаючи вказану справу, Верховний Суд України зазначив, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. При цьому у даній справі суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем не надано доказів набуття фірмою Західтранссервіс права власності чи користування на спірну земельну ділянку із визначенням її меж та конфігурації.

Крім того, у постанові від 13 квітня 2016 року № 6-253цс16 Верховний Суд України наголосив на необхідність встановлення судами у подібних правовідносинах обставин щодо виділення попередньому власнику нерухомого майна земельної ділянки, на якій розташовано вказане майно, та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення судами цих обставин.

За таких обставин колегією суддів не встановлено невідповідності висновків судів попередніх інстанцій у цій справі висновкам щодо застосування норми права, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, постановах Верховного Суду

від 4 лютого 2019 року у справі № 463/1696/15-ц, від 4 травня 2018 року у справі № 910/14212/17 та від 26 грудня 2019 року у справі № 364/515/19.

Також касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про невідповідність висновків судів висновкам щодо застосування норми права, викладеним Верховним Судом у постановах від 19 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 та від 14 березня 2019 року у справі № 902/341/17.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року

у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин .

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.

Висновки у постановах від 19 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 та

від 14 березня 2019 року у справі № 902/341/17, на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібнимиіз правовідносинами у цій справі.

Доводи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів спростовуються змістом оскаржених судових рішень. Такі доводи фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, які оцінено судами попередніх інстанцій із додержанням норм процесуального права, і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено

статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Також касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не вжив відповідних процесуальних заходів у вигляді приводу свідка, оскільки за змістом статті 147 ЦПК України привід захід процесуального примусу не є обов`язковим до застосування судом.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 3 липня 2020 року у справі № 619/3982/16-ц (провадження № 61-45874св18).

Тому доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержанням норм матеріального та процесуального права.

Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.

Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишенню без змін.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Заявляючи клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 фактично мотивує його неправильним, на її думку, застосуванням судами частини четвертої статті 120 ЗК України.

Колегія суддів звертає увагу на те, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Тобто, передбачивши можливість скасування судових рішень при їх касаційному перегляді у разі неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та/ чи порушення норм процесуального права, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків і такі механізми є ефективними.

Різне тлумачення норм законодавства судами першої чи апеляційної інстанцій не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Вказуючи на існування підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, заявник формулює низку питань, які за суттю відтворюють доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у цій справі.

За таких обставин колегія суддів не вбачає правових підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, для передачі справи № 346/4946/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тому клопотання заявника не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду .

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області

від 28 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 1 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук