Постанова

від 03.06.2021 по справі 909/1133/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" червня 2021 р. Справа №909/1133/19

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді Бонк Т.Б.,

суддів Бойко С.М.,

Якімець Г.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Полістар» вих. 2 від 21.01.2021 (вх. суду від 12.02.2021 №01-05/566/21)

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 05.01.2021 (повний текст рішення складено 15.01.2021, суддя Михайлишин В.В.)

у справі № 909/1133/19

за позовом: Першого заступника керівника Івано-Франківської місцевої прокуратури, м. Івано-Франківськ в інтересах держави в особі: Івано-Франківської міської ради, м. Івано-Франківськ

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Полістар» , м.Мукачево, Закарпатська область

про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі 184 130,20 грн,

ВСТАНОВИВ:

Розгляд справи та вирішення процесуальних питань під час розгляду справи.

Відводів суддям та секретарю судового засідання в порядку ст.ст. 35, 36, 37 ГПК України на адресу суду не надходило.

Відповідно до ч. 13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами. Судове засідання не проводилось. Учасники провадження не викликались.

Фіксування судового засідання за допомогою технічного засобу не здійснювалося, відповідно до ч.3 ст. 222 ГПК України.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 17.02.2021 року відкрито апеляційне провадження та ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

22.04.2021 ухвалою суду у даній справі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Полістар» вих. 2 від 21.01.2021 (вх. суду від 12.02.2021 №01-05/566/21) у справі № 909/1133/19 призначено до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Разом з тим слід зазначити наступне:

Відповідно ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року № 3477-IV практика Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Згідно практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення поняття розумний строк вбачається, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродно встановлювати один і той самий строк для всіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин (рішення у справі Броуган та інші проти Сполученого Королівства ).

Європейський суд з прав людини в своїй практиці виходить із того, що розумність тривалості судового провадження необхідно оцінювати у світлі обставин конкретної справи, враховуючи критерії, вироблені судом. Такими критеріями є: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінка заявника; 3) поведінка державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (Рішення «Бараона проти Португалії» , 1987 рік, «Хосце проти Нідерландів» , 1998 рік; «Бухкольц проти Німеччини» , 1981 рік; «Бочан проти України» , 2007 рік).

Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.

Короткий зміст вимог позовної заяви і рішення суду першої інстанції:

У жовтні 2019 року Перший заступник керівника Івано-Франківської місцевої прокуратури в інтересах держави, в особі Івано-Франківської міської ради, звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Полістар про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі 184130,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у період з 15.10.2016 по 31.08.2017 без достатньої правової підстави користувалося земельною ділянкою загальною площею 0, 1671 га, розташованою у м. Івано-Франківськ, вул. Ребета,6, кадастровий номер 2610100000:20:006:0064 та зберіг у себе кошти у вигляді орендної плати за спірний період в сумі 184130,20 гривень, які прокурор просить стягнути з відповідача. При розрахунку безпідставно збережених коштів було враховано сплачений відповідачем земельний податок у розмірі 6366,73 гривень за 2016 рік і 12322,88 гривень за 2017 рік та, відповідно, на означені суми зменшено розмір безпідставно збережених коштів. Матеріально-правовою підставою позову визначені статті 1212 - 1214 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 05.01.2021 у справі № 909/1133/19 позовні вимоги задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача на Івано-Франківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі 183181,00 гривень. Також ухвалено стягнути з відповідача на користь Прокуратури Івано-Франківської області - 2747,71 гривень судового збору. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення збитків у розмірі безпідставно збережених коштів в сумі 949,20 гривень - відмовлено. Судовий збір у розмірі 14,24 гривень залишено за прокуратурою Івано-Франківської області.

При ухваленні оскаржуваного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач з 2013 по 2020 роки був власником автозаправної станції, яка знаходиться на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,1671 га з кадастровим номером 2610100000:20:006:0064 по вул. Ребета, 6 в м. Івано-Франківську. При цьому договір оренди означеної земельної ділянки укладений між Івано-Франківською міською радою та відповідачем тільки 25.04.2017, а право оренди зареєстровано 12.09.2017. Відтак суд прийшов до висновку, що відповідач у період з 15.10.2016 по 31.08.2017 користувався земельною ділянкою без достатньої правової підстави. Задовольняючи частково позовні вимоги судом було враховано сплату земельного податку та враховано лист ГУ ДФС в Івано-Франківській області, яким оплата за 2017 рік проведена в сумі 13272,00 грн, а не як зазначено прокурором 12322,80 грн. Відтак, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову на суму 183181,00 грн, оскільки, доказів сплати орендної плати відповідач суду не надав.

Короткий зміст вимог та узагальнених доводів учасників справи:

Відповідач не погодився з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 05.01.2021 у справі № 909/1133/19 в частині задоволення позову скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що висновок місцевого господарського суду, про користування спірною земельною ділянкою в період з 15.10.2016 по 31.08.2017 за рахунок власника цієї ділянки та зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки не відповідає обставинам справи, оскільки, рішення про передачу позивачем відповідачу земельної ділянки в оренду не приймалося, проект договору оренди землі відповідачу не надавався, тому відсутні підстави стверджувати, що у позивача виникло право на отримання певної визначеної суми орендної плати за користування вказаною вище земельною ділянкою, і що відповідач набув цю суму або зберіг її у себе за рахунок позивача без достатньої правової підстави. У даному разі підстави для застосування ст. 1212 Цивільного кодексу України - відсутні. Разом з тим, відповідач 29.01.2020 продав нерухоме майно, яке знаходиться на спірній земельній ділянці.

У відзиві на апеляційну скаргу прокурор заперечує доводи скаржника, зазначаючи, що при набутті права власності на нерухоме майно за адресою м. Івано-Франківськ, вул. Ребета, 6 до відповідача перейшло право користування земельною ділянкою площею 0,1671 га, відтак, маючи обов`язок оформлення відповідного речового права на земельну ділянку та подальшої сплати орендної плати за укладеним договором оренди, самостійно вживає дії, направлені на реальне укладення договору оренди вказаної земельної ділянки. Проте, відповідач, як вбачається із матеріалів, обмежився формальною перепискою з Івано-Франківською міською радою та активних дій щодо укладення договору оренди не вчиняв, до суду з метою захисту своїх прав не звертався. Таким чином, відповідач хоч і вчиняв окремі дії щодо узаконення користування земельною ділянкою, однак, ухилився від її реєстрації та укладення договору оренди. Відповідно, з метою додержання вимог Земельного кодексу України, Департаментом комунальних ресурсів Івано-Франківської міської ради на адресу відповідача 21.07.2016 направив клопотання №458/343-02/186 про необхідність оформлення документів на землекористування та подальшого укладення договору оренди земельної ділянки. Пропозиція відповідачем проігнорована, і тільки 01.03.2017 відповідач звернувся з клопотанням до міської ради про передачу в оренду земельної ділянки для обслуговування автозаправної станції, що в свою чергу підтверджує використання відповідачем земельної ділянки без право встановлюючи документів протягом 2016-2017 років.

Щодо тверджень апелянта, що 29.01.2020 об`єкт нерухомості було продано, прокурор зазначив, що факт продажу нерухомого майна не впливає на вирішення вказаного спору, оскільки позовні вимоги щодо стягнення безпідставно збереженого майна заявлено за період з 15.10.2016 по 31.08.2017, тобто до моменту продажу об`єкта нерухомості.

Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну правову оцінку доводам, які містяться в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, з огляду на наступне.

Згідно з встановленими судами першої та апеляційної інстанцій обставин, і визначених відповідно до них правовідносин, вбачається, що:

19.02.2013 на підставі договору купівлі - продажу № 367 ТОВ "Полістар" отримало в приватну власність від Підприємства з іноземними інвестиціями "Лукойл-Україна" автозаправну станцію за адресою м. Івано-Франківськ, вул. Ребета, 6.

Нерухоме майно, згідно умов зазначеного договору, розміщено на земельній ділянці за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Ребета, 6, площа ділянки складає 0,1671 га, кадастровий номер ділянки 2610100000:20:006:0064.

Після придбання нерухомого майна, речове право на земельну ділянку, на якій знаходиться вказана автозаправна станція, ТОВ "Полістар" не оформило у передбаченому законом порядку.

Як зазначає прокурор у позовній заяві, 19.07.2016 інспектором з самоврядного контролю за використанням та охороною земель управління земельних відносин виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради проведено обстеження земельної ділянки за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Ребета, 6, про що складено акт обстеження № 32 та встановлено, що на день проведення обстеження вказана земельна ділянка (кадастровий номер 2610100000:20:006:0064) використовується без правовстановлюючих документів.

21.07.2016 Департаментом комунальних ресурсів Івано-Франківської міської ради на адресу ТОВ "Полістар" направлено клопотання № 458/343-02/186 про необхідність оформлення документів на землекористування, яке останнім залишено без розгляду.

01.03.2017 відповідач звернувся до позивача із клопотанням щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки для обслуговування автозаправної станції.

Рішенням сесії міської ради від 24.05.2017 № 135-12 відповідачу передано в оренду терміном на 10 років земельну ділянку площею 0, 1671 га на вул. Ребета, 6 в м. Івано-Франківську.

На підставі вказаного рішення 25.04.2017 між позивачем та відповідачем укладено відповідний договір оренди. Право оренди земельної ділянки було зареєстровано 12.09.2017 згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний номер 97261766 від 14.09.2017.

19.06.2020 рішенням Івано-Франківської міської ради 198-41 припинено за згодою сторін вказаний вище договір оренди землі, а 07.09.2020 зареєстровано припинення іншого речового права (права оренди земельної ділянки) згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний номер 223330354 від 09.09.2020.

Прокурор стверджує, що відповідач не оформив у встановленому законом порядку право користування земельною ділянкою і у період з 15.10.2016 по 31.08.2017 відповідач використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, що призвело до неотримання Івано-Франківською міською радою доходу від орендної плати за землю, який остання отримала б у разі оформлення відповідачем згідно з вимогами статей 125, 126 Земельного кодексу України правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Згідно із листом ГУ ДФС в Івано-Франківській області від 23.05.2019 № 1542/9/09-1.9-55-12-19 ТОВ "Полістар" сплачено земельний податок за земельну ділянку площею 0,1671 га, яка розташована у м. Івано-Франківську по вул. Ребета, 6, за 2016 рік - 29122,35 гривень, а за 2017 рік - 13272,00 гривень.

Відповідно до розрахунку суми безпідставно збережених коштів за використання земельних ділянок комунальної власності на території м. Івано-Франківська, розробленого Департаментом комунальних ресурсів, ТОВ "Полістар" за користування земельною ділянкою за адресою вул. Ребета, 6 в м. Івано-Франківську за період з 15.10.2016 по 31.08.2017 безпідставно зберегло 184130,20 гривень.

Оскільки зазначені кошти відповідачем добровільно не сплачено, прокурор звернувся з даним позовом до суду.

При перегляді рішення місцевого господарського суду судова колегія Західного апеляційного господарського суду керувалась наступним:

Статтею 14 Конституції України врегульовано, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України, суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ч. 2 ст. 120 ЗК України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (п. "е" ч. 1 ст. 141 ЗК України).

Частина 1 статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (ст. 125 ЗК України).

Отже за змістом вказаних приписів закону, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини 2 статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Судовою колегією встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що відповідач з 2013 по 2020 роки був власником автозаправної станції, яка знаходиться на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,1671 га з кадастровим номером 2610100000:20:006:0064 по вул. Ребета, 6 в м. Івано-Франківську. При цьому договір оренди означеної земельної ділянки укладений між Івано-Франківською міською радою та ТОВ "Полістар" тільки 25.04.2017, а право оренди зареєстровано 12.09.2017.

Дані обставини, апелянт в своїй апеляційній скарзі не заперечує.

З огляду на наведене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач у період з 15.10.2016 по 31.08.2017 користувався земельною ділянкою без достатньої правової підстави.

Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено.

Відносини з приводу безпідставного отримання чи збереження майна врегульовано главою 83 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

За змістом приписів глави 83 Цивільного кодексу України, кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Для кондикційних зобов`язань характерним є приріст майна в набувача без достатніх правових підстав і важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Отже, судовою колегією встановлено, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, за своїм змістом є кондиційними.

Таким чином, до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (п. "в" ч. 1 ст. 96 ЗК України).

Частиною 1 статті 21 Закону України "Про плату за землю" встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

З аналізу вищенаведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".

Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач не був власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, відтак, не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, а тому єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата.

Зі змісту частини 1 статті 79 Земельного кодексу України вбачається, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Положеннями частин 1, 3, 4, 9 статті 79 1 Земельного кодексу України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Відтак, судом встановлено, що земельна ділянка, за користування якою прокурор просить стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти у вигляді орендної плати, як в період зазначений у позові, так і на момент ухвалення рішення є сформованим об`єктом цивільних прав.

Поряд із цим основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 Податкового кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель", дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

З наявного в матеріалах справи розрахунку суми безпідставно збережених коштів вбачається, що такий розрахунок проведено на підставі витягів із технічної документації про нормативно грошову оцінку земельної ділянки станом на 2016 та 2017 роки (відповідно до яких нормативна грошова оцінка становила 12%) та з урахуванням інформації наданої ГУ ДФС в Івано-Франківській області щодо сплати ТОВ "Полістар" земельного податку за спірний період. Так, згідно наданої ГУ ДФС в Івано-Франківській області інформації відповідач за 2016 рік сплатив 29122,35 гривень, за 2017 (до 01.09.2017) - 13272,00 гривень земельного податку. При цьому як вірно зазначено судом першої інстанції в розрахунку позивачем за період з 15.10.2016 по 31.12.2016 враховано суму 6366,73 гривень, а з 01.01.2017 по 31.08.2017 - 12322,80 гривень.

У відповіді на відзив прокурор вказав на те, що відповідно до платіжного доручення від 24.10.2016 № 657, на яке посилався відповідач у відзиві на позовну заяву, останнім сплачено кошти в рахунок податкових зобов`язань по земельному податку за вересень 2016 року. Відтак сума сплати за земельний податок не може братися до уваги при здійсненні розрахунку безпідставно збережених коштів за період з жовтня 2016 року. Згідно платіжного доручення від 22.11.2016 № 733 сплачено земельний податок за жовтень 2016 року (з 01.10.2016 по 31.10.2016), проте Департаментом здійснено розрахунок з 15 жовтня 2016 року. Таким чином, сума сплати за земельний податок згідно означеного платіжного доручення бралася до уваги при здійсненні розрахунку безпідставно збережених коштів виключно з 15.10.2016.

Отже, відповідачем за період з 15.10.2016 по 31.12.2016 сплачено кошти в сумі 6366,73 гривень.

Щодо періоду за 2017 рік місцевим судом вірно взято до уваги лист ГУ ДФС в Івано-Франківській області в якому зазначено, що відповідачем сплачено кошти в сумі 13272,00 грн, а не як зазначено у позовній заяві 12322,80 грн.

З огляду на наведене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що до позовні вимоги підлягають до стягнення частково.

Як уже було зазначено вище, єдиною підставою для скасування оскаржуваного рішення апелянт вказує на те, що рішення про передачу позивачем відповідачу земельної ділянки в оренду не приймалося, проект договору оренди землі відповідачу не надавався, тому відсутні підстави стверджувати, що у позивача виникло право на отримання певної визначеної суми орендної плати за користування вказаною вище земельною ділянкою, і що відповідач набув цю суму або зберіг її у себе за рахунок позивача без достатньої правової підстави.

Апеляційний суд відхиляє такі доводи скаржника з огляду на наступне.

У відповідності до положень ст. 125, 126 Земельного кодексу України та ст. 182 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень . Правочин, за яким переходить право власності на житлові будинки, будівлі, споруди, тягне за собою перехід права на земельну ділянку, на якій знаходиться відповідне нерухоме майно. Новий власник будинку (будівлі, споруди) у зв`язку з цим не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень .

У зв`язку із вищенаведеним саме на землекористувача покладається обов`язок вчинення певних дій з виготовлення та погодження технічної документації з землеустрою і подальшого звернення до уповноваженого органу - територіального органу Держземагенства із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки, після чого їй присвоюється кадастровий номер (який є істотною умовою договору оренди землі).

Вищезазначене підтверджується також судовою практикою, зокрема такий висновок повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного суду, викладеною у постановах від 23.05.2018 № 629/4628/16-ц, від 25.05.2018 у справі № 922/2976/17 та від 20.11.2018 у справі №922/3412/17. Аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 922/595/18, від 28.01.2019 у справі № 922/3782/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час набуття права власності на будівлю відповідачем) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Згідно ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Крім того, згідно з ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відтак чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. За змістом вказаних норм визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Отже, із виникненням права власності на об`єкт нерухомості власник такого об`єкта не звільняється від обов`язку оформлення прав на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства.

Як зазначено у постанові Верховного Суду України 17 лютого 2016 року у справі № 3-1160г15 саме на землекористувача покладається обов`язок вчинення певних дій з виготовлення та погодження технічної документації із землеустрою і подальшого звернення до уповноваженого органу із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки, після чого їй присвоюється кадастровий номер (який є істотною умовою договору оренди землі).

Як уже було зазначено вище, 19.02.2013 відповідач набув право власності на нерухоме майно (автозаправна станція), яке знаходиться на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,1671 га з кадастровим номером 2610100000:20:006:0064 по вул. Ребета, 6 в м. Івано-Франківську. Відтак, відповідач, маючи обов`язок оформлення відповідного речового права на земельну ділянку та подальшої сплати орендної плати за укладеним договором оренди, самостійно вживає дії, направлені на реальне укладення договору оренди вказаної земельної ділянки.

Проте, відповідач, обмежився перепискою з Івано-Франківською міською радою та активних дій щодо укладення договору оренди не вчиняв, до суду з метою захисту своїх прав не звертався.

Таким чином, як обгрунтовано зазначає прокурор у відзиві на апеляційну скаргу, відповідач хоч і вчиняв окремі дії щодо узаконення користування земельною ділянкою, однак ухилився від її реєстрації та укладення договору оренди.

Не заслуговують на увагу суду і твердження апелянта, що ним 29.01.2020 продано нерухоме майно, яке знаходиться на спірній земельній ділянці, оскільки, факт продажу нерухомого майна не впливає на вирішення вказаного спору, так, як позовні вимоги щодо стягнення безпідставно збереженого майна заявлено за період з 15.10.2016 по 31.08.2017.

Висновок апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ст.236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Статтями 76, 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставин, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи заявника апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів апеляційного господарського суду не вбачає.

Колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 05.01.2021 у справі № 909/1133/19 ухвалено з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга скаржника задоволенню не підлягає.

Судові витрати в суді апеляційної інстанції.

У зв`язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.129, 252, 269, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Полістар» вих. 2 від 21.01.2021 (вх. суду від 12.02.2021 №01-05/566/21) - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 05.01.2021 у справі № 909/1133/19 - залишити без змін.

3.Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строки та в порядку, визначені статтями 286-291 ГПК України.

Головуючий (суддя-доповідач): Т.Б. Бонк

Судді С.М.Бойко

Г.Г.Якімець