Рішення

від 09.06.2021 по справі 120/2732/21-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

10 червня 2021 р. Справа № 120/2732/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шаповалової Т.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Чорноморська виправна колонія №74" про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

В березні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної установи "Чорноморська виправна колонія №74" (далі-відповідач), у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Чорноморська виправна колонія (№74)» щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за речове майно в розмірі 19 188 (дев`ятнадцять тисяч сто вісімдесят вісім) гривень 14 копійок;

стягнути з Державної установи «Чорноморська виправна колонія (№74)» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за речове майно в розмірі 19 188 (дев`ятнадцять тисяч сто вісімдесят вісім) гривень 14 копійок;

стягнути з Державної установи «Чорноморська виправна колонія (№74)» середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) на користь ОСОБА_1 за період з 09 вересня 2020 року по день ухвалення судового рішення за цим адміністративним позовом;

стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи «Чорноморська виправна колонія (№74)» на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) гривень.

Позовні вимоги мотивовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо невиплати позивачу грошової компенсації за речове майно у в розмірі 19188, 14 грн., а також середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Ухвалою суду від 06.04.2021 року, прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку статті 262 КАС України, а також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

Відповідно до довідки від 07.04.2021 копію ухвали суду про відкриття провадження у справі від 06.04.2021 року разом з позовом та додатками до нього направлено на електронну адресу відповідача vk@od.kvs.gov.ua

Згідно з підтвердженням отримання ухвали суду разом з позовом та додатками від відповідача отримано підтвердження про цих документів.

Вказані обставини також підтверджуються електронним звітом про доставлення електронного листа від 07.04.2021 року.

Згідно з п.2 ч.6 ст. 251 КАС України днем вручення судового рішення є: день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи.

Суд зауважує, що представником відповідача не надано у встановлений судом строк відзиву на позов, причин його неподання також не повідомлено, що розцінюється судом, враховуючи положення ст. 159 КАС України, як визнання ним позову.

Відтак суд, керуючись ч. 6 ст. 162 КАС України, вирішує справу за наявними матеріалами.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Дослідивши матеріали справи, подані сторонами докази в їх сукупності, суд встановив наступні обставини.

Наказом Міністерства юстиції України № 2672 від 09.09.2020 позивача звільнено з 11.09.2020 з Державної кримінально-виконавчої служби України з посади начальника державної установи «Чорноморська виправна колонія (№74)» начальника арештного дому через хворобу відповідно до ч.5 ст.23 Закону України «Про державну кримінально- виконавчу службу України» та п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію».

При цьому, на день прийняття наказу про звільнення із позивачем не проведено розрахунку по усім видам грошового забезпечення, а саме не виплачено грршову компенсацію за речове майно.

У лютому 2021 року представник позивача звернувся до відповідача з заявою про виплату позивачу грошової компенсації за речове майно.

За наслідками розгляду заяви представника позивача, відповідач листом №10/77 від 11.02.2021 повідомив, що нарахована сума за речове майно становить 19 188,14 грн. Так дійсно, позивач був звільнений з посади згідно з наказом Міністерства юстиції України № 2672 від 09.09.2020, однак грошову компенсацію за речове майно не було виплачено у зв`язку з відсутністю коштів у відповідача. Грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Також у листі вказано, що до Генеральної Дирекції надано лист з відповідними розрахунками та сумами проведення розрахунків із особами, що були звільнені з Державної кримінально-виконавчої служби, за належні до отримання предмети речового майна особистого користування. Після отримання коштів на рахунок установи виплата буде здійснена.

Позивач вважає таку бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно протиправною, також вважає, що має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Згідно з ч. 5 ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян, які знаходяться на службі в Збройних Силах України і інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 року № 2232-ХІІ.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.

Частиною шостою статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Нормативно правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).

Згідно зі статтею першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини першої, другої статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

За приписом частини першої статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року № 178 (далі - Порядок № 178).

Цей Порядок визначає механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв`язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за не отримане речове майно (далі - грошова компенсація).

Згідно із пунктами 2-4 Порядку № 178 виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.

Дія цього Порядку не поширюється на військовослужбовців строкової військової служби, курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети, кафедри, відділення військової підготовки.

Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 178 довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.

Пунктом четвертим Розділу ІІІ Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016 року № 232 (далі - Інструкція № 232), встановлено, що військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна. Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог Порядку № 178. Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку № 178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.

У відповідності до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема, щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Таким чином, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби, у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.

У цьому контексті суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.10.2018 року у справі № 803/756/17, у постанові від 17.01.2019 року у справі № 822/2309/17, застосовування у пункті 3 Порядку № 178 словосполучення "у разі звільнення з військової служби", а не, наприклад, "при звільненні з військової служби", дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).

За висновком суду касаційної інстанції, військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.

На користь вказаного свідчить те, що у пункті 4 Порядку № 178 передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника в різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів.

Таким чином, на переконання суду, позивач як військовослужбовець відповідно до пункту 3 Порядку № 178 має право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яка має бути виплачена відповідачем.

В матеріалах справи міститься довідка-розрахунок № 7/74/20 від 06.10.2020 року нарахування коштів, за неотримане речове майно позивача, яке складає 19 188,14 грн. Доказів виплати позивачу компенсації за неотримане майно відповідач не навів та відповідних доказів не надав.

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Як слідує із рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 року № 6-рп/2007, невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

З урахуванням того, що відповідачем не забезпечено позивачу реалізацію його прав, гарантованих Законом № 2011-XII та Порядком № 178, суд дійшов висновку, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу військової частини, відповідач протиправно не здійснив належних розрахунків щодо виплати позивачу грошової компенсації вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно, передбаченої Законом № 2011-XII та Порядком № 178.

З огляду на викладене, суд вважає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо проведення розрахунку при звільненні та виплати позивачу у день виключення зі списків військової частини грошової компенсації за неотримане речове майно.

Зважаючи на встановлення судом порушеного права, застосовуючи механізм захисту порушеного права та його відновлення, враховуючи, що відповідачем не надано доказів виплати відповідної суми компенсації на час розгляду справи судом, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача виплатити позивачу грошову компенсацію вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно у сумі 19 188,14 грн.

З приводу позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не виплати позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 09.09.2020 року, то суд зважає на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В силу ч. 1-2 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Судом встановлено, що фактичної виплати позивачу компенсації за неотримане речове майно при звільненні не відбулося, що стало причиною виникнення спору між сторонами у справі.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У постанові від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень статей 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові) (висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 12.08.2020 в справі № 400/3151/19).

Відтак, лише на момент припинення вказаного правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог. При цьому, для того щоб права працівника на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунків при звільненні вважалися порушеними закінченим складом правопорушення, суду необхідно встановити такі юридично значимі обставини як: 1) невиплата належних працівнику при звільненні сум; 2) проведення із ним остаточного розрахунку. Факт проведення остаточного розрахунку дасть можливість для встановлення обсягу порушених прав.

Також згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Враховуючи наведене, суд вважає, що позовні вимоги у цій частині є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у с праві, суд виходить з таких міркувань.

Так, за результатами вирішення справи позивач просить стягнути на його користь за рахунок відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з ч. 2 ст. 16 КАС України представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначено Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI (далі Закон № 5076-VI).

Так, відповідно до ст. 1 цього Закону:

договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (п. 4);

інші види правової допомоги види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6);

представництво вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9).

Згідно з положеннями ст. 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Частинами другою-третьою статті 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно зі ст. 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України).

Водночас в силу вимог ч. 7 ст. 134 КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Системний аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду дійти висновку, що стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, в тому числі витрати, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги. Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги та інші документи, що свідчать про витрати сторони, пов`язані із наданням правової допомоги.

Судом встановлено, що між позивачем (Клієнт) та адвокатським бюро "Івана Хомича" (Адвокатське бюро) укладено Договір про надання правової допомоги № 574/02/02/2021 від 02.02.2021.

Згідно з пунктом 1.1 цього Договору Клієнт доручає, а Адвокатське бюро приймає на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором.

Відповідно до підпунктів 2.1.1, 2.1.2 пункту 2.1 Договору Адвокатське бюро на підставі звернення Клієнта приймає на себе зобов`язання з надання наступної правової допомоги:

1) представляє інтереси клієнта у цій справі;

2) представництво інтересів Клієнта здійснюється в усіх без виключення підприємствах, установах та організаціях незалежно від їх форм власності та підпорядкування, а також в усіх без виключення державних та недержавних органах, судах всіх інстанцій та юрисдикцій із усіма без виключення процесуальними правами, наданими стороні по справі положеннями чинних в Україні ГПК, ЦПК, КПК, КУпАП та КАС, в тому числі з правом підпису позовної заяви, апеляційної скарги та інших документів, необхідних для надання правової допомоги за цим Договором.

В силу вимог пункту 3.2 Договору Клієнт зобов`язується оплатити та прийняти належним чином надану правову допомогу Адвокатського бюро у розмірі та строки, встановлені в даному Договорі.

Пунктами 4.1 та 4.2 Договору передбачено, що за надання правничої допомоги за цим Договором Клієнт сплачує Адвокатському бюро суму в розмірі 3000,00 грн (три тисячі грн 00 коп.) протягом 5 робочих днів з дня підписання цього Договору.

За результатами надання правової допомоги складається акт, що підписується представниками кожної із сторін. В акті вказується обсяг наданої Адвокатським бюро правової допомоги і її вартість.

Як вбачається з Акта прийому-передачі надання правничої допомоги № 1/21 від 02.02.2021 до Договору про надання правової допомоги № 574/02/02/2021 від 02.02.2021, Адвокатське бюро надало, а Клієнт прийняв наступну правничу допомогу у справі за позовом Замовника на підставі Договору про надання правової допомоги:

- консультації з клієнтом щодо узгодження правової позиції 500,00 грн,

- аналіз нормативно-правових актів законодавства України щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців 500,00 грн,

- підготовка та подання адвокатського запиту 500,00 грн,

- підготовка позовної заяви та копії документів до неї для направлення до суду 1500,00 грн.

Загальна вартість послуг за домовленістю сторін, становить 3000,00 грн.

Факт сплати гонорару підтверджується квитанцією № 0.0.207010181713.1 від 29.03.2021.

Отже, витрати позивача на професійну правничу допомогу мали місце та доводяться належними і допустимим доказами.

З огляду на викладене суд вважає, що витрати позивача на оплату правничої допомоги адвоката в розмірі 3000,00 грн є доведеними та відповідають обсягу наданих правових послуг, складності справи та вимогам розумності.

Водночас обов`язок доведення неспівмірності таких витрат законом покладено на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, тобто, у даному випадку, на відповідача.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку тим доказам і доводам, що наводяться сторонами у справі. Тобто суд не може діяти на користь будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам судочинства. Таким чином, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони. Саме інша сторона зобов`язана довести неспівмірність заявлених опонентом витрат.

З огляду на викладене та беручи до уваги відсутність клопотання відповідача про зменшення витрат позивача на правничу допомогу, суд виходить з того, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат у цій справі документально підтверджені витрати позивача на професійну правничу допомогу становлять 3000,00 грн.

Втім, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Отже, у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог немайнового характеру та беручи до уваги неможливість арифметичного визначення частки (пропорції) задоволених позовних вимог, на користь позивача належить стягнути половину понесених ним судових витрат, тобто 1500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Оцінивши докази, наявні у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення даного адміністративного позову.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Чорноморська виправна колонія №74" щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно в розмірі 19 188, 14 грн. (дев`ятнадцять тисяч сто вісімдесят вісім гривень 14 копійок).

Зобов`язати Державну установу "Чорноморська виправна колонія №74" виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 19 188, 14 грн. (дев`ятнадцять тисяч сто вісімдесят вісім гривень 14 копійок).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500,00 грн. (одна тисяча п`ятсот гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Чорноморська виправна колонія №74".

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено та підписано суддею: 10.06.2021

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

Відповідач: Державна установа "Чорноморська виправна колонія №74" (код ЄДРПОУ 08564140, вул. Люстдорфська дорога, 15, м. Одеса, 65059)

Суддя Шаповалова Тетяна Михайлівна