Постанова

від 09.06.2021 по справі 461/8318/17

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 461/8318/17 Головуючий у 1 інстанції: Фролова Л.Д.

Провадження № 22-ц/811/1369/20 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія:31

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар - Жукровська Х.І.,

з участю апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта ОСОБА_2 , представника відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю ЕстейтКепітал Груп , Товариства з обмеженою відповідальністю ЕЛЛІКО - Вовк У.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 28.02.2020 року, ухвалене в складі головуючої судді Фролової Л.Д., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія Омега , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю ЕстейтКепітал Груп , Товариства з обмеженою відповідальністю ЕЛЛІКО , третя особа - Компанія АвірреКоммерс ЛТД про визнання недійсними договорів купіві-продажу майна, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності в порядку спадкування, -

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідачів ТзОВ Факторингова компанія Омега , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ТзОВ ЕстейтКепітал Груп , ТзОВ ЕЛЛІКО , третя особа - Компанія АвірреКоммерс ЛТД, в якому просив:

1) визнати недійсними договори купівлі-продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені між ТзОВ Факторингова Компанія Омега та ОСОБА_3 від 03 грудня 2014 року № 4390, від 03 грудня 2014 року № 4384 та з ОСОБА_5 від 25 грудня 2014 року № 4634;

2) витребувати з чужого незаконного володіння на його користь від:

- ТзОВ ЕстейтКепітал Груп квартири, що розташовані у АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , нежитлові приміщення 3в-1, 3в-2, 3в-3, 3в-4, 3в-5, що розташовані у АДРЕСА_8 , будинок АДРЕСА_9 та земельну ділянку на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області, кадастровий номер 4625586900:01:002:0005;

- ТзОВ Елліко - нежитлові приміщення з 2-3 по 2-6, що розташовані у АДРЕСА_8 , квартири, що розташовані у АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 ;

3) визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті його матері ОСОБА_6 на майно, а саме: квартири, що розташовані у АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_11 , нежитлові приміщення з 2-3 по 2-6, 3в-1 по 3в-5, що розташовані у АДРЕСА_8 , а також на будинок АДРЕСА_9 , земельну ділянку на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області, кадастровий номер 4625586900:01:002:0005.

Вимоги позивач мотивував тим, що його мати ОСОБА_6 була власником зазначеного майна. 27 червня, 04 вересня та 25 жовтня 2007 року між ОСОБА_7 та ВАТ Кредобанк укладено три кредитних договори. На забезпечення виконання ОСОБА_7 своїх зобов`язань між банком та ОСОБА_6 у ці ж дні були укладені договори іпотеки з переданням іпотекодержателю зазначеного у позові нерухомого майна.

Рішеннями Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року, які набрали заочної сили 03 вересня 2010 року, було розірвано кредитні договори, з ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на користь ВАТ Кредобанк стягнуто заборгованість за кредитними договорами шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки. На виконання цих судових рішень було видано виконавчі листи.

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері позивача - ОСОБА_6 , відкрилася спадщина на спадкове майно, зазначене у заповіті, складеному 22 квітня 2005 року. Згідно вказаного заповіту, позивач є єдиним спадкоємцем ОСОБА_6 30 серпня 2011 року ОСОБА_1 звернувся у нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини, однак свідоцтва про право на спадщину не отримав.

29 листопада 2011 року між ПАТ Кредобанк і TOB ФК Приватні інвестиції укладено договір факторингу шляхом купівлі грошової вимоги, за умовами якого до товариства перейшло право вимоги за вищезазначеними кредитними договорами. Також 16 грудня 2011 року між ПАТ Кредобанк і TOB ФК Приватні інвестиції укладено договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, згідно якого до товариства перейшло право вимоги за зазначеними договором іпотеки. Вказані договори позивач вважає нікчемними, оскільки при їх укладенні був порушений публічний порядок.

У подальшому, 15 квітня 2014 року між TOB Фінансова компанія Приватні інвестиції та TOB Факторингова компанія Омега було укладено договори факторингу, відповідно до яких, останньому перейшло право вимоги до ОСОБА_7 за невиконаними зобов`язаннями боржника, що виникли відповідно до умов кредитних та іпотечних договорів. Ці договори позивач також вважає нікчемними, оскільки: 1) відповідачами не надано доказів проведення розрахунків між сторонами договору; 2) на момент укладення договорів боргові зобов`язання вже були припинені.

В подальшому, позивачу стало відомо, що власниками вищезазначеного нерухомого майна, яке було предметом іпотеки та пізніше увійшло до складу спадщини, стали ТОВ ЕстейтКепітал Груп та ТОВ Елліко . Дані товариства набули вказане майно шляхом внесення такого до статутного капіталу відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач вважає, що вказане нерухоме майно вибуло з його володіння без його волі.

Нікчемність укладених договорів факторингу (відступлення прав вимоги за кредитними та іпотечними договорами), на думку відповідача, є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу предмету іпотеки, відповідно до яких власниками майна стали ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Просив позов задовольнити.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія Омега , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю ЕстейтКепітал Груп , Товариства з обмеженою відповідальністю Елліко , третя особа Компанія АвірреКоммерс ЛТД, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності в порядку спадкування відмовлено.

Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі зазначає, що рішення є ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи.

В обґрунтування вимог покликається на те, що договори факторингу є нікчемними в силу вимог ст. 228 ЦК України, оскільки порушують публічний порядок.

Кредитні договори втратили чинність на підставі рішень Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року, якими розірвано кредитні договори від 27 червня, 04 вересня та 25 жовтня 2007 року і стягнуто заборгованість шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартири, що розташовані у АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_11 , нежитлові приміщення з 2-3 по 2-6, 3в-1 по 3в-5, що розташовані у АДРЕСА_8 , а також на будинок АДРЕСА_9 , земельну ділянку на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області, кадастровий номер 4625586900:01:002:0005, які належали покійній ОСОБА_6 , що, в свою чергу, після видання виконавчих листів і відкриття виконавчих проваджень, накладення арешту на предмети іпотеки унеможливлювало звернення стягнення на таке майно в порядку, передбаченому ст.ст. 36-38 ЗУ «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Тобто, наслідком розірваного договору є відсутність у сторін договору прав та обов`язків зазначених у договорі. Це означає, що кредитор/стягував та правонаступні ТзОВ не мали жодної правової підстави для купівлі-відступлення права вимоги по розірваних кредитних договорах.

Також вказує, що іпотечні договори втратили чинність відповідно до Закону України Про іпотеку . Стаття 3 визначає, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання, або до закінчення строку дії іпотечного договору. Основне зобов`язання було припинено - розірвано кредитні договори рішеннями Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року. А відтак, всупереч рішенням суду - свідомо відбувався продаж вже неіснуючих прав/обов`язків сторін по кредитних та іпотечних договорах у формі прав вимоги до спадкового майна, самого майна за нехтуванням права особи - власника майна (іпотекодавця) та спадкоємця. Тобто, відбувся нікчемний правочин відступлення прав вимоги.

Крім того, зазначає, що іпотечні договори втратили чинність на підставі припинення зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, проте в подальшому на підставі таких кредитних та іпотечних договорів проводились усі правочини переуступки прав вимоги та продажу майна.

Судом не було застосовано наслідків нечинності кредитних договорів та іпотечних договорів.

Судом не було взято до уваги те, що іпотекодавець/спадкоємець не надавали згоди на відступлення прав за іпотечним договором. На момент укладення похідного договору 16.12.2011 року про передачу прав за іпотечним договором, ПАТ Кредобанк не був кредитором за основним зобов`язанням, а відтак, права банку по іпотечних (похідних) договорах припинилися та не могли бути відступлені ТОВ ФК Приватні інвестиції .

Відступлення прав за іпотечним договором від ВАТ «Кредобанк» до ТзОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» було здійснено не одночасно, як того вимагають норми ст. 24 ЗУ «Про іпотеку» , а з різницею в 16 днів, а також порушено публічний порядок під час укладення таких правочинів, що виявилося у неоплаті ціни договорів факторингу.

Під час укладення договорів факторингу № № 132/О, 133/О та 134/О, за умовами яких від ТзОВ «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» до ТзОВ «Фінансова компанія «Омега» перейшло право вимоги за кредитними та іпотечними договорами, також було порушено публічний порядок під час укладення таких правочинів, що виявилося у неоплаті ціни договорів факторингу.

Позивач ОСОБА_1 не був повідомлений ТзОВ «Фінансова компанія «Омега» про перехід до останнього прав нового кредитора та не отримував вимог про погашення заборгованості.

Вказує, що всі правочини відбувались під час чинності арешту майна, накладеного Галицьким ВДВС - 26.11.2010 року по виконавчих провадженнях ВП № 22055682 та ВП № 22055167. Такі дії, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду є незаконними.

Звертає увагу на те, що при продажу прав та майна було застосовано законодавство, яке не регулює даних правовідносин. Підставою для продажу відповідачами майна, згідно ст. 38 Закону України Про іпотеку послужив договір про задоволення вимог іпотекодержателя - якого не існує. Зміни до договору були внесені 25 грудня 2008 року, тобто після підписання іпотечних договорів у 2007 році. Відповідно, регулювання цими змінами прав і обов`язків сторін - є незаконним. Оскільки судом не було взято до уваги приписи ст. 58 Конституції України щодо відсутності зворотності дії законів у часі - застосування ст. 38 Закону України Про іпотеку у такій редакції 2008 року є неправомірним.

Зазначає, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Натомість, в порушення зазначеного, на майно одночасно звернуто стягнення як позасудовим так і судовим шляхом, що мало наслідком непогашені зобов`язання/накладені арешти у боржників по виконавчих провадженнях. Задоволення вимог іпотекодержателя на підставі ст. 38 Закону України Про іпотеку здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Вказує, що нотаріус Барбуляк Х.М. під час укладення договорів купівлі-продажу предметів іпотеки між ТзОВ «Фінансова компанія «Омега» та ОСОБА_3 і ОСОБА_5 від 03 грудня 2014 року та 25 грудня 2014 року не мала права вносити відомості до державних реєстрів, не здійснивши нотаріальної дії з об`єктами нерухомості. Нотаріусом був порушений порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме вимоги ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» , що виявилося у не відкритті нового розділу у Державному реєстрі прав перед відчуженням майна на користь фізичних осіб.

Судом першої інстанції не надано належної оцінки порушенням, здійсненим при реєстрації та проведенні дій нотаріусами/реєстраторами при посвідченні оспорюваних договорів та реєстрації прав на нерухоме майно.

На думку апелянта, суд першої інстанції не дотримався вимог частини 4 статті 265 ЦПК України щодо мотивувальної частини рішення, зокрема не зазначено про відхилені судом докази та мотиви їх відхилення та не надано мотивованої оцінки кожного аргументу, наведено учасниками.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі, зазначивши у рішенні суду усі правові аргументи та відповідні висновки суду із зазначенням мотивів таких висновків.

У відзивах на апеляційну скаргу представник ТзОВ ЕЛЛІКО та ТзОВ ЕстейтКепітал Груп адвокат Вовк У.Я. зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги такого не спростовують. Підстави для скасування рішення відсутні.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону № 2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення відповідає зазначеним вимогам

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Судом першої інстанції зазначених вимог закону дотримано.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом встановлено, що ОСОБА_6 була власником нерухомого майна, а саме: квартир №№ 3, 3 а , 3 б , 4, 5, 6, 7, 13, 14, 15, 16, нежитлових приміщень 1-го поверху від 2-3 по 2-6 загальною площею 42,1 кв. м, нежитлових приміщень 3в-1, 3в-2, 3в-3 загальною площею 100,3 кв. м, нежитлових приміщень 3в-4, 3в-5 загальною площею 67,4 кв. м у будинку АДРЕСА_8 ; будинку АДРЕСА_13 ; земельної ділянки площею 0,25 га, що розташована на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області ( АДРЕСА_9 ), з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку.

Вказане нерухоме майно, яке належало на праві власності ОСОБА_6 , було предметом іпотеки на підставі договорів іпотеки від 27 червня 2007 року, 4 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року, укладених між ВАТ Кредобанк і ОСОБА_7 , з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаними кредитними договорами.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 2 грудня 2009 року у справі № 2-732/2009 розірвано кредитний договір від 27 червня 2007 року і стягнуто солідарно з ОСОБА_7 і ОСОБА_6 на користь ВАТ Кредобанк заборгованість за кредитним договором від 27 червня 2007 року у розмірі 2787118 грн. 55 коп. і 71 417 грн. 27 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: нежитлові приміщення 1-го поверху від 2-3 по 2-6 загальною площею 42,1 кв.м., нежитлові приміщення 3в-1, 3в-2, 3в-3 загальною площею 100,3 кв.м., нежитлові приміщення 3в-4, 3в-5 загальною площею 67,4 кв.м. у будинку АДРЕСА_8 .

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 2 грудня 2009 року у справі № 2-752/2009 розірвано кредитний договір від 04 вересня 2007 року і стягнуто солідарно з ОСОБА_7 і ОСОБА_6 на користь ВАТ Кредобанк заборгованість за кредитним договором від 04 вересня 2007 року у розмірі 15369536 грн. 60 коп. і 804 грн. 00 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартири АДРЕСА_14 , АДРЕСА_15 , АДРЕСА_16 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_17 , АДРЕСА_18 , АДРЕСА_19 , АДРЕСА_20 , АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 .

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 2 грудня 2009 року у справі № 2-782/2009 розірвано кредитний договір від 25 жовтня 2007 року і стягнуто солідарно з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 і ОСОБА_8 на користь ВАТ Кредобанк заборгованість за кредитним договором від 25 жовтня 2007 року у розмірі 2 807 584 грн. 39 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартири АДРЕСА_14 , АДРЕСА_15 , АДРЕСА_16 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_17 , АДРЕСА_18 , АДРЕСА_19 , АДРЕСА_20 , АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 ; будинок АДРЕСА_13 ; земельну ділянку площею 0,25 га, що розташована на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області ( АДРЕСА_9 ), з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, а також обладнання для професійного аудіо- та відеозапису (всього 118 найменувань) згідно з актом перевірки наявності та оцінки майна, що передається в заставу від 25 жовтня 2007 року.

29 листопада 2011 року між ПАТ Кредобанк , яке є правонаступником ВАТ Кредобанк , і ТзОВ ФК Приватні інвестиції , було укладено договір факторингу, за умовами якого банк продав та відступив новому кредитору права вимоги, визначені у додатку № 1 до цього договору, зокрема, за кредитними договорами від 27 червня 2007 року, від 4 вересня 2007 року, від 25 жовтня 2007 року. 16 грудня 2011 року між ПАТ Кредобанк і TзOB ФК Приватні інвестиції укладено договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 27 червня 2007 року, 4 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року, на підставі якого до TзOB ФК Приватні інвестиції перейшло правом вимоги за вказаними договорами іпотеки.

15 квітня 2014 року між ТзОВ ФК Приватні інвестиції і ТзОВ ФК Омега укладено договори факторингу №№ 132/О, 133/О, 134/О, за умовами якого на користь ТзОВ ФК Омега відступлено право вимоги за кредитними та іпотечними договорами від 27 червня 2007 року, 4 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року.

Отже, згідно з положеннями статей 512, 514, 1077 ЦК України новим кредитором за кредитними і іпотечними договорами від 27 червня 2007 року, 4 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року, укладеними відповідно з ОСОБА_7 і ОСОБА_6 , стало TзOB ФК Омега .

03 грудня 2014 року між TOB ФК Омега і ОСОБА_3 укладено договори купівлі-продажу предмета іпотеки, за умовами яких ОСОБА_3 придбав нежитлові приміщення першого поверху від 2-3 по 2-6, нежитлові приміщення 3в-1, 3в-2, 3в-3, 3в-4, 3в-5 по АДРЕСА_8 , вартістю 2 172 689 грн. 00 коп. та квартири АДРЕСА_14 , АДРЕСА_15 , АДРЕСА_16 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_17 , АДРЕСА_18 , АДРЕСА_19 , АДРЕСА_20 , АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 , вартістю 5 495 068 грн. 00 коп.

25 грудня 2014 року між TOB ФК Омега і ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу предмета іпотеки, за умовами якого ОСОБА_5 придбав будинок АДРЕСА_23 та земельну ділянку площею 0,25 га, розташовану на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області ( АДРЕСА_9 ), з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, вартістю 735 862 грн. 00 коп.

12 березня 2016 року майно, придбане на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2014 року, на підставі акта передачі-приймання майна як внеску (майнового вкладу) учасника було передано ОСОБА_3 до статутного капіталу ТОВ Елліко .

12 березня 2016 року майно, придбане на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2014 року, на підставі акта передачі-приймання майна як внеску (майнового вкладу) учасника було передано ОСОБА_4 до статутного капіталу ТОВ ЕстейтКепітал Груп .

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_6 . Відповідно до заповіту, складеного 22 квітня 2005 року, ОСОБА_1 є спадкоємцем всього майна, що належало ОСОБА_6 . Останній звернувся до державного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак свідоцтво про право на спадщину в установленому законом порядку щодо іпотечного майна не отримав.

Обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання недійсними договорів купівлі-продажу позивач вказує, зокрема, на те, що оскільки попередні договори, за якими відбувся перехід права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки є нікчемними, оспорювані договори є недійсними.

Як на правову підставу нікчемності, позивач посилається на положення статті 228 ЦК України, зазначаючи при цьому, що відступлення відбулося юридичним особам, які не є фінансовими установами, відсутні докази здійснення оплати за цими договорами, що свідчить про їх безоплатність. Також відсутнє право вимоги, яке передавалося за цими договорами, у зв`язку із розірванням кредитного договору рішення суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15,16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину .

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Тлумачення частини першої статті 228 ЦК України свідчить, що при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається, перш за все, порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення. Термін публічний порядок необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо .

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 462/2980/17 (провадження № 61-11405св18) зроблено висновок, що ні ЦК України, ні Закон України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Апеляційний суд помилково вважав, що до спірних правовідносин може бути застосовано норми підзаконного акту - розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231, згідно з яким до фінансової послуги факторингу було віднесено набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників, суб`єктів господарювання, за договором, на якому базується таке відступлення. Положення зазначеного підзаконного акту суперечить положенням статті 1079 ЦК України, який є основним актом цивільного законодавства України, та Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг , які в силу вимог статті 4 ЦК України мають вищу юридичну силу над підзаконними актами .

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що позивачем не доведено підстав для встановлення факту нікчемності договорів про відступлення права вимоги, зокрема, з підстав неналежного суб`єктного складу, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність з цієї підстави для визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу. Не свідчить про нікчемність цих договорів і відсутність доказів здійснення за ними оплати, а також розірвання рішенням суду кредитного договору.

При цьому, колегія суддів враховує, що є чинне рішення суду, яким відмовлено в задоволенні позову про визнання згаданих договорів про відступлення права вимоги недійсними.

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 Закону України Про іпотеку .

Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України Про іпотеку ).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 548/981/15-ц (провадження № 14-182цс18) зазначила, що у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті).

Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факт укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов`язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов`язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов`язання, що виникло до моменту такого розірвання.

Відповідно до статті 23 Закону України Про іпотеку у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець - одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов`язань переходять обов`язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки.

У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України Про іпотеку ).

Згідно із частиною першою статті 33 Закону України Про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України Про іпотеку ).

Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України Про іпотеку , і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Отже, за загальним правилом право розпоряджатися майном належить власнику, а особа, яка не є власником, таким правом не наділена.

Особа, яка не є власником майна, вправі розпоряджатися цим майном лише у випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України Про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону України Про іпотеку у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України Про іпотеку .

Вимоги частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).

Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.

Належним необхідно вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.

Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку щодо належного надсиланняіпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому, метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном.

Згідно із частиною п`ятою статті 38 Закону України Про іпотеку дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Відповідно до частини першої статті 38 Закону України Про іпотеку якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Таким чином, у разі дотримання іпотекодержателем вимог частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання невиконання вимог частини першої статті 38 Закону України Про іпотеку щодо повідомлення іпотекодавця про конкретний спосіб задоволення вимог іпотекодаржателя шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не має наслідком настання нікчемності такого правочину та не є підставою, за умови дотримання інших вимог закону щодо такого виду правочину, для визнання такого договору недійсним, однак може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю завданих збитків.

У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України Про іпотеку (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку . (пункти 70, 71 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17).

Потрібно розрізняти вимоги статті 35 Закону України Про іпотеку щодо обов`язковості направлення вимоги іпотекодержателем боржнику та іпотекодавцю, якщо він відмінний від боржника, про усунення порушення зобов`язання, та обов`язок іпотекодержателя повідомити боржника та іпотекодавця про спосіб звернення стягнення, встановлений частиною першої статті 38 Закону України Про іпотеку , оскільки порушення першого - свідчить, що іпотекодержатель не набув права на звернення стягнення у позасудовому порядку, відповідно правочин щодо здійснення такого стягнення може бути визнано недійсним, а порушення другого - не має наслідком недійсність правочину про стягнення на предмет іпотеки, а може бути підставою для відшкодування іпотекодавцю шкоди.

У цій справі, суди встановили, що ТзОВ Факторингова компанія ОМЕГА направляло спадкоємцю - позивачу справі повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, за 30 днів до моменту укладення оспорюваного договору, а саме таке повідомлення надіслано 05 травня 2014 року, що позивачем не заперечується, на підтвердження чого ним надано відповідь на повідомлення.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що іпотекодержателем дотримано умови, визначені Законом України Про іпотеку для звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог, шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Підстав для визнання цього договору недійним, судом першої інстанції не встановлено.

При цьому, для реалізації такого способу позасудового врегулювання, як право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки не передбачає обов`язку іпотекодержателя реєструвати за собою право власності на предмет іпотеки.

Також з матеріалів справи убачається, що позивача, як спадкоємця іпотекодавця повідомлено про зміну кредитора у зобов`язанні, забезпеченому іпотекою, на виконання вимог частини другої статті 24 Закону України Про іпотеку .

Частиною першою статті 24 Закону України Про іпотеку передбачено, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Згідно абзацу другого частини другої статті 207 ЦК України, положення якого діяли на момент виникнення спірних правовідносин, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Тлумачення абзацу 9 статті 1, статті 24 Закону України Про іпотеку дозволяє зробити висновок, що:

- іпотекодержателем може бути тільки особа, яка є кредитором за основним зобов`язанням. Це пов`язано з тим, що для іпотеки є характерною така властивість як слідування, оскільки іпотека слідує за основним зобов`язанням з метою його забезпечення;

- для відступлення прав за іпотечним договором необхідним є вчинення правочину в письмовій формі з нотаріальним посвідченням;

- Законом України Про іпотеку не передбачено існування конструкції абстрактної іпотеки, при якій іпотека існує поза зв`язком із забезпеченням основного зобов`язання. Тобто, законодавством не допускається такої конструкції, коли суб`єктом права вимоги за основним договором буде один суб`єкт, який набув право вимоги внаслідок відступлення, а іпотекодержателем - інший суб`єкт, адже призначенням іпотеки є забезпечення основного зобов`язання.

Саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16-ц (провадження № 61-18037св18).

Також з метою встановлення правомірності переходу права власності на предмет іпотеки згідно з іпотечним договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, суд повинен встановити обставини такого переходу, здійсненого шляхом реєстрації цього права за іпотекодержателем.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палата Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 753/1534/16-ц (провадження № 14-56цс19)

На думку колегії суддів, з у рахуванням вказаного висновку, використання законодавцем слова одночасно в частині першій статті 24 Закону України Про іпотеку дає підстави стверджувати, що одночасність повинна тлумачить не буквально, тобто день в день, а, що цей принцип повинен дотримуватись до моменту початку процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, і пов`язується не з датою укладення таких договорів, а з моменту державної реєстрації.

Враховуючи, що державна реєстрації відступлення прав за іпотечним договором здійснена до моменту початку звернення стягнення на предмет іпотеки, укладення договору про відступлення за іпотечним договором та за кредитним договором не в один день, не свідчить про порушенням прав позивача, які є передумовою для визнання оспорюваного договору недійсним.

За правилами підпункту 1 частини першої статті 19 Закону України від 1 липня 2004 року Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом.

Частина перша статті 36 Закону № 898-IV (у редакції, що діяла на час укладення договору іпотеки, до набрання чинності Законом № 800-VI) передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог. Статтею 37 зазначеного Закону (в цій же редакції) визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, до якого згідно з частиною другою статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Нова редакція статей 36, 37 Закону № 898-IV, викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ Перехідні положення Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх.

Аналіз наведених норм, як і Закон № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом.

Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2012 року у справі № 21-236 а 12 та від 10 жовтня 2011 року у справі № 21-131 а 11, від якого Велика Палата Верховного Суду не відступила.

З урахування наведено, доводи апеляційної скарги, що відсутність окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя свідчить про незаконність укладеного договору, який оспорюється позивачем, є юридично неспроможними.

Щодо доводів скарги про те, що оспорюваний договорів укладено щодо майна на яке накладено арешт, то такі спростовуються тим, що арешт хоч і накладено, проте такий накладено саме в інтересах добросовісного іпотекодержателя, і його наявність не порушує права позивача внаслідок укладення такого договору. Укладення оспорюваного договору, при наявності такого арешту не суперечить Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Встановивши, що оспорюваним договором не порушуються прва позивача, тобто відсутні підстави для визнання його недійсним, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову в задоволенні як основної вимоги (про визнання недійсним договору), так і похідних вимог про визнання права власності в порядку спадкування та витребування майна.

Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35). В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування оскаржуваного судового рішення та цієї постанови достатніми.

Пунктом першим частини першої ст. 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія судді в приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вірно встановив характер спірних правовідносин та вирішив дану справу згідно із законом. А відтак, підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні.

Відповіднодо ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення.

Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України підстав вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції - відсутні.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 16 червня 2021 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.