Рішення

від 08.06.2021 по справі 922/3815/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" червня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3815/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аріт К.В.

при секретарі судового засідання Горбачовій О.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Фермерського господарства Загоруйка Івана Івановича, с.Лісна Стінка, 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 , м.Куп`янськ до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м.Харків про визнання недійсним наказу та визнання права постійного користування земельною ділянкою за участю представників:

позивача - Кужелєва С.В. (адвокат, ордер СА№1003012 від 02.01.2021 року);

3-ої особи - не з`явився;

відповідача - Крайник К.О. (довіреність №32-20-0.14-22/62-21 від 29.04.2021 року).

ВСТАНОВИВ:

В провадженні господарського суду Харківської області знаходиться справа №922/3815/20 за позовом Фермерського господарства Загоруйка Івана Івановича до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, в якому позивач просить суд:

1. Визнати за Фермерським господарством Загоруйка Івана Івановича право постійного користування земельною ділянкою площею 74,2532 га, розташованою на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я ОСОБА_2 відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836, який виданий на підставі розпорядження Ради народних депутатів районної державної адміністрації Куп`янського району Харківської області від 28.03.1996 року №144.

2. Визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №10447-СГ «Про впорядкування земельно-облікових відомостей» від 02 червня 2020 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 30.11.2020 року було відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначивши підготовче засідання на 22.12.2020 року.

Ухвалою суду від 22.12.2020 року було залучено до участі у справі в якості 3-ої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача- ОСОБА_1 , та відкладено підготовче засідання на 19.01.2021 року.

Ухвалою суду від 19.01.2021 року було зупинено провадження у справі №922/3815/20 до набрання законної сили рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області у справі №628/583/20 (провадження № 22-ц/818/1783/21).

05.05.2021 року позивач надіслав клопотання про поновлення провадження разом із постановою Харківського апеляційного суду від 20.04.21 по справі №630/583/20 (раніше справа №628/583/20, провадження № 22-ц/818/1783/21).

Ухвалою суду від 12.05.2021 року провадження у справі №922/3815/20 було поновлено, призначено підготовче засідання на 18.05.2021 року.

Учасники справи надали до суду наступні документи:

- відзив відповідача (а.с.97-99) про відмову в задоволенні позову;

- відповідь позивача на відзив (а.с.105-110), в якій зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки без будь якого додаткового переоформлення;

- заява 3-ої особи (а.с.116) про розгляд справи без її участі та вирішення спору у відповідності до чинного законодавства.

Надані документи судом прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи.

Ухвалою суду від 18.05.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 24.05.2021 року, яке було відкладено на 08.06.2021 року.

Представник позивача в судовому засіданні 08.06.2021 року позов підтримував, відповідач проти позову заперечував, 3-я особа в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив наступне.

З метою створення селянського (фермерського) господарства, керуючись ст.51 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) в редакції 15.01.1993 року, голова новостворюваного С(Ф)Г - Загоруйко Іван Іванович подав до Куп`янської районної державної адміністрації заяву про виділення земельної ділянки (як голова новостворюваного С(Ф)Г) для створення С(Ф)Г.

Розпорядженням Куп`янської районної державної адміністрації від 28.03.1996 року року №144 згідно з ст.51 ЗК України надано гр. ОСОБА_2 земельну ділянку площею 66,1 га для створення селянського (фермерського) господарства в постійне користування.

ОСОБА_2 28.03.1996 року зареєстрував юридичну особу - Фермерське господарство Загоруйка Івана Івановича, що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію юридичної особи.

20.05.1997 року Розпорядженням Куп`янської районної державної адміністрації №242 було передано гр. ОСОБА_2 в постійне користування земельну ділянку площею 37,14 га для розширення фермерського господарства.

24.01.2000 року Розпорядженням Куп`янської районної державної адміністрації №20 було передано гр. ОСОБА_2 в постійне користування земельну ділянку площею 27,6 га для розширення селянського (фермерського) господарства.

25.04.2000 року ФГ ОСОБА_2 було внесено до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій та присвоєно Ідентифікаційний код суб`єкта підприємницької діяльності 24336489, ФГ ОСОБА_2 , код 24336489, діє до теперішнього часу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується Свідоцтвом про смерть НОМЕР_1 , виданим повторно 25.09.2009 року.

30.12.2003 року Розпорядженням Куп`янської районної державної адміністрації №371 було припинено право постійного користування частиною земельної ділянки наданою згідно з державним актом на право постійного користування серії ХР №19-00-000836, загальною площею 41,4 га, із земель фермерського господарства ОСОБА_2 .

В 2009 році за розпорядженням Куп`янської районної державної адміністрації від 29.07.2009 року №241 із земель, які знаходились в постійному користуванні фермерського господарства ОСОБА_2 було передано у приватну власність членам фермерського господарства земельні ділянки:

- ОСОБА_1 - площею 6,3029 га, кадастровий номер 6323783700:01:000:0165, що підтверджується Державним актом направо власності на земельну ділянку серії ЯЛ №116127;

- ОСОБА_3 - площею 3,5323 га, кадастровий номер 6323783700:01:000:0167, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №116126;

- ОСОБА_3 - площею 2,3916 га, кадастровий номер 6323783700:01:000:0168, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №116125.

В постійному користуванні Фермерського господарства ОСОБА_2 відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836 виданого на ім`я засновника - ОСОБА_2 перебуває земельна ділянка загальною площею 74,2532 га.

02.06.2020 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області винесло НАКАЗ №10447-СГ Про впорядкування земельно-облікових відомостей , відповідно до якого наказано у зв`язку із припиненням зі смертю користувача земельної ділянки гр. ОСОБА_2 права постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 100,2800 гектарів, для ведення селянського господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області, відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836, який виданий на підставі розпорядження Ради народних депутатів районної державної адміністрації Куп`янського району Харківської області від 28.03.1996 року №144, частину зазначеної земельної ділянки загальною площею 74,2532 га, яка залишилась в постійному користуванні, віднесено до земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області (код КВЦПЗ -16.00).

Наказано вважати таким, що втратив чинність, державний акт на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836, який виданий на підставі розпорядження Ради народних депутатів районної державної адміністрації Куп`янського району Харківської області від 28.03.1996 року №144, у зв`язку зі смертю користувача земельної ділянки.

Позивач вважає даний наказ незаконним.

Невизнання та порушення права ФГ ОСОБА_2 на використання спірної земельної ділянки зі сторони держави в особі уповноважених органів призвело до звернення до суду за захистом права.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Згідно з ст.396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Власником спірної земельної ділянки є Держава, в особі уповноваженого нею органу, який і виступає відповідачем у даній справі.

Відповідно до п.1 ч. 2 ст.16 ЦК України та абз. 2 ч.2 ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання наявності чи відсутності права.

Статтею 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав.

Частиною 1 статті 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Частинами 1, 2 статті 84 ЗК України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з ч.4 ст.122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною 8 цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Таким чином, у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач, як територіальний підрозділ центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин, реалізував повноваження власника землі.

За правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 16.12.2014 року по справі № 21-544а14 та від 28.04.2015 року по справі №21-173а15, спір щодо захисту цивільних прав, що виникають із земельних відносин, має приватно правовий характер.

Відповідно до ст.51 ЗК України (в ред.15.01.1993 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

У заяві зазначаються: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляється про їх досвід роботи в сільському господарстві і наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливі також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки.

Заяву громадянина про передачу земельної ділянки у власність або надання в користування відповідна Рада народних депутатів розглядає у місячний строк і у разі згоди замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств державній землевпорядній організації розробку проекту її відведення.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з власниками землі або землекористувачами, районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами і органом архітектури.

Рішення про передачу у власність або надання у користування земель громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства чи про відмову у передачі або наданні землі відповідні Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії.

Відповідно до ч.1 ст.9 ЗУ Про селянське (фермерське) господарство було закріплено, що після одержання Державного акта на право постійного користування землею селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку.

Відповідно до ч.2 ст.9 ЗУ Про селянське (фермерське) господарство після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право постійного користування та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

На виконання вимог ч.1 ст.9 ЗУ Про селянське (фермерське) господарство (в редакції 23.07.1993 року_ ОСОБА_2 28.03.1996 року зареєстрував юридичну особу - Фермерське господарство Загоруйка Івана Івановича, що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію юридичної особи.

З самого початку створення та реєстрації Фермерського господарства Загоруйка Івана Івановича, та навіть після смерті засновника ОСОБА_2 , і до теперішнього часу саме вказане господарство здійснює користування спірною земельною ділянкою, яка була видана саме для його створення, хоча і оформлена на виконання вимог чинного на той час законодавства на ім`я ОСОБА_4 .

Отримання спірної земельної ділянки саме для створення вказаного ФГ підтверджується також Статутами Фермерського господарства ОСОБА_2 в редакціях 1996, 2000, 2002 років.

На час отримання земельної ділянки для створення Фермерського господарства ОСОБА_2 земельна ділянка мала своє цільове призначення - забезпечувала правові підстави створення та подальшу господарську діяльність специфічного суб`єкта підприємництва - селянського (фермерського) господарства.

Приписами Закону України Про селянське (фермерське) господарство була створена правова конструкція, за якою право використання земельної ділянки і отримання від неї благ надано С(Ф)Г, обов`язок утримання земельної ділянки і понесення відповідних ризиків покладений на С(Ф)Г, а суб`єктом (носієм) речового права залишена фізична особа - ОСОБА_5 .

Згідно з ч.1 ст.51 ЗК України (у редакції Закону на момент створення СФГ) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень ст.7 ЗК України (у редакції Закону на момент створення СФГ) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно з ч.1 ст.23 ЗК України (у редакції Закону на момент створення СФГ) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_2 , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.9 Закону України від 20.12.1991 року № 2009-ХІІ Про селянське (фермерське) господарство (у редакції Закону на момент створення СФГ; втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19 червня 2003 року № 973-ІУ Про фермерське господарство ) після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним на момент створення Фермерського господарства ОСОБА_2 , було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто, закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

На сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-ІУ можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Стаття 10 Закону України Про селянське (фермерське) господарство передбачала, що плата за землю справляється щорічно у вигляді земельного податку саме з селянських (фермерських) господарств, а не з фізичної особи на ім`я якої видано Державний акт.

Стаття 11 вказаного Закону закріплює обов`язки селянського (фермерського) господарства як власника земельної ділянки і землекористувача. Тобто, землекористувачем відповідно до положень чинного на той час законодавства, виступає не фізична особа, а саме селянське (фермерське) господарство, у нашому випадку ФГ ОСОБА_2 .

Відповідно до ст.14 вказаного закону, у разі продажу майна селянського (фермерського) господарства і передачі земельної ділянки, що перебуває у користуванні, в тому числі на умовах оренди, іншому громадянину, підприємству або організації за рішенням Ради народних депутатів САМЕ селянське (Фермерське) господарство має право на одержання від них повної компенсації всіх затрат на вирощення і збирання врожаю, а також затрат на поліпшення якості землі за час користування земельною ділянкою відповідно до підвищення кадастрової оцінки.

Ст.18 вказаного Закону визначено, що за систематичне невнесення земельного податку передбачає відповідальність саме селянського (фермерського) господарства, а не Фізичної особи.

Абз.4 п.2 Роз`яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/743 від 27.06.2001 року Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних із захистом права власності на землю і землекористування ... господарські суди повинні мати на увазі, що згідно зі статтями 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" після одержання державного акта на право користування землею селянське (фермерське) господарство реєструється у раді, що передала у власність або надала у користування земельну ділянку, і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. Отже з цього часу обов`язки власника чи землекористувача земельної ділянки здійснює селянське (Фермерське) господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Отже, зазначене свідчить, що обов`язки землекористувача земельної ділянки несе створене Фермерське господарство ОСОБА_2 , а не сам ОСОБА_2 , на ім`я якого лише було видано Державний акт.

Таку правову позицію щодо переходу обов`язків землекористувача земельної ділянки до селянського (фермерського) господарства від громадянина, якому вона надавалась на підставі державного акту на право користування землею, неодноразово викладав Верховний Суд, зокрема у Постановах у справах №№6-20100св09, 6-20859св07, 6-13576св07,6-14879св07 та 6-20275св07.

Окрім того, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року по справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19) в аналогічній справі за позовом Селянського (фермерського) господарства Берізка до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання права постійного користування земельною ділянкою та визнання недійсним наказу.

Позиція Великої Палати Верховного Суду у вказаній справі складається з наступного:

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_2 . земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства....

... законодавством, чинним на момент створення СФГ Берізка , було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ без створення такого СФГ.

...З аналізу приписів статей 1,5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (Фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду воює звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадженням 14-533цс18). .

З системного аналізу положень ст.ст.2, 5, 9, 10, 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство , чинних на момент створення зазначеного господарства, випливає, що хоча державний акт на право користування земельною ділянкою виписувався на фізичну особу - засновника фермерського господарства, сама земельна ділянка мала тісний зв`язок з конкретним фермерським господарством, для створення якого вона надавалась, в подальшому використовувалась саме фермерським господарством як юридичною особою з покладенням на нього усіх прав та обов`язків землекористувача, обліковувалась сільською радою, відділом земельних ресурсів та податковим органом саме за юридичною особою. Оформлення правовстановлюючого документа на фермерське господарство було неможливим, оскільки саме отримання державного акта його засновником було необхідним етапом, передумовою створення фермерського господарства, набуття ним статусу юридичної особи. Проте, після створення, державної реєстрації фермерського господарства саме воно є фактичним землекористувачем земельної ділянки.

Таким чином, Фермерське господарство Загоруйка Івана Івановича, а не сам ОСОБА_2 , має бути визнане єдиним належним та законним користувачем спірної земельної ділянки.

Факт перебування спірної земельної ділянки саме у користуванні ФГ ОСОБА_2 до теперішнього часу підтверджується також:

- Податковою декларацією платника єдиного податку четвертої групи;

- Статистичними звітами про посівні площі сільськогосподарських культур під

урожай;

- Довідками за формою 6-зем.

Із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає Необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

У Суб`єктивному праві постійного користування земельною ділянкою є ряд особливостей і переваг:

- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;

- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;

- земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Вказані вище висновки містяться в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, і роз`яснюють правову природу права постійного користування земельною ділянкою, і його відмінність від інших речових прав на землю.

В свою чергу оскаржуваний НАКАЗ ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 02 червня 2020 року №10447-СГ Про впорядкування земельно-облікових відомостей підлягає скасуванню через вищенаведене.

Специфіка даного спору полягає в тому, що правовідносини сторін регулюються як нормативними актами, які на даний час втратили чинність (ЗУ Про селянське (Фермерське) господарство , ЗК в ред. 1990 року та ред. 2002 року); так і нормативними актами, які в період дії спірних правовідносин були визнані неконституційними (п. 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України ред. 2001 року).

Стаття ст.7 ЗК України від 18.12.1990 року №561-ХІІ, встановлює - Користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства;

Статті 22, 23 ЗК України від 18.12.1990 року №561-ХІІ: Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Отже, на час отримання земельної ділянки для створення ФГ земельна ділянка мала своє цільове призначення - забезпечувала правові підстави створення та подальшу господарську діяльність специфічного суб`єкта підприємництва - фермерського господарства.

Після створення ФГ і на протязі всього часу існування ФГ цільове призначення земельної ділянки і правовий зв`язок між ФГ і земельною ділянкою зберігалися, про що свідчать норми права щодо покладення обов`язків власника речових прав не на суб`єкта, вказаного в державному акті про право постійного користування землею (голову чи засновника ФГ), а на юридичну особу ФГ.

Таким чином, приписами Закону України Про селянське (фермерське) господарство була створена правова конструкція, за якою право використання земельної ділянки і отримання від неї благ надано ФГ. обов`язок утримання земельної ділянки і понесення відповідних ризиків покладений на ФГ, а суб`єктом речового права залишена фізична особа засновник ФГ.

Поточний Земельний кодекс України, прийнятий в 2002 році, на відміну від ЗК, який діяв на час заснування позивача, передбачає виникнення і існування права постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою виключно у суб`єктів, зазначених у ч.2 ст. 92 ЗКУ, до яких ані позивач, ані ОСОБА_6 і, не входять.

Однак право постійного користування земельною ділянкою, яке виникло до 2002 року у суб`єктів, не зазначених у ст. 92 ЗКУ, не припинилося внаслідок вступу в дію зазначених норм ЗКУ, а продовжує існувати без обмеження у часі.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою з особливостями, встановленими Законом, існувало у С(Ф)Г до дня винесення відповідачем спірного наказу.

В силу викладеного - зміст та обсяг речового права, визначений Законом, повинні були прийматися до уваги всіма державними органами, які приймали рішення щодо цього речового права, в тому числі відповідачем при винесенні спірного наказу.

Відповідач, який є державним органом, однією з функцій якого на час прийняття спірного наказу є ведення державного обліку і реєстрації земель, а також забезпечення достовірності інформації про наявність та використання земель, не міг не знати, що позивач: а) є постійним користувачем земельної ділянки, яка була надана саме для створення і функціонування підприємства позивача; б) не має іншої земельної ділянки для проведення господарської діяльності і винесення спірного наказу є de facto припиненням господарської діяльності позивача.

Отже, спірний наказ порушує базові гарантії захисту права мирного володіння майном, встановлених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція).

Так, приписи норм права, наведених вище, які визначають зміст права постійного користування, обумовили законні очікування Позивача на те, що земельна ділянка, яка була надана у постійне користування з метою створення ФГ та здійснення ним господарської діяльності, буде використовуватися саме для цієї мети увесь час існування ФГ.

У своєму рішенні у справі Pine Valley Developments Ltd. and others v. Ireland Європейський суд визнав компанію-заявника, яка купила земельну ділянку, отримавши дозвіл на будівництво, такою, що має законні очікування розвивати спірну територію, а відповідний дозвіл на здійснення господарської діяльності на земельній ділянці був визнаний складовою частиною власності заявника в розумінні ст.1 Протоколу № 1.

Умовою наявності законного очікування (legitimate expectations) в розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави (sufficient legal basis) в національному праві або усталена практика публічної адміністрації. Тобто, законне очікування це очікування можливості здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права,

У даному спорі законні очікування Позивача мають ще більш очевидний характер, аніж в наведеній справі ЄСПЛ, оскільки законодавцем встановлене спеціальне призначення спірної земельної ділянки для створення та господарської діяльності позивача; використання позивачем земельної ділянки на підставі Закону носить тривалий характер (24 роки); безстрокове право позивача на використання спірної ділянки визнавалось державними фіскальними та статистичними органами, так і самим відповідачем, про що свідчать численні довідки відділу Держгеокадастру про склад земель, що обліковуються державою за ФГ ОСОБА_2 , які щороку подавались до податкових органів та були підставою для нарахування та сплати податків.

В аспекті зазначених довідок важливим є факт, що в Україні не може існувати незареєстрованого легітимного користування землею, оскільки державній реєстрації підлягають як речові права на землю, так і строкове чи безстрокове користування землею. Тому наведені довідки означають, що обліковуючи позивача як користувача землі (за відсутності речового титулу, договору оренди тощо), відповідач був обізнаний про спеціальний статус земельної ділянки, її призначення для здійснення господарської діяльності позивача і визнавав легальність використання позивачем цієї земельної ділянки.

За таких умов спірний наказ, яким проти волі позивача припинено користування останнім земельною ділянкою і de facto припинена господарська діяльність позивача в цілому (у зв`язку із відсутністю іншої землі), порушує приписи ст.1 Протоколу № 1 Конвенції, внаслідок чого підлягає визнанню недійсним.

Отже, щодо наказу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про припинення права користування земельною ділянкою суд зазначає наступне.

Так п. є) ч.1 ст.15-1 ЗК України встановлює, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Ст.22 ЗК України визначає поняття земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання.

Ст.122 ЗК України визначає повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.

Отже, жодна із норм наведених в оскаржуваному наказі не регулює порядок припинення права постійного користування земельною ділянкою.

При цьому органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.5 ст.116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст.141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст.143 ЗК примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

З вищенаведеного вбачається, що згідно з чинними нормами ЗК України, немає такої підстави припинення права постійного користування, як: ''смерть особи на чиє ім`я було видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою".

Пунктом 2.8. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", закріплено, що право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Господарські суди повинні мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок здійснюється за згодою землекористувачів у випадках, передбачених законом, на компенсаційних засадах з визначенням повноважень органів, які здійснюють таке вилучення, та обмежень, встановлених статтею 151 ЗК України.

Як зазначено у п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та Ниданих державних актів недійсними.

З матеріалів справи вбачається, що Відповідачем не дотримано вимог положень ст.ст.140 -151 ЗК України.

Враховуючи норми вищезазначених законів та підзаконних актів, НАКАЗ ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 02 червня 2020 року №10447-СГ Про впорядкування земельно-облікових відомостей суперечить вимогам закону, так як відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення ФГ ОСОБА_2 права постійного користування земельною ділянкою шляхом прийняття про це наказу Держгеокадастром.

В Постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року по справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19) суд при розгляді аналогічної справи зазначає:

...підстави припинення - права користування земельною ділянкою закріплені статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25 жовтня 2001 року, на момент смерті ОСОБА1), серед яких добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

104. За таких обставин оспорюваний наказ не може вважатися таким, що виданий на підставі закону, оскільки діяльність СФГ Берізка на момент видачі спірного наказу не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою також були відсутні.

105. Отже, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, видаючи наказ № 1106-СГ від 02 березня 2018 року Про припинення права користування земельною ділянкою , діяло всупереч вимогам закону, а саме статті 141 Земельного кодексу України, так як відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення СФГ Берізка права використання земельної ділянки його засновника внаслідок припинення права постійного користування цією земельною ділянкою.

106. Виданням оспорюваного наказу всупереч вимогам земельного законодавства відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.

Відповідач заперечує проти позову, зазначає про те, що Позивачем не підтверджено наявність юридичного спору, що виник між ФГ Загоруйка І.І. та Головним управлінням Держеокадастру, не підтверджено наявність порушення, невизнання або оспорювання відповідачем прав Позивача, а тому, не підтверджено підстав для звернення до суду із позовною заявою.

Суд не погоджується із наведеними доводами, виходячи з наступного.

Ч.1 ст.2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства с справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарського діяльності, та розгляд ігших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективною захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з ч.2 ст.45 ГПК України позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Ч.2 ст.4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Аналогічні положення містяться у ст.15 ЦК України, яка передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, з урахуванням ст.4 ГПК України наведені приписи чинного законодавства визначають об`єктом захисту, у тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, зокрема, шляхом звернення з позовом до суду (ч.1 ст.16 ЦК України).

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації цього права.

Так, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права па позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин

Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд встановлює наявність чи відсутність факту порушення або оспоренння, відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши необґрунтованість заявлених вимог.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №907/29/19 та постанові Верховного Суду від 02.09.2020 у справі №922/1614/19.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду наголошувала на тому, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який с ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

При цьому Верховний Суд неодноразово зазначав, що предметом позову не може бути встановлення обставин, а вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення, адже завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, понизаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з мстою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб за позовами в основі яких правова вимога спір про право, то виникає з матеріальних правовідносин.

Як зазначалось в позовній заяві, 02 червня 2020 року ГУ Держгсокадастру у Харківській області винесло НАКАЗ №10447-0 "Про впорядкування земельно-облікових відомостей , відповідно до якою наказано у зв`язку із припиненням ті смертю користувача земельної ділянки гр. ОСОБА_2 права постійною користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 100,2800 гектарів, для ведення селянського господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області, відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836, який виданий на підставі розпорядження Ради народних депутатів районної державної адміністрації Куп`янського району Харківської області від 28.03.1996 №144, частину зазначеної земельної ділянки загальною площею 74,2532 га, яка залишилась в постійному користуванні, віднесено до земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області (код КВЦГГЗ -16.00).

Наказано вважати таким, що втратив чинність, державний акт на право постійного користування землею серії ХР-194)0-000836, який виданий на підставі розпорядження Ради народних депутатів районної державної адміністрації Куп`янського району Харківської області від 28.03.1996 року №144, у зв`язку зі смертю користувача земельної ділянки.

Положеннями п.1 ч.3 ст.3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" №1952 закріплено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов, зокрема, реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

Так, відповідно до ч.5 ст.2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство було чітко встановлено, що на ім`я Загоруйка селянського (фермерського) господарства видається Державний акт на право постійного користування землею. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

Тобто чинне на час створення Позивача законодавство закріплювало, що, як Державний акт на право постійного користування землею так і всі інші документи оформлюються на ім`я Голови (посадової особи) С(Ф)Г.

Відповідно до ч.1 ст.22 ЗК в редакції від 15.01.1993 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержаним документа, що посвідчує це право.

Відповідно до ст.51 ЗК України в редакції від 15.01.1993 року громадяни, які виявили бажаним вести селянське (фермерське), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають заяву, яку підписує голова створюваною селянською (фермерською) господарства.

Така конструкція - отримання Державного акту на ім`я голови ФГ проіснувала до прийняття в 2003 році ЗУ «Про фермерське господарство » .

Таким чином, документом, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою фермерським господарством до 2003 року був Державний акт виданий па ім`я голови ФГ із цільовим призначенням земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства.

Для ФГ ОСОБА_7 правоустановчим документом, який дає право останньому на використання спірної земельної ділянки є Державний акт на право користування землею серії ХР-19-00-000836 на ім`я ОСОБА_2 , як того вимагало чинне на той час законодавство.

Згідно з ст.396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Власником спірної земельної ділянки є Держава, в особі уповноваженого нею органу, який і виступає відповідачем у даній справі.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.16 ЦК України та абз.2 ч.2 ст.20 ГК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання наявності чи відсутності права.

Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав та визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо це порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним

Зважаючи на викладене, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у обраний спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Правові позиції з цього приводу (див. mutatis mutandis пункт 13 постанови Верховного Суду віл 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, пункт 12 постанови Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17, пункт 10 постанови Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 915/101/15, пункт 11 постанови Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/2948/15, пункт 16 постанови від 04.09.2018 у справах № 915/1279/17, № 915/1284 17, пункт 15 постанови №915/1283/17, пункт 8.12 постанови Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 926/746/19).

В березні 2020 року ОСОБА_1 до Куп`янського міжрайнного суду Харківської області (справа №628/583/20) з позовом про визнання за нею права постійного користування земельною ділянкою загальною площею 86,48 га, розташованою на території Лісностінкінської сільської ради Куп`янського району Харківської області, наданою її батькові ОСОБА_8 відповідно до державною акту на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836 площею 86.48га для ведення селянського (фермерського) господарства, в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Рішенням Куп`янського міськрайомного суду Харківської області від 24 листопада 2020 року по справі №628/583/20 визнано за ОСОБА_1 , право постійного користування земельною ділянкою, розташованою на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області, призначеною для ведення селянського (фермерською) господарства, право на яку відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії ХР № 19-00-000836 належало ОСОБА_2 , в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Проте, постановою Харківського апеляційного суду від 20.04.2021 року вказане рішення скасовано та в задоволенні позову відмовлено.

Щодо аргументів відповідача про те, що рішення ГУ Держгеокадастру у Харківській області №10447-СГ було прийнято в межах надання повноважень і в спосіб, передбачений чинним законодавством, необхідно зазначити наступне.

Підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видає цей акт, і водночас порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №914/73/18, від 14.01.2020 у справі №910/21404/17.

Оскаржуваний наказ прийнято на підставі вимог ст.ст. 15-1,22, 122 ЗК України.

Проте жодна з цих статей у спірних правовідносинах не дає прав та підстав для припинення права постійного користування землею.

Відповідно до ч.5 ст.116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування та рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст.141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; г) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; є) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; е) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Статтею 143 ЗК України визначені випадки примусового припинення прав на земельну ділянку у судовому порядку.

Пунктом 2.8. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", закріплено, що право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбаченні статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

При вирішенні спору суд спирається на правову позицію ВС, викладену у постанові від 23.06.20 у справі №922/989/18, від 18.08.20 у справі №905/2262/18, від 04.08.20 у справі №915/657/18, від 26.08.20 у справі №925/302/18.

Відповідач зазначає, що чинне на момент вирішення спору законодавство повністю виключає можливість перебування, а відповідно і набуття фермерським господарствам права постійного користування земельною ділянкою.

Суд не погоджується з наведеними доводами, виходячи з наступного.

Оцінюючи доводи відповідача стосовно того, що чинний на момент вирішення спору Земельний кодекс України повністю виключає можливість перебування, а відповідно і набуття фермерським господарством права постійного користування земельною ділянкою, а також те, що відсутня конкретна норма ЗК України, яка підлягає застосуванню до вказаних правовідносин, необхідно звернути увагу на те, що Позивач просить суд захистити його право, яке виникло ще в день реєстрації ФГ ОСОБА_2 , як юридичної особи, відповідно до ч.1 ст.9 ЗУ Про селянське (фермерське) господарство в ред. чинній на той час, і відповідно законодавство, що було прийнято пізніше не може обмежувати і скасовувати права, набуті відповідно до попереднього законодавства.

Пунктом 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України, який діяв з 01 січня 2002 року (момент набрання чинності Земельним кодексом України) до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть маги їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди

Проте, Конституційний Суд України Рішенням № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійною користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові зазначила, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерською) господарства (фермерською господарства) та набуття ним прав юридичної особи такс господарство на основі норм права набути як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа, голова чи керівник фермерською господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц (провадження № І4-533цс18).

Виходячи з вищенаведеного новий Земельний кодекс України в редакції 2001 року, також не містить положень, які б передбачали, що для підтвердження права постійною користування необхідно додатково укласти договір про право корнету найма земельною ділянкою або внести зміни до державного акту на право постійного користування землею.

Суд приходить до висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки без будь якого додаткового переоформлення.

Щодо площі спірної земельної ділянки суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що площа земельної ділянки з часом змінювалась, її межі на даний час не встановлені.

В Державному акті зазначена площа 86,48 га

Проте суд виходить з площі земельної ділянки, що зазначена саме в наказі відповідача - 74,2532 га.

Крім того, суд зазначає, що Держгеокадастр на час розгляду справи не є розпорядником майна, проте на час виникнення спірних правовідносин ним був, та виданням оспорюваного наказу всупереч вимогам земельного законодавства відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.

З огляду на наведене, ФГ ОСОБА_2 на законних підставах звернулося до суду за захистом порушеного права.

Відповідно до ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 78 ГПК України передбачено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 79 ГПК України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приписами статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку що позовні вимоги є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 1, 2, 5, 7, 11, 13, 14, 15, 42, 46, 73, 74, 80, 86, 238 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати за Фермерським господарством Загоруйка Івана Івановича (код ЄДРПОУ 24336489; адреса: 63754, Харківська обл., Куп`янський р-н, с.Лісна Стінка) право постійного користування земельною ділянкою площею 74,2532 га, розташованою на території Лісностінківської сільської ради Куп`янського району Харківської області, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана на ім`я ОСОБА_2 відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії ХР-19-00-000836, який виданий на підставі розпорядження Ради народних депутатів районної державної адміністрації Куп`янського району Харківської області від 28.03.1996 року №144.

Визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №10447-СГ «Про впорядкування земельно-облікових відомостей» від 02 червня 2020 року.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "18" червня 2021 р.

Суддя К.В. Аріт