Постанова

від 30.06.2021 по справі 183/4363/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5105/21 Справа № 183/4363/20 Суддя у 1-й інстанції - Сорока О. В. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Куценко Т.Р.

суддів - Демченко Е.Л., Макарова М.О.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу

ОСОБА_1 ,

на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства БВСД про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні, стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні, стягнення вихідної допомоги, -

в с т а н о в и л а:

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства БВСД про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні, стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні, стягнення вихідної допомоги /а.с. 1-5/.

Позов обґрунтовано тим, що 16 березня 2020 року він був прийнятий на роботу на посаду до ПП БВСД на посаду виконавець робіт з окладом 25 000 гривень на місяць, про що директором підприємства був виданий наказ № БВ0000000-0000000038 від 16 березня 2020 року. Протягом роботи в березні та квітні 2020 року позивачеві було виплачено заробітну плату у розмірі, зазначеним вище наказом. Однак, в подальшому підприємство перестало виплачувати заробітну плату, внаслідок чого 07 липня 2020 року позивач подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням з 07 липня 2020 року, відповідно до вимог ч. 3 ст. 38 КЗпП України. В цей же день позивач звернувся до роботодавця із заявою про видачу йому копії наказу про звільнення, про здійснення розрахунку, видачу довідки про середній заробіток з травня по червень 2020 року. Позивач зазначає, що змушений був звертатися за захистом своїх порушених прав до прокуратури Дніпропетровської області, до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, однак станом на момент звернення позивача до суду з цим позовом остаточний розрахунок з ним не було проведено, трудову книжку не повернуто. ОСОБА_1 зазначає, що, в порушення вимог ст. 116 КЗпП України, відповідач повністю не розрахувався із ним, а саме не виплатив йому заборгованість по заробітній платі, починаючи з травня 2020 року по день звільнення. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача вихідну допомогу, визначену ст. 44 КЗпП України, посилаючись на те, що його звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України за власним бажанням є наслідком порушення вимог трудового законодавства власником підприємства щодо своєчасної виплати заробітної плати в повному обсязі, тому він написав заяву про звільнення, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 38 КЗпП України, що надає йому право на отримання вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, що складає 75 000 грн.

Просить суд стягнути з відповідача не виплачену заробітну плату станом на 07 липня 2020 року у розмірі 55 952,40 грн.; стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 липня 2020 року по 11 серпня 2020 року у розмірі 41 666,80 грн.; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 липня 2020 року по 11 серпня 2020 року у розмірі 29 762 грн.; стягнути з відповідача вихідну допомогу при звільненні у розмірі 75 000 грн., а також зобов`язати відповідача повернути належним чином оформлену трудову книжку.

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до суду розрахунок обчислення позовних вимог, тобто фактично уточнив свої позовні вимоги (а.с. 34-36).

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з Приватного підприємства БВСД на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за травень та червень 2020 року в розмірі 22 263,16 грн., з яких підлягають утриманню податки і обов`язкові платежі.

Стягнуто з Приватного підприємства БВСД на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 липня 2020 року до 01 лютого 2021 року у розмірі 85 119,32 грн., з яких підлягають утриманню податки і обов`язкові платежі.

Допущено негайне виконання рішення в частині виплати заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.

Стягнуто з Приватного підприємства БВСД на користь держави судовий збір у розмірі 2 270 грн. /а.с. 47-52/.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким заявлені позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, які мають значення для справи, а також судом допущено порушення норм процесуального та матеріального права /а.с. 55-62/.

Відповідач по справі не скористався своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 .

Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.

Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд першої інстанції задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 виходив з того, що підтверджена наявність заборгованості по заробітній платі. Також, суд прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, однак, виходячи з розміру недоплаченої заробітної плати, встановленої судом в межах заявлених позовних вимог, виходячи з істотності недоплаченої заробітної плати, встановленої наказом, враховуючи тривалість розгляду справи прийшов до висновку про зменшення розміру середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок на 50%. Вирішуючи питання щодо стягнення вихідної допомоги суд виходив з недоведеності вказаних позовних вимог.

Проте, колегія суддів не в повній мірі погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 12 березня 2020 року по 07 липня 2020 року перебував у трудових відносинах з Приватним підприємством БВСД , 07 липня 2020 року звільнений з посади, згідно ч. 3 ст. 38 КЗПП України, що підтверджується відповідними записами у трудовій книжці позивача (а.с. 37-38).

Відповідачем суду не подано доказів про розмір заборгованості заробітної плати позивача, однак на підтвердження встановленого окладу позивача суду подано копію наказу про прийняття ОСОБА_1 на посаду виконавця робіт, з окладом 25 000 грн. (а.с. 17).

На підтвердження виплати заробітної плати не в обсязі, визначеному у наказі про прийняття на роботу, позивачем подано індивідуальні відомості про застраховану особу з Пенсійного фонду Україну, у відповідності до якого у травні 2020 року позивачеві нараховано до виплату заробітну плату у розмірі 14 736,84 грн., у червні 2020 року - 13 000 грн., у липні 2020 року - 9 160 грн. (а.с. 39).

Щодо позовних вимог про стягнення не виплаченої заробітної плати станом на 07 липня 2020 року у розмірі 26 587,22 грн. колегія суддів враховує наступне.

Частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" N 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013у справі N 1-13/2013 зазначено, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Статтею 110 КЗпП України передбачено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.

Аналогічна норма міститься в статті 30 Закону України "Про оплату праці", яка доповнена зобов`язанням власника або уповноваженого ним органу забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 47 КЗпП України на власнику або уповноваженому ним органі лежить обов`язок в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Відповідно до статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

За змістом положень статей 115, 116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування та докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія суддів вважає, що суд дійшов вірного висновку про те, що позивачем доведено факт наявності заборгованості по заробітній платі відповідача перед позивачем, однак, колегія суддів не погоджується з розміром такої заборгованості який на думку суду підлягає стягненню.

Згідно наказу про прийняття ОСОБА_1 на посаду виконавця робіт, останньому встановлено оклад 25 000 грн. (а.с. 17).

На підтвердження виплати заробітної плати не в обсязі, визначеному у наказі про прийняття на роботу, позивачем подано індивідуальні відомості про застраховану особу з Пенсійного фонду Україну, у відповідності до якого у травні 2020 року позивачеві нараховано до виплату заробітну плату у розмірі 14 736,84 грн., у червні 2020 року - 13 000 грн., у липні 2020 року - 9 160 грн. (а.с. 39).

Колегія суддів погоджується з наведеними розрахунками позивача щодо різниці між нарахуваннями, які підлягали виплаті позивачу згідно встановленого наказом окладу за відпрацьований ним час та розміром заробітної плати, яка фактично була виплачена позивачу (а.с. 34-36).

Відповідач не скористався своїми правами та не спростував факт наявності заборгованості по заробітній платі перед позивачем, а також на виконання ухвали суду не надав довідки щодо розміру наявної заборгованості, тобто не спростував розмір заборгованості який позивач просить стягнути та який підтверджується доказами наявними в матеріалах справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення не виплаченої заробітної плати станом на 07 липня 2020 року у розмірі 26 587,22 грн. є обгрунтованими та доведеними, а тому підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.

Такої за суттю позиції дотримувався Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, суд вважає, що істотним є період такого прострочення.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та вказаних критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

В пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці № 13 від 24.12.1999 року зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Колегія суддів погоджується з розміром розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку та періодом за який здійснено такий розрахунок, тобто з 08.07.2020 року по день ухвалення рішення суду, оскільки на день ухвалення рішення суду відповідачем не надано доказів про здійснення такого розрахунку.

Застосовуючи до обставин цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, судом першої інстанції безпідставно застосовано тривалість розгляду справи, оскільки матеріалами справи не підтверджується той факт тривалість розгляду справи відбулась з вини позивача.

З огляду на співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів приходить до висновку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.07.2020 року по день ухвалення рішення судом першої інстанції у розмірі 170 238,64 грн. згідно наведеного судом першої інстанції розрахунку, оскільки, це буде справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08.07.2020 року по 08.09.2020 року (день повернення трудової книжки) у розмірі 73 809,76 грн. колегія суддів виходить з наступного.

Як вбачається зі змісту рішення суду яке оскаржується, судом першої інстанції взагалі не вирішена вказана позовна вимога позивача, що є порушенням процесуальних норм права та є підставою для скасування рішення суду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 47 КЗпП України на власнику або уповноваженому ним органі лежить обов`язок в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно ст. 235 КЗпП у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

При вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд керується Порядком обчислення середньої заробітної плати (Постанова КМУ від 8 лютого 1995 р. №100), згідно з яким з цією метою середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно абзацу 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 п. 8 Порядку).

Таким чином, середня заробітна плата позивача повинна обчислюватися з виплат, отриманих ним за попередні два місяці роботи, що передували звільненню з урахуванням вимог, викладених у Порядку.

Колегія суддів погоджується з розрахунками позивача наведеним ним при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08.07.2020 року та по день повернення трудової книжки, тобто 08.09.2020 року.

Відповідачем не спростовано факт того, що позивачу було повернуто трудову книжку саме 08.09.2020 року, а тому колегія суддів не знаходить підстав для зміни вказаного розрахунку позивача та приходить до висновку про обгрунтованість та доведеність позовних вимог позивача в цій частині, а тому вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.07.2020 року по 08.09.2020 року (день повернення трудової книжки) у розмірі 73 809,76 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення вихідної допомоги у розмірі 75 000 грн. колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Як підтверджується доказами наявними в матеріалах справи, а саме копією трудової книжки, а також як встановлено судом позивача було звільнено на підставі ч. 3 ст. 38 КзпП.

Враховуючи вищевказане, а також розрахунок наведений позивачем вихідної допомоги з яким колегія суддів погоджується, колегія суддів вважає, що відповідно до ч.1 ст. 44 КЗпП України, у зв`язку з припиненням трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - працівникові, в даному випадку позивачу, підлягає до виплати вихідна допомога у розмірі 75 000 грн., а висновки суду щодо недоведленості вказаних позовних вимог є безпідставними.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, встановивши, що суд першої інстанції, внаслідок невірного застосування норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, прийшов до невірних висновків щодо часткового задоволення позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення по справі про задоволення заявлених позовних вимог в повному обсязі.

У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України колегія суддів приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача судового збору за апеляційний розгляд справи у розмірі 3 457,62 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року - скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення заявлених позовних вимог.

Стягнути з Приватного підприємства БВСД (ЄДРПОУ 37807650) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість по заробітній платі в розмірі 26 587,22 грн., з яких підлягають утриманню податки і обов`язкові платежі.

Стягнути з Приватного підприємства БВСД (ЄДРПОУ 37807650) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.07.2020 року по день ухвалення рішення судом першої інстанції у розмірі 170 238,64 грн., з яких підлягають утриманню податки і обов`язкові платежі.

Стягнути з Приватного підприємства БВСД (ЄДРПОУ 37807650) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08.07.2020 року по 08.09.2020 року (день повернення трудової книжки) у розмірі 73 809,76 грн.

Стягнути з Приватного підприємства БВСД (ЄДРПОУ 37807650) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідної допомоги передбаченої ст. 44 КЗпП у розмірі 75 000 грн.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, допустити негайне виконання рішення в частині виплати заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з Приватного підприємства БВСД (ЄДРПОУ 37807650) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 3 457,62 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Т.Р. Куценко

Судді: Е.Л. Демченко

М.О.Макаров