Постанова

від 29.06.2021 по справі 917/1938/20

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" червня 2021 р. Справа №917/1938/20

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Дучал Н.М., суддя Ільїн О.В.,

при секретарі Супрунова А.І.,

за участю представників:

позивача - Позняк С.М., посвідчення №1904 від 17.10.2017 року, довіреність від 14.04.2021 року;

відповідача - не з`явився;

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фермерського господарства Бакай , с.Оленівка, Полтавська область, (вх.№1659П/1-40) на рішення Господарського суду Полтавської області від 12.04.2021 року у справі №917/1938/20,

за позовом Селянського (фермерського) господарства Долина , м.Решетилівка, Полтавська область,

до Решетилівської міської ради Полтавської області, м.Решетилівка, Полтавська область,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Фермерське господарство Бакай , с.Оленівка, Полтавська область,

про визнання права постійного користування земельною ділянкою,-

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2020 року Селянське (фермерське) господарство Долина звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Решетилівської міської ради Полтавської області про визнання за Селянським (фермерським) господарством Долина права постійного користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення площею 31,0000 га, кадастровий номер 5324255100:00:001:0191, для ведення фермерського господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Решетилівської міської ради Решетилівського району Полтавської області та яка була надана на ім`я ОСОБА_1 , відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії IV-ПЛ№020067, який зареєстрований 21.06.2001 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №228.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що ОСОБА_1 надано в постійне користування земельну ділянку площею 31,0000 га, розташовану на території Решетилівської селищної ради Решетилівського району Полтавської області, для ведення селянського (фермерського) господарства, що посвідчується Державним актом на право постійного користування землею. Проте незважаючи на наявність державного акту на право постійного користування землею, відповідач визначив, що право оренди на спірну земельну ділянку підлягає продажу на земельних торгах. Провів земельні торги, переможцем визнано Фермерське господарство Бакай , з яким укладено договір оренди землі терміном на 7 років. Позивач вважає, що в даному випадку порушені права СФГ Долина , а саме: право на постійне користування землею, яке підлягає захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 12.04.2021 року у справі №917/1938/20 (повний текст рішення складено 21.04.2021 року, суддя Сірош Д.М.) позов задоволено повністю.

Визнано за Селянським (фермерським) господарством Долина (юридична адреса: 38400, Полтавська обл., Решетилівський район, м. Решетилівка, вул. Полтавська, будинок 28-А. ідентифікаційний код 31536277) право постійного користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення площею 31,0000 га, кадастровий помер 5324255100:00:001:0191, для ведення фермерського господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Решетилівської міської ради Решетилівського району Полтавської області та яка була надана на ім`я ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ІV-ПЛ №020067, який зареєстрований 21.06.2001 року в Книзі записів державних актів па право постійного користування землею за №228.

Стягнуто з Решетилівської міської ради Полтавської області (38400, Полтавська область, м.Решетилівка, вул. Покровська, 14, код ЄДРПОУ 21044065) на користь Селянського (фермерського) господарства Долина (38400, Полтавська область, м.Решетилівка, вул. Полтавська, 28-А, код ЄДРПОУ 31536277) 11359,56 грн. судового збору.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фермерське господарство Бакай , з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилася та звернулася до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 12.04.2021 року та прийняти нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити. Апелянт просить судові витрати покласти на позивача.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що в порушення принципів господарського судочинства, таких як змагальність сторін, рівність всіх учасників перед законом і судом, верховенства права, місцевий господарський суд при винесенні оскаржуваного рішення порушив норми Господарського процесуального кодексу України щодо не проведення таких стадій судового розгляду, як вступне слово, з`ясування обставин справи та судові дебати, тим самим порушивши права третьої особи надавати пояснення суду, наводити свої доводи та міркування, ставити питання позивачу - передбачені ч.1 ст.42 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник вказує, що Господарський суд Полтавської області прийняв оскаржуване рішення на підставі неналежних доказів, засвідчених з порушення встановлених законодавством норм, не пересвідчився в наявності оригіналу документу - державного акту на право постійного користування землею, який покладено в основу рішення, а також відповідності такого доказу його копії, доданої до позову, тому, висновки суду першої інстанції про наявність у позивача права постійного користування, засвідченого державним актом, копія якого подана до позову з порушенням встановлених норм, без огляду оригіналу даного акту за наявності відповідного клопотання третьої особи, а також, що всі документи, додані до позовної заяви, засвідчені належним чином, є передчасними та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.

Апелянт звертає увагу, в порушення норм права, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не з`ясував всіх обставин, що мають значення для справи, зокрема, обставини наявності рішення Решетилівської селищної ради Полтавської області про відмову в наданні земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства колишньому голові СФГ Долина ОСОБА_1 .

Скаржник вказує, що право постійного користування землею підлягає державній реєстрації відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (п. 1 ст. 4 цього Закону). Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Проте позивачем доказів такої реєстрації права постійного користування земельною ділянкою площею 31,0 га не надано, і за таких обставин неможливим є перехід наданого фізичній особі речового права постійного користування земельною ділянкою площею 31,0 га, що підлягає державній реєстрації, однак не було зареєстровано, від цієї фізичної особи до юридичної особи.

Апелянт зазначає, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що земельна ділянка площею 31,0 га, вказана у Державному акті на право постійного користування, та земельна ділянка з кадастровим номером 5324255100:00:001:0191 є одним і тим же об`єктом нерухомого майна.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 року відкрито апеляційне провадження за скаргою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фермерського господарства Бакай на рішення Господарського суду Харківської області від 12.04.2021 року у справі №917/1938/20; встановлено строк на протязі якого сторони мають право подати до суду відзиви, а також встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду заяви, клопотання та документи в обґрунтування своєї позиції по справі; призначено справу до розгляду в судове засідання і роз`яснено шляхи реалізації права на участь у судовому засіданні.

22.06.2021 року від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№7188), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об`єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Ухвала суду про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на 29.06.2021 року була направлена учасникам справи рекомендованими листами 02.06.2021 року за адресами, зазначеними в апеляційній скарзі і отримана ними 07.06.2021 року та 08.06.2021 року, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення, які долучено до матеріалів справи. Однак, представники третьої особи (апелянта) та відповідача у судове засідання не з`явилися.

25.06.2021 року від представника апелянта на електронну пошту суду надійшло клопотання (вх.№7350) про відкладення розгляду справи. Як зазначає представник апелянта, він не в змозі прийняти участь у даній справі, оскільки станом на дату проведення судового засідання у даній справі, зайнятий у іншому судовому засіданні у Центральному апеляційному господарському суді. Таким чином апелянт просить суд відкласти розгляд справи на іншу дату, а саме на серпень (окрім 02.08.2021 року та 06.08.2021 року), адже в липні всі дні представника апелянта зайняті в інших судових засідання.

Відповідно до ч. 11 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Розглянувши клопотання апелянта про відкладення розгляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для його задоволення з огляду на наступне:

1) в силу приписів ГПК України відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні;

2) згідно ухвали суду від 02.06.2021 року явка представників сторін в судове засідання обов`язковою не визнавалась, а третьою особою та його представником у своєму клопотанні не обґрунтовано мотивів, з яких їх участь слід вважати обов`язковою;

3) в ухвалі суду від 02.06.2021 року суд роз`яснив шляхи реалізації права сторони на участь у судовому засідання, зокрема, участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак учасником справи не вчинено дій направлених на реалізацію такого права;

3) колегією суддів надавався час учасникам судового провадження на надання усіх необхідних на їх думку документів та пояснень у справі, зокрема позивач скористався своїм правом на подання відзиву. Третя особа є апелянтом по справі, а отже в апеляційній скарзі нею викладено доводи з яких не погоджується з прийнятим рішенням суду першої інстанції. Позиція інших учасників даного судового процесу чітко і зрозуміло викладена у письмових документах, які були подані до суду;

4) бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність перенесення розгляду справи в силу положень чинного ГПК України;

5) колегія суддів враховує, що провадження у даній справі триває значний час і пов`язується з визначеними ст. 273 ГПК України строками розгляду апеляційної скарги, які наразі спливають наприкінці липня.

6) судом апеляційної інстанції враховується принцип ефективності судового процесу, який діє у господарському судочинстві і направлений на недопущення затягування процесу, а також положення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що справа має бути розглянута судом у розумний строк.

7) чинне законодавство не обмежує сторін певним колом осіб, які можуть представляти його в суді, а тому апелянт, у разі його бажання бути присутнім у судовому засіданні, повинен був вирішити питання про направлення у судове засідання представника, який не зайнятий в іншому судовому засіданні. Матеріали справи свідчать, що скаржник обізнаний про апеляційне провадження та призначену дату судового засідання завчасно і він не був позбавлений можливості вчинити дії направлені на організацію представництва інтересів у суді.

Таким чином, з огляду на наведене, колегія суддів вважає клопотання третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ФГ Бакай , про відкладення розгляду справи необґрунтованим, що виключає можливість його задоволення.

У судовому засіданні 29.06.2021 року представник позивача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.

У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

На підставі рішення 16 сесії 23 скликання Решетилівської районної ради Полтавської області від 22.02.2001 року ОСОБА_1 надано в постійне користування земельну ділянку площею 31,0 га, розташовану на території Решетилівської селищної ради Решетилівського району Полтавської області, для ведення селянського (фермерського) господарства, що посвідчується Державним актом на право постійного користування землею серії ІУ-ПЛ №020067, який зареєстрований 21.06.2001 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №228. Даний факт підтверджується довідкою ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 07.02.2020 року №11/144-20.

20.07.2001 року створено Селянське (фермерське) господарство Долина : юридична адреса: 38400, Полтавська область, Решетилівський район, смт. Решетилівка, вул. Полтавська, будинок 28-А, ідентифікаційний код 31536277, зареєстроване в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про проведення державної реєстрації, про що вчинено запис за №15781200000050.

Згідно з пунктом 1.2 статуту Селянського (фермерського) господарства Долина у редакції від 08.06.2001 року його засновником є громадянин України ОСОБА_1 , який є також головою господарства.

З метою використання земельної ділянки для ведення Селянського (фермерського) господарства, спірна земельна ділянка передана громадянином України ОСОБА_1 до створеного СФГ Долина .

Розпорядженням голови Решетилівської районної державної адміністрації №177 від 06.05.2002 року зареєстровано доповнення до статуту СФГ Долина , згідно з якими пункт 1.2 статуту доповнено: Членами селянського (фермерського) господарства Долина є: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Відповідно до свідоцтва про смерть від 03.03.2017 року помер ОСОБА_1 - голова СФГ Долина .

Згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 04.06.2018 року №3975 та акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 06.06.2018 року у комунальну власність Решетилівської міської об`єднаної територіальної громади, в особі Решетилівської міської ради, передано 169 земельних ділянок, у тому числі спірну земельну ділянку площею 31,0000 га, кадастровий номер 5324255100:00:001:0191, для ведення фермерського господарства (рілля), яка розташована за межами населених пунктів на території Решетилівської міської ради Решетилівського району Полтавської області.

У додатку до акту приймання-передачі від 06.06.2018 року у графі: Відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку зазначено, що спірна земельна ділянка має обтяження - Постійне користування .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 05.07.2018 року на спірну земельну ділянку площею 31,0000 га зареєстровано право комунальної власності. Власник: територіальна громада в особі Решетилівської міської ради.

Рішенням 25 позачергової сесії 7 скликання Решетилівської міської ради від 10.12.2019 року №798-25-VII земельну ділянку площею 310000 га, кадастровий номер 5324255100:00:001:0191 визначено такою, право оренди на яку підлягає продажу на земельних торгах.

Рішенням 26 позачергової сесії 7 скликання Решетилівської міської ради від 13.12.2019 року №816- 26-VІІ земельна ділянка площею 31,0 га, кадастровий номер 5324255100:00:001:0191 виставлена на земельні торги у формі аукціону лот №1 - право оренди. Затверджено стартовий розмір річної орендної плати, що становить 90876,49 грн.; крок торгів: 454,38 грн.; гарантійний внесок: 4543,82 грн.; нормативна грошова оцінка становить 757304,11 грн.

Відповідно до протоколу №1 земельних торгів у формі аукціону з продажу права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення комунальної власності від 29.01.2020 року переможцем торгів, який набув право користування земельною ділянкою, визнано Фермерське господарство Бакай .

Відповідно до інформації, наданої Решетилівською міською радою в листі від 05.02.2020 року №01- 21/06 з ФГ Бакай укладено договір оренди терміном на 7 років з орендною платою в розмірі 310796,41 грн. на рік.

Слід зазначити, що СФГ Долина звернулося з позовом, обравши спосіб захисту - визнання права постійного користування земельною ділянкою.

За змістом статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і в разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 року №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття охоронюваний законом інтерес як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 11.02.2020 року у справі №923/364/19, від 16.06.2020 року у справі №904/1221/19.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі №925/1265/16, від 12.12.2018 року у справі №570/3439/16-ц, від 27.11.2018 року у справі №905/2260/17.

За змістом частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Колегія суддів зазначає, що під час вирішення цього спору право позивача на безстрокове використання земельної ділянки є законними очікуваннями, і в якості таких вони підлягають захисту як майно в розумінні статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, пункту а частини 3 статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Зокрема, визнання права можливе у разі виникнення спору щодо його належності між особою, яка вважає право порушеним, та іншою особою, яка претендує на відповідний титул. Такий спосіб захисту прав може бути застосований за наявності спору про право.

У даній справі наявне невизнання та оспорення права позивача щодо користування земельною ділянкою, а факт порушення прав позивача щодо постійного користування спірною земельною ділянкою полягає у реалізації права користування земельною ділянкою на торгах та укладенні відповідного договору оренди.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позивачем обрано належний спосіб захисту порушеного права.

Відповідно до ч.1 ст. 13 та ч.1 ст. 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням селянських (фермерських) господарств регулюються, Земельним кодексом України, Законом України Про селянське (фермерське) господарство , Законом України Про фермерське господарство та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (у редакції, чинній на дату створення СФГ Долина ) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

Частина 5 вказаної статті визначає, що на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею.

Згідно з частинами 1, 2 статті 5 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (у редакції, чинній на дату створення СФГ Долина ) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подають до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої с район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. Рішення щодо передачі і надання земельних ділянок громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства відповідні Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії.

Відповідно до положень статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент реєстрації державного акта на право постійного користування землею від 2001 року) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно із ч.1 ст. 23 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення СФГ Долина ) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_1 , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, ст. 9 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (у редакції Закону на момент створення СФГ Долина , втратив чинність 29.07.2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19.06.2003 року №973-IV Про фермерське господарство ) після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Звідси законодавством, чинним на момент створення СФГ Долина , було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у ст. 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні ст. 44 Господарського кодексу України. При цьому, можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за ст. 55 Господарського кодексу України.

Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України Про селянське (фермерське) господарство №2009-XII, який був чинним до 29.07.2003 року, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України Про селянське (фермерське) господарство , який набрав чинності 29.07.2003 року, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (див. ухвали Верховного Суду України від 24.10.2007 року у справі №6-20859св07, від 10.10.2007 року у справі №6-14879св07, від 30.01.2008 року у справі №6-20275св07).

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21.11.2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12.12.2018 року у справі №704/29/17-ц, 16.01.2019 року у справі №695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27.03.2019 року у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 року у справі №628/776/18).

Відповідно до положень частини 1 статті 92 Земельного кодексу України (у редакції 2001 року) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації (частини 2 статті 92 цього Кодексу).

Пунктом 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25.10.2001 року, який діяв з 01.01.2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте Конституційний Суд України Рішенням N5-рп/2005 від 22.09.2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Так, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року по справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у ст. 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 141 Земельного кодексу України (у редакції 2001 року) та статті 27 Земельного кодексу України (1990 року) зазначила, що підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника селянського фермерського господарства відсутня. Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства (пункти 66, 67 постанови від 23.06.2020 року у справі №922/989/18).

Отже, зі смертю ОСОБА_1 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії IV-ПЛ №020067, право постійного користування не припинилось.

У пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 року у справі №922/989/18 зроблено висновок, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

За приписами статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

Матеріали справи не містять доказів припинення права користування спірною земельною ділянкою в порядку статті 141 Земельного кодексу України.

Також, у матеріалах справи відсутні докази визнання недійсним та скасування рішення 16 сесії 23 скликання Решетилівської районної ради Полтавської області від 22.02.2001 року про передачу ОСОБА_1 в постійне користування земельної ділянки площею 31,0 га, розташованої на території Решетилівської селищної ради Решетилівського району Полтавської області, для ведення селянського (фермерського) господарства.

Після отримання громадянином - засновником державного акта на право користування земельною ділянкою та його державної реєстрації, останнім засновано СФГ Долина , яке зареєстроване як юридична особа головою якого був ОСОБА_1 . Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою з дня державної реєстрації СФГ воно набуло права та обов`язки землекористувача (близький за змістом правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18).

Згідно зі статутом СФГ Долина родичі засновника є членами цього СФГ.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зі смертю ОСОБА_1 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, згідно з Державним актом на право постійного користування землею у 2001 році IV-ПЛ №020067 і зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №228 - не припинилось.

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Як уже зазначалося, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки цим господарством. Такі правомочності набувають сталого юридичного зв`язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна.

Конституція України закріплює, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Поняття майно в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому можуть вважатися правом власності , а відтак і майном .

Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

ЄСПЛ у рішенні Щокін проти України від 14.10.2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та №37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом , а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів . Говорячи про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 року №449 Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою встановлено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні лише у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Згідно з приписами статей 92, 125 Земельного кодексу України 2001 року, право постійного землекористування з безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством України.

Отже, право постійного користування земельними ділянками, набуте в установленому законом порядку до 1 січня 2002 року, не скасовується та не обмежується.

У відповідності до законодавства України постійним користувачем земельної ділянки загальною площею 31,0000 га в межах згідно з планом, розташованої на території Решетилівської міської ради Решетилівського району Полтавської області, право користування на яку оформлено Державним актом на право постійного користування землею серії ІV-ПЛ №020067, який зареєстрований 21.06.2001 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №228, на сьогодні є Селянське (фермерське) господарство Долина .

Факт перебування спірної земельної ділянки у користуванні Селянського (фермерського) господарства Долина підтверджується довідками Решетилівської селищної ради від 30.11.2015 року №02-32/693, від 15.04.2013 року №02-41/315, довідкою Виконавчого комітету Решетилівської селищної ради від 24.07.2017 року №02-34/247 та довідкою Виконавчого комітету Решетилівської міської ради від 25.04.2018 року №ОЕ 18/98.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та доведення позивачем наявності у Селянського (Фермерського) господарства Долина права постійного користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення площею 31,0000 га, кадастровий номер 5324255100:00:001:0191, для ведення фермерського господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Решетилівської міської ради Решетилівського району Полтавської області та яка була надана на ім`я ОСОБА_1 , відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії IV-ПЛ №020067, зареєстрованого 21.06.2001 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №228.

Протилежного апелянтом не доведено та не обґрунтовано.

Щодо доводів апеляційної скарги, зокрема про відсутність державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою площею 31,0 га відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , колегія суддів зазначає наступне.

Дія Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.

Слід відзначити, що такий Закон було прийнято 01.07.2004 року, а набрав він законної сили 03.08.2004 року. Тобто, законодавчий обов`язок проведення реєстрації та обтяжень за Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень виник вже після прийняття рішення про надання ОСОБА_1 земельної ділянки, видачі державного акту про право постійного користування земельною ділянкою та створення Селянського (фермерського) господарства Долина .

Наразі колегія суддів відмічає, що відсутність проведення відповідної реєстрації за Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не призводить до втрати чинності Державного акту на право постійного користування землею серії IV-ПЛ №020067, зареєстрованого 21.06.2001 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №228 та не є підставою вважати, що право постійного користування земельною ділянкою не виникло чи припинилось.

Апелянт вказує, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що земельна ділянка площею 31,0 га, вказана у Державному акті на право постійного користування, та земельна ділянка з кадастровим номером 5324255100:00:001:0191 є одним і тим же об`єктом нерухомого майна. Колегія суддів відзначає, що натомість апелянт не спростував таку обставину, що земельна ділянка, яка визначена за державним актом не є тією самою земельною ділянкою з кадастровим номером 5324255100:00:001:0191. Навпроти, з наявних у матеріалах справи листах (довідка Решетилівської селищної ради від 30.11.2015 року №02-32/693, від 15.04.2013 року №02-41/315, довідка Виконавчого комітету Решетилівської селищної ради від 24.07.2017 року №02-34/247 та довідка Виконавчого комітету Решетилівської міської ради від 25.04.2018 року №ОЕ 18/98) вбачається, що земельна ділянка у розмірі 31,0 га, яка визначена у державному акті на право постійного користування землею серії IV-ПЛ №020067 є тією земельною ділянкою, якій присвоєно кадастровий номер 5324255100:00:001:0191. Крім того, в матеріалах справи наявний лист Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 26.03.2020 року №27-16-0.3-1719/2-20, з якому на запит СФГ Долина надано відповідь, що на земельну ділянку площею 31,0 га розроблена технічна документація і наявний кадастровий номер 5324255100:00:001:0191. Технічна документація розроблялась згідно даних наявних у раді та кадастру.

Щодо не дослідження судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення обставини наявності рішення Решетилівської селищної ради Полтавської області про відмову в наданні земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства колишньому голові СФГ Долина ОСОБА_1 , то: по-перше, факт наявності такого рішення є припущенням скаржника, яке не підтверджено, а, по-друге, дослідження такого рішення не стосується предмету позовних вимог у даній справі - визнання права постійного користування земельної ділянки. Наявність або відсутність такого рішення не впливає на чинність рішення 16 сесії 23 скликання Решетилівської районної ради Полтавської області від 22.02.2001 року та державний акт. Крім того, слід звернути увагу, що позивач у письмових поясненнях у відношенні клопотання про витребування доказів, вказував, що таке рішення не існує.

Щодо неналежності доказів наданих позивачем і не наданні оригіналу державного акту про право постійного користування земельної ділянки, то слід відзначити, що клопотання про витребування оригіналів документів було заявлено скаржником у судовому засіданні вже після закриття підготовчого провадження без обґрунтування причин пропуску строку на звернення з таким клопотанням. Місцевий господарський суд у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Тобто, суд наділений правом самостійно за наявності сумніву щодо доказу або документу наданого стороною ініціювати огляд оригіналу. Відсутність у суду сумніву у належності такого документу не є підставою для висновку про порушення ним норм процесуального права.

У апеляційній скарзі апелянт вказував, що місцевий господарський суд при винесенні оскаржуваного рішення порушив норми Господарського процесуального кодексу України щодо не проведення таких стадій судового розгляду, як вступне слово, з`ясування обставин справи та судові дебати, тим самим порушивши права третьої особи надавати пояснення суду, наводити свої доводи та міркування, ставити питання позивачу - передбачені ч.1 ст.42 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів відзначає, що вищевказане може розцінюватись як порушення порядку ведення судового засідання, однак не призводить до зміни наявних між сторонами правовідносин. Крім того матеріали справи свідчать, що провадження у справі було відкрито 14.12.2020 року, а рішення винесено 12.04.2021 року. Розгляд справи відкладався та у судових засіданнях оголошувались перерви і за чотири місяці, що тривав розгляд справи третя особа (апелянт у справі) не був обмежений у своєму праві надавати пояснення суду, наводити свої доводи та міркування, ставити питання.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15,16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв`язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наявними в матеріалах справи документами та вчинені при довільному тлумаченні наявних між сторонами правовідносин.

З огляду на той факт, що висновки суду першої інстанції відповідають в повній мірі приписам законодавства, фактичним обставинам справи, рішення відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення Господарського суду Полтавської області від 12.04.2021 року у справі №917/1938/20 без змін.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 77, 86, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства Бакай залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 12.04.2021 року у справі №917/1938/20 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 02 липня 2021 року.

Головуючий суддя В.С. Хачатрян

Суддя Н.М. Дучал

Суддя О.В. Ільїн