Постанова

від 12.07.2021 по справі 471/87/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 липня 2021 року

м. Київ

справа № 471/87/19

провадження № 61-4547св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 07 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру

у Миколаївській області, про визнання договору оренди землі недійсним та скасування державної реєстрації речового права.

Позовна заява мотивована тим, що батько позивача - ОСОБА_3 був власником земельної ділянки площею 9,1199 га, яка розташована

у межах території Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Після смерті батька ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вищезазначену земельну ділянку та домовилася з відповідачем про укладення договору оренди строком на 10 років. Після погодження всіх умов та підписання договору оренди, відповідач сплатив позивачу гроші в розмірі 110 000 грн за 10 років оренди земельної ділянки, про що нею була складена розписка. Договір оренди був укладений 25 лютого 2015 року. У подальшому позивач видала довіреність на відповідача, на підставі якої договір оренди був зареєстрований у Братському районному управлінні юстиції Миколаївської області 21 лютого 2015 року.

Зазначала, що вона хотіла укласти договір оренди лише на 10 років та не бажала укласти такий договір строком на 49 років та не уповноважувала ОСОБА_2 на вчинення таких дій, а також проводити реєстрацію спірного правочину та такий значний термін. Державна реєстрація спірного договору оренди землі строком на 49 років відбулась без відому, згоди та внутрішньої волі позивача.

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з уточненими позовними вимогами до ОСОБА_2 , Братської районної державної адміністрації Миколаївської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про розірвання договору оренди та скасування державної реєстрації.

Уточнена позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 належним чином не виконував свої зобов`язання щодо сплати орендної плати, кошти за користування земельною ділянкою за 2011-2018 роки не сплатив, що

є підставою для розірвання договору оренди в зв`язку з систематичною несплатою орендної плати.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: розірвати договір оренди від 21 лютого 2015 року, укладений між нею та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки площею 9,1199 га, яка розташована у межах території Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; скасувати державну реєстрацію іншого речового права ОСОБА_2 на вищевказану земельну ділянку шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 19517314 від 21 лютого 2015 року.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області

від 05 вересня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині заявлених вимог про скасування державної реєстрації іншого речового права залишено без розгляду.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині заявлених вимог про розірвання договору оренди землі до Братської районної державної адміністрації Миколаївської області залишено без розгляду.

Зазначено, що у подальшому здійснювати розгляд заявлених позовних

вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про розірвання договору оренди землі.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині заявлених вимог про визнання договору оренди землі недійсним залишено без розгляду.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області

від 28 жовтня 2019 року позов задоволено.

Розірвано договір оренди землі від 03 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 21 лютого 2015 року державним реєстратором Братського районного управління юстиції Миколаївської області Червонищенко О. І. за № 19517314.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір

у розмірі 768,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не сплатив позивачу орендну плату з 2013 року до 2018 року, що свідчить про істотне порушення умов договору оренди та наявність передбачених цим договором та законом підстав для його розірвання. Розписка про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 110 000 грн не може бути розцінена як належний доказ про отримання позивачем орендної плати за договором оренди земельної ділянки, оскільки сплата орендної плати авансовим платежем умовами укладеного сторонами договору не передбачена. З огляду на зміст розписки не можна стверджувати, що вона стосується договору оренди від 03 грудня 2012 року. Вказана розписка може свідчити лише про те, що зазначені у ній кошти могли бути сплачені у рахунок майбутньої

купівлі-продажу земельної ділянки, що, з врахуванням призначення землі, робить таку угоду нікчемною.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 07 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за звернення до суду з апеляційною скаргою у розмірі 1 152,40 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач у первісній позовній заяві зазначала, що відповідач передав їй наперед кошти у розмірі 110 000 грн у рахунок орендної плати за 10 років. На підтвердження цих обставин саме позивач подала до позовної заяви розписку. Отже позивачем визнавався факт отримання нею орендної плати за спірним договором оренди земельної ділянки авансовим платежем за 10 років. Із заявою про відмову від визнання вказаних обставин позивач та її представник до суду не зверталися. У матеріалах справи відсутні докази, що визнання зазначених обставин відбулось внаслідок істотної помилки, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини або зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заявник вказує, що апеляційним судом порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга також мотивована тим, що апеляційний суд не правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, яких їх регулює, не встановив всі обставини справи, належним чином не дослідив наявні у справі докази та пояснення позивача. Висновки апеляційного суду не відповідають фактичним обставинам. Апеляційний суд помилково розглянув первісні позовні вимоги, оскільки вони не були предметом розгляду судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не мотивував підстави для скасування рішення місцевого суду.

Позивач та її представник не визнавали факт отримання ОСОБА_1 від відповідача будь-яких коштів. Оскільки первісна позовна заява залишена без розгляду, тому апеляційний суд безпідставно посилається на викладені

у ній обставини. Обставини щодо сплати орендної плати у судових засіданнях не були встановлені, а також не підтверджені належними та допустимими доказами.

Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що позивач написала розписку про отримання коштів саме від ОСОБА_2 як фізичної особи, а не від ФОП ОСОБА_2 , з яким був укладений договір оренди. Також судом апеляційної інстанції не досліджено належним чином зміст указаної розписки. Копія вказаної розписки не могла бути розцінена судом як орендна плата за 10 років, а її зміст не свідчить, що вона стосується договору оренди від 03 грудня 2012 року.

Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 06 березня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі .

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯК № 817304 від 17 січня 2012 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 9,1199 га, яка розташована на території Новоолександрівської сільської ради Братського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

ОСОБА_1 03 грудня 2012 року уклала з ФОП ОСОБА_2 договір оренди належної їй земельної ділянки строком на 49 років, який зареєстровано 21 лютого 2015 року державним реєстратором Братського районного управління юстиції Миколаївської області Червонищенко О. І. за № 19517314.

Відповідно до умов вказаного договору сторони домовились, що орендар набув право на особисте використання об`єкта оренди за призначенням

(для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) строком на

49 років. Орендар ОСОБА_2 зобов 'язався сплачувати орендодавцю ОСОБА_1 орендну плату у розмірі 2 754,94 грн, що становить 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, у строк до 31 грудня кожного року (пункти 9, 11 договору оренди).

Пунктом 38 договору оренди передбачено, що його дія припиняється шляхом його розірвання: за взаємною згодою сторін, за рішенням суду на вимогу одної із сторін у наслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню,

а також з інших підстав, визначених законом.

Нотаріально посвідченою довіреністю від 12 лютого 2015 року

ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси з питань державної реєстрації речових прав на належну їй земельну ділянку. 21 лютого 2015 року відбулася державна реєстрація договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 строком на 49 років на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень № 19517314.

Спірна земельна ділянка була передана відповідачу після укладення договору оренду землі, що підтверджується актом прийому-передачі земельної ділянки до договору оренди від 03 грудня 2012 року, який підписаний сторонами.

Апеляційний суд також встановив, що у первісній позовній заяві

ОСОБА_1 зазначено, що у сторін була домовленість про передачу земельної ділянки позивача в оренду відповідачу строком на 10 років, за що останній сплатив орендодавцю наперед кошти у розмірі 110 000 грн

у розрахунок орендної плати за 10 років. Позивач у позові зазначала, що відповідач розрахувався за оренду земельної ділянки відповідно до домовленості про оренду землі строком на 10 років.

ОСОБА_1 у вказаній позовній заяві також вказувала, що зі слів відповідача вона написала розписку про отримання коштів у розмірі

110 000 грн у рахунок орендної плати за 10 років, проте відповідач продиктував, що кошти отримано нібито за продаж земельної ділянки, а не за оренду даної земельної ділянки.

На підтвердження цих обставин саме позивачем до позовної заяви була додана копія зазначеної вище розписки.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не сплатив позивачу орендну плату з 2013 року до 2018 року, що свідчить про істотне порушення умов договору оренди та наявність передбачених цим договором та законом підстав для його розірвання. Розписка про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2

110 000 грн не може бути розцінена як належний доказ про отримання позивачем орендної плати за договором оренди земельної ділянки, оскільки сплата орендної плати авансовим платежем умовами укладеного сторонами договору не передбачена.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що позивач визнавала факт отримання нею орендної плати за спірним договором оренди земельної ділянки авансовим платежем за 10 років. При цьому сторони досягли згоди щодо отримання позивачем орендної плати за укладеним сторонами 03 грудня 2012 року договором оренди за перші

10 років користування орендарем земельною ділянкою шляхом авансового платежу у розмірі 110 000 грн.

Оскільки у матеріалах справи відсутні докази наявності у відповідача заборгованості зі сплати орендної плати за укладеним сторонами договором оренди від 03 грудня 2012 року за спірний період. Орендар добросовісно виконав свої зобов`язання за договором оренди щодо сплати орендної плати, тому відсутні підстави для розірвання цього договору в зв`язку з істотним порушенням орендарем умов договору оренди щодо сплати орендної плати.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України) загальними засадами цивільного законодавства

є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 березня

2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (частина перша

статті 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади, згідно з якими здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість, добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі

№ 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18).

Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Статтею 2 Закону України Про оренду землі передбачено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України

(далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, іншими нормативно - правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно зі статтею 13 Закону України Про оренду землі договір оренди

землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк,

а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частин першої-третьої статті 21 Закону України Про оренду землі (в редакції, чинній на час укладення спірного договору оренди) орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Частинами першою-третьою статті 21 Закону України Про оренду землі

(в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та вирішення справи судами першої, апеляційної інстанцій) передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Відповідно до частини першої статті 32 Закону України Про оренду землі

на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки,

а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Відповідно до пункту д частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Отже, підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата (два та більше випадки) несплата орендної плати, передбаченої договором.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Неналежне виконання умов договору, а саме невиконання обов`язку зі сплати орендної плати також є порушенням умов договору оренди землі, яке дає право орендодавцю вимагати розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена у подальшому заборгованість, оскільки згідно

зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року

у справі № 183/262/17 (провадження № 61-41932сво18).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною четвертою статті 81 ЦПК України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Позивач мотивував позовні вимоги тим, що відповідач протягом

2011-2018 років не сплачував орендна плату, тобто допускав несплату орендної плати, передбаченої договорами.

Натомість, апеляційним судом встановлено, що відповідач сплатив позивачу орендну плату за перші 10 років оренди. Про вказані обставини також зазначено позивачем і у первісній позовній заяві. Разом з тим, зміна позивачем у подальшому своїх доводів не може бути підставою для залишення поза увагою суду викладених у первісній позовній заяві обставин, які також підтверджені доданою до матеріалів справи розпискою.

При цьому, умовами договору оренди (пунктом 11) передбачено, що орендна плата вноситься до 31 грудня кожного року. Відповідач не порушив умови договору оренди в цій частині та сплатив орендну плату до вищевказаної дати.

Позивач не надала належних та допустимих доказів порушення виконання відповідачем своїх обов`язків за спірним договором, зокрема, сплати орендної плати за 201 1-2018 роки.

Тобто, належне виконання відповідачем умов договору оренди щодо своєчасної сплати орендної плати за період 2011-2018 роки знайшли підтвердження в суді.

Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції

у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem , яка означає У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права .

Оскільки систематична несплата орендної плати, що є підставою вважати порушення орендарем виконання умов договору оренди землі, передбачає два та більше випадки, що не доведено належними та допустимими доказами, то суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, з огляду на те, що відповідач сплатив орендну плату за перші 10 років користування земельними ділянками.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 травня

2021 року у справі № 195/1784/17 (провадження № 61-4349св19).

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд не дослідив зібрані у справі докази, оскільки постанова апеляційного суду прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, апеляційний суд свої дії мотивував. У цій частині рішення міститься обґрунтування щодо кожного доводу позивача по суті позову.

Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд неправильно визначив характер спірних правовідносин і закон, яких їх регулює, не заслуговують на увагу, оскільки вказані доводи спростовані змістом оскаржуваної постанови, викладені в якій висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, зокрема щодо відсутності підстав для розірвання договору оренди

у разі доведення обставин сплати орендної плати у розмірі та строки, визначені спірним правочином. Апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та правильно застосував норми матеріального права.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що апеляційний суд помилково розглянув первісні позовні вимоги, які не були предметом розгляд суду першої інстанції, оскільки апеляційним судом враховано уточнені позовні вимоги та ухвали місцевого суду про залишення позовних вимог у відповідній частині без розгляду та правильно вирішено спір в кінцевій редакції уточнених позовних вимог про розірвання договору оренди землі. Вказані вимоги також були предметом розгляду суду першої інстанції.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що позивач та її представник не визнавали факт отримання ОСОБА_1 від відповідача будь-яких коштів, оскільки такі доводи спростовані змістом первісної позовної заяви, в якій остання зазначила про отримання орендної плати за перші 10 років оренди та надала копію розписки на підтвердження цих обставин.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них .

З урахуванням викладеного, викладення в уточненій позовній заяві доводів орендодавця про несплату орендарем орендної плати за спірний період після того, як вона у первісній позовній заяві вказувала про сплату орендарем на її користь коштів за перші 10 років оренди та надавала докази на підтвердження цих обставин, не узгоджується із засадами розумності, добросовісності та справедливості, визначеними статтею 3 ЦК України.

Враховуючи викладене, також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що первісна позовна заява залишена без розгляду, тому апеляційний суд не повинен брати до уваги викладені позивачем у ній обставини та додані до цієї позовної заяви докази, оскільки при ухваленні рішення суд не позбавлений можливості оцінити всі наявні у матеріалах справи докази з урахуванням вимог процесуального закону про їх належність і допустимість. Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на ту обставину, що позивач написала розписку про отримання коштів саме від ОСОБА_2 як фізичної особи, а не від ФОП ОСОБА_2 , оскільки вказана обставина не спростовує зміст розписки про отримання коштів позивачем саме від відповідача та за надання в оренду земельної ділянки, про що вона зазначила в позовній заяві.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що зміст спірної розписки не свідчить про сплату орендної плати саме за договором оренди від 03 грудня 2012 року, оскільки у матеріалах справи відсутні докази наявності між сторонами будь-яких інших правовідносин за договорами оренди, крім оспорюваного правочину.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку

з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Серявін та інші проти України , заява

№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження

в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 07 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук