Рішення

від 01.07.2021 по справі 907/527/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01.07.2021 м. Ужгород Справа № 907/527/20

Суддя Господарського суду Закарпатської області Андрейчук Л.В., розглянувши матеріали справи

за позовом Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, м. Ужгород

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Івакан» , м. Київ

за участю третьої особи , що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Хустської районної державної адміністрації Закарпатської області, м. Хуст

про визнання недійсним договору оренди землі та скасування державної реєстрації

секретар судового засідання - Корольчук М.М.

За участю представників сторін:

від позивача -

від відповідача -

від третьої особи - не з`явився;

СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ

Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області звернулося до суду з позовом, яким просить визнати недійсним договір оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби площею 62,0000 гектарів на території Вільхівської сільської ради, контури № 884, №887, №929, посилаючись на ст. 14 Конституції України, ст. ст. 1, 15, 21, 32 Закону України Про оренду землі , ст. ст. 203, 228, 526, 651 Цивільного кодексу України, ст. 188 Господарського кодексу України. Похідною є вимога про скасування державної реєстрації права користування із Державного реєстру прав земельних ділянок з кадастровими номерами: 2121986400:05:001:0001, 2121986400:05:001:0002, 2121986400:04:001:0011.

Попередній розрахунок понесених позивачем судових витрат становить суму 4204,00 грн сплаченого судового збору.

Ухвалою суду від 04.08.2020 відкрито провадження у справі, постановлено розглянути спір за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Надалі, з метою забезпечення процесуальних прав учасників судового процесу та дотримання визначених процесуальних законом судових процедур, необхідності залучення до участі у справі третьої особи, та за згодою та ініціативою представників сторін підготовчі засідання по даній справі неодноразово відкладались.

У справі проведено підготовче провадження, за наслідками якого судом констатовано, що учасники справи в повній мірі скористалися наданими їм процесуальними правами, в зв`язку з чим ухвалою суду від 27.04.2021 підготовче провадження судом закрито, а справу призначено до розгляд справи по суті.

Ухвалою від 27.04.2021 у зв`язку з реорганізацією та новим адміністративним поділом в регіоні, утворенням територіальних громад було замінено третю особу, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача у справі Іршавську районну державну адміністрацію Закарпатської області на її правонаступника - Хустську районну державну адміністрацію.

Представник відповідача проти позову заперечив в повному обсязі з підстав зазначених у письмовому відзиві на позов.

Поряд з запереченнями по суті спору відповідач подав заяву про застосування судом строку позовної давності б/н від 22.03.2021.

Позивач подав письмові заперечення на клопотання про застосування строку позовної давності у даних спірних правовідносинах.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору проти позову заперечила, виклавши свої доводи в поданих суду письмових поясненнях.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів. В даному випадку справу розглянуто в т.ч. в строки з урахуванням дійсних умов та вимог законодавства щодо запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID - 19".

АРГУМЕНТИ СТОРІН

Правова позиція позивача

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на положення ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України та зазначає, що передача земельних ділянок відбулася без проведення земельних торгів, а відтак, оскільки спірний договір укладено на підставі розпорядження, слід визнати недійсним договір оренди землі; в якості правових підстав позову вказує на норми ст. ст. 22, 123, 124 ЗК України, ст. ст. 11, 16, 167, 169, 203, 215, 216 ЦК України. Похідною є вимога про скасування державної реєстрації права користування із Державного реєстру прав земельних ділянок з кадастровими номерами: 2121986400:05:001:0001, 2121986400:05:001:0002, 2121986400:04:001:0011.

Заперечення відповідача

Представник відповідача проти позову заперечує та просить суд відмовити в позові повністю, з підстав вказаних у відзиві на позовну заяву. Також наголосив, що розпорядження Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області, на підставі якого укладався спірний договір оренди, позивачем взагалі не оскаржується є чинним і таким, що в установленому порядку не визнано судом недійсним. Зауважив, що системне проведення земельних торгів було запроваджено у 2012 році, тому проведення таких торгів у 2009 році було законодавчо та технічно неможливим. Іршавська РДА щодо розпорядження спірною земельною ділянкою діяла у межах своїх повноважень, а тому відсутні підстави для задоволення даного позову. При цьому стверджує, що в даному випадку заявлені позивачем вимоги щодо визнання недійсним договору оренди землі за спливом понад 10 років з моменту його укладення та з мотивів наявності, на думку позивача, незначних процедурних порушень з боку органу публічної влади при його укладенні не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Вважає, що цьому випадку є непропорційне втручання у право особи на мирне володіння своїм майном та відповідно відбувається порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки такі незначні порушення були вчиненні з боку публічного органу, а не особи.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

Подала письмові пояснення по суті спору, в яких проти позову заперечила та підтримала правову позицію відповідача, при цьому вказала на добросовісність виконання позивачем умов спірного договору оренди землі.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Розпорядженням голови Іршавської районної державної адміністрації від 25.06.2009 №421 затверджено вибір місця розташування земельної ділянки площею 62,0 га ТОВ «Івакан» та надано дозвіл на виготовлення проекту відведення земельної ділянки у користування на умовах оренди площею 62,0 га ТОВ «Івакан» для сінокосіння, випасання худоби та вирощування сільськогосподарських луб`яних культур для кормової бази худоби на території Вільхівської сільської ради в контурах № НОМЕР_1 ; 887; 929 за межами населеною пункту.

На підставі розпорядження від 25.06.2009 № 360 та згідно з договором про виконання робіт (виготовлення проекту землеустрою) ТОВ Меридіан розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки користування на умовах оренди площею 62,0 га за адресою: Іршавський район, Вільхівська сільська рада, контури № 884, 887, 929 для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби ТОВ «Івакан» .

Як убачається з долучених до справи матеріалів, у проекті землеустрою містяться узгодженні посадовими особами відповідних державних органів та служб, в т.ч. структурного підрозділу попередника позивача - управління Держкомзему в Іршавському районі, умови надання земельної ділянки: пояснювальна записка, розпорядження голови Іршавської райдержадміністрації про дозвіл на розробку проекту землеустрою розпорядження про затвердження проекту землеустрою, завдання на розробку проекту землеустрою, позитивні висновки про погодження проекту землеустрою землевласника, районного відділу земельних ресурсів, природоохоронного органу у справах містобудування і архітектури, санітарного органу (СЕС), охорони культурної спадщини, ситуаційний план, план відведення земельної ділянки, збірні кадастрові плани земельних ділянок, довідка форми 6-зем, акти встановлення на місцевості та погодження меж земельних ділянок, правовстановлюючі та інші типові документи проекту землеустрою.

Розпорядженням голови Іршавської районної державної адміністрації від 14.07.2009 № 421 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування на умовах оренди ТОВ «Івакан» ,юридична адреса: вул. Колгоспна, 9, с. Луковичі, Іваничівський район, Волинська область, для ведення особистого підсобного господарства, городництва, сінокосіння і випасання худоби, за межами населеного пункту на території Вільхівської сільської ради в контурах 884, 887, 929 площею 62,0 га та передано дану земельну ділянку у користування на умовах оренди ТОВ «Івакан» терміном на 49 років.

Земельні ділянки площею загальною площею 62 га зареєстровано в Державному земельному кадастрі, їм присвоєно кадастрові номери: 2121986400:05:001:0001; 2121986400:05:001:0002; 2121986400:04:0011.

Між Іршавською районною держадміністрацією та ТОВ «Івакан» 21.07.2009 укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з яким передано в строкове платне користування терміном на 49 років земельні ділянки загальною площею 62,0 га для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва і випасання худоби в контурах 884, 887, 929 Вільхівської сільської ради Іршавського району Закарпатської області.

Договір зареєстровано Закарпатською РФ ДП «Центр ДЗК» від 21.07.2009 за № 0409705000002.

Як убачається з акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства щодо об`єкту - земельної ділянки, від 21.10.2019 №1137-ДК/1263/АП/09/01/-19, проведеної позивачем, передача спірних земельних ділянок відбулася без проведення земельних торгів, а відтак, оскільки спірний договір укладено на підставі розпорядження, чим порушено вимоги ст. ст. 22, 123, 124 ЗК України.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ Й ОЦІНКА СУДУ

Предметом позовних вимог у даній справі є визнання недійсним договору оренди землі від 21.07.2009 та скасування державної реєстрації права користування земельними ділянками.

Статтею 2 Земельного кодексу України передбачено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно зі статтею 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Приписами частини 1, 2 статті 13 Конституції України унормовано, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Положеннями частини 4 статті 38 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" визначено, що рішення посадових осіб місцевих державних адміністрацій можуть бути оскаржені Президенту України, органу виконавчої влади вищого рівня, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини або до суду.

Частиною першою статті 155 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час прийняття оспорюваних розпоряджень, визначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Виходячи з наведених норм, підставами для скасування розпоряджень районної державної адміністрації в судовому порядку є прийняття його з порушенням чинного законодавства, або визначеній законом компетенції цього органу та порушення у зв`язку з цим прав або охоронюваних законом інтересів позивача, в іншому випадку такі розпорядження є чинними і обов`язковими до виконання поки судом не буде встановлено інше.

Визначальним у правовідносинах з надання земельної ділянки в оренду є волевиявлення власника землі, здійснене в формі відповідного рішення, яке в подальшому реалізується шляхом оформлення договору оренди, укладеного на підставі рішення власника землі (статті 116, 123 ЗК). Тому в разі, якщо правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства та порушує цивільні права або інтереси, тобто, прийнято всупереч волевиявленню власника землі, то такий акт визнається незаконним та скасовується судом на підставі частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України .

Згідно з приписами частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України , суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Підставами для визнання акта недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і, одночасно, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також доведено наявність порушеного права.

Заявник у позовній заяві вказує, що спірний договір було укладено на виконання розпоряджень голови Іршавської районної державної адміністрації від 25.06.2009 №421 та від 14.07.2009 № 421, при цьому доказів їх скасування не надав, вимог про визнання їх недійсними у даному спорі не заявляв.

Для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору оренди землі судам необхідно враховувати, що оскільки договір оренди укладається на виконання рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, то без скасування таких рішень у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідних договорів недійсними з підстав відсутності повноважень у відповідної місцевої ради чи органу виконавчої влади на затвердження проекту відведення та передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Як встановлено господарським судом, розпорядження голови Іршавської районної державної адміністрації від 25.06.2009 №421 та від 14.07.2009 № 421, якими надано дозвіл, затверджено проект землеустрою та передано спірні земельні ділянки в оренду - не скасовані у встановленому законом порядку, позивачем таких вимог у даній справі не заявлялось, отже є чинними, що свідчить про відсутність підстав для визнання недійсним договору оренди землі від 21.07.2009, укладеного між Іршавською районною держадміністрацією та ТОВ «Івакан» (аналогічні правові позиції викладено і в постанові ВГСУ від 22 жовтня 2013 року Справа №5017/3704/2012).

Поряд з цим при вирішенні даного спору суд також бере до уваги таке.

За змістом статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини концепція "майна" в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном" ("Іатрідіс проти Греції" від 25 березня 1999 (п. 54).

У справі "Стретч проти Сполученого Королівства" (п.32) Суд вказав, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, поняття "майно" може означати "існуюче майно" або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" на отримання можливості ефективно здійснити майнове право.

Також у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 зазначено, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчиненні з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та відповідно відбулось порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

У своєму рішенні від 13 червня 1979 у справі Маркса Суд охарактеризував мету ст. 1 Протоколу № 1 таким чином: "Визнаючи право кожного на мирне володіння своїм майном, ст.1 Протоколу № 1, по суті, гарантує право власності.

Відповідно до встановленого прецедентного права Суду втручання у "володіння" має підтримувати "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи. Намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі ст. 1 в цілому, включаючи другий пункт. Тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями.

Більш того, в інших сферах соціальної, фінансової та економічної політики національні органи користуються певною свободою самостійного оцінювання під час імплементації законів, що регулюють власність та договірні відносини (див. mutatis mutandis, AGOSI v. The United Kingdom, рішення від 24 жовтня 1986, серія А, N 108, п. 52) - п. 28 рішення у справі "Федоренко проти України" від 01 червня 2006.

Слід також врахувати практику Європейського суду з прав людини у застосуванні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції щодо втручання держави у право на мирне володіння майном (зокрема, рішення у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014), якою напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Так, втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно - правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 в справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Як зазначає відповідач та не заперечується сторонами, він як орендар вже протягом багатьох років користується земельними ділянками і протягом такого строку жодних зауважень з боку орендодавця щодо протиправного користування, неналежного виконання умов договору орендної до нього не заявлялося.

Орендар, виходячи із правомірності рішень і дій органів державної влади, не міг передбачати, що під час укладання угоди (11 років тому) відбулися правопорушення у вигляді порушення якихось процедурних питань при наданні землі в оренду, тим більше, що держава, реєструючи договір, офіційно визнала його права на користування такими ділянками.

Зіславшись при зверненні з позовом на необхідність захисту суспільного інтересу щодо повернення орендарем орендодавцю земельної ділянки державної власності, позивач не обґрунтував та не довів, що вказані заходи втручання в право особи на мирне володіння майном є сумісними із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Визнання недійсним спірного договору та позбавлення відповідача як добросовісного орендаря земельної ділянки, який не вчинив жодних порушень при укладенні договору лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку державного органу, призведе до непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння своїм майном та порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Крім цього, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість ("Москаль проти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, іntеraliа, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки")

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії").

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються ("Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії").

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що при зверненні до суду із позовом заявником не дотримано справедливого балансу між державними інтересами та інтересами відповідача.

За таких обставин враховуючи вищезазначене в сукупності суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання спірного договору недійсним до задоволення не підлягають.

Щодо заяви позивача про застосування судом у даній справі строку позовної давності.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Європейський суд з прав людини наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

За приписами ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

До вимог, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність.

Відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст.ст. 253 - 255 цього Кодексу.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Так, як стверджує і сам позивач з 01.01.2013 повноваження щодо передачі у власність або у користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України в редакції Закону України від 06.09.2012 № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" перейшли від районних державних адміністрацій до Центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин, яким на той час було Державне агентство земельних ресурсів України, та до його територіальних органів.

Наказом від 25.01.2013 № 40 Міністерство аграрної політики України затвердило зміни до Положення про Головні управління Держземагенства в областях, згідно з пунктом 4.32 якого, Головні управління Держземагенства в областях наділені повноваженнями передавати відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або у користування для всіх потреб в межах областей.

Положеннями пункту 2 та пункту 5 частини 1 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 № 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" визначено, що Державне агентство земельних ресурсів України реорганізоване шляхом перетворення в Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру. Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, є правонаступником Державного агентства земельних ресурсів України.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У даних спірних правовідносинах суб`єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірними земельними ділянками і здійснення контролю за нею внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач. Наведе відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України у справах № 3-932гс17 від 18.10.2017, № 3-869гс17 від 16.08.2017, № 3-455гс17 від 07.06.2017, №3-1486гс16 від 22.03.2017, № 916/2122/13 від 22.04.2015, № 11/163/2011/5003 від 25.03.2015 та підтримується усталеною судовою практикою Верховного Суду, зокрема у постановах від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі № 922/2756/17.

Судом достовірно встановлено, що саме управління Держкомзему в Іршавському районі приймало участь у розробці проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, як і вищевказаний спірний договір, підписаний представниками обох сторін та зареєстрований у органах Держкомзему району. Вчинення у Державному реєстрі земель відповідних записів свідчить про те, що контролюючий орган, якому були надані повноваження в частині контролю за дотриманням земельного законодавства, що про спірні розпорядження та наявність договору був обізнаний ще в 2009 році.

Оспорюваний позивачем публічний договір оренди землі, що був в установленому порядку зареєстрований (як до публічного електронного, так і паперового кадастрового обліку користувачів землі) було укладено з органами, які були попередниками Держгеокадасту України у здійсненні повноважень власника на землю, тобто ще 16.07.2009, і такі не були позбавлені права звернутись до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу у межах трирічного строку позовної давності, який закінчився 16.07.2012.

Зміна розпорядника землі не має наслідком зміну позовної давності, оскільки позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. (Постанова від 15.04.2019 року, справа № 911/2058/18).

За таких обставин, суд погоджується з доводами відповідача, що позивач звернувся до суду після спливу позовної давності.

Разом з тим, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

В даному випадку суд відмовляє в задоволенні позову по суті заявлених вимог, внаслідок необґрунтованості та не доведеності позовних вимог. Решта доводів позивача по суті заявлених вимог не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються вищевказаним в сукупності, зазначеними положеннями закону та практикою ЄСПЛ.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, судовий збір слід віднести на позивача.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 80, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення набирає законної сили в порядку ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у строк, визначений ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 12.07.2021

Суддя Л.В. Андрейчук