Ухвала

від 15.07.2021 по справі 485/1123/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

15 липня 2021 року

м. Київ

справа № 485/1123/20

провадження № 61-8360ск21

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Усика Г. І., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Колосс на постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Колос про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов`язання її повернути,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених позовних вимог та ухвалених судових рішень

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Колосс (далі - ТОВ Колосс ) про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов`язання її повернути.

Позов мотивувала посилаючись на те, що їй на праві власності належить земельна ділянка площею 10,17 га, розташована в межах території Новотимофіївської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області.

23 червня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ Колосс укладений договір оренди відносно вказаної земельної ділянки строком на десять років. У червні 2020 року, вважаючи що строк оренди сплив, вона звернулася до орендаря з вимогою про повернення їй земельної ділянки, на що отримала відмову, з посиланням на реєстрацію договору у 2016 році, та не закінченням строку оренди землі.

Посилаючись на те, що на час укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки, позивачка була неповнолітньою, ОСОБА_1 просила визнати укладений договір оренди недійсним та повернути належну їй земельну ділянку.

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 січня

2021 року у задоволенні позову ТОВ Колосс відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний договір оренди був укладений позивачкою, яка на той час була неповнолітньою але у подальшому схвалений її батьками. Підстав вважати його неукладеним немає, оскільки у договорі відсутній строк його реєстрації, а реєстрація речового права у 2016 році проведена орендарем відповідно до діючого, на час реєстрації, законодавства.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Зобов`язано ТОВ Колосс повернути ОСОБА_1 належну їй на праві власності земельну ділянку площею 10,17 га, кадастровий номер 4825738400:11:000:0022, розташовану в межах Новотимофіївської сільської ради Миколаївської області. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована посиланням на те, що 23 червня

2010 року сторони уклали договір оренди в письмовій формі, на підставі якого позивачка передала відповідачу за актом прийому-передачі належну їй на праві власності земельну ділянку. Згідно з умовами зазначеного договору, він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації, що є підставою для використання орендарем земельної ділянки на правах оренди. Такі умови договору відповідають положенням статті 18 Закону України Про оренду землі , чинній на час виникнення спірних правовідносин. Відповідач приступив до використання земельної ділянки без державної реєстрації договору оренди в порядку, визначеному законом на час його укладання.

У подальшому, з 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , згідно з якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України Про оренду землі виключені статті 18 та 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі, і тому з цього часу відповідач втратив право на реєстрацію спірного правочину, та здійснив 06 грудня 2016 державну реєстрацію свого речового права за договором оренди землі від 23 червня 2010 року. Проведення у грудні 2016 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), та не впливає на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до внесення таких змін у законодавства, тобто до 01 січня 2013 року. Такі висновки відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц. Оскільки ТОВ Колосс не здійснило державної реєстрації договору оренди землі, договір між позивачкою та відповідачем чинності не набрав, а отже відповідач не набув прав орендаря за оспорюваним договором оренди. Ураховуючи наведене, підписання ОСОБА_1 оспорюваного договору земельної ділянки до досягнення вісімнадцятиріччя, не має правового значення, як підстава для визнання його недійсним, оскільки договір не укладений.За таких обставин не можна вважати, що відповідач правомірно користується земельною ділянкою, а тому вона підлягає поверненню позивачці.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ТОВ Колосс , у якій заявник просив скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху, надано заявнику строк до 18 червня 2021 року, але який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії цієї хвали, для подання касаційної скарги у новій редакції відповідно до вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України із зазначенням підстав касаційного оскарження судового рішення, її копій відповідно до кількості учасників справи та сплати судового збору.

Залишаючи без руху касаційну скаргу ТОВ Колосс , Верховний Суд роз`яснив заявнику положення частини другої статті 389 ЦПК України щодо підстав касаційного оскарження судових рішень, частин першої та третьої статті 411 ЦПК України.

У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ Колосс на постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року та квитанція про сплату судового збору.

Підставою касаційного оскарження, у поданій на усунення недоліків касаційній скарзі, заявник зазначив пункт 3 частини другої статті 298 ЦПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у взаємозв`язку з положеннями статтею 203 ЦК України у подібних правовідносинах. Крім того. заявник зазначив, що справа має виняткове значення для ТОВ Колосс , що відповідно до підпункту в пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України є підставою для відкриття касаційного провадження.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Серед основних засад судочинства Конституцією України встановлено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України Про судоустрій і статус суддів Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції.

За змістом пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Аналіз наведеної норми ЦПК України дає підстави вважати, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається норма права, єдину практику застосування якої необхідно сформувати, обставини справи, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробив апеляційний суд з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає незгода з ним.

Перевіривши наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд вважає їх необґрунтованими, з огляду на таке.

З метою формування єдиної правозастосовчої практики, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі 696/1693/15-ц (про визнання договору оренди землі припиненим та повернення земельної ділянки) виклала наступний правовий висновок:

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

На час підписання вказаного договору оренди частина четверта статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачала, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. При цьому, у статті 125 ЗК України було визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Крім того, частиною п`ятою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України

від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV Про оренду землі (далі - Закон України

від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV).

Відповідно до статті 13 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України

від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV).

Згідно зі статтею 18 названого Закону у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

У цивільній справі, що переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди попередніх інстанцій установили, що на підставі договору оренди землі

від 16 вересня 2010 року позивач передала спірну земельну ділянку в оренду відповідачу строком на 5 років. Цим договором оренди передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. При цьому його пунктом 19 передбачено, що орендар повинен здійснити державну реєстрацію договору у місячний термін.

Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації.

Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України від 06 жовтня

1998 року № 161-XIV, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України

від 11 лютого 2010 року № 1878-VI Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України Про оренду землі були виключені статті 18 та 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому після 01 січня 2013 року відповідач не міг зареєструвати спірний правочин.

Разом з тим, проведення 04 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року.

Отже, оскільки відповідач не здійснив державну реєстрацію договору оренди землі, договір між позивачем та відповідачем чинності не набрав і, відповідно вказане сільськогосподарське підприємство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що оскільки відповідно до пункту 4 додаткової угоди від 02 березня 2015 року є невід`ємною частиною спірного договору оренди землі, а основний договір чинності не набрав, не могла набрати чинності і додаткова угода.

У той же час, хоча стаття 31 Закону Закон України від 06 жовтня 1998 року

№ 161-XIV регулює питання припинення договору оренди землі, проте договір оренди земельної ділянки чинності не набрав відтак підстав для задоволення позовних вимог щодо його припинення не вбачається.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди мають керуватися вимогами пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 1 Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Згідно із частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин вищевказані норми матеріального права, що призвело до ухвалення помилкових рішень.

Враховуючи, що відповідач володіє спірною земельною ділянкою за відсутності вчиненого правочину, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме належить витребувати спірну земельну ділянку у відповідача на користь позивача .

У цій справі судами встановлено, що спірні правовідносини виникли 23 червня 2010 року. Умовами оспорюваного договору оренди землі визначено, що договір набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Орендар зобов`язаний та приступає до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору та складання акту приймання-передачі землі (пункти 19, 31, 43).

Аналізуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки укладений між ОСОБА_1 та ТОВ Колосс договір оренди землі не зареєстрований у встановленому законом порядку, чинному на час виникнення спірних правовідносин, він є неукладеним, а тому не може бути визнаним недійсним. Вимоги про повернення земельної ділянки, з огляду на встановлені судом обставини, наведені положення законодавства та правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо їх правильного застосування є підставою для задоволення позову про зобов`язання ТОВ Колосс повернути спірну земельну ділянку ОСОБА_1 .

Ураховуючи наведене, посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду, щодо правильного застосування норм права у подібних правовідносинах не знайшли свого підтвердження, оскільки викладений у наведеній постанові Великою Палатою Верховного Суду правовий висноок щодо правильного застосування норм права у подібних правовідносинах, був урахований судом апеляційної інстанції.

Касаційна скарга ТОВ Колосс не містить посилання на інші випадки касаційного оскарження судового рішення передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України.

Доводи заявника про наявність підстав для відкриття касаційного провадження на підставі підпункту в пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України (справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу) є неспроможними, оскільки справа № 485/1123/20 не є малозначною в силу вимог закону (пункт 1 частини шостої статті 19 ЦПК України) і судами такою не визнавалася (пункт 2 частини шостої статті 19 ЦПК України).

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд приходить до висновку, що суд касаційної інстанції переглядає рішення судів попередніх інстанцій лише в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. За відсутності належного обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, Верховний Суд позбавлений можливості на власний розсуд визначити підстави касаційного оскарження та вирішити питання про відкриття касаційного провадження.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23 жовтня

1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; Brualla Gomez de la Torre v. Spain

від 19 грудня 1997 року).

Не усунення недоліків касаційної скарги, зазначених в ухвалі Верховного Суду

від 28 травня 2021 року, відповідно до частини третьої статті 185, частини другої статті 393 ЦПК України є підставою вважати її неподаною, а тому вона підлягає поверненню заявникові.

Керуючись статтями 4, 5, 185, 389, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Колосс на постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Колос про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов`язання її повернути, вважати неподаною та повернути заявнику.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Г. І. Усик