Постанова

від 14.07.2021 по справі 522/15584/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/6099/21

Номер справи місцевого суду: 522/15584/17

Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.07.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Колесника Дмитра Васильовича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2020 року за скаргою адвоката Колесника Дмитра Васильовича в інтересах ОСОБА_1 на постанову державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Качури Володимира Володимировича, за участі боржника: ОСОБА_2 , -

в с т а н о в и в:

28 жовтня 2020 року адвокат Колесник Дмитро Васильович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на постанову державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Качури Володимира Володимировича, за участі боржника: ОСОБА_2 , в якій заявник просить:

- визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС у м. Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Качури Володимира Володимировича про закінчення виконавчого провадження від 08.10.2020р. у виконавчому провадженні №60124304;

- зобов`язати старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС у м. Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Качуру Володимира Володимировича здійснити примусове виконання у повному обсязі рішення суду згідно з виконавчим листом, виданим Приморським районним судом м. Одеси від 30.08.2019 року у справі №522/15584/17 у виконавчому провадженні №60124304 у межах залишку заборгованості в сумі 1 353,38 доларів США.

Скаргу обґрунтовано тим, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04.09.2018 року з урахуванням постанови Одеського апеляційного суду від 11.07.2019 року стягнуто в рівних частинах зі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30 000 (тридцять тисяч) доларів США, що в еквіваленті згідно офіційного курсу НБУ станом на дату подачі позовної заяви становить 767 100 (сімсот шістдесят сім тисяч сто) грн. 00 коп., тобто з кожної стягнуто по 15 000 доларів США, що в еквіваленті згідно офіційного курсу НБУ станом на дату подачі позовної заяви становить 383 550,00 грн..

30 серпня 2019 року на виконання вказаного рішення суду Приморським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист.

Постановою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кошкою І.Ю. 24.09.2019 року було відкрито виконавче провадження №60124304 з приводу виконання виконавчого листа №522/15584/17 від 30.08.2019 року, стосовно боржника ОСОБА_2 ..

Постановою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Качури В.В. від 08.10.2020 року, закінчено виконавче провадження №60124304 у зв`язку із його повним виконанням.

Як зазначає заявник, вказана постанова про закінчення виконавчого провадження отримана нею 21.10.2020 року, а саму постанову заявник вважає протиправною, так як судове рішення виконано не в повному обсязі, а виконавчою службою не стягнуті передбачені рішенням суду 15 000 доларів США.

09 листопада 2020 року адвокатом Дранчуком Ігорем Ярославовичем в інтересах божника ОСОБА_2 до суду подані письмові пояснення, в яких представник просить відмовити у задоволенні скарги повністю, посилаючись на те, що виконавче провадження проводилося з метою стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у гривні, а не в іноземній валюті, що стягувачем не оспорювалося.

27 листопада 2020 року у судове засідання заявник та інші учасники справи не з`явилися, про час, дату і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2020 року скаргу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , пом. 1) на постанову державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Качури В.В. (м. Чернігів, вул. Шевченка, 118), за участі боржника: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі адвокат Колесник Дмитро Васильович в інтересах ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати й постановити нове судове рішення, яким скаргу задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджено поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток. Крім того, розгляд справи було призначено у режимі відеоконференції, однак через відсутність звукового сигналу зі сторони адвоката Дранчука І.Я., що діє в інтересах ОСОБА_2 , остання не відбулась.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Статтями 447, 448 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження до суду.

Чинним законодавством України у разі невиконання судових рішень, які набрали законної сили, передбачена процедура їх примусового виконання.

Закон України Про виконавче провадження (далі - Закон) - є спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до статті 1 Закону України Про виконавче провадження від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ, що набрав законної сили 05 жовтня 2016 року, в редакції чинної на час проведення виконавчих дій, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України , цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону , а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із пунктом 9 частини 1 статті 2 Закону України Про виконавче провадження , виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

У частинах 1 та 2 статті 18 Закону України Про виконаче провадження визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 4) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 5) роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей (пункт перший частини 1 та частина 5 статті 26 Закону України Про виконавче провадження ).

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України Про виконавче провадження , виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

У частині 1 статті 74 Закону України Про виконавче провадження зазначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04.09.2018 року №522/15584/17 з урахуванням постанови Одеського апеляційного суду від 11.07.2019 року стягнуто в рівних частинах зі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30 000 (тридцять тисяч) доларів США, що в еквіваленті згідно офіційного курсу НБУ станом на дату подачі позовної заяви становить 767 100 (сімсот шістдесят сім тисяч сто) грн. 00 коп., тобто з кожної стягнуто по 15 000 доларів США, що в еквіваленті згідно офіційного курсу НБУ станом на дату подачі позовної заяви становить 383 550,00 грн..

30 серпня 2019 року на виконання вказаного рішення суду Приморським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист щодо боржника ОСОБА_2 ..

Постановою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кошкою І.Ю. 24.09.2019 року було відкрито виконавче провадження №60124304 з приводу виконання виконавчого листа №522/15584/17 від 30.08.2019 року, стосовно боржника ОСОБА_2 про стягнення з боржника на користь стягувача ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 383 550 грн..

Постановою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Качури В.В. від 08.10.2020 року, закінчено виконавче провадження №60124304 у зв`язку із повним фактичним виконанням виконавчого документа на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України Про виконавче провадження .

Згідно із виписки по особовому рахунку ОСОБА_1 в банку АТ Піреус Банк МКБ на її рахунок станом на 16.10.2020 року перераховані кошти в сумі 767 100,00 грн. від боржників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ..

З наданих суду доказів вбачається, що виконавче провадження №60124304 відкрито 24.09.2019 року, стосовно стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь стягувача ОСОБА_1 грошових коштів, сума яких, яка підлягає стягненню за виконавчим документом складає 383 550 грн..

З наданих суду доказів вбачається, що резолютивна частина виконавчого документа в даному випадку містила посилання на: стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми коштів в розмірі 15 000 доларів США, що в еквіваленті станом на день подання позову становило 383 550,00 грн..

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що заявник ОСОБА_1 , заявляючи про лише часткове стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на суму 13 604,95 долари США, не надав жодних доказів на підтвердження цього. Натомість, з наданих суду доказів вбачається повне стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 грошових коштів в сумі 383 550 грн., які, відповідно до рішення суду, становлять еквівалент саме суми в 15 000 доларів США.

Зазначений заявником у своєї скарзі розрахунок виконання відповідного рішення суду, згідно якого з ОСОБА_2 стягнуто лише 13 604,95 доларів США не підтверджено належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами.

Таким чином, при винесенні постанови про закінчення примусового виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів, державний виконавець діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, а порушення вимог чинного законодавства, на які посилається скаржник, судом не встановлено.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного.

У пунктах 1 та 3 постанови Пленуму Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця и іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах від 07 лютого 2014 року №6 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз`яснив, що одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.

При розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суди повинні враховувати, що Законом про виконавче провадження передбачено заборону на зловживання процесуальними правами під час здійснення виконавчого провадження. Так, державний виконавець зобов`язаний вживати передбачені Законом про виконавче провадження заходи примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 11), а особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій (частина сьома статті 12).

У зв`язку із цим у разі доведення факту зловживання процесуальними правами чи невиконання обов`язків, передбачених статтею 12 Закону про виконавче провадження, під час здійснення виконавчого провадження зазначене може бути підставою для відповідного реагування, зокрема звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України згідно зі статтею 377-1 ЦПК, пунктом 18 частини третьої статті 11 Закону про виконавче провадження тощо .

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 5 статті 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України).

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.ХІ.50), яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3,15 ЦК України, статей 1,4,5 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частині 2 статті 451 ЦПК України визначено, що, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи рівності вихідних умов , дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.

Так, у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що …суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28- 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24- 25, п. 57) .

Європейський суд з прав людини вказує, що право на суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду однієї із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати. Ратифікуючи Конвенцію. Отже для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (HORNSBY v. GREECE, №1835/91, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8 має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції, в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини ).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16 грудня 1992 року).

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України Про виконавче провадження , у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання.

Згідно Інформації із Автоматизованої системи виконавчого провадження щодо ВП №60461077 від 21 жовтня 2020 року, резолютивна частини виконавчого документу від 11 жовтня 2020 року по справі №522/15584/17, виданого Приморським районним судом м. Одеси 30 серпня 2020 року, про стягнення грошових коштів з боржника ОСОБА_2 , викладена: Стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми коштів в розмірі 15 000 дол. США, що в еквіваленті станом на дату подачі позовної заяви становить 383 550 грн. (а.с. 4-4зв.).

Отже, стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає борг в доларовому еквіваленті - в сумі 15 000 дол. США.

Частинами 1-3 статті 49 Закону України Про виконавче провадження, урегулювано особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень під час обчислення боргу в іноземній валюті:

У разі якщо кошти боржника в іноземній валюті розміщені на рахунках, внесках або на зберіганні у банку чи іншій фінансовій установі, які мають право на продаж іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, виконавець зобов`язує їх продати протягом семи робочих днів іноземну валюту в сумі, необхідній для погашення боргу.

У разі якщо такі кошти розміщені в банку або іншій фінансовій установі, які не мають права на продаж іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, виконавець зобов`язує їх перерахувати протягом семи робочих днів такі кошти до банку або іншої фінансової установи за вибором виконавця, що має таке право, для їх реалізації відповідно до частини першої цієї статті.

У разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Розглядаючи подібну справу, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 50-56 постанови від 04 липня 2018 року у справі №761/12665/14 (провадження №14-134цс18) зробила наступний правової висновок: Із матеріалів справи убачається, що, ухвалюючи рішення у справі, Шевченківський районний суд визначив суму боргу в іноземній валюті з її відображенням в еквіваленті у гривні за офіційним курсом НБУ станом на день ухвалення.

Тобто, визначаючи характер грошового зобов`язання, судом було визначено стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду становило визначений за офіційним курсом НБУ еквівалент у національній валюті України. Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця.

У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про необхідність відступити від правової позиції Верховного Суду України щодо застосування пункту 8 частини першої статті 49 Закону №606-XIV у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 13 вересня 2017 року у справі №6-1445цс17.

Висновки щодо застосування норм права

У статті 53 Закону №606-XIV закріплено особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті.

У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення .

Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16 (провадження №14-446цс18).

Отже, в порушення положень статей 12, 81 ЦПК України суд першої інстанції усунувся від встановлення обставин, пов`язаних з розглядом скарги про оскарження постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, та не перевірив належним чином доводи представника заявника, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а саме, щодо того, що виконавче провадження №60461077 з приводу виконання виконавчого листа №522/15584/17 від 30.08.2019 року, стосовно боржника ОСОБА_2 виконувалося не в доларах США, а в гривневому еквіваленті на дату подачі позовної заяви.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що, у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Отже, перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.

Аналізуючи зазначені норми права, положення Конституції України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, застосовуючи положення Європейської конвенції з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів рівності вихідних умов , дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення та не звернув увагу на те, що у даному випадку не вважається, що рішення суду виконано належним чином, й державний виконавець діяв не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про задоволення скарги шляхом визнання протиправною та скасування постанови старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС у м. Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Качури Володимира Володимировича про закінчення виконавчого провадження від 08.10.2020р. у виконавчому провадженні №60124304 та зобов`язання старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС у м. Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Качуру Володимира Володимировича здійснити примусове виконання у повному обсязі рішення суду згідно з виконавчим листом, виданим Приморським районним судом м. Одеса від 30.08.2019 року у справі №522/15584/17 у виконавчому провадженні №60124304 у межах залишку заборгованості в сумі 1 353,38 доларів США.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу адвоката Колесника Дмитра Васильовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу адвоката Колесника Дмитра Васильовича в інтересах ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , пом. 1) на постанову державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Качури Володимира Володимировича (м. Чернігів, вул. Шевченка, 118), за участі боржника: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ), задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС у м. Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Качури Володимира Володимировича про закінчення виконавчого провадження від 08.10.2020р. у виконавчому провадженні №60461077.

Зобов`язати старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС у м. Чернігові Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Качуру Володимира Володимировича здійснити примусове виконання у повному обсязі рішення суду згідно з виконавчим листом, виданим Приморським районним судом м. Одеса від 30.08.2019 року у справі №522/15584/17 у виконавчому провадженні №60461077 у межах залишку заборгованості в сумі 1 395,05 доларів США.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено 22 липня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький.

А.І.Дришлюк

Р.Д.Громік