Постанова

від 07.07.2021 по справі 522/14240/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1738/21

Номер справи місцевого суду: 522/14240/15-ц

Головуючий у першій інстанції Ільченко Н. А.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.07.2021 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року по справі за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання незаконними та скасування державних актів на право власності на земельну ділянку та витребування земельних ділянок,-

в с т а н о в и в:

10 липня 2015 року заступник прокурора Приморського району м. Одеси, діючи в інтересах держави в особі Одеської міської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання незаконними та скасування державних актів на право власності на земельну ділянку та витребування земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2007 року у справі №2-1225-1/07 було визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 1000 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 , та на підставі цього рішення 08 жовтня 2007 року Управлінням земельних ресурсів у м. Одесі ОСОБА_2 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 673319 площею, 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , зареєстрований Одеською регіональною філією Державного підприємства Центр Державного земельного кадастру (далі - ДП Центр Державного земельного кадастру ) у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010750501635. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 листопада 2009 року вищевказане рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2007 року було скасоване, а зазначена справа направлена за підсудністю до Приморського районного суду м. Одеси.

Також зазначав, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2014 року визнано незаконним та скасовано виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку від 08 жовтня 2007 року серії ЯЕ №670319.

Крім того, Одеська міська рада як розпорядник земель комунальної власності не приймала жодного рішення щодо передачі будь-кому земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилаючись на ці обставини, прокурор просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу, посвідчений 23 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. за №19086, згідно із яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_4 і ОСОБА_3 купили земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 ;

визнати незаконним та скасувати виданий 25 грудня 2007 року ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №758190, а саме: земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП Центр Державного земельного кадастру за №010750502263, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0354;

визнати незаконним та скасувати виданий 25 грудня 2007 року ОСОБА_4 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №758189, а саме: земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП Центр Державного земельного кадастру за №010750502264, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0355;

витребувати вищевказані земельні ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 і ОСОБА_4 ; встановити порядок виконання рішення, відповідно до якого це судове рішення є підставою для внесення Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції записів щодо скасування права власності ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на вищевказані земельні ділянки.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року, позов заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено частково. Суд

визнав незаконним та скасував виданий 25 грудня 2007 року ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №758190, а саме: земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП Центр Державного земельного кадастру за №010750502263, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0354;

визнав незаконним та скасував виданий 25 грудня 2007 року ОСОБА_4 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №758189, а саме: земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП Центр Державного земельного кадастру за №010750502264, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0355;

витребував земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0354, з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь Одеської міської ради;

витребував земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0355, з незаконного володіння ОСОБА_4 на користь Одеської міської ради;

встановив порядок виконання рішення, відповідно до якого це судове рішення є підставою для внесення Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції записів щодо скасування реєстрації права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0354, та права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0355. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судового збору.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 серпня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 25 липня 2018 року у задоволенні заяви адвоката Діхтяренко О.М. в інтересах відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , поданої до Верховного Суду України, про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 серпня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року, відмовлено.

29 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до апеляційного суду із апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року, у якій просила судові рішення першої інстанції та апеляційної інстанції скасувати й ухвалити нове судові рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що рішення суду першої стосується її прав та обов`язків, оскільки вона з 08 квітня 1989 року перебуває у шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 й спірна земельна ділянка придбана під час шлюбу й відноситься до об`єктів спільної сумісної власності подружжя в силу презумпції, встановленої статтею 60 СК України, на якій подружжя здійснило будівництво домоволодіння, якому присвоєно адресу: АДРЕСА_1 , право власності зареєстровано на підставі свідоцтва про право власності від 13 жовтня 2015 року. У пункті 10 договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року, на підставі якого відповідачі придбали спірну земельну ділянку, зазначено, що договір вчинено за нотаріально посвідченими згодами дружин покупців, які викладено окремими заявами. Тому у суду були наявні відомості про те, що спірні земельні ділянки були набуті відповідачами спільно з їх дружинами, яких до участі у справі залучено не було. Отже, суд першої інстанції вирішив питання про її право на спірну земельну ділянку та домоволодіння, зареєстроване на цій земельній ділянці, які належать їй на праві спільної сумісної власності подружжя разом зі своїм чоловіком.

Крім того, судом першої інстанції порушені норми процесуального та матеріального права, а саме, оскаржувані судові рішення є непропорційним втручанням держави в мірне володіння належним їй спірним майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, позбавлення добросовісного набувача права на спірну земельну ділянку та подальшому на домоволодіння без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування є порушенням справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини.

ОСОБА_1 звернулась до апеляційного суду з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень, посилаючись на те, що вона пропустила строк на апеляційне скарження вказаних судових рішень з поважних причин, оскільки не була залучена до участі у справі, хоча рішення у даній справі впливає на її права, як співвласника спірної земельної ділянки та домоволодіння, яке знаходиться на цій земельній ділянці. Під час підготовки до процесу про поділ спірного майна подружжя, вона з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 грудня 2020 року дізналася, що спірна земельна ділянка зареєстрована за Одеською міської радою на підставі оскаржуваного судового рішення.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року поновлений строк на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року та відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року по справі №522/14240/15.

Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з

основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007

у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне … суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57) .

Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6

Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому

порядку та роль в ньому апеляційного суду. Право на суд , одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність

між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).

У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб.

Отже, первинним для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 - особи, яка не брала участь у цій справі, є з`ясування апеляційним судом тієї обставини, чи вирішив суд оскаржуваним рішенням питання про її права, інтереси та (або) обов`язки.

Встановлено, що заявник ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебувають у шлюбі з 08 квітня 1989 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб № НОМЕР_1 , виданим Малиновським відділом ЗАГС м. Одеси, актова запис №269 від 08 квітня 1989 року (т. 3, а.с. 41).

Спірна земельна ділянка придбана відповідачем ОСОБА_3 під час шлюбу й відноситься до об`єктів спільної сумісної власності подружжя в силу презумпції, встановленої статтею 60 СК України, на якій подружжя здійснило будівництво домоволодіння, якому присвоєно адресу: АДРЕСА_1 , право власності зареєстровано на підставі свідоцтва про право власності від 13 жовтня 2015 року, що підтверджується копією договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 23 жовтня 2007 року (т. 3, а.с. 42-46), копією державного акту на право власності на спірну земельну ділянку, виданого Управлінням земельних ресурсів в м. Одеса на ім`я її чоловіка ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 3, а.с. 47), копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер: 45600240 від 13 жовтня 2015 року на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна:749141151101, номер запису про право власності: 11588153 від 09 жовтня 2015 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звідкриттям розділу), індексний номер: 25249190 від 13 жовтня 2015 року (т. 3, а.с. 48, 49, 50-54)

У пункті 10 договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року, на підставі якого відповідачі придбали спірну земельну ділянку, зазначено, що договір вчинено за нотаріально посвідченими згодами дружин покупців, які викладено окремими заявами (т. 3. а.с. 42-46).

Тому у суду першої інстанції були наявні відомості про те, що спірні земельні ділянки були набути відповідачами спільно з їх дружинами, яких до участі у справі залучено не було.

Отже, суд першої інстанції вирішив питання про її право на спірну земельну ділянку та домоволодіння, зареєстроване на цій земельній ділянці, які належать їй на праві спільної сумісної власності подружжя разом зі своїм чоловіком, що з достовірністю підтверджується доданими до апеляційної скарги письмовими доказами.

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що у даному випадку вважається, що ухвалене судове рішення завдає ОСОБА_1 шкоди, що виражається у несприятливих для неї наслідках, не залучення її до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду, тому суд першої інстанції вирішив питання про права та обов`язки ОСОБА_1 та у неї наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та у відзиві першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 є прийнятною та підлягає задоволенню частково за таких підстав.

Статтею 370 ЦПК України передбачено, що, якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави.

У випадку відкриття апеляційного провадження за такою скаргою суд апеляційної інстанції може зупинити дію раніше прийнятого ним судового рішення та рішення суду першої інстанції, що оскаржується.

За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 382 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Суд відмовляє у відкритті провадження за апеляційною скаргою, поданою відповідно до частини першої цієї статті, якщо суд розглянув наведені у ній доводи під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції переглядає в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Незаконне володіння - це володіння без відповідної правової підстави; як незаконне розцінюється і таке володіння, коли особа, набуваючи річ, не знала і не могла знати, що набуває її не від власника (добросовісний набувач).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2007 року у справі №2-1225-1/07 за позовом ОСОБА_2 та інших до ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України Укрпрофоздоровниця , Одеської міської ради, ДП Центр Державного земельного кадастру в особі Одеської регіональної філії Центру ДЗК про усунення перешкод у користуванні будівлями цілісного майнового комплексу, визнання права власності на земельні ділянки та зобов'язання вчинити певні дії за ОСОБА_2 було визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , та зобов`язано Одеську регіональну філію Державного підприємства Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам зареєструвати та видати на ім`я ОСОБА_2 державний акт на вказану земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель та споруд (т. 1, а.с. 10-20).

ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №673074 від 16 липня 2008 року, а саме на земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією Державного підприємства Центр Державного земельного кадастру за №010750501635.

На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н.А. 23 жовтня 2007 року за реєстраційним №19086, ОСОБА_2 продала ОСОБА_4 і ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 у таких частках: ОСОБА_6 - земельну ділянку площею 0,0500 га, зазначену під літерами А-Б-В-Г-А на плані, який є невід`ємною частиною цього договору, кадастровий номер: 5110137500:51:003:0354; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,0500 га, зазначену під літерами А-Б-В-Г-А на плані, який є невід`ємною частиною цього договору, кадастровий номер: 5110137500:51:003:0355 (т. 1, а.с. 27-28).

25 грудня 2007 року ОСОБА_3 отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №758190, а саме земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП Центр державного земельного кадастру за №010750502263, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0354 (т. 1, а.с. 25), а

ОСОБА_4 було отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №758189, а саме земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП Центр державного земельного кадастру за № 010750502264, кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:51:003:0355 (т. 1, а.с. 26).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2009 року апеляційну скаргу Прокуратури м. Києва задоволено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2007 року у справі №2-1225-1/07 скасоване, а справу направлено на новий розгляд до того ж суду в іншому складі (т. 1, а. с. 21).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 06 листопада 2009 року вказану вище справу передано за підсудністю до Приморського районного суду м. Одеси (т. 1, а.с. 22).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2014 року у справі №522/8178/14-ц за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб: Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, Управління Держземагентства у м. Одесі, про витребування майна та скасування державного акту визнано незаконним та скасовано державний акт серії ЯЕ №670319, виданий ОСОБА_2 08 жовтня 2007 року на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 , зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів за №010750501635; витребувано ділянку з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь Одеської міської ради, встановлено порядок виконання рішення суду, відповідно до якого рішення є підставою для внесення Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції запису про скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку (т. 1, а.с. 30-31).

Задовольняючи позов заступника прокурора Приморського раойна м. Одеси, суд першої інстанції виходив з того, що рішення, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на спірну земельну ділянку, скасоване, а отже, договір купівлі-продажу, укладений між нею, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , є нікчемним. При цьому, апеляційним судом правомірно зазначено про безпідставність застосування наслідків спливу строку позовної давності у цьому випадку, оскільки вирішення указаного питання підлягає розгляду у суді першої інстанції.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача .

Проте, заступником прокурора Приморського району м. Одеси не доведено належним чином, чи є пропорційним втручанням держави в мирне володіння спірним нерухомим майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме, правомірність витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувачів цього майна, заявника ОСОБА_1 ..

Так, у пункті 10 договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року, на підставі якого відповідачі придбали спірну земельну ділянку, зазначено, що договір вчинено за нотаріально посвідченими згодами дружин покупців, які викладено окремими заявами (т. 3. а.с. 42-46). Тому у суду першої інстанції були наявні відомості про те, що спірні земельні ділянки були набути відповідачами спільно з їх дружинами, яких до участі у справі залучено не було.

Згідно договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 23 жовтня 2007 року, відповідачі придбали ці земельній ділянки за 4 008 310 грн. (т. 1, а.с. 27).

Таким чином судом апеляційної інстанції з достовірністю встановлено, що ОСОБА_1 як співвласник спірної земельної ділянки є добросовісним набувачами спірного нерухомого майна, оскільки до придбання спірної ділянки відповідачі зробили всі можливі перевірки в державних реєстрах об`єкту нерухомості і мала правомірні очікування / законні сподівання вчиняти певні дії по покупці нерухомості відповідно до виданого державними органами витягів з державного реєстру прав на нерухоме майно і у неї не було жодної підстави вважати ці угоди ризикованими та сумнівними.

Узагальнюючи захист порушеного права шляхом застосування статей 330, 388 ЦК України, Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження №61-47178св18) дійшов наступного правового висновку: віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин .

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-19921св18) дійшов наступного висновку, а саме, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, №7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, №47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця Р. , відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр. стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр. про визнання його спадкоємцем Р . По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада Російської Федерації не надали жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр . В своїх доводах влада Російської Федерації нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій Яр. було порушено. З огляду на, що Яр. був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр. практично збіглося з його визнанням як спадкоємця Р. і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідували дії Яр. і в той же час дозволили йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Отже, задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_1, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_1 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити .

До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №2-4352/11 (провадження №61-12731св18), у постанові 06 листопада 2019 року у справі №522/14454/15 (провадження №61-30883св18), у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-1992св18), у постанові від 22 січня 2020 року у справі №520/7397/15 (провадження №61-6759 св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі №641/9904/16 (провадження №61-22378св19), у постанові від12 серпня 2020 року у справі №522/21850/15 (провадження № 61-10018св18), у постанові від 16 грудня 2020 року у справі №496/3663/16 (провадження № 61-5696св19).

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Великої палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи приведені вище обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши наявні у справі докази, у тому числі додані до апеляційної скарги ОСОБА_1 , з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм поза розумним сумнівом , колегія суддів вважає, що вимоги заступника прокурора є непропорційним втручанням держави в мірне володіння належним ОСОБА_1 спірним нерухомим майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, позбавлення її як добросовісного набувача права на спірну земельну ділянку та на домоволодіння без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування є порушенням справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини. Тому, у даному випадку задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку у зв`язку з придбанням цього майна з урахуванням ринковою, дійсною вартістю на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого нею у встановленому законом порядку, а саме, спірною земельною ділянкою та домоволодінням, яке розташовано на цій земельній ділянці.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що ОСОБА_1 доведено належним чином те, що заступником прокурора Приморського району м. Одеси порушено її право власності на спірне нерухоме майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України порушене право заявника підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, вимоги заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради є незаконними, необґрунтованими и задоволенню не підлягають.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення апеляційного суду є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору заявник ОСОБА_1 отримала ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 53, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 328, 655 ЦК України, статті 60 СК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради.

У зв`язку із скасуванням рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року, якою залишено без змін оскаржуване рішення суду першої інстанції в порядку, передбаченому статтею 370 ЦПК України.

Керуючись ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання незаконними та скасування державних актів на право власності на земельну ділянку та витребування земельних ділянок відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено: 19 липня 2021 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік