Постанова

від 11.08.2021 по справі 914/1049/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2021 року

м. Київ

Справа № 914/1049/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

за участю секретаря судового засідання - Савінкової Ю.Б.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства культури та інформаційної політики України

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 січня 2021 року (головуючий - Разіна Т. І., судді: Іоннікова І. А., Тарасенко К. В.) і рішення Господарського суду міста Києва від 25 травня 2020 року (суддя Літвінова М. Є.), у справі

за позовом Релігійної організації "Релігійна громада Львівсько-Сокальської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) Перенесення мощей Святителя Миколая у м. Белз Сокальського району Львівської області"

до: 1) Кабінету Міністрів України, 2) Міністерства культури та інформаційної політики України, 3) Фонду державного майна України, 4) Белзької міської ради Сокальського району Львівської області, 5) Виконавчого комітету Белзької міської ради Сокальського району Львівської області, 6) Державного історико-культурного заповіднику у м. Белзі,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: 1) Державного реєстратора Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Тракало Оксани Богданівни, 2) Львівської обласної державної адміністрації,

про встановлення/визнання факту належності приналежностей головній речі, усунення перешкод у користуванні майном у спосіб, викладений в позові, витребування майна з чужого незаконного володіння,

(за участю представників: відповідача-1 - Субота О.В.; відповідача-2 - Олексієнко В.М.; відповідача-3 - Ленько М.М.; відповідача-6 - Лень Р.В. )

Суть спору

1. Спір виник між та Релігійною організацією "Релігійна громада Львівсько-Сокальської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) Перенесення мощей Святителя Миколая у м. Белз Сокальського району Львівської області" (далі - Релігійна громада, позивач ) та державою в особі Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - Міністерство, відповідач-2 ) щодо того, хто з них є власником нерухомого майна - Комплексу сакральних споруд урочища Замочок.

2. Позивач стверджує, що спірне майно є його власністю як приналежність до головної речі - споруди Церкви (колишнього Костелу), яка з 1995 року є власністю позивача.

3. Позиція держави в особі відповідача-2 полягає в тому, що Комплекс сакральних споруд є окремим індивідуально визначеним нерухомим майном і належить на праві власності державі в особі Міністерства, яке у 2018 році правомірно здійснило державну реєстрацію цього права.

4. Суди попередніх інстанцій погодились з доводами позивача про те, що спірне майно має статус приналежності, а отже не є окремою річчю, а набуте позивачем у власність одночасно з набуттям права власності на головну річ - споруду Церкви. За результатом вирішення спору суди дійшли висновку про незаконне заволодіння державою спірним майном та необхідність витребування цього майна від держави на користь власника - Релігійної громади.

5. Верховний Суд визначає ключовими для вирішення даного спору наступні питання:

- чи має Комплекс сакральних споруд правовий статус приналежності до головної речі - споруди Церкви;

- якщо так, то який спосіб захисту права власності позивача на спірне майно є ефективним, зокрема чи підлягає право власності позивача на приналежність судовому захисту шляхом задоволення віндикаційного позову до особи, яка здійснила державну реєстрацію права власності на таке майно за собою.

Фактичні обставини справи

6. Розпорядженням Львівської обласної ради народних депутатів від 28.03.1995 №202 Релігійній громаді передано у власність споруду колишнього Костелу Пречистої Діви Марії (зараз - Церква Перенесення Мощей Святого Миколая) по вул. Грушевського, 6Б у м. Белз Сокальського району Львівської області (далі - Церква). 19.04.1995 Релігійна громада отримала реєстраційне посвідчення на домоволодіння - Церкву, а 30.07.2010 здійснено державну реєстрацію права власності Релігійної громади на споруду Церкви.

7. Рішенням Белзької міської ради народних депутатів від 30.05.1995 Релігійній громаді затверджено площу земельної ділянки обсягом 0, 68 га.

8. На земельній ділянці площею 0,68 га, окрім будівлі Церкви, також розташоване інше майно: Дзвіниця (Марійська вежа), Відкритий вівтар Св.Валентина, Брама, Мури з Хресною дорогою і каплицями.

9. Вказане майно під загальною назвою "Комплекс сакральних споруд на "Замочку", як об`єкти культурної спадщини, рішенням Белзької міської ради від 22.02.2006 №517 передано на баланс Державного історико-культурного заповідника м. Белз.

10. Згідно з наказом Міністерства культури України від 21.10.2011 №912/0/16-11 до Державного реєстру нерухомих пам`яток України місцевого значення, під загальною назвою "Комплекс сакральних споруд урочища Замочок" по вул. Грушевського у м. Белз включено наступні об`єкти: Костел Пречистої Діви Марії, Дзвіниця, Відкритий вівтар Св.Валентина, Брама, Мури з хресною дорогою і каплицями з присвоєнням кожному з наведених об`єктів відповідних охоронних номерів.

11. Рішенням Виконавчого комітету Белзької міської ради від 26.11.2014 №45 Марійській каплиці, Вівтарю Св. Валентина присвоєно окрему поштову адресу: м. Белз, вул. Грушевського, 6В.

12. Рішенням Белзької міської ради від 05.02.2018 №395 за наслідками інвентаризації за Релігійною громадою закріплено земельну ділянку площею 0,68 га, проте речове право користування земельною ділянкою Релігійною громадою не оформлено.

13. 06.04.2018 за реєстраційним номером 1530091946248 здійснено державну реєстрацію права державної власності в особі Міністерства на об`єкт нерухомого майна - Комплекс сакральних споруд урочища Замочок загальною площею 106 м.кв. у складі об`єктів: Дзвіниця (Марійська вежа), Відкритий вівтар Св.Валентина, Брама, Мури з Хресною дорогою і каплицями: мури з Хресною дорогою, Східна каплиця, Західна каплиця, які розташовані за адресою: Львівська обл., Сокальський район, м. Белз, вул. Грушевського, 6В (далі - Комплекс сакральних споруд ). Підставою для державної реєстрації речового права вказано: лист Фонду державного майна України №10-15-6728 від 04.04.2018 та витяг Фонду державного майна України з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна від 04.04.2018.

14. За висновком проведеної у справі судової будівельно-технічної експертизи від 22.04.2019 №869:

- Церква, яка є власністю позивача, та Дзвіниця (Марійська вежа), Відкритий вівтар Св. Валентина, Брама, Мури з Хресною дорогою і каплицями (Східна каплиця, Західна каплиця), які зареєстровані на праві власності за Міністерством під загальною назвою "Комплекс сакральних споруд урочища Замочок", у сукупності складають парафіяльний комплекс;

- майно, зареєстроване за Міністерством як "Комплекс сакральних споруд урочища Замочок", являється приналежністю головної речі - будівлі колишнього Костелу Пр. Діви Марії у м. Белз по вул. Грушевського, 6Б та не є окремими самостійними речами.

Короткий зміст позовних вимог

15. У червні 2018 року Релігійна громада звернулася до суду з позовом до (1) Кабінету Міністрів України, (2) Міністерства, (3) Фонду державного майна України (далі - Фонд), (4) Белзької міської ради Сокальського району Львівської області (далі - Рада), (5) Виконавчого комітету Белзької міської ради Сокальського району Львівської області, (6) Державного історико-культурного заповіднику у м. Белзі (далі - Заповідник) про:

- встановлення/визнання факту, що Комплекс сакральних споруд є приналежністю головної речі - Костелу Пр. Діви Марії, який знаходиться у власності позивача;

- усунення перешкод в користуванні спірним майном шляхом: (1) визнання незаконним та скасування рішення Ради від 22.02.2006 №517 про передачу спірного майна баланс Заповідника; (2) скасування рішення Виконавчого комітету Ради від 26.11.2014 №45 про присвоєння цьому майну окремої поштової адреси; (3) скасування реєстрації Комплексу сакральних споруд в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності щодо державного майна; (4) скасування державної реєстрації права власності на це майно за єдиним реєстраційним номером №1530091946248 за Міністерством; (5) зобов`язання відповідачів не чинити позивачу перешкод у користуванні цим майном;

- витребування Комплексу сакральних споруд від Міністерства та Заповідника на користь позивача.

16. Позов мотивований тим, що Комплекс сакральних споруд є приналежністю до головної речі - споруди колишнього Костелу Пр. Діви Марії (Церква), а отже не є окремим об`єктом права власності, а право власності на спірне майно набуто позивачем у 1995 році одночасно з набуттям права власності на Церкву. Споруда Церкви та Комплекс сакральних споруд є єдиним об`єктом нерухомого майна, який розташований на одній земельній ділянці площею 0,68 га, яка власником земельної ділянки - Радою в цілому закріплена за Релігійною громадою.

17. У зв`язку з чим держава в особі Фонду та Міністерства незаконно розпорядилась спірним майном, яке є власністю позивача, без жодних правових підстав включивши його до Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна та у подальшому на цій підставі протиправно зареєструвала спірне майно за Міністерством як окремий об`єкт речових прав.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 січня 2021 року, позов задоволений частково. Витребувано від Міністерства та Заповідника на користь Релігійної громади Комплекс сакральних споруд (згідно з наведеним судом переліком) як майно, що є приналежністю до головної речі - споруди Церкви та яке зареєстроване за Міністерством як окремий об`єкт державної власності за реєстраційним номером 1530091946248. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

19. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій, дослідивши у тому числі висновок проведеної у справі судової будівельно-технічної експертизи, встановили, що Комплекс сакральних споруд за своїм правовим статусом є приналежністю до головної речі - Церкви. Таким чином, в силу положень статті 186 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірне майно не є окремим об`єктом права власності, слідує за головною річчю, а тому право власності на це майно набуто позивачем одночасно з набуттям права власності на споруду Церкви.

20. Отже, проведення за Міністерством державної реєстрації права державної власності на Комплекс сакральних споруд, як на окремий об`єкт речових прав, порушує набуте у встановленому порядку право власності позивача на це майно та суперечить положенням частини 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон), які містять пряму заборону проведення реєстрації речових прав на споруди, які є приналежністю до головної речі. У зв`язку тим, що спірне майно після здійснення державної реєстрації прав на нього перебуває у фактичному володінні Міністерства, яке набуло майно безвідплатно, таке майно підлягає безумовному витребуванню у відповідачів 2 та 6 на користь позивача на підставі статті 388 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

21. Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Міністерство звернулося з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)

22. Суди неправильно застосували статтю 388 ЦК України, без урахування висновку Верховного Суду у справі №903/844/17, внаслідок чого не з`ясували обставини, які входять до предмета доказування у справах за віндикаційним позовом. Так, спірне майно ніколи не вибувало із володіння позивача, оскільки завжди перебувало у державній власності, яка у тому числі несла тягар утримання цього майна, яке належить до об`єктів культурної спадщини.

23. Судом першої інстанції не розглянуто заяву відповідача-6 про застосування строку позовної давності до заявлених позовних вимог, внаслідок чого не враховано висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №914/3224/16 щодо перебігу строку позовної давності у правовідносинах про витребування майна у добросовісного набувача.

24. У порушення вимог статей 86, 104 ГПК України суди безпідставно надали перевагу та поклали в основу судових рішень висновок судового експерта, не оцінивши інші наявні у справі докази, які цей висновок спростовують. На переконання скаржника, експертиза не була повною та всебічною, проведена з численними порушеннями законодавства, а тому взагалі не могла бути оцінена судом як належний та допустимий доказ.

Позиції інших учасників справи (узагальнено)

25. Релігійна громада у відзиві на касаційну скаргу проти її доводів заперечує. Вважає правильними висновки судів про те, що спірне майно є приналежністю до належної йому Церкви.

26. Кабінет Міністрів України у відзиві на касаційну скаргу вказує на відсутність будь-яких правовідносин з позивачем, а питання, пов`язані із формуванням державної політики у сфері охорони культурної спадщини, належать до повноважень Міністерства.

27. Заповідник у відзиві на касаційну скаргу погоджується з її доводами щодо неправильного застосування судами статті 388 ЦК України та наслідків сливу строку позовної давності, а також неможливості врахування висновку експертизи, як доказу.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

28. Частиною 1 статті 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

29. Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги, визначені підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, зводяться до двох аргументів скаржника:

- заперечення обставини належності спірного майна на праві власності позивачу, з тих підстав, що це майно завжди було окремим, самостійним об`єктом та перебувало у власності держави;

- незастосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених вимог.

30. Верховний Суд відхиляє зазначені доводи скаржника з наступних підстав.

Щодо набуття права власності на спірне майно

31. Суди встановили, що у 1995 році Релігійна громада отримала у власність споруду Церкви (Костелу Пр. Діви Марії) від Львівської обласної ради народних депутатів, після чого Белзькою міською радою Релігійній громаді затверджено площу земельної ділянки обсягом 0, 68 га для обслуговування Церкви.

32. Натомість комплекс споруд, які розташовані поруч із Церквою та на цій же земельній ділянці площею 0,68 га, а саме: Дзвіниця (Марійська вежа), Відкритий вівтар Св. Валентина, Брама, Мури з Хресною дорогою і каплицями під загальною назвою "Комплекс сакральних споруд на "Замочку" у 2006 році передано Радою на баланс Заповідника.

33. У 2018 році здійснено державну реєстрацію права державної власності в особі Міністерства на Комплекс сакральних споруд, як на окремий об`єкт речових прав. Державна реєстрація речового права держави на спірне майно проведена на підставі двох документів: лист Фонду №10-15-6728 від 04.04.2018 та витяг Фонду з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна від 04.04.2018.

34. У той же час за висновком проведеної у справі судової будівельно-технічної експертизи Церква та об`єкти, зареєстровані на праві власності за Міністерством як Комплекс сакральних споруд, у сукупності складають єдиний парафіяльний комплекс, а сам Комплекс сакральних споруд являється приналежністю головної речі - будівлі колишнього Костелу Пр. Діви Марії у м. Белз по вул. Грушевського, 6Б та не є окремими самостійними речами.

35. Таким чином, суди встановили, що спірне майно є саме приналежністю до головної речі - споруди Церкви.

36. Статтею 132 ЦК УРСР (чинною на момент набуття позивачем права власності на Церкву) визначено, що приналежністю є річ, призначена служити головній речі і зв`язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність наслідує долю головної речі, якщо в договорі або в законі не встановлено інше.

36.1. Подібні положення містить стаття 186 ЦК України у чинній редакції, відповідно якої річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

37. Отже, головною визнається та річ, яка сама по собі задовольняє повну потребу особи в її господарській чи побутовій діяльності, а приналежністю вважається та річ, яка робить користування головною річчю більш зручним або ефективним і при цьому самостійно задовольняти потребу особи не може.

38. Статтею 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

38.1. У свою чергу згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

39. Виходячи з правової природи приналежності, вона не може бути самостійним (окремим) об`єктом права власності, а лише слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

40. Керуючись у тому числі висновками проведеної у справі судової експертизи, суди визначили статус Комплексу сакральних споруд як приналежності до споруди Церкви, з чого зробили логічний правовий висновок про те, що право власності на спірне майно набуто Релігійною громадою одночасно з набуттям права власності на Церкву в силу особливої правової природи такого майна та не потребує додаткового підтвердження позивачем. Верховний Суд погоджується із зазначеним висновком судів, який прямо випливає з положень статей 186, 190, 316 ЦК України.

Щодо способу захисту права власності позивача

41. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

41.1. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 Господарського кодексу України.

42. До регламентованих ЦК України способів захисту права власності належать: визнання права власності (стаття 392); витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388); усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391); заборона вчинення дій, які порушують право власності, або вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (стаття 386); визнання незаконним правового акта, що порушує права власника (стаття 393); зобов`язання повернути потерпілому безпідставно набуте майно (статті 1212, 1213) та інші.

43. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

44. Релігійна громада обрала одразу декілька способів захисту свого права власності, серед яких суди попередніх інстанцій обрали задоволення віндикаційного позову, спрямованого до Заповідника та Міністерства.

45. Однак суди не врахували, що судовому захисту в порядку статей 387, 388 ЦК України підлягає право власності на окрему, самостійну річ, якою приналежність не є та не може бути в силу своєї правової природи (стаття 132 ЦК УРСР, стаття 186 ЦК України).

46. Як було наведено вище, сам по собі статус спірного майна, як приналежності, свідчить про автоматичне набуття позивачем, як власником головної речі, права власності на Комплекс сакральних споруд.

47. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.18 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

48. Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що спірне майно, яке є власністю позивача, було зареєстровано за Міністерством на праві державної власності як окремий об`єкт цивільних прав.

49. Позивач та суди помилково вважають, що спірне майно змінило свій статус на об`єкт нерухомого майна самим лише фактом державної реєстрації права власності відповідача-2 на нього, а здійснення державної реєстрації у даному випадку свідчить по заволодіння цим майном Міністерством, як власником, та Заповідником, як балансоутримувачем.

50. У цьому контексті Верховний Суд зазначає, що стаття 2 Закону передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

51. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення як підстави виникнення права власності не має.

52. Таким чином, державна реєстрація визначає лише момент виникнення права власності і є завершальною стадією юридичного складу набуття права власності за наявності юридичних фактів, що вимагаються законом для виникнення права власності.

53. Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.

54. Судами встановлено, що державна реєстрація права власності Міністерства на Комплекс сакральних споруд проведена державним реєстратором на підставі: листа Фонду №10-15-6728 від 04.04.2018 та витягу Фонду з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна від 04.04.2018.

55. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

56. Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

57. Верховний Суд констатує, що указані лист та витяг з Єдиного реєстру об`єктів державної власності, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав Міністерства, не є тими юридичними фактами, які породжують виникнення права державної власності на спірне майно, не змінюють його правового статусу з огляду на встановлення у справі приналежності цього майна до споруди Церкви, яка належить на праві приватної власності позивачу.

57.1. При цьому жодним з відповідачів не надано документів, які б підтверджували, на якій правовій підставі та коли саме спірне майно було включено Фондом до Єдиного реєстру об`єктів державної власності, а єдиний документ, в якому вперше фігурує спірне майно, це рішення Ради від 22.02.2006 №517 про передачу Комплексу сакральних споруд на баланс Заповідника, яке за жодних умов не породжує юридичних наслідків у вигляді переходу права власності на спірне майно до держави.

57.2. Істотною є також і форма державної реєстрації спірного майна за Міністерством: зареєстроване за державою майно становить перелік об`єктів, об`єднаних загальною назвою Комплекс сакральних споруд, проте жоден з об`єктів у цьому переліку не має статусу окремої, самостійної речі. Отже, зареєструвавши право власності на спірне майно саме таким чином, держава в особі уповноважених органів - Фонду та Міністерства погодилась з тим, що жоден з об`єктів, які в сукупності складають Комплекс сакральних споруд, не здатен існувати як окремий об`єкт речових прав. Вказане також свідчить про те, що увесь Комплекс сакральних споруд є приналежністю до єдиного існуючого самостійного об`єкта речових прав - Церкви.

58. У зв`язку з чим здійснення державної реєстрації права власності держави на спірне майно не ґрунтується на первинних документах, які підтверджують набуття права власності на окрему річ, та прямо суперечить нормам законодавства, які виключають набуття права власності на приналежність в інший спосіб, ніж одночасно з набуттям права власності на головну річ. Більше того, частина 4 статті 5 Закону містить пряму заборону здійснення державної реєстрації речових прав окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.

59. Проте, правильно встановивши обставину порушення речових прав позивача на приналежність, суди попередніх інстанцій помилились щодо способу захисту права позивача, задовольнивши його віндикаційну позовну вимогу, яка може бути застосована тільки щодо окремого індивідуально визначеного майна. За обставинами даного спору саме здійснення державної реєстрації прав Міністерства порушує право власності Релігійної громади на Комплекс сакральних споруд, як приналежність, оскільки перешкоджає позивачу у реалізації правомочностей власника цього майна. Отже, право власності позивача підлягає захисту шляхом задоволення спрямованої до Міністерства негаторної позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом скасування державної реєстрації права власності на спірне майно.

60. З огляду на наведені вище обставини, які виключають застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України, Верховний Суд не надає оцінку по суті доводів касаційної скарги в пункті 22 Постанови

61. Також, оскільки державна реєстрація права власності Міністерства здійснена 06.04.2018, то до позовної вимоги, яка підлягає задоволенню, положення законодавства про позовну давність застосуванню не підлягають, а тому відповідні доводи скаржника (пункт 23 Постанови) Верховним Судом не розглядаються як такі, що не мають правового значення для вирішення спору.

62. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваного судових рішень з цієї підстави.

63. Щодо доводів касаційної скарги в пункті 24 Постанови, які охоплюються пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд констатує, що такі доводи по суті зводяться до вимог про переоцінку доказів та вирішення питання про надання переваги одним доказам над іншими з метою примушення суду касаційної інстанції встановити інші обставини справи, що не входить до повноважень Верховного Суду в силу імперативних вимог статті 300 ГПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

64. Оскільки суд першої інстанції правильно визначив статус спірного майна та сформулював порушене право позивача, проте дійшов помилкового висновку щодо способу захисту порушеного права, що не виправив суд апеляційної інстанції, Верховний Суд керуючись повноваженнями, наданими статтею 311 ГПК України, вважає за необхідне мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції змінити, виклавши їх в редакції даної Постанови. З огляду на наведене в пункті 59 Постанови відповідній зміні також підлягає і резолютивна частина рішення суду першої інстанції

65. Водночас доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження під час здійснення касаційного провадження, тому касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо судових витрат

66. З огляду на те, що судом касаційної інстанції не змінено судові рішення в частині остаточного їх висновку по суті позовних вимог, то розподіл судових витрат за розгляд касаційної скарги, відповідно до частини 14 статті 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Міністерства культури та інформаційної політики України залишити без задоволення.

2 . Мотивувальні частини постанови Північного апеляційного господарського суду від 19 січня 2021 року та рішення Господарського суду міста Києва від 25 травня 2020 року у справі № 914/1049/18 змінити, виклавши їх в редакції даної Постанови.

3. Резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 25 травня 2020 року у справі №914/1049/18 змінити, виклавши її пункти 1-7 в наступній редакції:

"1. Позовні вимоги Релігійної організації "Релігійна громада Львівсько - Сокальської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) Перенесення мощей Святителя Миколая у м. Белз Сокальського району Львівської області" до Міністерства культури та інформаційної політики України (Міністерства культури, молоді та спорту України) задовольнити частково.

2. Скасувати державну реєстрацію права державної власності за Міністерством культури України на об`єкт нерухомого майна - Комплекс сакральних споруд урочища Замочок загальною площею 106 м.кв. Опис об`єкта: Комплекс сакральних споруд урочища Замочок. Дзвіниця (Марійська вежа), Відкритий вівтар Святого Валентина, Брама, Мури з Хресною дорогою і каплицями: мури з Хресною дорогою, Східна каплиця, Західна каплиця; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1530091946248 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

3. В задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовити.

4. Стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (Міністерства культури, молоді та спорту України) (01054, м. Київ, вул. І.Франка, 19, ідентифікаційний код 43220275) на користь Релігійної організації "Релігійна громада Львівсько - Сокальської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) Перенесення мощей Святителя Миколая у м. Белз Сокальського району Львівської області" (80062, Львівська обл., Сокальський район, м. Белз, вул. Грушевського, будинок 6Б, ідентифікаційний код 34987253) 1 762 грн. судового збору та 18 840 грн. витрат на проведення експертизи."

4. Пункти 8, 9 резолютивної частини вказаного судового рішення вважати пунктами 5, 6.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.