Постанова

від 10.08.2021 по справі 265/6582/16-ц

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

22-ц/804/1856/21

265/6582/16-ц

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„10" серпня 2021 року місто Маріуполь Донецької області

Єдиний унікальний номер 265/6582/16-ц

Номер провадження 22-ц/804/1856/21

Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого: Зайцевої С.А.

суддів: Пономарьової О.М., Попової С.А.

за участю секретаря: Лазаренко Д.Т.

учасники справи :

позивач - ОСОБА_1

відповідачі - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України

третя особа - Служба безпеки України

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі Донецької області з повідомленням учасників справи апеляційні скарги ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Фісінчук Семен Олександрович, та особи, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Цирі Сергія Миколайовича, на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2021 року головуючого судді Шиян В.В. зі складанням повного тексту судового рішення 07 травня 2021 року по цивільній справі про відшкодування майнової шкоди,-

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа - Служба безпеки України, про відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості.

Позов мотивовано тим, що 24 січня 2015 року в результаті терористичного акту (обстрілу військовою зброєю) на території МКР Східний міста Маріуполя було зруйновано торгівельне приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить їй на праві власності. Того ж дня, комісією уповноважених представників влади було складено акт про пожежу, де вказано, що в результаті вибуху, що стався внаслідок артобстрілу, було знищено крамницю непродовольчих товарів ІНФОРМАЦІЯ_1 за вищевказаною адресою. На теперішній час Управлінням СБУ в Донецькій області проводиться досудове розслідування в рамках кримінального провадження № 22015050000000047 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 258 КК України. В ході розслідування її було залучено в якості потерпілої. Таким чином, в результаті терористичного акту, що стався в період проведення антитерористичної операції, позивач була позбавлена свого майна, а саме нежилого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Тому , на підставі ст. 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом відшкодування шкоди, заподіяної позивачу терористичним актом необхідно провести за рахунок коштів Державного бюджету України, бо обов`язок відшкодувати завдану шкоду в такому випадку покладається на державу. Додавала, що уряд України є найвищим органом у системі виконавчої влади, а розпорядником коштів державного бюджету країни є казначейська служба. Зазначала, що встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, або наявність щодо них обвинувального вироку, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом .

З урахуванням уточнення позовних вимог, після проведення судової оціночно-будівельної експертизи, просила відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений торгівельний об`єкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 888 715 грн, а також судові витрати, пов`язані із проведенням судової оціночно-будівельної експертизи у розмірі 3 000 грн.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2021 року, з урахуванням виправлення описки ухвалами суду від 07 травня 2021 року та 18 червня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 80 000 грн. Стягнуто з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 червня 2021 року доповнено резолютивну частину рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 27 квітня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, третя особа - Служба Безпеки України, третім абзацом відповідно наступного змісту: стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування судових витрат суму 273 грн. Відповідно третій абзац рішення визнано четвертим. В іншій частині резолютивну частину рішення залишено без змін.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Фісінчук С. О., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі , посилаючись на необґрунтованість рішення та порушення норм законодавства.

В обґрунтування доводів скарги, зокрема, посилаючись на практику Верховного Суду у подібних правовідносинах ( від 01.04.2020 № 242/1642/17,від 01.04.2020 № 229/2827/17,від 15.04.2020 № 646/5064/17, від 19.02.2020 № 423/2245/16-ц) , зазначено, що наведені у постановах Верховного Суду підстави для задоволення позовних вимог осіб,а саме :- відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та не відновлення квартири;- відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта квартиру; - нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ;- відсутність об*єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту квартири , також наведені і у позові ОСОБА_1 , та згідно правових позицій Верховного Суду можуть бути підставою для зобов`язання держави відшкодувати шкоду, яка завдана майну особи.

Зауважено, що оцінка вчиненого діяння, як терористичного акту зроблена не апелянтом. Це оцінка самого відповідача - держави України в особі органів державної влади. Положеннями ст. 1 Закону України Про боротьбу з тероризмом передбачено, що терористичним актом є злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 Кримінального кодексу України. Досудове розслідування даного кримінального провадження наразі здійснюється слідчими Служби безпеки України та на сьогодні досудове слідство по вищевказаному кримінальному провадженню ще триває. Вказане свідчить, що всі обставини вчинення терористичного акту на сьогодні слідчими не встановлені, а тому , апелянт вважає, що держава належним чином не виконала свого позитивного процесуального обов`язку з проведення ефективного офіційного розслідування обставин терористичного акту, в результаті якого було знищене його майно.

Щодо порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, зазначено, що загальні підстави відповідальності за завдану шкоду встановлені ст. ст. 22, 1166 ЦК України. Проте, за загальним правилом, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми. Дії невстановлених на цей час осіб, якими було знищено майно позивача, були кваліфіковані державою в особі органів досудового розслідування за ч. 3 ст. 258 КК України, як терористичний акт. З огляду на це, до спірних правовідносин підлягає застосуванню, зокрема, ст. 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом , якою встановлено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто, обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи. На переконання апелянта, посилання в зазначеній статті на те, що шкода має відшкодовуватися відповідно до закону, зовсім не значить, що на додаток до вже існуючого спеціального закону Про боротьбу з тероризмом має бути прийнятий ще один окремий спеціальний закон саме про відшкодування такої шкоди. По-перше, закон Про боротьбу з тероризмом як раз і є тим спеціальним законом, який містить спеціальні правові норми для застосування у правовідносинах, що виникають у сфері боротьби з тероризмом. По-друге, загальні умови відшкодування шкоди встановлені в главі 82 Відшкодування шкоди книги п`ятої ЦК України. Вважають, що вказуючи на відповідно до закону законодавець мав на увазі саме згадані вище положення ЦК України, а не окремий спеціальний закон. Спеціальна норма ст. 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом встановлює, що шкода відшкодовується за рахунок коштів Державного бюджету України. Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, а Законом України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень держава гарантувала виконання рішення суду про стягнення коштів, боржником за яким є державний орган. Комплексне застосування глави 82 ЦК України, закону Про боротьбу з тероризмом та Постанови Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 дає всі підстави для стягнення шкоди. Приймати спеціальний закон про відшкодування шкоди задля реалізації положень іншого спеціального закону немає необхідності. По-третє, розділ IX Прикінцеві положення Закону України Про боротьбу з тероризмом не встановлював для органів державної влади обов`язку розробити окремий законопроект задля реалізації статті 19 цього Закону. В той самий час закон не пов`язує право потерпілого на відшкодування шкоди, заподіяної громадянину терористичним актом, з обов`язковою наявністю обвинувального вироку суду. Верховний Суд у своїй постанові від 25 квітня 2018 року по справі № 227/6023/15-ц звернув увагу на те, що виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом встановлення осіб, які вчинили терористичний акт /які здійснювали терористичну діяльність/, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону. Інші спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди (зокрема, моральної) особам, які постраждали внаслідок терористичних актів і під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на даний час відсутні, що однак, з огляду на принцип верховенства права, не може бути підставою для відмови у здійсненні відшкодування. До того ж забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини ; суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Посилаючись на практику Європейського Суду, зазначено, що передбачене у статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує у позивача легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування шкоди за знищене майно внаслідок терористичного акту, то у такому випадку слід виходити з порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання у право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

В апеляційній скарзі особа, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Циря С. М., просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, посилаючись на неправильне встановлення обставин, що мають значення для справи, неправильне дослідження та оцінку доказів, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів скарги, зокрема, зазначено, що на даний час держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачу було завдано шкоду, жодних рішень уповноважених державних органів, які б свідчили про необ`єктивність і незалежність цього розслідування, судом не встановлено. Тому, висновки суду про порушення державою позитивних зобов`язань у спірних правовідносинах не мають обґрунтованого й об`єктивного підтвердження, є помилковими та не узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постанові від 22 вересня 2020 року по справі № 910/3787/19. Крім того, зазначено, що судом першої інстанції не обґрунтовано, які саме дії або бездіяльність держави в особі Кабінету Міністрів України, виходячи з його повноважень, призвели до порушення права позивача на мирне володіння майном, визначене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вважають, що Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України не є суб`єктом, який порушив права позивача та в матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази протилежного. Тому, визначення відповідачем у справі Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України є необґрунтованим.

Відзив на апеляційну скаргу позивача ,представником Служби безпеки України ,мотивований не згодою з вимогами апеляційної скарги ,вважаючи її безпідставною та такою,що не ґрунтується на положеннях законодавства ,оскільки в апеляційній скарзі позивачем не зазначено жодних доводів, які б свідчили про порушення судом норм матеріального або процесуального права. Просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача повністю.

В письмових поясненнях підтримали доводи апеляційної скарги Кабінету Міністрів України.

Інші учасники судового розгляду правом надання відзиву не скористалися ,що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України,не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 та її представник адвокат Фісінчук С.О. підтримали доводи апеляційної скарги,просили у задоволенні апеляційної скарги представника Кабінету Міністрів України відмовити.

У судовому засіданні апеляційного суду, особа, яка діє від імені Кабінету Міністрів України, Циря С.М. та представник третьої особи Служби безпеки України Мєшалкіна Є.В. підтримали доводи апеляційної скарги,просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача .

У судове засідання апеляційного суду представники Державної казначейської служби України не з`явився, належним чином були повідомлені про дату, час і місце судового засідання шляхом отримання 28 липня 2021 року телефонограми, зареєстрованої в журналі телефонограм № 3.9-13 за № 2148 та шляхом отримання судової повістки, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 5 а.с. 134,136,149).

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду,дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 3 та частин другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом juranovitcuria ( суд знає закони ) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права апеляційний суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нежиле приміщення (торговий павільйон) АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27 березня 2006 року Маріупольською міською радою (т. 1 а.с. 20,21).

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 724450, земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 лютого 2009 року, цільове призначення вказане: для обслуговування магазину продовольчих та непродовольчих товарів та кафетерію (т. 1 а.с. 15).

З акту про пожежу від 25 січня 2015 року, складеного комісією у складі старшого інспектора та інспектора відділення пожежної безпеки 3 державного пожежно- рятувального загону ГУ ДСНС України у Донецькій області, вбачається, що 24 січня 2015 року пожежею повністю знищено крамниця непродовольчих товарів ІНФОРМАЦІЯ_1 , розташована за адресою: АДРЕСА_1. Причина пожежі встановлена: вибух внаслідок артобстрілу (т. 1 а. с. 12).

ОСОБА_1 зверталася до Маріупольської міської ради та Донецької обласної державної адміністрації з приводу відшкодування спричиненої їй 24 січня 2015 року шкоди знищенням належного їй нежитлового приміщення. Проте, у цьому їй було відмовлено з посиланнями на невизначеність законами органу державної влади відповідального за відшкодування шкоди в даному випадку та відсутністю державних програм щодо компенсації втрат, понесених населенням через терористичні акти. Також, заявнику повідомлено, що з резервного фонду було виділено кошти лише для допомоги особам, які отримані ушкодження, а також сім`ям загиблих (т. 1 а.с. 48,49,50).

За даними, які містяться в листі СВ Управління служби безпеки України в Донецької області від 02 березня 2017 року, слідчим відділом УСБУ в Донецькій області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047 від 24 січня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК України. За вказаним провадженням 17 березня 2015 року ОСОБА_1 залучена у якості потерпілої у зв`язку із пошкодженням в результаті вищезазначеного обстрілу належного їй нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . На даний час досудове розслідування у кримінальному упровадженні триває (т.1 а.с.146, 157).

При цьому за відомостями вказаного досудового розслідування було встановлено, що було здійснено артилерійський обстріл мікрорайону Східний Орджонікідзевського району міста Маріуполя 24 січня 2015 року, внаслідок якого 30 осіб загинули, отримали тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості не менш 119 осіб, пошкоджені житлові будинки та нежитлові приміщення, ринки Київський та Денис ( т.1 а.с. 57,147-148).

Згідно листа Головного Слідчого Управління № 5702-р від 03 вересня 2020 року, в рамках кримінального провадження № 22015050000000047, повідомлено про підозру чотирьом громадянам України та восьмі громадянам Росії. Всіх осіб, яким повідомлено про підозру оголошено у розшук, кримінальне провадження зупинено на підставі ст. 280 ч.1 п.3 КПК України (т.4 а.с.150-151).

Згідно договірної ціни на відновлення торгівельного павільйону ФОП ОСОБА_4 станом на 30 березня 2016 року вартість відновлення торгівельного приміщення складає 759 806 грн (т.1 а.с. 22-44).

Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи від 21 березня 2017 року,складеної судовим експертом ОСОБА_5, розмір шкоди завданої ОСОБА_1 , в результаті пошкодження 24 січня 2015 року об`єкта комерційної нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням даних, що зафіксовані у звіті про оцінку ПП Центр експертних послуг від 15 червня 2015 року, та по кошторисному розрахунку ФОП ОСОБА_4 , станом на теперішній час складає 888 715 грн (т. 1 а.с. 159-180).Допитаний в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснив, що об`єктом оцінки був зруйнований об`єкт, який не можливо було оцінити безпосередньо, а тому вирахована вартість втраченого майна.

Частково задовольняючи позов,суд першої інстанції виходив з доведеності факту заподіяння шкоди позивачу в результаті вибуху внаслідок артобстрілу,станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні ,в якому позивач залучена потерпілою через пошкодження її власності триває,та враховуючи відсутність в Україні, саме на час пошкодження майна та на час звернення позивача до суду із позовом, спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд, вважав, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно їх права власності на таке майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Визначаючи розмір такої компенсації, суд, врахував фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням практики ЄСПЛ, дійшов до висновку, що до стягнення підлягає грошова сума у розмірі 80 000 грн.

Апеляційний суд погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції та не приймає до уваги доводи апеляційних скарг , оскільки як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами і надав їм належну оцінку.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована ,зокрема й тим,що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке вона, на її думку, має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивачка зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом .

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі Броньовські проти Польщі , заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

При ухваленні рішення суд першої інстанції виходив із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб очікування було легітимним , воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі Копецький проти Словаччини , заява № 44912/98, пункти 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має легітимне очікування успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного майна, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначала, що шкода завдана внаслідок терористичного акту має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

В даному випадку слід також зауважити, що у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права .

Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі Будченко проти України , заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі Петльований проти України заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. Порядок не поширюється на випадки відшкодування державою шкоди постраждалим від пошкодження торгівельних об*єктів, інших нежитлових будівель і споруд внаслідок терористичного акту (незалежно від того,чи таке пошкодження відбулося під час і на території проведення антитерористичної операції,чи ні ).

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції торгівельний павільйон.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Отже, суд правильно дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 ЗУ Про боротьбу з тероризмом є безпідставними.

Разом з тим ,суд першої інстанції слушно зазначив ,що позивач ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту торгівельного павільйону у розмірі реальної його вартості.

Також позивач посилалася на відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту приміщення; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту майна.

Зазначені доводи позивача ОСОБА_1 суд вважав доведеними й обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі Котов проти Росії , заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutanшення ЄСПЛ у справі Котов проти Росії , пункт 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням автомобіля внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі Доган та інші проти Туреччини , заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі Чірагов та інші проти Вірменії , заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі Саргсян проти Азербайджану , заява № 40167/06, пункти 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року по даній справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Лоїзіду проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, Чірагов та інші проти Вірменії від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, Саргсян проти Азербайджану від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку суд вважає, що коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання мирному користуванню майном заявника . Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини 23.

З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді 24. Це змусило Уряд Туреччини створити Комісію з нерухомого майна (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.

Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи скарги позивача,стосовно того,що саме стаття 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом є спеціальною правовою підставою відповідальності за шкоду,завдану терористичним актом ,оскільки передбачене у статті 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

Обов*язком Верховного Суду є формування практики,заповнення прогалин у законодавстві,дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини .

Тому,суд апеляційної інстанції бере до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права,зроблені Верховним Судом у постанові від 04 вересня 2019 року по даній цивільній справі (п.69).

Вирішуючи питання про наявність легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за пошкоджений об`єкт нежитлової нерухомості, Велика Палата Верховного Суду виходила з відсутності на даний час закону, який би визначав компенсаційний механізм, процедуру виплати відшкодування та чіткі умови, необхідні для висунення майнової вимоги до держави (пункти 30, 32, 34 вказаної постанови ).

Таким чином, оскільки на даний час відсутні умови та відповідний компенсаційний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, то наявні підстави для висновку про те, що стаття 19 вказаного Закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за завдану майнову шкоду. Отже, стаття 19 Закону України Про боротьбу з тероризмом не є підставою для стягнення з Держави України майнової шкоди.

Суд першої інстанції дійшов висновку про порушення державою позитивного обов`язку, у зв`язку з тим, що не було розроблено компенсаційного механізму за втручання у право мирного володіння майном,а відтак, аргументи позивача жодним чином не суперечать прийнятому судом рішенню.

З приводу неврахування судом першої інстанції реального та підтвердженого експертизою збитку завданого позивачу в розмірі 888 715 грн,слід зазначити ,що надані позивачем докази,а саме звіт про оцінку, кошторис та висновок судової оціночно-будівельної експертизи стосуються розміру шкоди, завданої позивачу пошкодженням його нерухомого майна. Разом із цим, суд першої інстанції не встановив підстав для стягнення з держави цієї шкоди, оскільки виходив лише з порушення державою відповідних позитивних обов`язків. Отже, були відсутні підстави для стягнення шкоди у повному розмірі.

Апеляційний суд погоджується з розміром компенсації, яку присудив суд першої інстанції, оскільки вона є оціночним поняттям та при встановленні зазначеного розміру суд першої інстанції врахував наведені позивачем докази, розмір і характер шкоди, що були заподіяні позивачу через невиконання Державою свого обов`язку з захисту його прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Інші доводи сторони позивача не спростовують правильність висновку суду по суті вирішення вказаного позову та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Загалом доводи представника відповідача Кабінету Міністрів України Цирі С.М.,наведені в апеляційній скарзі,є аналогічними доводами,викладеними у відзиві на позовну заяву, та були предметом дослідження й належної оцінки судом першої інстанції.

Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб`єктів боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами, саме Кабінет Міністрів є належним відповідачем.Відповідачем у суді від імені держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби. Підставою для залучення є її повноваження, для безспірного стягнення, у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критеріям обґрунтованості судового рішення, а доводи апеляційних скарг носять характер незгоди із рішенням суду, були предметом обговорення в суді першої інстанції, і правильність висновків суду не спростовують.

Порушень процесуального права, які б були підставою для скасування оскарженого рішення, апеляційним судом також не встановлено.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що судове рішення ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення відносно скасування чи зміни оскарженого рішення, і на висновки суду не впливають, тому в їх задоволенні належить відмовити на підставі статті 375 ЦПК України.

Відповідно до положень частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, а апеляційні скарги - без задоволення, питання про розподіл судових витрат апеляційний суд не вирішує.

Керуючись ст.ст. 374,375,381,382 ЦПК України, апеляційний суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Фісінчук Семен Олександрович - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу особи, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Цирі Сергія Миколайовича - залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2021 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складений 20 серпня 2021 року.

Судді: