ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
і м е н е м У к р а ї н и
29 квітня 2021 року м. Дніпросправа № 160/12287/20
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач),
суддів: Мельника В.В., Чепурнова Д.В.,
за участю секретаря судового засідання Трошиної А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної державної адміністрації на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року
у адміністративній справі № 160/12287/20 за позовом Благодійної організації Благодійний фонд Єврейське майбутнє до Дніпропетровської обласної державної адміністрації та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації, та Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження в частині, -
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року задоволено адміністративний позов Благодійної організації Благодійний фонд Єврейське майбутнє , та визнано протиправним і скасовано розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області у частині включення в Додаток до вказаного розпорядження об`єкту нерухомості, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Виконкомівська, буд.17, охоронний номер 9.
Зазначене рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку відповідачем по справі з підстав його незаконності, необґрунтованості, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи та неправильного застосування судом норм матеріального права, у зв`язку з чим просить скасувати рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог Благодійної організації «Благодійний фонд «Єврейське майбутнє» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 № 158-р «Про затвердження пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області» відмовити в повному обсязі.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач вказує, що розпорядження голови облдержадміністрації від 12.04.1996 № 158-р (далі - Розпорядження № 158-р) приймалось відповідно до наданих йому повноважень та у спосіб передбачений законодавством України, яке діяло на час його прийняття. За твердженням апелянта, спірне у цій справі розпорядження приймалося з метою впорядкування справи обліку, охорони і збереження історико-культурної спадщини Дніпропетровської області та за результатами інвентаризації історичної забудови міста Дніпропетровська у 1989 році, що проведена була Українським спеціальним науково-реставраційним проектним інститутом «Укрпроектреставрація» , який за твердженням апелянта є повноважною особою стосовно складення переліку виявлених пам`яток містобудування та архітектури, до якого також внесене об`єкт нерухомого майна по вул. Виконкомівська, 17 у м. Дніпропетровську як такого, що становить історичну, наукову і художню цінність, оскільки відповідно до Закону УРСР Про охорону та використання пам`ятників історії та культури охорона пам`яток архітектури та містобудування покладалася на центральний спеціально уповноважений державний орган виконавчої влади, діяльність яких спрямовувалась і координувалась за радянських часів Радою Міністрів УРСР, а за незалежної України - Кабінетом Міністрів України, яким саме і підпорядковувався НДІ «Укрпроектреставрація» : у 1989 році - це був Державний Комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва (ст.7), з 1992 року - це був Державний комітет України у справах будівництва і охорони історичного середовища, а з грудня 1997 року - це був Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України (Держбуд України).
Апелянт наголошує на тому, що відповідно до ст.14 Закону України «Основи законодавства України про культуру» від 14.02.1992 № 2117-ХІІ охорону пам`яток історії та культури України, захист історичного середовища, схоронність музейного, бібліотечного і архівного фондів забезпечує Держава в особі її органів влади і управління, якою за твердженням відповідача було визначено місцеву державну адміністрацію, як правонаступника виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів щодо прийнятих ними рішень, взятих зобов`язань та покладених на них законодавством обов`язків у тій їх частині, що не суперечить Закону України «Про Представника Президента України» та Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» , оскільки відповідно до пунктів 2 та 3 Указу Президента України від 14.04.1992 № 252, представникам Президента України було доручено утворити на базі виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів, їх відділів, управлінь та інших структурних підрозділів державні адміністрації областей, міст Києва і Севастополя, районів, районів міста Києва та припинити у зв`язку з цим діяльність виконавчих комітетів.
На підтвердження своїх доводів про неправильне застосування судом норм матеріального права, відповідач вказує на пункт 18 Указу Президента України від 21.08.1995 № 760/95 «Про Положення про обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію та Положення про районну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію» , яким визначено покладені на Державну адміністрацію завдання для виконання повноважень, зокрема, стосовно організації та контролю відповідно до законодавства про охорону, реставрацію та використання пам`яток архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та історико-культурних ландшафтів. При цьому, апелянт звертає увагу на положення Закону України «Про місцеві державні адміністрації» , яким визначено організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій, саме які згідно ст.16 цього Закону діючи в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль, зокрема, за охороною пам`яток історії та культури, збереженням житлового фонду, а голови місцевих державних адміністрацій очолюючи відповідні місцеві державні адміністрації, здійснюють керівництво їх діяльністю, несуть відповідальність за виконання покладених на місцеві державні адміністрації завдань і за здійснення ними своїх повноважень (п.1 ч.1 ст.39 Закону), а також видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством (ч.1 ст.41 Закону), що у сукупності за твердженням апелянта свідчить про правомірність Розпорядження від 12.04.1996 року № 158-р «Про затвердження пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області» в частині включення до Переліку об`єктів культурної спадщини об`єкту нерухомого майна по вул. Виконкомівська, 17. Вважає, що Головою облдержадміністрації оскаржуване Розпорядження було прийнято відповідно до повноважень та у спосіб передбачений законодавством України яке діяло на час його прийняття, і відповідно, свідчить про незаконність рішення суду першої інстанції у цій справі.
Посилаючись на невідповідності висновків суду фактичним обставинам та на необґрунтованість рішення суду першої інстанції, апелянт вказує про безпідставне врахування судом доводів позивача стосовно не занесення об`єкту нерухомості по вул. Виконкомівська 17 до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та наголошує, що відповідно до ст.1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» пам`яткою культурної спадщини вважається не тільки занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України об`єкт культурної спадщини, а також і об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Також апелянт акцентує увагу на невірному та однобічному тлумаченні судом норм законодавства, які регулюють сферу спірних відносин, оскільки на його думку у спірному випадку відсутні підстави для обстеження (дослідження) уповноваженими органами об`єкта нерухомості по вул. Виконкомівська, 17 м. Дніпро з метою визначення його культурної цінності, також як і відсутні підстави для складання облікової документації після прийняття Закону України «Про охорону культурної спадщини» і для занесення вказаної будівлі у встановленому порядку відповідним органом до Переліку об`єктів культурної спадщини і до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, оскільки Законом України «Про охорону культурної спадщини» передбачається тільки складання облікової документації на об`єкти культурної спадщини для подальшого занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, але не передбачено повторне обстеження і включення об`єктів культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини, що передує їх занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.
Окремо, апелянт звертає увагу апеляційного на те, що у цій справі суд першої інстанції вийшов за межі предмету дослідження, і без наявності експертної оцінки зазначив у своєму рішенні про незадовільний стан будівлі по вул. Виконкомівська 17 у місті Дніпро, вказавши «Нежитлова напівзруйнована будівля» , чим нівелював її історичне та культурне значення для міста Дніпро, адже за таким прикладом можна знецінити значну більшості пам`яток культури та архітектури світу.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції вирішив спір у цій справі просто погодившись з особистою думкою позивача щодо відсутності правових підстав вважати вказаний об`єкт нерухомості таким, що належить до об`єкта культурної спадщини чи є пам`яткою культурної спадщини, хоча позивачем на підтвердження зазначеного не надано відповідних належних та допустимих доказів, а самі по собі твердження позивача про те, що будівля по вул. Виконкомівська, 17, не належить до включення до Переліку об`єктів культурної спадщини, самі по собі не спростовують належності даного об`єкту до культурної спадщини місцевого значення як пам`ятники архітектури (приналежність об`єкту до пам`яток архітектури визначено ще в 1988 році спеціальним науково-реставраційним проектним інститутом «Укрпроектреставрація» ). Вважає оскарження позивачем нормативно-правового акту (Розпорядження № 158-р) є прикладом формально-юридичного підходу у методології юридичного дослідження та має на меті використання, тлумачення масиву законодавчих актів задля можливого скасування правильних за своєю суттю рішень органів влади з формальних підстав.
За вказаних у попередньому абзаці обставин, апелянт вважає доречним застосування до спірних правовідносин окремої думки судді Верховного Суду Яна Берназюка від 25.04.2018 по справі № 826/5575/17 стосовно «Принципу належного виконання повноважень суб`єктом влади» , який є вторинним по відношенню «принципу чистоти процедури» в діяльності суб`єкта владних повноважень. Також акцентує увагу, що обмеження встановленням факту процедурного порушення під час прийняття рішення призводить тільки до «правовий пуризм» , поняття якого було введено в правовий обіг Європейським судом з прав людини у рішенні по справі «Сутяжник проти Росії» (№ 8269/02), де ЄСПЛ зробив висновок про не можливість скасування правильного по суті судового рішення та відступлення від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму, оскільки судове рішення може бути скасоване лише з метою виправлення істотної судової помилки . Наведене, за твердженням апелянта свідчить, що не дотримання чи порушення процесуальних норм повинно бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за умови, якщо останнє за своєю суттю є необґрунтованим та/або незаконним й підлягало би скасуванню чи зміні навіть за відсутності вказаної підстави. Тобто, апелянт вважає, що процедурні помилки не зумовлюють скасування правильного по суті рішення суб`єкту владних повноважень, наголошуючи на неможливості національного та культурного відродження української держави без збереження та вивчення її історико-культурної спадщини, на світовий досвід культурної самоідентифікації нації, а також на важливості розуміння в умовах ринкових відносин про речі, які не можна та не потрібно продавати-купувати, бо вони є частиною національної культури, що без захисту на сьогодні безперервно знищуються.
Вищевикладені обставини у сукупності, відповідач вважає підтвердженням не належного дослідження судом першої інстанції питання законодавчого регулювання та ситуації з приводу виявлення і обліку об`єктів культурної та історичної спадщини, що мало місце на час прийняття оскаржуваного Розпорядження голови облдержадміністрації, чим порушено принципи всебічності та повноти розгляду справи і є підставою для скасування рішення суду у цій справі.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач посилається на необґрунтованість доводів апелянта, які на його думку не підлягають задоволенню, оскільки аргументація відповідача про проведення Українським спеціалізованим науково-дослідним інститутом Укрпроектреставрація у 90-х роках XX ст. інвентаризації історичної забудови та паспортизація пам`яток архітектури та містобудування Дніпропетровської області, та про підпорядкування НДІ Укрпроектреставрація спеціально уповноваженому органу в сфері охорони культурної спадщини (Держбуду) - не могло слугувати підставою для складання та затвердження Розпорядженням Голови облдержадміністрації Переліку виявлених пам`яток містобудування та архітектури, до якого було внесене також об`єкт нерухомого майна по вул. Виконкомівській, 17, як такий, що становить історичну, наукову і культурну цінність, оскільки вказаний заклад НДІ Укрпроектреставрація не був визначений законодавством як орган, уповноважений складати переліки виявлених пам`яток історії та культури, а відповідач по справі не спростував доводи позивача в цій частині та не надав жодних належних і допустимих, в розумінні ст.77 КАС України, доказів на підтвердження викладених в апеляційній скарзі аргументів.
Обґрунтування відповідачем доводів апеляційної скарги з посиланням на положення п.п.2, 3 Указу Президента України від 14.04.1992 р. №252, п.18 Указу Президента України від 21.08.1995 р. №760/95 Про Положення про обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію та Положення про районну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію , позивач вважає такими, що суперечать чинним, на час видання розпорядження, вимогам законодавства, зокрема, ст.8 Закону України Про охорону і використання пам`яток історії та культури , яка більш ніж чітко та лаконічно визначає суб`єкта на який покладено обов`язок виявлення, обліку, охорони і використання пам`яток, а саме, відповідно якої саме виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів у межах прав, наданих законом, забезпечують виявлення, облік, охорону і використання пам`яток історії та культури, що знаходяться на території Ради, залучають громадськість до проведення заходів по охороні, використанню і пропаганді цих пам`яток, організують шефство підприємств, установ, організацій над ними, забезпечують додержання законодавства про охорону і використання пам`яток історії та культури . Вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню саме зазначена норма Закону (ст.8), яка має пріоритетне значення над підзаконним актом - Указом Президента України від 21.08.1995 р. №760/95 (п.п. і , розділу 1 п.18), на який посилається відповідач у своїй апеляційній скарзі, що в свою чергу в повній мірі доводить вірність висновків суду першої інстанції прийняття Розпорядження в його спірній частині, за відсутності у відповідача повноважень на його прийняття, а також не у спосіб, що передбачений, чинним, на час його прийняття, законодавством України, та свідчить про його незаконність.
Крім того, у відзиві позивача на апеляційну скаргу, звертається увага колегії судів на те, що порядок та процедура та порядок віднесення пам`яток історії та культури до категорії пам`яток загальносоюзного, республіканського чи місцевого значення, внесення об`єктів у Переліки пам`яток історії та культури і виключення з них, також як і затвердження Переліку пам`яток історії та культури республіканського та місцевого значення, на той період було врегульовано спеціальним Законом України Про охорону і використання пам`яток історії та культури , який приймався саме з метою організації обліку і охорони пам`яток історії та культури, був чинний, жодних змін до нього не вносилось, а визначений ним порядок послідовності дій був обов`язковий для виконання усіма суб`єктами на всій території держави. При цьому, позивач наголошує на тому, що затвердження Переліків пам`яток історії та культури місцевого значення було віднесено законом саме до повноважень виконавчих комітетів обласних, місцевих (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів (стаття 17), якими також встановлювалися зони їх охорони (стаття 29), та вирішувалися інші питання в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, віднесених до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР.
Стосовно тверджень відповідача, що він є правонаступником виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів щодо прийнятих ними рішень, взятих зобов`язань та покладених на них законодавством обов`язків у тій частині, яка не суперечить, зокрема, вимогам Закону України Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування , на думку позивача є помилковим розумінням визначених Законом України Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування повноважень виконавчих комітетів міської Ради народних депутатів, оскільки: п.5 ст. 36 зазначеного закону було прописано, що виконавчий комітет вносить пропозиції до відповідних органів про оголошення природних та інших об`єктів, що являють собою екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам`ятки природи, історії або культури, які охороняються законом; а п.5 ст. 39 цього ж Закону було встановлено, що виконавчий комітет здійснює охорону і організовує використання пам`яток історії та культури, переданих до відання місцевого самоврядування.
Позивач вважає невірним твердження відповідача в апеляційній скарзі в частині правонаступництва та в частині повноважень Голови облдержадміністрації, оскільки чинними на час виникнення спірних правовідносин Законів України Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування та Про охорону і використання пам`яток історії та культури , повноваження по затвердженню переліків пам`яток історії та культури місцевого значення було віднесено саме до повноважень виконавчих комітетів обласних, місцевих (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів, а внесення об`єктів у перелік пам`яток історії та культури і виключення з них, проводилося за поданням спеціально уповноважених органів охорони пам`яток історії та культури, що свідчить про правильність висновків суду першої інстанції у цій справі стосовно відсутності у відповідача визначених законодавством повноважень на винесення розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158 Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області у частині включення в додаток до вказаного розпорядження об`єкту нерухомості, що розташований за адресою: м.Дніпро, вул. Виконкомівська, 17, охоронний номер 9, а також підтверджує порушення відповідачем визначеної Законом України Про охорону і використання пам`яток історії та культури процедури затвердження переліків пам`яток історії та культури місцевого значення.
На спростування невірного сприйняття відповідачем посилання суду першої інстанції в описової частини рішенні на незадовільний стан будівлі, що на думку апелянта без експертної оцінки цим нівелюється історичне та культурне значення для міста об`єкту нерухомості по вул. Виконкомівській 17, позивач вказує, що в дійсності суд тільки лише констатує та цитує договір купівлі-продажу нерухомого майна від 24.06.2020 р. стосовно купівлі позивачем розташованого на вулиці Виконкомівській, 17 в м.Дніпро житлового будинку напівзруйнованого.
Стосовно посилань апелянта про відсутність у відповідача обов`язку щодо обстеження, включення об`єкту до Реєстру, та про відсутність необхідності складання відповідної облікової документації спростовується положеннями пунктів 3.3, 9, 10, 15, 16, 20 Інструкції про порядок обліку, забезпечення схоронності, утримання, використання та реставрації нерухомих пам`яток історії та культури, затвердженої наказом Міністерства культури СРСР від 13.05.1986 року №203, і Додатком 1 до вказаної Інструкції, якими на час вчинення оскаржуваного розпорядження законодавством було регламентовано чітку і послідовну процедуру включення об`єкту до державного переліку нерухомих пам`яток історії та культури, яка складається з обов`язкових етапів (1) виявлення пам`ятки; 2) визначення її історичної, наукової, художньої або іншої культурної цінності; 3) фіксація та вивчення; 4) складання повного переліку державної облікової документації (в тому числі, облікових карток, паспортів, карток негативних та обмірних фондів, актів технічного стану пам`яток, інвентарних описів цінних фрагментів фасадів та інтер`єрів пам`яток, карт-схем розташування пам`яток, історико-архітектурних опорних планів, планів зон охорони, фото документації, обмірних креслень, графічних замальовок, наукових звітів про проведення дослідних і ремонтно-реставраційних робіт на пам`ятках, тощо), виключно при складанні якої визначалась приналежність нерухомої пам`ятки історії та культури до відповідного виду та категорії; 5) включення об`єкту у відповідний державний перелік нерухомих пам`яток історії та культури в залежності від виду та категорії охорони пам`ятки), дотримання яких у сукупності було єдиною та необхідною правовою підставою для взяття об`єкту на державний облік та включення його до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури".
За наведених обставин у їх сукупності, а також з огляду на відсутність будь-яких документів, які б підтверджували факт фіксації та визначення історичної, наукової, художньої або іншої культурної цінності об`єкту нерухомості за адресом: м. Дніпро, вул. Виконкомівська, 17, та не надання відповідачем суду жодного доказу на підтвердження складання по цьому об`єкту передбаченої законодавством облікової документації, яка повинна включати повний перелік наведених у попередньому абзаці документів, позивач вважає доведеним факт не дотримання відповідачем процедур передбачених діючим до набрання чинності Законом України Про охорону культурної спадщини законодавством, і вказує про відсутність правових підстав визнавати об`єкт вул. Виконкомівська, 17 у м. Дніпро пам`яткою культурної спадщини відповідно до Закону України Про охорону культурної спадщини , що відповідно підтверджує правильність висновків суду першої інстанції у цій справі в тій частині, що після набрання чинності Законом України Про охорону культурної спадщини , уповноваженими органами не складалась передбачена законодавством облікова документація на об`єкт нерухомості, що розташований за адресою: м. Дніпро. вул. Виконкомівська, 17, не проводилось його обстеження (дослідження) з метою визначення культурної цінності цього об`єкту, також цей об`єкт після прийняття Закону України Про охорону культурної спадщини не заносився у встановленому порядку відповідним органом охорони культурної спадщини ні до Переліку об`єктів культурної спадщини, ні до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.
Позивач вважає, що судом першої інстанції повно з`ясовано обставини, що мали значення для даної справи, та правильно застосовано норми матеріального права, а отже, судом ухвалено законне та обґрунтоване рішення у цій справі, а відповідач не спростував обставини встановлені під час розгляду справи судом першої інстанції, та не долучив жодного доказу, який би підтверджував безпідставність вимог позивача та незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Залучені до участі у цій справі треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради - не скористалися своїм правом надати письмовий відзив на апеляційну скаргу відповідача, що не перешкоджає розгляду даної апеляційної скарги, тим більш, що представники третіх осіб присутні в судовому засіданні апеляційної інстанції та використали своє право надання пояснень стосовно апеляційної скарги відповідача на рішення суду першої інстанції у цій справі та стосовно відзиву позивача на апеляційну скаргу.
Крім того, в судових засіданнях 15, 22 та 29 квітня 2021 року колегією суддів обговорювалися подані Дніпропетровською обласною прокуратурою до апеляційного суду:
- заява про надання можливості представнику обласної прокуратури ознайомитись з матеріалами справи № 160/12287/20 з правом фотокопіювання (вх.№21593/21 від 18.02.2021), в обґрунтування якої заявником зазначено, що скасування рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області в частині включення до Переліку нерухомого майна, що розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Виконкомівська, буд. 17, охоронний номер 9, порушує інтереси держави. При цьому, заявник мотивуючи своє право ознайомитись з матеріалами справи з правом фотокопіювання посилається на зміст: ст.131-1 Конституції України стосовно покладення на прокуратуру представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом; ч.3 ст.23 Закону України Про прокуратуру стосовно здійснення прокурором представництва в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу; ч.ч.3, 4 ст.53 КАС України щодо права прокурора вступити у визначених законом випадках та за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про виключними обставинами, а при зверненні до суду в інтересах держави, обґрунтувати в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, із зазначенням органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; ст.1 Закону України Про охорону культурної спадщини і преамбули цього ж Закону, в яких наведено визначення культурної спадщини , нерухомого об`єкту культурної спадщини , які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою, а охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування; а також ч.5 ст.54 КАС України яка надає право прокурору, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення за нововиявленими або виключними обставинами, вступу в розгляд справи за позовом (заявою) іншої особи - ознайомлюватися з матеріалами справи в адміністративному суді та робити їх копії.
- та заява від 15.04.2021 року про вступ у справу прокурора в порядку ст.53 КАСУ з метою захисту інтересів держави в особі Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради - в обґрунтування якої, заявник зазначає, що: скасування розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області в частині включення до Переліку нерухомого майна, що розташоване за адресою: м. Дніпро, вул.Виконкомівська, буд. 17, охоронний номер 9 - порушує інтереси держави; інтереси держави мали б захищати Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської області, а також Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради, проте останнє не було залучено до участі у даній справі, що на думку заявника позбавило можливості вказаний орган місцевого самоврядування вжити заходів з метою захисту інтересів держави, які віднесені законом до його компетенції; прокуратурою направлялися на адреси Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради та Дніпропетровської обласної адміністрації листи з повідомленням про винесення Дніпропетровським окружним адміністративним судом рішення від 21.01.2021 р. у даній справі, на що у відповідь Управління повідомило про невиконання БО БФ Єврейське майбутнє вимог ст.23 Закону Про охорону культурної спадщини щодо укладання охоронного договору, що стало підставою для притягнення його до адміністративної відповідальності за ст.44 вказаного Закону, а Дніпропетровська обласна державна адміністрація в свою чергу, надала формальну відповідь, з якої не вбачається, які саме заходи вжито Управлінням культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації з метою захисту інтересів держави. З наведених обставин, прокуратура зробила висновок про те, що зазначеними органами не вжито заходів для оскарження рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.01.2021 р. у справі №160/12287/20, що свідчить про їх бездіяльність; а рішення суду першої інстанції у цій справі має значний суспільний резонанс та обурення жителів м. Дніпро - що у сукупності на думку прокурора є підставою для його вступу у справу з метою захисту інтересів держави в особі Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради.
Позивачем подано письмове заперечення проти задоволення заяви прокурора про його вступ у справу на стадії апеляційного перегляду судового рішення, в якому вказується на особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, що деталізовано в процесуальних кодексах та Законі України Про прокуратуру , та полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, які повинні самостійно звертатися до суду. Вказує, що такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.
Позивач заперечуючи проти вступу прокурора до участі у справі акцентує увагу на тому, що у судовій практиці сформульована правова позиція, відповідно до якої прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. До того ж, прокурор під час звернення до суду зобов`язаний обґрунтувати та надати належні докази наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, що є обов`язковою умовою для виникнення у прокурора права на звернення до суду. При цьому, для встановлення наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в судах, у кожному конкретному випадку суди перевіряють доводи всіх сторін щодо наявності чи відсутності підстав для такого представництва.
При цьому, позивач наголошує на тому, що Великою Палатою Верховного Суду сформульовано вже ряд правових висновків щодо застосування ст.23 Закону України Про прокуратуру під час визначення судами наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді: 1) таке право виникає у разі наявності органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, за умови, якщо таким органом не вживаються заходи для належної реалізації своїх повноважень або вживаються не у повній мірі (такий орган не звертається до суду з відповідним позовом, не застосовує свої владні повноваження для самостійного вирішення спірної ситуації, ухиляється від сплати судового збору тощо); 2) прокурор у позовній заяві, апеляційній чи касаційній скарзі має обґрунтувати наявність підстав для звернення до суду, однак незгода суду з наведеним у позовній заяві обґрунтуванням прокурора, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду; 3) якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу.
Також позивач наголошує на сталій практиці Верховного Суду стосовно оціночного поняття державний інтерес , що охоплює широке і чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються однозначній класифікації, і тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом, апеляційною або касаційною скаргою, саме тому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 висловлено правові позиції стосовно правильного розуміння бездіяльності компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) та наведено алгоритм дій прокурора, а також уточнено висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, а також відступлене від висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, в постанові Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18, в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 909/569/18, та в постанові Верховного Суду від 07 грудня 2018 у справі № 924/1256/17.
Вказуючи на обов`язок судів враховувати висловлену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 правову позицію, позивач акцентує увагу на умовах представництва прокурора в суді інтересів держави: компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк; невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, чи після отримання повідомлення, саме і має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу; а прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу, і якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва; але якщо з відповіді повноважного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. При цьому, позивач наголошує, що суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність перелічених вище підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, подана прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу позовна заява повинна бути залишена без розгляду.
З огляду на зазначене, позивач також акцентує увагу судової колегії на тому, що прокурор з невідомих причин не вчинив дій направлених на вступ у справу на стадії першої інстанції, хоча був обізнаний про її існування, а звертаючись до апеляційного суду взагалі не обґрунтував необхідність представництва інтересів держави в суді у цій справі. Більш того, прокурор неправильно розуміючи предмет спору у цій справі, аргументує свою вимогу про вступ у справу виходячи з того, що спір у даній справі стосується виключення з переліку пам`яток місцевого значення унікальної споруди культурного надбання українського народу, повноваження по захисту та охороні якої покладено на Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради, але останнє взагалі не залучено до участі у даній справі, що позбавило можливості вказаний орган місцевого самоврядування вжити заходів з метою захисту інтересів держави. Разом з тим, в дійсності, предметом спору у даній справі є визнання протиправним та скасування розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 р. №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області у частині включення в додаток до вказаного розпорядження об`єкту нерухомості, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул.Виконкомівська, 17, а не виключення з переліку пам`яток місцевого значення об`єкту нерухомості, що є абсолютно різними позовними вимогами. Отже, предмет спору у даній справі, свідчить про те, що належним відповідачем у даній справі є суб`єкт владних повноважень, який виніс оскаржуване розпорядження, а саме Дніпропетровська обласна державна адміністрація, адже предметом доказування є законність та обґрунтованість прийнятого останнім розпорядження щодо об`єкту нерухомості, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул.Виконкомівська, 17, який є власністю позивача, придбаний в липні місяці 2020 року за договором купівлі-продажу як напівзруйнований житловий будинок. Оскільки право власності відповідно до норм Конституції України є непорушним та не є предметом спору у даній справі, а у цій справі оскаржується до суду тільки неправомірність спірного розпорядження в частині внесення об`єкту нерухомості за адресою: м. Дніпро, вул.Виконкомівська, 17 до Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення, позивач переконаний, що належним відповідачем у цій справі є саме Дніпропетровська обласна державна адміністрація, а твердження прокурора про необхідність залучення стороною у справі Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради, є лише суб`єктивною думкою заявника, не доведеною і небунтованою належним чином, оскільки оскаржуване розпорядження не виносилося Управлінням міськради, його права та інтереси ніяким чином не зачіпаються, і до його компетенції не входить предмет доказування у даній справі. Вказує про безпідставність посилання прокурора у даному випадку на винесення Управлінням міськради постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за начебто не вжиття заходів щодо підписання охоронного договору, оскільки вказана постанова є предметом спору у іншій справі, що перебуває в провадженні Дніпропетровського окружного адміністративного суду за позовом Благодійної організації Благодійний фонд Єврейське майбутнє , яким у листуванні з Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради повідомлялося про розгляд в суді спору з приводу правомірності Розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області у частині включення в Додаток до вказаного розпорядження об`єкту нерухомості, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Виконкомівська, буд.17, охоронний номер 9, з зазначенням одночасно про те, що вже за результатом розгляду даної справи, позивач обов`язково вчинить дії направлені на законне врегулювання даного питання.
Заслухавши думку учасників по справі з приводу задоволення вищезазначених заяв прокурора, обговоривши наведені прокурором доводи, як підтримані відповідачем та третіми особами по справі, та заперечення позивача, а також виходячи з положень ст.131-1 Конституції України, ст.23 Закону Про прокуратуру та ст.53 і ст.54 КАСУ, на які саме і посилався заявник, але без розуміння змісту цих норм та без врахування фактичних обставин виниклих у цій справі спірних правовідносин, судова колегія протокольно в судових засіданнях ухвалила про відмову у задоволені заяви прокурора про надання можливості представнику обласної прокуратури ознайомитись з матеріалами справи № 160/12287/20 з правом фотокопіювання, та заяви про вступ у справу прокурора в порядку ст.53 КАСУ з метою захисту інтересів держави в особі Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради, виходячи з нижченаведеного.
Відмовляючи прокурору у задоволені поданих ним до апеляційної інстанції заяв, судова колегія виходить з предмету спору у цій справі та положень Конституції України і Закону Про прокуратуру , а також враховує позицію Європейського суду з прав людини, який зазвичай уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора в судовому провадженні та вирішує, наскільки участь прокурора в розгляді справи відповідає принципу рівності сторін, вивчаючи кожний випадок окремо, у зв`язку з чим наголошує на відсутності у даному спірному випадку правових підстав як для надання можливості представнику обласної прокуратури ознайомитись з матеріалами справи № 160/12287/20 з правом їх фотокопіювання, так і для вступу прокурора у справу в порядку ст.53 КАСУ, якою в частині третій та четвертій чітко прописано, що тільки у визначених законом випадках прокурор: 1) звертається до суду з позовною заявою; 2) бере участь у розгляді справ за його позовами; 3) вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті; 4) та подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
При цьому, обґрунтовуючи підстави звернення до суду та необхідність захисту інтересів держави саме прокурором, останній зобов`язаний звертати увагу на значне звуження законодавцем повноважень прокурора щодо представництва в суді, що діє згідно із новою редакцією Закону Про прокуратуру , прийнятого саме з метою наближення до міжнародних стандартів та чинного з 15.07.2015, у ст.2 якого чітко визначені покладені на прокуратуру функції: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України; 3) нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) та нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Оскільки у ч.3 ст.2 Закону Про прокуратуру прописано, що на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України, а статтею 131-1 Конституції України визначено здійснення прокуратурою лише: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організації і процесуального керівництва досудового розслідування, і вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, та нагляд за негласними і іншими слідчими та розшуковими діями органів правопорядку; 3) а також представництво прокурором інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом - прокурор звертаючись до апеляційного суду з відповідними заявами у цій справі, повинен був перш за все керуватися положеннями Закону України Про прокуратуру , зокрема, приписами ст.23 цього Закону, та відповідно, повинен був розуміти, що:
- згідно абз.2 ч.4 ст.23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Відповідно, до моменту підтвердження апеляційним судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в особі Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради, прокурор не може користуватися процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу, в тому числі, у прокурора немає правових підстав для ознайомлення з матеріалами справи № 160/12287/20 і їх фотокопіювання, що й стало підставою для відмови у задоволені вказаної заяви прокурора;
- у Законі України Про прокуратуру закріплено вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді у некримінальних провадженнях. Таке представництво відповідно до ч.3 ст.23 цього Закону здійснюється лише у випадках порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо: 1) захист інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, 2)відсутній компетентний орган. І вказане є «виключними випадками» для прокурора, який у кожному такому випадку повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду (що може бути тільки: усвідомлена пасивна поведінка уповноваженого суб`єкта владних повноважень, який розуміючи порушення інтересів держави та маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається; або здійснення захисту інтересів держави неналежним чином внаслідок обрання способу захисту не ефективним здійсненням процесуальних прав позивача; чи відсутність відповідного органу;
- саме за наведених у попередньому абзаці обставин, прокурор згідно з ч.4 ст.23 Закону України Про прокуратуру має обґрунтувати суду наявність підстав для представництва інтересів держави, а суд в свою чергу має обов`язок перевірити підстави та умови такого звернення прокурора, які чітко регламентовані законодавцем та не можуть тлумачитись розширено ні судом ні прокурором, оскільки у протилежному випадку це суперечитиме конституційному принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом та принципу змагальності сторін;
Отже, судова колегія звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор, який виконує лише субсидіарну роль, тобто, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Відповідно, у спірних правовідносинах, судова колегія не може визнати прокурора альтернативним суб`єктом звернення до суду, який не має належних правових підстав для представництва у цій справі, хоча і бажає захищати інтереси держави поряд з Управлінням культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації (залученого до участі у справі третьою особою судом першої інстанції) та замість Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради (в залученні якого до участі судом першої інстанції було відмовлено з тих підстав, що предметом спору у цій справі є питання правомірності оскаржуваного позивачем розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р, а не будь-яких інших питань, пов`язаних з охороною і використанням пам`яток історії та культури чи виключенням об`єкту нерухомості з пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення).
Недоречними у даному випадку судова колегія також визнає посилання прокурора на положення ст.53 та ст.54 КАСУ, аналіз яких у взаємозв`язку з приписами ст.23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах (в тому числі при апеляційному чи касаційного оскарженні судових рішень) стає можливою тільки за умови належного та достатнього обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу, і такий підхід колегії суддів до питання допуску прокурора до участі у справі, повністю узгоджується з неодноразово висловленою Верховним Судом правовою позицією, відступати від якої судова колегія не вбачає підстав.
Підсумовуючи вищевикладене, та з огляду на предмет спору і положення ст.28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» , за змістом якої саме Дніпропетровська обласна державна адміністрація є належною особою, що здійснює захист інтересів держави у цій справі, і покладені на неї повноваження виконуються державною адміністрацією у спосіб, передбачений Конституцією, законами України, та положеннями КАСУ - судова колегія визнає не доведеною прокурором необхідність захисту інтересів держави у цій справі та не знаходить підстав для задоволення заяви Дніпропетровської обласної прокуратури про вступ у дану справу в порядку ст.53 КАСУ на стадії апеляційного провадження з метою захисту інтересів держави в особі Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації, яку залучено до участі у справі третьою особою і представник якої приймає участь у справі та належно виконує обов`язки учасника по справі, та в особі Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпропетровської міської ради, інтереси якої не порушуються з урахуванням предмету спору у цій справі.
Заслухавши пояснення представників сторін по справі, обговоривши доводи апеляційної скарги відповідача та поданих на неї відзивів, а також перевіривши за матеріалами справи повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин спірних правовідносин та правильність застосування до них норм матеріального і процесуального права, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги Дніпропетровської обласної державної адміністрації, виходячи з нижченаведеного.
Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області (а.с.45) затверджено Перелік пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області, до якого серед інших був включений об`єкт нерухомості у м. Дніпрі, за адресом, найменування пам`ятки та дату спорудження: вул. Виконкомівська, 17, Прибутковий будинок, дата спорудження кін.1880-х-поч.1890-х рр., охоронний номер пам`ятки 9 (а.с.46-47).
Як вбачається з матеріалів адміністративної справи, об`єкт напівзруйнованої будівлі по вул. Виконкомівська, буд.17 у м. Дніпро, розташований на земельній ділянці площею 0,134 га з кадастровим номером 1210100000:02:381:0073, та належить на праві власності Благодійній організації Благодійний фонд Єврейське майбутнє на підставі укладеного між позивачем та ТОВ Надлан-33 нотаріально посвідченого Договору купівлі-продажу від 24.06.2020 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1514 (а.с.12-13), що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24.06.2020 року № 213809747 (а.с.11). Із самого змісту укладеного між позивачем і ТОВ Надлан-33 нотаріально посвідченого Договору купівлі-продажу від 24.06.2020 року № 1514, не встановлено жодного згадування про присвоєння будівлі № 17 по вул. Виконкомівській у м. Дніпро статусу пам`ятки культурної спадщини , чи охоронного номеру, або перебування цього об`єкту з 12.04.1996 року до теперішнього часу під охороною відповідного органу.
Апеляційним судом при здійсненні перегляду рішення суду першої інстанції у цій справі з`ясовано, що спір у цій адміністративній справі ініційовано позивачем з метою перевірки правомірності винесеного Головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації Розпорядження №158-р від 12.04.1996 року, про існування якого позивачу стало відомо у процесі оформлення користування земельною ділянкою з кадастровим номером 1210100000:02:381:0073, на якій розташовано придбана позивачем у приватну власність напівзруйнована будівля, що стало підставою направлення позивачем в особі адвоката запитів до Державного архіву Дніпропетровської області, до Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації, до Управління культури, національностей і релігій Дніпровської міської ради (а.с.14-16, 22-24, 369, 40-41), у відповідь на які:
- листом Державного архіву Дніпропетровської області та до Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації № 1244/0/161-20 від 20.07.2020 (а.с.20) було повідомлено про необхідність звернення до архівної установи;
- листом Управління культури, національностей і релігій Дніпровської міської ради № 8/7-19 від 13.07.2020 року (а.с.28-30) було повідомлено про те, що до науково-проектної документації Історико-архітектурний опорний план. Визначення меж, режимів використання, режимів регулювання забудови історичних ареалів м. Дніпра , затвердженої рішенням Дніпровської міськради від 25.03.2020 № 108/55, не додавалося облікової інформації на пам`ятки архітектури, і відповідно, в розпорядженні Управління відсутня інформація щодо будівлі 17 по вул. Виконкомівській м. Дніпро, та складена до 12.04.1996 року документація на вказану будівлю, як пам`ятку архітектури місцевого значення Доходний будинок з охоронним номером 9 . Одночасно, до переліку запитуваної інформації було додано викопіювання з історико-архітектурного опорного плану м. Дніпро, затвердженого рішенням Дніпровської міськради від 25.03.2020 № 108/55 і копію цього рішення, а також повідомлено, що у 2018 р., на замовлення ТОВ Надлан-33 виконавцем ФОП ОСОБА_1 було розроблено проект зон охорони зазначеної пам`ятки, який був затверджений управлінням культури, національностей та релігії Дніпропетровської облдержадміністрації, з викладенням у цій відповіді текстів п.1 ст.18, ст.23, п.12 ч.2 ст.6 Закону України Про охорону культурної спадщини від 8 червня 2000 року.
№ 1805-III (далі - Закон № 1805-III), і п.5 спірного наказу Міністерства культури і мистецтв України та Державного комітету України з будівництва та архітектури від 27.01.2004 № 30/10 Про затвердження Порядку встановлення та утримання охоронних дощок та охоронних знаків на нерухомих пам`ятках ;
- а супровідним листом Державного архіву Дніпропетровської області №677/0/126-20 від 01.09.2020 року (а.с.44) - позивачу було направлено завірену копію Розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області та додаток до нього щодо об`єкту по вул. Виконкомівській 17 у м. Дніпро (а.с.45-49);
Наведені вище обставини саме і стали підставою для звернення Благодійної організації Благодійний фонд Єврейське майбутнє до суду за захистом з позовом у цій справі, на обґрунтування якого позивачем було зауважено на: не невиконання стосовно об`єкту нерухомості по вул. Виконкомівській 17 у м. Дніпро у 1996 році та в подальшому жодних дій, визначених законодавством для врегулювання процедури виявлення та взяття на державний облік пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення ; та на відсутності правових підстав вважати належний йому на праві власності зазначений об`єкт нерухомості пам`яткою культурної спадщини , що відповідно свідчить про протиправність оскаржуваного у цій справі Розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р.
З огляду на характер спірних у цій справі правовідносин, суд першої інстанції вирішуючи по суті вимоги позивача обґрунтовано виходив з положень частини 2 статті 19 Конституції України, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України і приписів ст.2 КАСУ в частині установлених критерій перевірки правомірності дій, рішень та бездіяльності суб`єктів вкладних повноважень, які є по суті вимогами для суб`єкта владних повноважень, що мають ним застосуватися при прийнятті відповідних рішень, вчиненні або не вчиненні ним дій при виконанні покладених на нього повноважень у сфері публічно-правових відносин.
Зокрема, у даному спірному випадку, виходячи з предмету виниклого спору, який стосується правомірності включення у додаток до Розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р об`єкту нерухомості по вул. Виконкомівська, буд.17 м. Дніпро, як пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області , судова колегія апеляційної інстанції вважає правильною перевірку судом першої інстанцій підстав для включення до Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області вказаного об`єкту нерухомості та повноважень голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації на визначення приналежності цього об`єкту нерухомості до пам`ятки історії та культури місцевого значення на дату прийняття ним Розпорядження від 12.04.1996 року №158-р.
При обговоренні означених у попередньому абзаці основних питань предмету спору по цій справі, на переконання апеляційної інстанції, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно дослідив усю інформацію, що пов`язана з процедурою отримання вказаною будівлею (належної на праві власності позивачу) статусу пам`ятки у контексті чинних в період 1996 р нормативних актів, якими на той час регулювався порядок виявлення та обстеження пам`яток, визначення їх історичної, наукової, художньої або іншої культурної цінності та фіксації і вивчення результатів, а також складання повного переліку державної облікової документації з метою установлення приналежності нерухомої пам`ятки історії та культури до відповідного виду та категорії, і подальшого включення об`єкту у відповідний державний перелік нерухомих пам`яток історії та культури, що чітко прописувалося у затвердженій наказом Мінкультури від 13.05.1986 № 203 Інструкції Про порядок обліку, забезпечення схоронності, утримання, використання та реставрації нерухомих пам`яток історії та культури (далі - Інструкція № 203).
Зокрема, перевіряючи обставини, які слугували підставою включення до Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області будівлі 17 по вул. Виконкомівській у м. Дніпропетровську (м.Дніпро), затвердженого Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р., суд першої інстанції встановив, що стосовно будівлі 17 по вул. Виконкомівській м. Дніпро не вчинялося жодних заходів, передбачених Законом УРСР Про охорону і використання пам`яток історії та культури та Положенням про охорону та використання пам`яток історії та культури, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.1982 року №865, і не складалося будь-яких документів згідно Інструкція № 203 та долучались би до оскаржуваного у цій справі Розпорядження № 158-р до 12.04.1996 року.
Отже, оскільки судом першої інстанції встановлено неспростовний факт того, що відносно будівлі по вул. Виконкомівська, 17 у м. Дніпро у встановленому порядку не проводилося обстеження (дослідження) на предмет визначення її історичної, наукової, художньої або іншої культурної цінності, з фіксацією цього та вивченням виявленого, також як і не складалося повного переліку державної облікової документації за якою б визначалась приналежність об`єкту до відповідного виду та категорії пам`ятки історії та культури (облікових карток, паспортів, карток негативних та обмірних фондів, актів технічного стану пам`яток, інвентарних описів цінних фрагментів фасадів та інтер`єрів пам`яток, карт-схем розташування пам`яток, історико-архітектурних опорних планів, планів зон охорони, фотодокументації, обмірних креслень, графічних замальовок, наукових звітів про проведення дослідних і ремонтно-реставраційних робіт на пам`ятках, тощо) - судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації станом на 12.04.1996 року не було правових підстав та повноважень на включення до Переліку (Списків) пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області будівлі 17 по вул. Виконкомівська у м. Дніпрі.
Також апеляційний суд акцентує увагу на тому, що відсутність перелічених у попередньому абзаці документів підтверджується листами Державного архіву Дніпропетровської області і Управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації, наданими адвокату у відповідь на його запити, долученими до матеріалів адміністративної справи, та не спростовується відповідачем по справі і іншими учасниками у справі.
Обґрунтованими у цій справі є переконання суду першої інстанції про відсутність правових підстав брати до уваги посилання відповідача на правомірність включення будівлі 17 по вул. Виконкомівська у м. Дніпрі до затвердженого Розпорядженням від 12.04.1996 року №158-р Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області на підставі проведеної Українським спеціальним науково-реставраційним проектним інститутом Укрпроектреставрація інвентаризації історичної забудови міста Дніпропетровська, оскільки чинним на той час законодавством вказана установа не була визначена уповноваженою на підготовку документів і складення Переліку (Списків) пам`яток історії та культури задля їх подальшого затвердження Головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
Наведені вище судом першої інстанції підсумовування стосовно проведеної НДІ «Укрпроектреставрація» інвентаризації історичної забудови міста Дніпропетровська у 1989 році, цілком узгоджуються з положеннями Закону УРСР Про охорону і використання па`мяток історії та культури і Закону України Про охорону і використання пам`яток історії та культури , а також затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.1982 року №865 Положення про охорону та використання пам`яток історії та культури та постанови Ради Міністрів Української РСР від 21 липня 1965 р. № 711 Про затвердження списку пам`ятників мистецтва, історії та археології Української РСР і Інструкції № 203, якими у період з 1965 р по 2009 р. регулювалися усі питання збору, підготовки та оформлення документів по виявленому нерухомому об`єкту, з внесенням цього об`єкту до Переліку (Списків) пам`яток історії та культури і їх затвердженням уповноваженим органом, задля подальшого занесення пам`ятки культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за рішенням Мінкультури (щодо об`єктів місцевого значення).
Окреслені відповідачем в апеляційній скарзі доводи про підпорядкування НДІ «Укрпроектреставрація» з 1992р Державному комітету України у справах будівництва і охорони історичного середовища, а з грудня 1997р Державному комітету будівництва, архітектури та житлової політики України - судова колегія не може визнати такими, що спростовують висновки суду першої інстанції або такими, що підтверджують правомірність Розпорядження Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р, як з наведених судом першої інстанції обставин, а також з урахуванням того, що посилання відповідача на інвентаризацію НДІ «Укрпроектреставрація» не підтверджено будь-якими доказами про доручення (рішення повноважних осіб, тощо) вказаному НДІ «Укрпроектреставрація» проводити інвентаризацію історичної забудови та паспортизацію пам`яток архітектури і містобудування Дніпропетровської області, також як і не надано суду копії або примірника документально оформленої інвентаризації НДІ Укрпроектреставрація , з якої можливо б було зрозуміти мету її проведення і інформацію про адресата його подальшого отримання.
Окрім того, судова колегія наголошує на тому, що відповідачем та іншими учасниками по справі не наведено будь-яких вмотивованих пояснень стосовно нормативно обґрунтованої можливості формувати Перелік (Спискок) пам`яток історії та культури лише на підставі інвентаризації НДІ «Укрпроектреставрація» , але без попереднього виявлення об`єктів нерухомості ( пам`яток ) і оформлення на них облікових документів, та без отримання висновків про доцільність занесення конкретного об`єкта до Переліку пам`яток культурної спадщини , хоча наявність перелічених дій та документів станом на квітень 1996 року були необхідною правовою підставою для включення об`єкту нерухомості до списків (переліків) пам`яток історії та культури, і відповідно, не могли підмінятися іншими, невстановленими законом процедурами.
Підсумовуючи вищевикладене у сукупності, апеляційний суд визнає законними та обґрунтованими висновки суду першої інстанції, які слугували підставою для визнання протиправним Розпорядження Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р та його скасування. Обґрунтованість висновків суду у цій справі повністю підтверджується встановленими в ході судового розгляду фактичними обставинами і долученими до справи письмовими доказами, яким суд першої інстанції надав правильну юридичну оцінку, що в свою чергу повністю перевірено під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції у цій справі.
Виходячи з прописаних у ч.2 ст.71 КАСУ особливостей адміністративного судочинства стосовно покладеного саме на суб`єкта владних повноважень обов`язку доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності, який саме і повинен надати докази на підтвердження правомірності його дій чи законності прийнятих рішень, колегія суддів наголошує на недоведеності відповідачем у цій справі правомірності винесеного Головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації Розпорядження № 158-р від 12.04.1996 року Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області в частині включення у Додаток до вказаного Розпорядження будівлі 17 по вул. Виконкомівська м. Дніпропетровська (м. Дніпро), який у Переліку значиться під порядковий номером 9, що за твердженням відповідача вважається охоронним номером пам`ятки - 9 .
При цьому, колегія суддів акцентує увагу, що відповідачем по справі та іншими зацікавленими особами, у тому числі і залученими до участі у справі в якості третіх осіб, не доведено адміністративному суду дотримання встановленої станом на 12.04.1996 юридичної процедури виявлення сукупності критерій об`єкта культурної спадщини місцевого значення (автентичності; впливу на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва населеного пункту, а також пов`язаності з: історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю видатних людей населеного пункту, чи творами відомих архітекторів, або з культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи), та не підтвердження належними доказами факту оформлення перевірених та оцінених у встановленому порядку відповідних документів для присвоєння будівлі № 17 по вул. Виконкомівській у м. Дніпро статусу пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області (як зазначено у переліку, затвердженому Розпорядженням від 12.04.1996 року №158-р), або статусу пам`ятки культурної спадщини (як вказується в рішення Дніпровської міськради № 108/55 від 25.03.2020 та у наказі Міністерства культури, молоді та спорту України від 03.02.3030 № 478), і для внесення вказаної будівлі до Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області.
Надуманими апеляційний суд визнає також наведені в апеляційній скарзі доводи про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та однобічне тлумаченням положень Закону «Про охорону культурної спадщини» , яким не передбачено повторне обстеження і включення об`єктів культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини, та не передбачено складання облікової документації на об`єкти культурної спадщини для занесення їх до Переліку об`єктів культурної спадщини, до якого вносяться об`єкти культурної спадщини до їх реєстрації як пам`яток у Державному реєстрі нерухомих пам`яток України. І з цього приводу, колегія суддів зазначає, що у відповідача по справі при доказуванні правомірності прийнятого головою облдержадміністрації розпорядження станом на 12.04.1996 року, відсутні підстави керуватися нормативними актами, яких не існувало на момент затвердження Головою облдержадміністрації оскаржуваного Розпорядження, та обґрунтовувати свої доводи обставинами, які відбулися пізніше вказаної дати.
Зокрема, відповідач у цій справі взагалі не може посилатися на норми прийнятий тільки 08.06.2000 року Закону «Про охорону культурної спадщини» № 1805-III, положення якого не були покладені в основу оскаржуваного Розпорядження Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації № 158-р від 12.04.1996 року Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області , що саме і позбавляє адміністративний суд можливості приймати такі доводи відповідача до уваги, як підставу для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі.
На переконання колегія судів апеляційної інстанції, відповідачем у цій справі перебільшано значення положень Указу Президента України Про Положення про місцеву державну адміністрацію від 14.04.1992 № 252 (пунктів 2 та 3) та Указу Президента України від 21.08.1995 № 760/95 «Про Положення про обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію і Положення про районну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію» (пункт 18), якими на думку відповідача підтверджується правомірність винесеного Головою облдержадміністрації Розпорядження від 12.04.1996 № 158-р. з огляду на отриманні місцевими державними адміністраціями повноваження та правонаступництво по прийнятим виконавчими комітетами відповідних Рад народних депутатів рішенням, взятим зобов`язанням і покладеним на них обов`язків у тій їх частині, яка не суперечить Законам України «Про Представника Президента України» та «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» .
Так, затвердженим Указом Президента України від 14.04.1992 № 252 Положенням про місцеву державну адміністрацію до повноважень місцевих держадміністрацій - взагалі не передавалися будь-які питання у сфері охорони пам`яток культурної спадщини , а п.4 ст.18 Указу Президента України від 21.08.1995 № 760/95 до повноважень Державної адміністрації для виконання покладених на неї завдань у галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування транспорту і зв`язку - було віднесено тільки організацію та контроль відповідно до законодавства охорону, реставрацію та використання пам`яток архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та історико-культурних ландшафтів , що абсолютно не наділяло їх компетенцією у галузі охорони і використання пам`яток історії та культури щодо забезпечення виявлення, обліку, охорони і використання пам`яток історії та культури, що знаходяться на території відповідної місцевої державної адміністрації, та не означало наявність у держадміністрації повноважень на затвердження Переліку (Списків) пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу, що відповідач заперечуючи проти позова у цій справі, помилково, або навмисно проігнорував той факт, що на момент винесення спірного Розпорядження № 158-р від 12.04.1996 року, правовою основою діяльності щодо охорони і реставрації пам`яток містобудування і архітектури були: Основи законодавства України про культуру 1992 року, Закон Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" № 3600-IX від 13.07.1978 (далі - Закон № 3600-IX), і наведеними у ст.7, ст.8, ст.10, ст.16 приписами цього Закону було чітко визначено, що:
- Державне управління в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури здійснюється Радою Міністрів СРСР, Радою Міністрів Української РСР, виконавчими комітетами обласних, районних, міських, районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів, а також спеціально уповноваженими на те державними органами охорони пам`яток відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР. А спеціально уповноваженими державними органами охорони пам`яток історії та культури в Українській РСР є Міністерство культури Української РСР, Державний комітет Ради Міністрів Української РСР у справах будівництва, Головне архівне управління при Раді Міністрів Української РСР та їх органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодавством Союзу РСР і Української РСР віднесено здійснення зазначених функцій.
- виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів у межах прав, наданих законом, забезпечують виявлення, облік, охорону і використання пам`яток історії та культури, що знаходяться на території Ради, залучають громадськість до проведення заходів по охороні, використанню і пропаганді цих пам`яток, організують шефство підприємств, установ, організацій над ними, забезпечують додержання законодавства про охорону і використання пам`яток історії та культури. При цьому, саме виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів затверджують переліки пам`яток історії та культури місцевого значення (стаття 17), встановлюють зони їх охорони (стаття 29), а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР.
- Державний контроль за охороною і використанням пам`яток історії та культури здійснюється Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами та спеціально уповноваженими на те державними органами відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР
- і усі пам`ятки історії та культури, незалежно від того, в чиїй власності вони перебувають, підлягають державному обліку, а який здійснюється в порядку, який визначається Радою Міністрів.
Посилання відповідача в апеляційний скарзі на Закони України «Про Представника Президента України» від 05.03.1992 № 2167-XII та «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» № 533-XII від 07.12.1990 (далі - Закон № 533-XII), положенням яких нібито не суперечить прийняте місцевою державною адміністрацією спірне у цій справі Розпорядження № 158-р від 12.04.1996 року - судова колегія також визнає недоречними, оскільки зазначені Закони не містять в собі жодного норми, відповідно якої місцева державна адміністрація або його Голова наділялися повноваженнями по виявленню пам`яток культурної спадщини та внесенню їх до Переліку, чи компетенцією у галузі обліку, охорони та використання пам`яток історії та культури. Про наведене переконливо свідчить зміст ст.52 Закону № 533-XII (в редакції чинній станом на 12.04.1996 року), яка прописує компетенцію обласної, районної Ради народних депутатів, з описом правомочності розглядати і вирішувати питання, віднесені законодавством до відання регіонального самоврядування, за винятком тих, які вирішуються виключно місцевими референдумами, та п.5 ст.39 Закону № 533-XII, саме Виконавчий комітет сільської, селищної, міської Ради народних депутатів уповноважений був здійснювати охорону і організує використання пам`яток історії та культури, переданих до відання місцевого самоврядування.
Підсумовуючи вищеописані доводи апеляційної скарги відповідача, судова колегія важливим вважає підкреслити безпідставність обґрунтування відповідачем своєї правової позиції у цій справі нормами матеріального права, якими безпосередньо не регулюються спірні правовідносини, але разом з тим відповідачем повністю проігноровано положення чинного на той час законодавства, в яких відображалися основи правовідносин у галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, визначався порядок виявлення, дослідження, оцінки та реєстрації об`єктів пам`яток , їх облік відповідними державними органами, встановлювався правовий режим вчинення певних дій та регулювалися наслідки яких-небудь подій, прописувалися права й обов`язки їхніх учасників та тощо.
А саме, відповідач не брав до уваги у цій справі, що станом на 1996 рік робочий механізм правового регулювання спірних у цій справі відносин, було прописано у ч.2 ст.8, ст.17, ст.29 Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури« від 13.07.1978 р. №3600-IX (далі - Закон №3600-IX). А саме, визначено, що переліки пам`яток історії та культури місцевого значення затверджуються (стаття 17), зони їх охорони встановлюються (стаття 29) - виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів, якими також вирішуються інші питання в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР, у тому числі і питань, які стосуться віднесення пам`яток історії та культури до категорії пам`яток загальносоюзного, республіканського чи місцевого значення провадиться відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР. У той же час, місцеві обласні та районні ради вказаним Законом №3600-IX не відносилися до переліку спеціально уповноважених органів охорони пам`яток історії та культури, а правовий стан місцевих державних адміністрацій було сформовано тільки з прийняттям Конституції України від 28 червня 1996 р.. При цьому, повний обсяг повноважень місцевих державних адміністрацій, як органів виконавчої влади, було визначено лише Законом України «Про державні місцеві адміністрації» №586-ХІV від 09.04.1999 (далі - Закон № 586-ХІV ).
Отже, якщо навіть вести мову про передачу державним місцевим адміністраціям в порядку правонаступництва будь-яких повноважень у галузі охорони культурної спадщини, то і це, могло мати місце тільки з моменту вступу в дію Закону № 586-ХІV (з дня його офіційного оприлюднення), тому усі посилання відповідача в апеляційній скарзі на положення ст.16, п.1 ч.1 ст.39, ч.1 ст.41 Закону № 586-ХІV - до обставин даної справи є безпідставними, і тому апеляційним судом відхиляються.
Підсумовуючи вищевикладені обставини та норми матеріального права у їх сукупності, судова колегія визнає, що судом першої інстанції при вирішенні виниклого у цій справі спору між позивачем та Дніпропетровською обласною державною адміністрацією правильно з`ясовувалися три головних питання: чи на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України прийнято оскаржуване у цій справі Розпорядження; чи у межах повноважень, на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним діяв відповідач приймаючи оскаржуване Розпорядження, без перевищення своїх повноважень; та чи у визначений чинним законодавством спосіб діяв відповідач , тобто, чи з дотриманням встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії. Саме за результатом перевірки вказаних питань у цій справі, судом отримано єдиний правильний висновок по суті спору щодо протиправності розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.04.1996 року №158-р Про затвердження Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області у частині включення в Додаток вказаного розпорядження об`єкту нерухомості, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Виконкомівська, буд.17, та про його скасування.
Обґрунтування правильності зазначеного у попередньому абзаці висновку суду першої інстанції у цій справі, детально вже було прописано у вищевикладеному тексті постанови апеляційного суду, і єдине на чому апеляційний суд додатково вважає за необхідне зупинити увагу, це є повноваження голови місцевої державної адміністрації, що у даному спору має суттєве значення, оскільки Перелік пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області, до якого під порядковим номером 9 включено будівлю 17 по вул. Виконкомівська м. Дніпропетровська (м. Дніпро), було затверджено одноособово Головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації, який очолював облдержадміністрацію.
Проте, у даному випадку, при затвердженні Переліку пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області, до якого під порядковим номером було включено об`єкт нерухомості за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Виконкомівська, буд.17, Голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації вочевидь діяв не у визначений чинним на той час законодавством спосіб та з перевищенням повноважень, якими був наділений Законом №586-XIV при здійсненні публічно-владних управлінських функцій, оскільки жодною діючою станом на 12.04.1996 року нормою матеріального права, голова не наділявся правом та повноваженнями одноособово своїм Розпорядженням затверджувати Перелік пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області.
Апеляційний суд також підкреслює, що навіть положеннями Закону №586-XIV, які набрали чинності вже після прийняття оскаржуваного у цій справі Розпорядження, Голови обласної державної адміністрації не наділялися такими повноваженнями. Наведений у ст.39 Закону №586-XIV перелік, Голови уповноважувалися: 1) очолювати відповідні місцеві державні адміністрації, здійснюють керівництво їх діяльністю, нести відповідальність за виконання покладених на місцеві державні адміністрації завдання і за здійснення ними своїх повноважень; 2) представляти відповідні місцеві державні адміністрації у відносинах з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими і релігійними організаціями, підприємствами, установами та організаціями, громадянами та іншими особами як в Україні, так і за її межами; 3) призначати на посади та звільняти з посад своїх заступників, керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів відповідно до статей 10 та 11 цього Закону; 4) призначати на посади та звільняти з посад керівників апаратів місцевих державних адміністрацій та керівників структурних підрозділів апаратів місцевих державних адміністрацій; 5) укладати та розривати контракти з керівниками підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління відповідної місцевої державної адміністрації, або уповноважують на це своїх заступників; 6) погоджувати у встановленому порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників не підпорядкованих підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління органів виконавчої влади вищого рівня, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України; 7) в межах затверджених бюджетів виступати розпорядниками коштів відповідних державних адміністрацій, використовуючи їх лише за цільовим призначенням; 8) регулярно інформувати населення про стан виконання повноважень, покладених на місцеву державну адміністрацію; 9) утворювати для сприяння здійсненню повноважень місцевих державних адміністрацій консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби та комісії, члени яких виконують свої функції на громадських засадах, а також визначати їх завдання, функції та персональний склад; 10) здійснювати інші функції, передбачені Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня. Також, Голови обласних державних адміністрацій у випадках, передбачених законом, можуть порушувати перед Верховною Радою України питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради, сільського, селищного, міського голови. Крім того, у ст.34 Закону №586-XIV визнано за Головами право дорадчого голосу на засіданнях обласних рад , а у ст.35 Закону №586-XIV права бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їх компетенції .
Разом з тим, судова колегія зауважує, що чинною на даний час (час вирішення спору по суті) редакцією ст.43 Закону №586-XIV чітко встановлено, що оскарження та скасуванню підлягають Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.
Проаналізовані вище положення Закону №586-XIV, лише додатково підтверджують, що у квітні 1996 року та до кінця 1999 року, повноваження приймати відповідне рішення про затвердження Переліку (Списку) пам`яток історії та культури місцевого значення - належали виключно виконавчому комітету Дніпропетровської обласної Ради, що за висновками колегії суддів апеляційної інстанції безперечно свідчить про те, що спірний у цій справі об`єкт будівлі № 17 по вул. Виконкомівській м. Дніпропетровська (м. Дніпро) у встановленому Законом УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» порядку не визначався як пам`ятка історії та культури місцевого значення, що звичайно також доводить і про необґрунтованість посилання відповідача необхідність застосування до даного випадку вимог п.3 Розділу Х Закону № 1805-III, згідно якого об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону №3600-IX визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону .
В доповнення до наведеної у попередньому абзаці аргументації відсутності підстав вважати пам`яткою історії та культури належну позивачу на праві власності будівлю АДРЕСА_1 , судова колегія зауважує на тому, що відповідач та його представник у будь-який спосіб не надали суду зрозумілих пояснень стосовно недотримання вимог Закону № 3600-IX та Інструкції № 203 в частині проведення у встановленому порядку обстеження (дослідження) будівлі по вул. Виконкомівська, 17 у м. Дніпропетровську (м. Дніпро) на предмет визначення її історичної, наукової, художньої або іншої культурної цінності, з фіксацією та вивченням виявленого і проведенням експертизи державним органом охорони пам`яток, а також інших процедур для внесення вказаної будівлі до Переліку (Списку), з подальшим направленням оформлених документів на виявлену пам`ятку до відповідного державного органу охорони пам`яток історії та культури, задля забезпечення його схороності.
Більш того, наполягаючи на необхідності застосування у цій справі положень Закону № 1805-III відповідач у той же час не надав до суду підтвердження факту складення документів на виконання встановленої Законом № 1805-III процедури щодо: виявлення, обліку, охорони та внесення до Переліку об`єктів культурної спадщини і набуття правового статусу пам`ятки з урахуванням вимог Порядку визначення категорій пам`яток, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 № 452 (далі - Порядок № 452), у п.4 якого чітко встановлено, що об`єкти культурної спадщини, які пропонуються для внесення до Реєстру за категорією місцевого значення, повинні зберегти свою автентичність (пам`ятка повинна значною мірою зберегти свою форму та матеріально-технічну структуру, історичні культурні нашарування) та мати одну або більше з таких ознак: мали вплив на розвиток культури певного населеного пункту чи регіону; пов`язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей, які зробили значний внесок у розвиток культури певного населеного пункту чи регіону; є культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи; а сам Перелік об`єктів культурної спадщини має бути затверджений рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини. При цьому, згідно п.5 Порядку № 452 попередню оцінку відповідності об`єкта культурної спадщини ознакам, визначеним у п.4 цього Порядку, має проводить розробник облікової документації, що складається відповідно до Порядку обліку об`єктів культурної спадщини, який затверджується Мінкультури.
Окремої уваги заслуговує підтвердження відповідачем та його представником того, що оскаржуване Розпорядження № 158-р не має будь-яких додатків, у тому числі і облікової документації, а саме вказане Розпорядження зберігається в державному архіві Дніпропетровської області без будь-яких документів.
Остаточним безсумнівним доказом відсутності номінування до теперішнього часу об`єкта нерухомості по АДРЕСА_1 статусом пам`ятки історії та культури місцевого значення - є також записи, що до 24.06.2020 року вносилися у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та Реєстр прав власності на нерухоме майно, Державний реєстр Іпотек, Єдиного реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, які повинні містити в собі, але не містять, інформації про внесення вказаної будівлі до Переліку об`єктів культурної спадщини у Дніпропетровській області та інших відомостей, які б підтверджували, що цей об`єкт нерухомості перебуваючи у приватній власності фізичних та юридичних осіб мав статус пам`ятки культурної спадщини і стосовно нього вживалися заходи забезпечення його охорони. Так, вказана інформація не згадувалася у жодному випадку внесення записів про реєстрацію прав приватної власності на нерухоме майно:
- 11.06.2009 року - за закритим акціонерним товариством з іноземними інвестиціями "Промислово-фінансова корпорація "Єдині енергетичні системи України", право власності набуте на підставі Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2009;
- 20.07.2009 року - за ОСОБА_2 3/4 частки приватної власності, набутого на підставі Договору купівлі-продажу ВМІ № 299424 реєстр-1690 від 06.07.2009;
- 20.07.2009 року - за ОСОБА_3 1/4 частки приватної власності, набутого на підставі Договору купівлі-продажу ВМІ № 299424 реєстр-1690 від 06.07.2009;
- 07.11.2011 року - за ОСОБА_4 1/1 частини власності, набутої на підставі Договору купівлі-продажу від 21.10.2011, ВРН № 527365 ВРН № 527366 реєстр 5886;
- 31.01.2014 року - за ТОВ "РІАЛ ІСТЕЙТ МЕНЕДЖМЕНТ" права власності на підставі Договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу від 31.01.2014 року, серія та номер: 248, із забороною відчуження накладено до повного розрахунку за Договором;
- 08.04.2014 року при знятті обтяження на об`єкт власності ТОВ "РІАЛ ІСТЕЙТ МЕНЕДЖМЕНТ";
- 10.02.2017 року - за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 спільної часткової власності, набутої на підставі Договору купівлі-продажу, серія та номер: 1033, від 10.02.2017 року;
- 14.11.2017 року - при зміні часток власності;
- 17.08.2018 року - при укладенні Договору про надання зворотної фінансової допомоги строком виконання до 19.06.2019 року, серія та номер: 26/06/2018-ФП, виданого 26.06.2018 ТОВ "НАДЛАН-33" та ОСОБА_7 (іпотекодержатель);
- при укладенні та реєстрації Договору іпотеки, серія та номер: 977 від 17.08.2018 року та припиненням іпотеки 24.06.2020 за заявою іпотекодержателя;
-24.06.2020 року - за благодійною організацією "БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД "ЄВРЕЙСЬКЕ МАЙБУТНЄ" право власності на підставі укладеного з ТОВ "НАДЛАН-33" Договору купівлі-продажу серія та номер: 1514 від 24.06.2020 року.
- а також при внесенні 11.11.2020 року до Реєстру відомостей про державну реєстрацію іншого речового права за номером запису про інше речове право - 39132033 згідно укладеного 11.11.2020 року з Дніпровської міськрадою Договору оренди землі, серія та номер: №2361.
Приведені вище факти свідчать про безпричинність тверджень відповідача стосовно скасування рішення суду першої інстанції у цій справі з формальних підстав та є додатковим свідченням бездоказовості доводів апелянта про неможливість скасування Розпорядження Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації № 158-р від 12.04.1996 року за допущені процедурні помилки, якими відповідач вважає не складення облікової документації на будівлю №17 по вул. Виконкомівській та відсутність додатків до вказаного Розпорядження № 158-р.
Таким чином, узагальнюючи вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції повністю підтверджує законність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції, які ґрунтуються на повному, всебічного встановленню фактичних обставин по справі і правильним застосуванням до них норм матеріального права, тому судова колегія не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції, яким правильно було визнано протиправним та скасовано Розпорядження № 158-р від 12.04.1996 про затвердження Переліку (Списків) пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення Дніпропетровської області в частині включення у пункт 9 цього Переліку будівлі 17 по вул. Виконкомівська у м. Дніпропетровську (м. Дніпро) у зв`язку з відсутністю на вказані дії та рішення повноважень у Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації, а також у зв`язку з відсутністю правових підстав для віднесення будівлі № 17 по вул. Виконкомівській м. Дніпропетровська (м. Дніпро) до пам`яток культурної спадщини місцевого значення.
Доводи апеляційної скарги відповідача не тільки не спростували висновків суду першої інстанції у цій справі, а й навіть їх повністю підтвердили, що є підставою для залишення апеляційної скарги відповідача у цій справі - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 242, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
П о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної державної адміністрації - залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року - залишити без змін.
Постанова Третього апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Головуючий - суддя С.В. Сафронова
суддя В.В. Мельник
суддя Д.В. Чепурнов
Суд | Третій апеляційний адміністративний суд |
Дата ухвалення рішення | 29.04.2021 |
Оприлюднено | 27.08.2021 |
Номер документу | 99179492 |
Судочинство | Адміністративне |
Адміністративне
Третій апеляційний адміністративний суд
Сафронова С.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні