Постанова

від 26.08.2021 по справі 720/410/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 серпня 2021 року

м. Чернівці

справа № 720/410/20

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів Кулянди М.І., Перепелюк І.Б.

секретар Конецька Д.Г.

позивачі ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю Плафена-ЛТД

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія Фінкепітал , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю Бізнес Груп Буковина , Товариство з обмеженою відповідальністю Буковина Бізнес Груп , Товариства з обмеженою відповідальністю АТБ-Маркет

апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю Плафена-ЛТД на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 24 червня 2021 року,

головуючий в суді першої інстанції суддя Мілінчук С.В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 та Товариство з обмеженою відповідальністю Плафена-ЛТД (далі - ТзОВ Плафена-ЛТД ) звернулися до суду з позовом.

Позивачі просили:

-визнати недійсним договір № 0005/17-ВБФ від 3 березня 2017 року про відступлення прав вимоги за кредитними договорами № 0007/08/25-KLI від 13 червня 2008 року та № 0006/08/25-KLI від 13 червня 2008 року, укладений між ТзОВ Фінансова компанія Фінкепітал та фізичною особою ОСОБА_2 та за іпотечними договорами, які виступали як забезпечення до вказаних кредитних договорів;

-витребувати у ТзОВ Буковина Бізнес Груп будівлі торгово-виставкового комплексу з конференц-залом та інтернет-кафе з дитячими розважальними атракціонами загальною площею 4581,2 кв.м., які зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно за № 1249310373101 та витребувати у ТзОВ Бізнес Груп Буковина наступні будівлі: літ.А -магазин -салон будівельних матеріалів, загальною площею 2249,8 кв.м., літ Б- офіс, складські приміщення, творча майстерня, загальною площею 645,5 кв.м., літ В- котельня загальною площею 18, 2 кв.м., які зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно за № 1249123273101 шляхом зобов`язання державного реєстратора провести відповідні реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації права власності на дане нерухоме майно за ОСОБА_1 .

На обґрунтування позовних вимог зазначали, що 13 червня 2008 року між ПАТ "Банк Форум" та ТзОВ "Плафена ЛТД було укладено кредитний договір № 0007/08/25-KLI, з подальшими змінами до нього.

Окрім того, 12 червня 2008 року між ПАТ "Банк Форум" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 0006/08/25-KLI, з подальшими змінами до нього.

Вказані кредитні договори були забезпечені іпотечними договорами №0006/08/25-KLI/S-9 від 16 лютого 2010 року, №0007/08/25-KLI/S-1 від 13 червня 2008 року, №0006/08/25-KLI/S-1 від 12 червня 2008 року. В подальшому з метою додаткового забезпечення виконання зобов`язань за двома кредитними договорами - № 0006/08/25-KLI від 12 червня 2008 року та № 0007/08/25-KLI від 13 червня 2008 року, між АКБ Форум та ОСОБА_1 (Іпотекодавцем) було укладено Іпотечний договір N90006/08/25-KLI/S-9 від 16.02.2010 року.

В подальшому на підставі договору № 0005/17-ВБ про відступлення права вимоги за кредитним договором укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" та ПАТ' "Банк Форум" 2 березня 2017 року на підставі прилюдних торгів, права вимоги за кредитним договором №0006/08/25-KLI та кредитним договором №0007/08/25-KLI на суму 3 220 470,16 доларів США, що еквівалентно сумі 87 246 774 гривень 78 копійок, перейшли до ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал", який за цими договорами став єдиним власником всіх прав вимоги за кредитними договорами та іпотечними договорами.

3 березня 2017 року ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" та ОСОБА_2 уклали договір № 0005/17-ВБФ про відступлення права вимоги за кредитними договорами №0006/08/25-KLI та №0007/08/25-KLI, згідно умов якого останній набув усі права кредитора за основними кредитними договорами.

Зазначали, що ОСОБА_2 не мав права купувати права вимоги по вищевказаних кредитних договорах, оскільки він є фізичною особою.

Фактором (за договором факторингу) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, а тому фізична особа не може бути учасником даного виду договорів.

Окрім того ОСОБА_1 у своїй заяві про збільшення позовних вимог зазначав, що після набуття ОСОБА_2 прав кредитора, він зареєстрував за собою право власності на іпотечне майно та у подальшому відчужив його на користь інших осіб. Враховуючи, що він не міг бути стороною договору про відступлення права вимоги, позивач вважав, що подальше відчуження нерухомого майна є незаконним, а тому воно підлягає поверненню до власності ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 24 червня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та ТзОВ Плафена-ЛТД відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки оспорювані договори за своєю правовою природою є договором цесії, а не договором факторингу, як про це зазначають позивачі, відсутні підстави для визнання вказаних договорів недійсними та задоволення позовних вимог у цілому.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ТзОВ Плафена-ЛТД просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позов в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Оспорюваний договір № 0005/17-ВБФ від 3 березня 2017 року про відступлення прав вимоги за своєю юридичною природою є договір факторингу.

Сама по собі назва вказаного договору не змінює його правової природи, оскільки відступлення права вимоги є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу.

ОСОБА_2 не є фінансовою установою у розумінні Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків , яка може надавати фінансові послуги, у тому числі й факторингу.

Оспорюваний договір суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, а тому наявні підстави для визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , подав відзив на апеляційну скаргу.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Посилається на те, що судове рішення є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги безпідставними.

ОСОБА_2 купив лише право вимоги виключно в тому обсязі, яка була у банку, а тому посилання апелянта на положення статті 1054 ЦК України є безпідставним, оскільки вказана норма стосується лише кредитодавця.

Оспорюваний договір стосується заміни кредитора, а не кредитодавця, а тому є договором цесії, а не факторингу.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Встановлено, що 13 червня 2008 року між ПАТ "Банк Форум" та ТзОВ Плафена ЛТД було укладено кредитний договір № 0007/08/25-KLI. В подальшому, двічі було укладено додаткові договори до вказаного кредитного договору.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором кредиту, 13 червня 2008 року між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки № 0007/08/25-KLI/S-1. В подальшому, було укладено додаткові договори до вказаного договору іпотеки.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором кредиту, 18 червня 2008 року між тими самими сторонами було укладено договори поруки, де поручителями виступають ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ТзОВ Євробуд ХХІ . В подальшому, було укладено додаткові договори до вказаних договорів поруки. 10 липня 2009 року між тими самими сторонами було укладено договір поруки, де поручителем виступає ОСОБА_5 .

Встановлено також, що 12 червня 2008 року між ПАТ "Банк Форум" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 0006/08/25-KLI. В подальшому, було укладено 4 додаткові договори до вказаного кредитного договору.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором кредиту, 12 червня 2008 року та 16 лютого 2010 року між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки № 0006/08/25-KLI/S-1. В подальшому було укладено додаткові договори до вказаного договору іпотеки.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором кредиту, 18 червня 2008 року між тими самими сторонами було укладено договори поруки, де поручителями виступають ОСОБА_4 та ТОВ Євробуд ХХІ . В подальшому було укладено додаткові договори до вказаних договорів поруки. 10 липня 2009 року між тими самими сторонами було укладено договір поруки, де поручителем виступає ОСОБА_5 .

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 20 квітня 2011 року у справі № 16/5027/139/2011, яке набрало законної сили 6 травня 2011 року, з ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця було стягнуто на користь ПАТ «Банк Форум» 2 102 519 доларів 70 центів США, що станом 1 березня 2011 року за курсом НБУ становить 16 682 863 гривень 6 копійок, 1 360 895 гривень 61 копійок пені, 25 500 гривень державного мита та 236 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 15 червня 2011 року у справі № 15/5027/138/2011, яке набрало законної сили 28 червня 2011 року, було стягнуто солідарно з ТзОВ Плафена-ЛТД та товариства з обмеженою відповідальністю Євробуд XXI заборгованість за договором в сумі 1 172 179,52 доларів США, що станом на 1 березня 2011 року за курсом НБУ (1 долар США= 7,9347 гривень) становить еквівалент 9 300 892 гривень 84 копійок, пеню в сумі 689 314 гривень 24 копійок, державне мито в розмірі 25 500 гривень та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 236 гривень.

Ухвалою суду від 30 вересня 2013 року, яка залишена в силі судами апеляційної і касаційної інстанцій, наказ від 30 червня 2011 року про примусове виконання рішення господарського суду Чернівецької області від 15 червня 2011 року у справі № 15/5027/138/2011 визнано таким, що не підлягає виконанню частково на суму 15 000 доларів США, що станом на 29 квітня 2011 року за курсом НБУ ( 1 долар = 7,9654 грн.) становить еквівалент 119 481 гривень.

На підставі договору № 0005/17-ВБ про відступлення права вимоги за кредитним договором укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" та ПАТ "Банк Форум" з 2 березня 2017 року на підставі прилюдних торгів, права вимоги за кредитними договорами №0007/08/25-KLI та №0006/08/25-KLI перейшли до ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал", який за цими договорами став єдиним власником всіх прав вимоги за кредитними договорами та іпотечними договорами. Дані обставини визнаються учасниками справи, а тому суд не має обґрунтованих сумнівів щодо їх достовірності.

3 березня 2017 року ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" та ОСОБА_2 уклали договір № 0005/17-ВБФ про відступлення права вимоги за кредитними договорами № 0006/08/25-KLI та № 0007/08/25-KLI. Відповідно до пункту 2 вказаного договору, ОСОБА_2 набуває усі права кредитора за основними договорами. До договору додано реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються та боржників за такими договорами (додаток № 1), а також акт прийому-передачі права вимоги згідно договору про відступлення права вимоги.

3 березня 2017 року ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" та ОСОБА_2 уклали договір № 0005/17-ВБФ про відступлення права вимоги за кредитними договорами № 0006/08/25-KLI та № 0007/08/25-KLI. Відповідно до пункту 2 вказаного договору, ОСОБА_2 набуває усі права кредитора за основними договорами. До договору додано реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються та боржників за такими договорами (додаток № 1), а також акт прийому-передачі права вимоги згідно договору про відступлення права вимоги.

Згідно пункту 1 вищевказаного договору про відступлення права вимоги первісний кредитор відступає новому кредитору належні первісному кредитору, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора до позичальників, застоводавців(іпотекодавців) та поручителів, зазначених у додатку № 1 до цього договору.

У додатку № 1до вищевказаного договору зазначено перелік договір, за якими ОСОБА_2 набув право вимоги як кредитор, а саме за кредитними договорами № 0006/08/25-KLI від 12 червня 2008 року та № 0007/08/25-KLI від 13 червня 2008 року, іпотечними договорами № 0006/08/25/KLI-9 від 16 лютого 2010 року, № 0006/08/25/KLI-1 від 12 червня 2008 року та № 0007/08/25/KLI/S-1 від 13 червня 2008 року, договорами поруки від 18 червня 2008 року та договором поруки від 10 липня 2009 року.

10 березня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 , ТзОВ "Плафена ЛТД та ТзОВ "Євробуд XXI" з вимогою про погашення заборгованості в сумі 87 246 774 гривень 77 копійок.

У справі № 16/5027/139/2011 ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 18 квітня 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10 липня 2017 року, було замінено сторону виконавчого провадження з ПАТ Банк Форум на ОСОБА_2 .

У справі № 15/5027/138/2011 ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 24 квітня 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 червня 2017 року, було замінено сторону виконавчого провадження з ПАТ Банк Форум на ОСОБА_2

16 травня 2017 року ОСОБА_2 зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки - нежитлову будівлю загальною площею 4581,2 кв.м., яка розташована за адресою АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку".

У справі № 15/5027/138/2011 за позовом ПАТ Банк Форум до ТзОВ "Плафена ЛТД та ТзОВ "Євробуд XXI" про стягнення заборгованості за кредитним договором ТзОВ "Плафена "ЛТД та ТзОВ Євробуд XXI звернулись до суду із заявами про визнання таким, що не підлягає виконанню наказу господарського суду Чернівецької області у справі № 15/5027/138/2011 від 30 червня 2011 року про стягнення заборгованості з ТзОВ "Плафена" ЛТД та ТзОВ "Євробуд XXI" на користь ПАТ "Банк Форум".

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 (залишено в силі постановою Верховного суду від 12 грудня 2018) заяви були задоволені та визнано таким, що не підлягає виконанню наказ господарського суду Чернівецької області від 30 червня 2011 року у справі № 15/5027/138/2011.

Львівським апеляційним господарським судом у постанові від 14 червня 2018 року встановлено факт переходу до ОСОБА_2 всіх прав та обов`язків за кредитними договорами №0007/08/25-KLI від 13 червня 2008 року та факт набуття у власність ОСОБА_2 предмету іпотеки в порядку звернення стягнення в позасудовому порядку, який ОСОБА_1 , ТзОВ "Плафена" ЛТД та ТзОВ "Євробуд XXI" визнали, подавши заяву про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню через припинення зобов`язання внаслідок звернення стягнення на іпотечне майно.

У справі № 15/5027/139/2001 ПАТ Банк Форум до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором 24 травня 2017 ОСОБА_1 подано до суду заяву про визнання наказу Господарського суду Чернівецької області від 4 травня 2011 року визнати таким, що не підлягає виконанню. Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 12 вересня 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року відмовлено у задоволенні заяви фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню від 24 травня 2017 року, задоволено заяву ОСОБА_2 про визнання відмови від примусового виконання судового рішення у справі № 16/5027/139/2011 від 20 квітня 2011 року (виконавчого провадження ВП № 32567697), у зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення основного зобов`язання по кредитному договору № 0006/08/25KLI від 12 червня 2008 року.

25 травня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності ТзОВ Буковина Бізнес Груп на нежитлову будівлю загальною площею 4581,2 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 , у зв`язку із внесенням ОСОБА_2 зазначеного нерухомого майна до Статутного капіталу ТОВ Буковина Бізнес Груп на підставі акту приймання-передачі майна №1 від 23 травня 2017 року (а.с.195 -196 т.2).

На підставі висновку щодо технічної можливості поділу та виділу в натурі частки нерухомого майна 12.11.2020 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності ТОВ Буковина Бізнес Груп на торгово-офісні приміщення загальною площею 1025,1 кв.м. за адресою АДРЕСА_3 .

ТОВ АТБ-МАРКЕТ на підставі укладеного із ТОВ Буковина Бізнес Груп договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 19 листопада 2020 року ОСОБА_6 , приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу, за реєстровим номером 818, придбало у власність торгово-офісні приміщення загальною площею 1025,1 кв.м. за адресою АДРЕСА_3 .

25 травня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності ТзОВ Бізнес Груп Буковина на нежитлові будівлі загальною площею 2249,8 кв.м., за адресою АДРЕСА_3 , у зв`язку із внесенням ОСОБА_2 зазначеного нерухомого майна до Статутного капіталу ТОВ Буковина Бізнес Груп на підставі акту приймання-передачі майна №1 від 23 травня 2017 року (а.с.198 -199 т.2).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Оскаржуване рішення не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 , ТзОВ Плафена-ЛТД про визнання недійсним договору № 0005/17-ВБФ від 3 березня 2017 року про відступлення прав вимоги

Апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вищевказаної позовної вимоги з тих підстав, що оспорюваний договір не є договором факторингу.

Однак, суд зробив помилковий висновок про те, що оспорюваний договір є договором цесії.

Так, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункти 37, 38)).

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг умови (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 48)).

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 3 березня 2017 року між ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" та ОСОБА_2 було укладено договір відступлення прав вимоги, за умовами якого товариство передало за плату новому кредитору ОСОБА_2 права вимоги до боржника за кредитними договорами № 0006/08/25-KLI та № 0007/08/25-KLI та договорами іпотеки, що буди укладені в забезпечення виконання зобов`язань боржників за основними договорами.

Згідно з пунктом 4 вказаного договору сторони домовились, що за відступлення прав вимоги за основними договорами, відповідно до цього договору новий кредитор ОСОБА_2 сплачує первісному кредитору грошові кошти у сумі 11 470 000 гривень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 зазначила про те, що Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (пункт 51).

Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (пункт 57).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 червня 2021 року у справі №346/1305/19 висловила правову позицію про те, що договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором за їхніми ознаками є договорами, за якими банк у зобов`язаннях за кредитним договором-1 і договором іпотеки замінений на позивачку як нового кредитора. Позивачка не набула право здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договорів купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором у неї виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Отже, такі договори не можна кваліфікувати як договори факторингу. Вони є змішаними, бо містять елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору) (пункт 24).

Із змісту договору про відступлення права вимоги від 3 березня 2017 року вбачається, що банк у зобов`язанні за кредитним договором замінений на ОСОБА_2 як нового кредитора. ОСОБА_2 не набув право здійснювати фінансові операції стосовно боржника, оскільки за умовами договору відступлення права вимоги у нього виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором станом на дату відступлення прав вимоги за кредитним договором. Отже, цей договір не можна кваліфікувати як договір факторингу, адже він не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором в розпорядження первісному кредитору за плату, тобто умови договору не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за спірними правочинами не є відносинами у сфері факторингу. Він є змішаним, бо містить елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору).

Оскільки оспорюваний правочин містить елементи договорів купівлі-продажу права вимоги та відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України, а тому він може бути укладений з фізичною особою, оскільки суб`єктний склад такого договору не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства.

Ухвалюючи рішення у справі суд першої інстанції не врахував наступні обставини.

Позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили застосувати неефективний спосіб захисту своїх прав.

Відповідно до частини першої та абзацу другого частини другої статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Надаючи правову оцінку обраному позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також на його правомірність.

У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі Афанасьєв проти України від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України із урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить , що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим .

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Такі правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Тобто, застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення статті 216 ЦК України, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 червня 2021 року у справі № 331/4782/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18) зазначено, що слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

З матеріалів справи вбачається, що спірне нерухоме майно, яке просить витребувати ОСОБА_1 , було передане ТзОВ Фінансова компанія Фінкепітал Штефанесі Г.Г. на виконання договору про відступлення права вимоги від 1 березня 2017 року. Оскільки в подальшому це майно ОСОБА_2 було відчужене ТзОВ Бізнес Груп Буковина та ТзОВ Буковина Бізнес Груп , норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення такого майна, яке було передане на виконання оспорюваного правочину та відчужене третій особі.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав у постановах від 24 травня 2021 року у справі № 755/11741/18 та від 24 червня 2021 року у справі № 331/4782/18.

Окрім того, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог також з мотивів недоведення позивачами порушення їх прав та інтересів, внаслідок укладення оспорюваного договору, з огляду на таке.

У постанові від 02 червня 2021 року у справі № 752/13774/16-ц Верховним Судом роз`яснено про те, що ЦК України наділяє правом оспорювати правочин не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як заінтересовані особи (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття охоронюваний законом інтерес як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16 жовтня 2020 року у справі №910/12787/17, згідно з яким особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі № 335/6054/18 (провадження № 61-13630св19).

В обґрунтування порушення їх прав та законного інтересу позивачі посилаються лише на те, що ОСОБА_2 , який не є юридичною особою та фінансовою установою, не може надавати фінансові послуги, у зв`язку з чим не мав права укладати оспорюваний договір відступлення прав вимоги.

Позивачами не надано доказів на підтвердження того, що кредитні договори № 0007/08/25-KLI від 13 червня 2008 року та № 0006/08/25-KLI від 13 червня 2008 року містять обмеження щодо можливості заміни кредитора у зобов`язанні, що виникають з вказаних договорів. Отже, перехід прав кредитора за вищевказаними кредитними договорами від ТзОВ "Фінансова компанія "Фінкепітал" до ОСОБА_2 за договором про відступлення права вимоги до позивачів відбувся виключно на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Апеляційний суд зазначає, що враховуючи правову природу спірного договору (уступка права вимоги) та відповідно зміст статей 512, 514, 518 ЦК України позивач, як боржник не позбавлений права висувати проти вимоги нового кредитора у зобов`язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора, у разі пред`явлення таких вимог.

Водночас, колегією суддів встановлено, що інших конкретних фактів порушення власних майнових прав та інтересів внаслідок укладення спірного договору відступлення прав вимоги позивачі не навели, як і не довели, що в результаті визнання такого договору недійсним права позивачів буде захищено та відновлено.

Враховуючи вищенаведене у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору № 0005/17-ВБФ від 3 березня 2017 року про відступлення прав вимоги слід відмовити також з цієї підстави.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування спірного нерухомого майна

Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц викладено правовий висновок, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Верховний Суд звертає увагу, що власник майна з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таку правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 9 червня 2021 року у справі №570/5564/18.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 червня 2021 року у справі № 331/4782/18.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно вибуло з його володіння незаконним шляхом та не з його волі та те, що він є неволодіючим власником.

Як вбачається зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 , останній обґрунтовував вказану вимогу тим, що договір відступлення прав вимоги № 0005/17-ВБФ від 3 березня 2017 року, укладений між ТзОВ Фінансова компанія Фінкепітал та фізичною особою ОСОБА_2 , є договором факторингу у зв`язку з чим ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець не міг бути стороною такого договору, що є підставою для визнання його недійсним та витребування спірного нерухомого майна від відповідачів у власність позивача ОСОБА_1 .

Проте, як було встановлено апеляційним судом вище, вказаний договір відступлення прав вимоги не є договором факторингу, як помилково вважав позивач.

ОСОБА_1 також не надав суду доказів того, що відповідачі є володіючими не власниками.

ТзОВ Бізнес Груп Буковина та ТзОВ Буковина Бізнес Груп набули право власності на таке нерухоме майно у встановлений законом спосіб на підставі акту приймання-передачі майна №1 від 23 травня 2017 року.

Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 918/370/18 дійшов висновку про те, що акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, має юридичні наслідки - набуття та припинення права власності на нерухоме майно.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 203/4566/15-ц.

Встановивши, що ТзОВ Бізнес Груп Буковина та ТзОВ Буковина Бізнес Груп набули право власності на спірне нерухоме майно на підставі укладених між ними та ОСОБА_2 правочинів, які оформлені актом приймання-передачі майна до складу статутного фонду , який не оспорений та недійсним не визнавався, судом апеляційної інстанції не вбачається підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 про витребування вказаного нерухомого майна у відповідачів.

Окрім того, судом не може бути задоволена позовна вимога ОСОБА_1 про витребування у відповідачів спірного майна шляхом зобов`язання державного реєстратора провести відповідні реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації права власності на дане нерухоме майно за ОСОБА_1 , оскільки такий державний реєстратор не був залучений до участі у даній справі в якості співвідповідача.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Виходячи з наведеного, рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Плафена-ЛТД задовольнити частково.

Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 24 червня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 28 серпня 2021 року

Головуючий О.О. Одинак

Судді: М.І. Кулянда

І.Б. Перепелюк