Ухвала

від 09.09.2021 по справі 910/11416/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 вересня 2021 року

м. Київ

cправа № 910/11416/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Програміка" (далі - ТОВ "Програміка", позивач) - Рибачок А.О. (адвокат), Миськів Б.Т. (самопредставництво)

відповідача - Державної податкової служби України (далі - ДПС України, відповідач, скаржник) - Борисевич Д.В. (самопредствництво),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДПС України

на рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2020 (головуючий - суддя Смиронова Ю.М.) та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 (головуючий - суддя Куксов В.В., судді: Шаптала Є.Ю., Яковлєв М.Л.)

у справі №910/11416/20

за позовом ТОВ "Програміка"

до ДПС України

про стягнення 1 790 820,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "Програміка" звернулося до суду з позовом про стягнення з ДПС України грошової суми.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем умов договорів №26 від 19.04.2019 та №40 від 29.05.2019 в частині оплати наданих послуг.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.12.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021, позов задоволено.

Ухвалюючи рішення суди попередніх інстанцій виходили з такого:

- укладаючи з позивачем та Державною фіскальною службою України додаткові угоди №3 до договору №26 та №2 до договору №40 відповідач був достеменно обізнаний з умовами договорів, в тому числі і щодо їх ціни, порядку розрахунків тощо;

- як правонаступник Державної фіскальної служби України у спірних правовідносинах, відповідач став стороною цих договорів та набув усіх прав та обов`язків замовника, обумовлених ними;

- під час розгляду справи на спростування доводів позивача щодо надання ним обумовлених договорами №26 та №40 послуг, тобто реального виконання позивачем зобов`язань, скаржник будь-яких заперечень не надав та не спростував;

- обумовлені договором послуги як-то обслуговування, технічна підтримка та адаптація програмного забезпечення ІТС "Електронний кабінет" та ІТС "Податковий блок" повинні надаватися безперебійно з метою реалізації завдань по забезпеченню повного та своєчасного надходження до бюджетів, державних цільових фондів всіх законодавчо встановлених в Україні податків, зборів (обов`язкових платежів), а також неподаткових платежів та забезпеченню взаємодії платників податків та державних органів з ДПС, отримання від користувачів документів та надання користувачам інформації та послуг, передбачених Податковим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами;

- оскільки відповідач будь-яких заперечень та зауважень щодо обсягу та якості наданих позивачем послуг, а також мотивованої відмови від підписання актів у встановлений договорами строк не надав, то надані позивачем послуги у період з січня по квітень 2020 року, пов`язані з програмним забезпеченням за кодом ДК 021:2015 - 72260000-5 (послуги з супроводження, технічної підтримки та адаптації програмного забезпечення ІТС "Електронний кабінет" та ІТС "Податковий блок") на загальну суму 1 790 820,00 грн згідно актів приймання-передачі, які містяться в матеріалах справи вважаються прийнятими відповідачем та, відповідно, підлягають оплаті.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, ДПС України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 у справі № 910/11416/20 та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Касаційну скаргу (з урахуванням заяви на усунення недоліків), з посиланням на приписи пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України мотивовано тим, що оскаржувані судові рішенні ухвалені з порушенням норм матеріального права, а саме статей 526, 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 179, 180, 183 Господарського кодексу України, статей 25, 48 Бюджетного кодексу України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 30.09.2014 у справі № 922/2339/13 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 14.06.2021 для розгляду касаційної скарги ДПС України у справі №910/11416/20 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючий, Бенедисюк І.М., Колос І.Б.

Ухвалою Верховного Суду від 16.08.2021 відкрито касаційне провадження у справі №910/11416/20 за касаційною скаргою ДПС України на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 30.08.2021 у зв`язку з перебуванням судді Бенедисюка І.М. у відпустці призначено повторний автоматичний розподіл судової справи №910/11416/20, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Малашенкова Т.М. (головуючий), Булгакова І.В., Колос І.Б.

Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права .

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження .

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №910/11416/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду, то Верховний Суд зазначає таке.

Спір у справі, яка розглядається, виник у зв`язку з неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем умов договору в частині оплати послуг. Розглядаючи спір в межах доводів сторін, суд першої інстанцій, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, прийняв рішення про задоволення позову з підстав його обґрунтованості та доведеності.

Верховний Суд зауважує, що із заяв по суті справи, які подавались учасниками спору, апеляційної скарги та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що відповідач заперечував щодо позову з підстав новації, або стверджував, що наявні підстави для звільнення його від відповідальності. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що розглядаючи даний спір по суті, суди попередніх інстанцій не застосували положення статті 604 ЦК України, на які скаржник зокрема посилається у касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду України від 30.09.2014 у справі №922/2339/13 , на яку скаржник посилається в обґрунтування доводів касаційної скарги, предметом позову було стягнення з Державного підприємства "Дослідне господарство "Рихальське" інституту сільського господарства Західного Полісся Національної академії аграрних наук України" суми коштів на підставі договору уступки права вимоги (цесії) №2/7/16, укладеного 27.07.2016 ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агротех-АБ", яке було кредитором Підприємства на підставі договору поставки засобів захисту рослин № 22/05/13 від 22.05.2013 та договору новації від 28.03.2016 про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням за договором поставки засобів захисту рослин № 22/05/13 від 22.05.2013. Постановою суду апеляційної інстанції скасовано рішення місцевого господарського суду, яким задоволено позовні вимоги та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Верховний Суд України, посилаючись на положення статей 599 та 604 ЦК України, зробив такий правовий висновок: "З аналізу норм діючого законодавства та положень доктрини права вбачається, що ознаками новації є наявність взаємної згоди сторін стосовно умов припинення дії попереднього зобов`язання та умов нового зобов`язання, припинення всіх додаткових зобов`язань та виникнення між тими ж особами нового зобов`язання. Тобто новацією є не зміна певної частини первісного зобов`язання, а укладення між тими ж сторонами нового зобов`язання, яке і є підставою для припинення попереднього зобов`язання та додаткових зобов`язань ". Залишаючи в силі постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд України зазначив таке: "Надавши належну правову оцінку, у відповідності до вимог ст. 43 ГПК України, умовам договору новації про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням по договору поставки засобів захисту рослин № 22/05/13 від 22.05.2013, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що даний договір не є новацією в розумінні ст. 604 ЦК України, оскільки фактичних змін зобов`язань за договором не відбулося".

Предметом позову у справі №444/9519/12, на яку також посилається скаржник, було стягнення заборгованості за кредитним договором. Верховний Суд зазначає, що посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, скаржник вказує лише на цитування Судом положень статей 526, 610, 612, 599 ЦК України.

Проаналізувавши зміст наведених постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах , викладених у постанові Верховного Суду України від 30.09.2014 у справі №922/2339/13 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, оскільки зміст правовідносин, їх предмет, підстави та правове регулювання, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах і у справі, яка переглядається, є різними ; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Враховуючи викладене, у контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятої у справі постанови, є подібними, а тому наявні правові підстави для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ДПС України на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Верховний Суд зауважує, що згідно із положеннями статтею 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими , збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судових інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника свідчить про порушення норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що ненаділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржником підстави касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору, фактичні обставини справи, доказову базу та правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ДПС України, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Державної податкової служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 16.12.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 у справі №910/11416/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Колос