Ухвала

від 09.09.2021 по справі 910/10854/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 910/10854/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,

та представників

позивача: не з`явились,

відповідача: Ляхович С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Закарпатської обласної спілки споживчих товариств

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2021

у справі № 910/10854/20

за позовом Закарпатської обласної спілки споживчих товариств

до Приватного акціонерного товариства "Телесистеми України"

про усунення перешкод у користуванні приміщенням та стягнення 216 000 грн.,

В С Т А Н О В И В:

Закарпатська обласна спілка споживчих товариств звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Телесистеми України" (далі - ПрАТ "Телесистеми України") про зобов`язання звільнити орендоване приміщення - частину даху нежитлового приміщення, загальною площею 15 кв.м. адміністративної будівлі в м. Ужгород, вул. Гойди, 10, та передати його позивачеві за актом приймання-передачі, а також про стягнення неустойки в сумі 216 000,00 грн., нарахованої на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що договір оренди частини нежитлового приміщення № О-01/w zak uzh0009/010609 від 01.06.2009 припинив свою дію, у зв`язку з отриманим від відповідача повідомленням від 07.05.2015 про його розірвання, проте відповідач продовжує користуватися об`єктом оренди, поза волею власника і без належної правової підстави, зобов`язань з повернення орендованої речі орендодавцю не виконує, у зв`язку з чим позивачем нараховано неустойку у розмірі подвійної орендної плати за користування об`єктом оренди за весь час прострочення обов`язку орендарем щодо повернення об`єкта оренди орендодавцеві.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.12.2020 (суддя Підченко Ю.О.) позов задоволено. Зобов`язано відповідача звільнити орендоване приміщення - частину даху нежитлового приміщення, загальною площею 15 кв.м., адміністративної будівлі в м. Ужгород, вул. Гойди, 10 та передати позивачу орендоване приміщення згідно з актом приймання-передачі. Стягнуто з відповідача на користь позивача 216 000 грн. неустойки.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2021 (колегія суддів у складі: Кропивна Л.В. - головуючий, Поляк О.І., Буравльов С.І.) рішення міцевого господарського суду скасовано та прийняте нове, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 108 000 грн. заборгованості з орендної плати. В решті позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що між Закарпатською обласною спілкою споживчих товариств (орендодавець) та ПрАТ "Телесистеми України" (орендар) 01.06.2009 укладено договір № О-01/w zak uzh0009/010609 оренди частини нежитлового приміщення, відповідно до умов якого орендодавець зобов`язується передати орендарю в тимчасове платне користування (оренду) частину даху нежитлового приміщення, розташованого за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Гойди, 10, загальною площею 15 кв.м. (об`єкт оренди), що знаходиться у власності орендодавця на підставі рішення Ужгородської міської ради № 74 від 24.05.1995, а орендар зобов`язується сплачувати орендодавцю плату за користування (орендну плату).

Згідно з п. 1.3 договору приміщення надається в оренду для розміщення обладнання базової станції стільникового мобільного зв`язку ПрАТ "Телесистеми України".

Відповідно до п. 4.1 договору загальна щомісячна орендна плата за надання орендодавцем обумовлених договором послуг оренди складає (без вартості спожитої електроенергії) 2 400 грн. з ПДВ. Орендна плата встановлена договором включає плату за користування об`єктом оренди і плату за користування земельною ділянкою, на якій воно знаходиться та яка прилягає до об`єкта оренди і необхідна для досягнення мети оренди.

Сторонами 01.10.2014 внесені зміни до договору, шляхом укладання додаткового договору від 01.10.2014, яким змінено з викладенням у новій редакції п. 4.1 договору, за змістом якого "загальна щомісячна орендна плата за надання орендодавцем обумовлених договором послуг оренди за домовленістю сторін складає (без вартості спожитої електроенергії) 3 000 грн. в т.ч. ПДВ. Встановлена орендна плата включає плату за користування об`єктом оренди і плату за користування земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, а також яка прилягає до об`єкта оренди і необхідна для досягнення мети оренди".

Відповідно до п. 5.1 договору його укладено на строк 2 роки з 01.06.2009 по 31.05.2011, з можливістю його подальшої пролонгації. При цьому сторони передбачили, що за 2 місяці до закінчення строку дії договору, сторона, яка бажає припинити його дію, або продовжити з коригуванням його умов, повинна письмово попередити про це іншу сторону. Якщо у вказаний термін зазначене повідомлення не було зроблене, новий договір вважається укладеним на тих самих умовах на аналогічний строк.

При бажанні достроково звільнити об`єкт оренди і припинити дію даного договору орендар попереджає про це орендодавця не пізніше ніж за 30-ть днів до такого звільнення (п. 5.3 договору).

За положеннями п. 9.6 договору дія договору припиняється, зокрема, достроково за взаємною згодою сторін чи за рішенням суду.

Умовами п.п. 3.3.7 договору передбачено, що орендар зобов`язаний звільнити об`єкт оренди протягом 30-ти календарних днів після припинення строку дії даного договору, якщо додатковою угодою сторін не передбачено інше.

Факт передачі позивачем та прийняття у користування відповідачем об`єкта оренди відповідно до умов договору підтверджується актом приймання-передачі від 01.06.2009, копія якого міститься в матеріалах справи.

Апеляційним господарським судом встановлено, що орендар 07.05.2015 направив орендодавцю лист № 15/3ТУ/0057 з наміром припинити оренду за згодою сторін. У двадцятиденний строк орендодавець відповіді не направив.

Вдруге, 19.06.2015, орендар направив орендодавцю лист, за змістом якого просив з 01.07.2015 вважати припиненими відносини з договору оренди, гарантував існуючу по договору заборгованість за березень-червень сплатити до моменту демонтажу обладнання і просив за зберігання обладнання з 01.07.2015 до моменту демонтажу нараховувати плату у розмірі 10% від існуючої на даний момент орендної плати.

Орендодавець 24.06.2015 повідомив орендаря (лист № СП01-12/123), що протягом 21-го календарного дня з моменту надіслання даного звернення орендар має демонтувати обладнання та передати об`єкт оренди згідно з актом приймання-передачі. При цьому орендодавець не надав згоди на припинення договору з 01.07.2015.

Орендодавець 01.07.2015 листом № СП01-12/128, який направлено орендарю 02.07.2015, повідомляв, що оскільки орендар продовжує користуватися майном, то орендодавець нараховуватиме орендну плату до дати складення акта-приймання передачі майна, а пропозицію щодо зберігання обладнання з 01.07.2015 з платою у розмірі 10% від існуючої суми орендної плати, як неприйнятну, відхилив.

Орендар 03.04.2017 у направленому орендодавцю листі № 17/ЗТУ/08 просив дозволити демонтаж і вивезення майна, а також припинити дію договору оренди з підписанням акта повернення об`єкта оренди датою останнього оплаченого дня оренди, вважаючи таким днем зарахування на рахунок орендодавця платежу при примусовому виконанні наказу господарського суду державним виконавцем.

Крім цього, користування об`єктом оренди у період з березня 2015 року по липень 2015 року встановлено судом під час розгляду справи № 910/11092/16 за позовом Закарпатської обласної спілки споживчих товариств до ПрАТ "Телесистеми України" про стягнення грошових коштів за договором оренди частини нежитлового приміщення № 01-01/w zak uzh0009/010609 від 01.06.2009, у якій Господарським судом міста Києва було прийняте рішення від 08.08.2016, яке вступило в законну силу.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд дійшов висновку, що листи орендодавця від 24.06.2015 (лист № СП01-12/123) та від 01.07.2015 (лист № СП01-12/128) є повідомленням орендодавця про розірвання договору та вимогою про звільнення приміщення. Відтак, з огляду на п. 5.1 та п. п. 3.3.7 договору, а також листи позивача №СП 01-12/123 від 24.06.2015 та № СП 01-12128 від 01.07.2015, позивач звернувся до відповідача із повідомленням про розірвання договору та з відповідною вимогою про звільнення приміщення. Натомість доказів на підтвердження передачі об`єкта оренди відповідачем позивачеві матеріали справи не містять, а отже - відповідачем порушено права позивача, як власника майна, що передавалося ним в оренду відповідачеві, за захистом яких позивач звернувся до суду із даним позовом. За таких обставин, вимоги позивача про зобов`язання відповідача звільнити орендоване приміщення, а саме - частину даху нежитлового приміщення та передати його позивачеві згідно з актом приймання передачі є обґрунтованими. Крім цього, виходячи з наданого позивачем до позовної заяви розрахунку заявлена позивачем неустойка в сумі 216 000, 00 грн., нарахована на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України виходячи з подвійного розміру орендної плати, що встановлена договором (з урахуванням внесених до нього змін) в сумі 3 000 грн. за три роки, тобто за період з травня 2017 року по травень 2020 року, підлягає також стягненню з відповідача. При цьому суд відхилив твердження відповідача, що орендні зобов`язання за договором припинились за домовленістю сторін шляхом їх заміни зобов`язаннями зберігання та відповідно - правовий статус з об`єкта оренди змінився на місце зберігання.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та частково задовольняючи позовні вимоги суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідно до умов п. 5.1 договору сторона договору, яка бажала припинити його дію або продовжити коригування його умов, повинна була попередити іншу сторону за два місці до закінчення дії договору, тобто направити відповідне повідомлення іншій стороні не пізніше відповідного числа останнього місяця лютого 2013, 2015, 2017, 2019 року. Таких повідомлень про припинення дії договору жодна із сторін у правовідносинах, у яких виник спір, іншій не надсилала, тобто договір є чинним. Дострокове припинення договору передбачало згоду обох сторін, утім, як встановлено судом апеляційної інстанції, такої згоди сторони не досягли, існування інших підстав дострокового розірвання договору матеріалами справи не підтверджено. Документального підтвердження доводів про створення орендодавцем перешкод орендарю у користуванні об`єктом оренди матеріали справи не містять, тому враховуючи, що об`єкт оренди був переданий орендарю, невикористання орендарем об`єкта оренди не звільняє орендаря від обов`язку сплачувати орендну плату за діючим договором оренди у розмірі, порядку та строки, узгоджені сторонами. З огляду на викладене, а також зважаючи, що розмір місячної орендної плати встановлено сторонами у розмірі 3 000 грн. з ПДВ, а позивач просив стягнути її у подвійному розмірі з ПДВ за період з червня 2017 року - травень 2020 року (три роки), обґрунтованим суд апеляційної інстанції вважав вимоги про стягнення з відповідача 108 000 грн. заборгованості з орендної плати за зазначений позивачем період. У задоволенні решти вимог - про стягнення з відповідача 108 000,00 грн. та зобов`язання звільнити об`єкт оренди - відмовлено за безпідставністю.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи скаржника зводяться до того, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що договір оренди є чинним, не дослідивши наявні у справі докази, та неправильно застосував ст. 604 ЦК України, зробивши висновок, що листування між сторонами могло б засвідчити факт новації, а не висновок щодо укладення новаційної угоди.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.03.2019 у справі № 609/67/18, від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13, та Верховного Суду України, викладеного у постанові від 09.09.2014 у справі № 5011-1/1043-2012-42/528-2012, стосовно застосування ст. 604 ЦК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 (колегія суддів у складі: Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Уркевич В.Ю.) відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.09.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 06.08.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 06.08.2021 від представника відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить відмовити у її задоволенні.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 02.09.2021 від позивача надійшла відповідь на відзив на касаційну скаргу, у якій він вказує на помилковість викладених у відзиві доводів.

У зв`язку з відпусткою суддів Уркевича В.Ю. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, за результатами якого відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 08.09.2021 для розгляду касаційної скарги у справі визначено колегію суддів у складі: Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В .

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження, з огляду на таке.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

В обґрунтування п.1 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржник послав на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.03.2019 у справі № 609/67/18, від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13, та Верховного Суду України, викладеного у постанові від 09.09.2014 у справі № 5011-1/1043-2012-42/528-2012, стосовно застосування ст. 604 ЦК України.

Дослідивши вказані постанови колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення Верховного Суду та Верховного Суду України в яких посилається скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, не є подібними, з огляду на таке.

Так, у справі № 609/67/18 (провадження № 61-43444св18), у якій Верховним Судом 13.03.2019 винесено постанову, досліджувалися вимоги ТОВ "ПрофАгроТрейд" і фізичної особи до СТОВ "Агро-Лан" про визнання договору оренди землі недійсним. Рішенням районного суду позов було задоволено, а постановою - рішення районного суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено. При цьому постанова апеляційного суду мотивована тим, що укладаючи оспорюваний договір оренди землі від 20.05.2017, сторони домовилися про припинення договору оренди землі від 01.01.2012, тобто дійшли згоди про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням (новацію), що відповідає ч. 2 ст. 604 ЦК України.

Скасовуючи постанову апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що переглядаючи справу апеляційний суд не врахував, що оспорюваний договір оренди землі від 20.05.2017 не містить вказівки на первинне і нове зобов`язання та намірів сторін вчинити новацію, тобто припинити існуюче і замінити новим. Вказане свідчить, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку, що між фізичною особою і СТОВ "Агро-Лан" було досягнуто домовленість про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами (новацію), що відповідно до ст. 604 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Отже, апеляційний суд не дослідив оспорюваний договір оренди землі, як самостійний правовстановлюючий договір, укладений під час дії попереднього чинного договору між тими самими сторонами та доводів позивача про наявність правових підстав для визнання його недійсним з підстав, визначених ст.ст. 203, 215 ЦК України.

При цьому Верховний Суд дійшов висновків, що ознаками новації є: спосіб припинення зобов`язання; вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов`язання); є двостороннім правочином (договором); нове зобов`язання пов`язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов`язання новим, а не на зміну цього зобов`язання. Деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення. До умов новації згідно з вимогами закону віднесено наступні: нове зобов`язання повинне пов`язувати тих самих осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов`язання іншим, а "домовленість про новацію", про яку йдеться у ч. 2 ст. 604 ЦК України, - це договір про заміну зобов`язання; вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов`язання; наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов`язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов`язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим; дійсність первинного зобов`язання (недійсність первинного зобов`язання веде до недійсності і нового зобов`язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов`язаними первинним зобов`язанням, і новація не відбувається); зміна змісту зобов`язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі; допустимість заміни первісного зобов`язання новим. Умови новації є необхідними і достатніми для вчинення новації.

Таким чином, новація - це угода про заміну первинного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв`язку сторін, оскільки замість зобов`язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов`язання. Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання. Угода про заміну первинного зобов`язання має договірну природу. Новація є консенсуальним, двостороннім та оплатним договором, який має правоприпинювальну природу.

У справі № 916/2889/13 досліджувалися правовідносини стягнення заборгованості, інфляційних втрат, 3% річних, пені, збитків за прострочення виконання зобов`язань за мировою угодою. Справа розглядалася судами неодноразово, і за результатами останнього її розгляду рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача суму відшкодування витрат на відновлення порушеного права, 3% річних, інфляційних втрат. В решті позову відмовлено.

Верховний Суд у постанові від 21.05.2019 зазначив, що застосування новації як способу припинення зобов`язань допускається виключно за наявності таких ознак: взаємна згода сторін про припинення дії попереднього зобов`язання та щодо умов нового зобов`язання; наявності умов про припинення попереднього зобов`язання; припинення всіх додаткових зобов`язань; виникнення між тими ж особами нового зобов`язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання. Характерною ознакою новації є не зміна частини первісного зобов`язання, а укладення між тими ж сторонами нового зобов`язання. В свою чергу, особливість мирової угоди полягає в тому, що її умови набувають чинності (юридичної сили) лише у випадку її затвердження судом. У зв`язку з цим апеляційним судом обґрунтовано не взято до уваги як такий, що не породжує правових наслідків пункт 7.3 мирової угоди №212 в частині припинення зобов`язань сторін за рішенням Господарського суду Одеської області від 12.01.2009 та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2009 у справі №5/123-08-4514, оскільки мирова угода №212 не була затверджена в рамках зазначеної справи. Відтак, колегія суддів погодилася з позицією суду першої інстанції про те, що мирова угода №212 не є мировою угодою у розумінні ст.ст. 78 та 121 ГПК України у редакції, чинній до 15.12.2017, тому що вона не затверджувалася судом, а є звичайним правочином.

Суди попередніх інстанцій, враховуючи положення ст. 604 ЦК України, дослідивши обставини справи та надавши належну оцінку умовам мирової угоди №212, дійшли правильного висновку про те, що укладена між сторонами мирова угода не є новацією в розумінні ст. 604 ЦК України, оскільки за умовами мирової угоди №212 зобов`язання відповідача за договором №212 від 21.05.2004 не було замінено на будь-яке інше (нове) зобов`язання (поставка товару, надання послуг), умов про припинення первісного зобов`язання, що виникло за вказаним договором мирова угода не містить, а зміна порядку і строку виконання такого зобов`язання, встановлення порядку погашення заборгованості не може вважатися новацією в розумінні вищевказаної норми.

Водночас Верховний Суд скасував рішення суддів попередніх інстанцій в частині відмови частини позовних вимог у стягненні пені, оскільки в порушення вимог ст.ст. 79, 86, 236, 269, 282 ГПК України ними не досліджено, чи можна вважати умову мирової угоди №212 договірним застереженням в розумінні ч. 6 ст. 232 ГК України, яке встановлює інший (значно більший) термін нарахування пені, а саме до дня погашення боргу.

В свою чергу у справі 5011-1/1043-2012-42/528-2012 про стягнення заборгованості за договором про організацію взаєморозрахунків, між сторонами у справі, територіальним органом Казначейства у місті Києві, Головним фінансовим управлінням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Головним управлінням енергетики, енергоефективності та енергозбереження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та НАК "Нафтогаз України" укладено договір № 12/517-ГУ про організацію взаєморозрахунків відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.06.2012 № 517, предметом якого була організація проведення сторонами взаєморозрахунків відповідно до ст. 23 Закону України "Про Державний бюджет України на 2012 рік" і постанови Кабінету Міністрів України від 11.06.2012 № 517 "Про затвердження Порядку та умов надання у 2012 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію, послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню, яка виникла у зв`язку з невідповідністю фактичної вартості теплової енергії та послуг з централізованого водопостачання та водовідведення тарифам, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування".

Залишаючи без змін постанову апеляційного і рішення місцевого господарського суду, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що після укладення договору про організацію взаєморозрахунків відбулася новація, і первісне зобов`язання припинилось. Проте Верховний Суд України у постанові від 09.09.2014 у справі № 5011-1/1043-2012-42/528-2012 не погодився з такими висновками і зазначив, що характерним для новації є саме укладення нового зобов`язання, а не зміна його частини, що є підставою для припинення попереднього зобов`язання, при цьому, нове зобов`язання укладається між тими ж сторонами, договір про організацію взаєморозрахунків таких ознак не містить. При цьому Верховний Суд України погодився з висновками суду касаційної інстанції про відсутність підстав для стягнення пені, передбаченої п.п. 7.3.1 п. 7.3 договору поставки природного газу, та застосування наслідків за порушення грошового зобов`язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки уклавши договір про організацію взаєморозрахунків, сторони тим самим змінили порядок і строк проведення розрахунків за природний газ, поставлений відповідно до договору поставки природного газу, і для застосування санкцій, передбачених підпунктом 7.3.1 пункту 7.3 договору поставки природного газу, та наслідків за порушення грошового зобов`язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, необхідно, щоб оплата була здійснена поза межами порядку і строків, встановлених договором про організацію взаєморозрахунків, який діяв на момент розгляду справи і відповідно до п. 16 якого сторони засвідчили, що після виконання договору вони не мають одна до одної жодних претензій стосовно предмета договору.

Водночас у справі № 910/10854/20 суди обох інстанцій дійшли висновків, що доказів на підтвердження укладення між сторонами відповідних договорів чи додаткових угод стосовно зберігання обладнання між сторонами матеріали справи не містять, і листи позивача, на які посилається відповідач (№ СП01-12/77 від 11.04.2017 та № СП01-12/123 від 12.06.2017) не містять волевиявлення позивача щодо новації у формі перетворення договору оренди частини нежитлового приміщення № 01-01/w zak uzh0009/010609 від 01.06.2009 у відповідний договір зберігання. При цьому зміст листування між сторонами не дає підстав для висновку про новацію первинного зобов`язання повернути майно орендодавцю у нове зобов`язання зі зберігання у розумінні ст. 604 ЦК України.

Таким чином, правовідносини у справах № 910/10854/20 та № 609/67/18, № 916/2889/13 , № 5011-1/1043-2012-42/528-2012 є різними за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що як вбачається з касаційної скарги позивача, спірним питанням у справі № 910/10854/20 не є застосування судами ст. 604 ЦК України в частині висновків про відхилення доводів відповідача щодо новації, який вважав, що орендні зобов`язання за договором припинились за домовленістю сторін шляхом їх заміни зобов`язаннями зберігання та відповідно - правовий статус з об`єкта оренди змінився на місце зберігання.

З тексту касаційної скарги слідує, що її заявник не погоджується саме з застосуванням апеляційним судом ч. 1 ст. 604 ЦК України, якою передбачено, що зобов`язання припиняється за домовленістю сторін, і вважає, що наявні у матеріалах справи докази свідчать про досягнення згоди сторін про припинення зобов`язання (орендних правовідносин) за домовленістю сторін. При цьому апеляційний господарський суд дійшов висновку, що відповідно до умов п. 5.1 договору сторона договору, яка бажала припинити його дію або продовжити коригування його умов, повинна була попередити іншу сторону за два місці до закінчення дії договору, тобто направити відповідне повідомлення іншій стороні не пізніше відповідного числа останнього місяця лютого 2013, 2015, 2017, 2019 року. Таких повідомлень про припинення дії договору жодна із сторін у правовідносинах, у яких виник спір, іншій не надсилала. Дострокове припинення договору передбачало згоду обох сторін, утім, як встановлено судом апеляційної інстанції, такої згоди сторони не досягли, існування інших підстав дострокового розірвання договору матеріалами справи не підтверджено.

Проте відповідне посилання скаржника на неправильне застосування ч. 1 ст. 604 ЦК України не обґрунтовано підставою відкриття касаційного провадження, а тому Верховний Суд позбавлений можливості здійснити перегляд оскаржуваної постанови з цієї підстави. Посилання скаржника на постанови Верховного Суду та Верховного Суду України є недоречними в контексті застосування ч. 1 ст. 604 ЦК України, оскільки у вказаних постановах (Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 609/67/18, від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13, та Верховного Суду України від 09.09.2014 у справі № 5011-1/1043-2012-42/528-2012) досліджувалося питання застосування частини ст. 604 ЦК України, яка регулює новацію. Водночас, як вже було зазначено, суди у справі № 910/10854/20 встановили, що зміст листування між сторонами не дає підстав для висновку про новацію первинного зобов`язання повернути майно орендодавцю у нове зобов`язання зі зберігання у розумінні ст. 604 ЦК України.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС ВС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 234, 235, 287, 296, 326 ГПК України, Верховний Суд, -

У Х В А Л И В :

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Закарпатської обласної спілки споживчих товариств на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2021 у справі № 910/10854/20 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.