Постанова

від 15.09.2021 по справі 200/1999/21-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2021 року справа №200/1999/21-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача: Казначеєва Е.Г., суддів Геращенка І.В., Міронової Г.М., розглянувши в порядку письмового провадження засіданні апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації Луганської області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 р. у справі № 200/1999/21-а (головуючий І інстанції Зінченко О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації Луганської області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації Луганської області (далі - відповідач, УПСЗН), в якому просила: визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації про відмову у призначенні допомоги внутрішньо-переміщеним особам, допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , допомоги на дітей одиноким матерям та допомоги малозабезпеченим сім`ям; зобов`язати Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації призначити та виплатити ОСОБА_1 допомогу при народженні дитини - ОСОБА_2 в розмірі, що встановлений ст.12 Закону України "Про державну допомогу сім`ям з дітьми", тобто 41 280,00 грн., допомоги одинокій матері на дитину - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з урахуванням заборгованості, яка виникла з 02.02.2017, допомоги малозабезпеченій сім`ї, з урахуванням заборгованості, яка виникла з 02.02.2017, допомогу на покриття витрат на проживання ОСОБА_1 за її заявою від 02.02.2017.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року позовні вимоги задоволено частково, а саме суд: визнав протиправним та скасував рішення комісії від 09.06.2017 (Протокол № 46) Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації про відмову у призначенні допомоги внутрішньо-переміщеним особам, допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , допомоги на дітей одиноким матерям та допомоги малозабезпеченим сім`ям; зобов`язав Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.02.2017 про призначення ОСОБА_1 допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , допомоги одинокій матері на дитину - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , допомоги малозабезпеченій сім`ї, допомоги на покриття витрат на проживання ОСОБА_1 ; стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації судовий збір у розмірі 454,00 грн. на користь ОСОБА_1 .

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що позивач звернулася до Управління лише 02.02.2017, для отримання довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб її та сипа, а відповідно строк звернення за допомогою при народженні дитини був пропущений. Довідки про взяття на облік внутрішньо перемішеної особи ОСОБА_1 та її сина були закриті, у зв`язку з повернення сім`ї до покинутого місця мешкання. Також, апелянт зазначає, що позивач не надавала декларації та заяв на отримання соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям. Відповідно до існуючих інтегрованих баз, якими володіє як користувач Управління Сєвєродонецької РДА. будь-якої інформації про перебування позивача та її сина на території підконтрольній Україні немає. Кірм того, суд вказав не вірну адресу реєстрації позивача та її сина.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою України, про що свідчить паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 . РНОКПП НОМЕР_2 ( а.с. 17-21)

Згідно з довідкою № 0000104641 від 02.02.2017 позивач взята на облік як внутрішньо переміщена особа, фактичним місцем проживання визначено: АДРЕСА_1 (арк. справи 24).

Позивач має дитину: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (арк. справи 22).

Згідно довідки від 02.02.2017 № 0000104669, дитину позивача взято на облік як внутрішньо переміщену особу також за адресою: АДРЕСА_1 (арк. справи 23).

18.01.2021 представник позивача звернувся до відповідача із адвокатським запитом щодо причин невиплати ОСОБА_1 допомоги ВПО, допомоги при народженні дитини, допомоги на дітей одиноким матерям, допомоги малозабезпеченим сім`ям та самій ОСОБА_1 . Поряд з цим, представник також просив поновити виплату вищевказаних допомог позивачу, а також надати роздруківку помісячних виплат вищезазначених допомог (арк. справи 27-28).

Відповідач листом від 26.01.2021 № 298/09 повідомив представника позивача про скасування довідок внутрішньо переміщених осіб щодо позивача та її сина на підставі рішення засідання районної комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та робочої групи для перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщених осіб (протокол № 46 від 09.06.2017 року). Поряд з цим у листі також було зазначено, що ОСОБА_1 в автоматизованій інформаційній системі призначення і виплати допомог АСОПД/КОМТЕХ не зареєстрована, в архівній базі АСОПД/КОМТЕХ також не значиться та жодних видів соціальних допомог не отримує.

22 квітня 2021 року засобами електронного зв`язку відповідачем надано інформацію, з якої вбачається, що позивач зверталася до відповідача із відповідною заявою для перевірки права призначення допомоги при народженні дитини, допомоги на дитину одинокій матері та державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям 02.02.2017.

На підставі рішення засідання районної комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та робочої групи для перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщених осіб (протокол № 46 від 09.06.2017) ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні вищезазначених допомог.

Рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 09.06.2017 № 46 відповідач до суду не надав.

З акту обстеження матеріально-побутових умов зазначено, що позивачу залишено повідомлення.

Відповідно до витягу з протоколу № 46 від 09.06.2017, відповідачем не вказувалось про відмову позивачу на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов чи через наявність інформації з системи Аркан про відсутність позивача на підконтрольній українській владі території.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 51 Конституції України та статті 180 Сімейного кодексу України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому, відповідно до ч.2 ст.6, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України - вони є загальнообов`язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами.

Статтею 8 Закону України Про охорону дитинства кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Закон України Про державну допомогу сім`ям з дітьми встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з врахуванням складу сім`ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім`ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

Відповідно до частини 1 статті 1 цього Закону громадяни України, в сім`ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених Законом та іншими законами України.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 3 Закону № 2811-ХII, відповідно до цього Закону призначається державна допомога при народженні дитини.

Стаття 5 Закону № 2811-ХII визначає, що всі види державної допомоги сім`ям з дітьми, крім допомоги у зв`язку з вагітністю та пологами жінкам, зазначеним у частині другій статті 4 цього Закону, призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновлювачів, опікуна, піклувальника).

Допомога у зв`язку з вагітністю та пологами жінкам, зазначеним у частині 2 статті 4 цього Закону, призначається і виплачується за місцем основної роботи (служби).

Згідно ч. 1 ст. 10 Закону, допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.

Відповідно до статті 6 Закону № 2811-ХII, документи, необхідні для призначення державної допомоги сім`ям з дітьми, подаються особою, яка претендує на призначення допомоги, самостійно. За наявності письмової заяви особи, яка претендує на призначення допомоги, але за станом здоров`я або з інших поважних причин не може самостійно зібрати необхідні документи, збір зазначених документів покладається на органи, що призначають допомогу.

Про призначення державної допомоги чи про відмову в її наданні із зазначенням причини відмови та порядку оскарження цього рішення орган, що призначає і здійснює виплату державної допомоги сім`ям з дітьми, видає чи надсилає заявникові письмове повідомлення протягом 5 днів після прийняття відповідного рішення.

Умови призначення допомоги при народженні дитини визначені статтею 11 Закону.

Статтею 11 Закону № 2811-XII встановлено, що допомога батькам при народженні дитини призначається на підставі свідоцтва про народження дитини.

Для призначення допомоги при народженні дитини до органу праці та соціального захисту населення за умови пред`явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та копія свідоцтва про народження дитини.

Даний перелік документів є вичерпним.

Допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

Також, на виконання зазначених положень Закону №2811-XII прийнята Постанова Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 №1751 Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми (далі - Порядок №1751).

За пунктом 2 Порядку №1751, призначення і виплата державної допомоги сім`ям з дітьми здійснюються управліннями праці та соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, структурними підрозділами з питань соціального захисту населення виконавчих органів міських, районних у містах (у разі створення) рад (далі - органи соціального захисту населення).

Відповідно до п. 11 Порядку, для призначення допомоги при народженні дитини органу соціального захисту населення за умови пред`явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, подається: 1) заява одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики; 2) копія свідоцтва про народження дитини (з пред`явленням оригіналу).

Заява, зазначена у підпункті 1 цього пункту, може бути подана в електронній формі (з використанням засобів телекомунікаційних систем, через офіційний веб-сайт Мінсоцполітики або інтегровані з ним інформаційні системи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зокрема з використанням кваліфікованого електронного підпису) структурному підрозділу з питань соціального захисту населення. В такому разі факт народження дитини на території України підтверджується за інформацією з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, отриманою шляхом електронної взаємодії у порядку, встановленому Мінсоцполітики та Мін`юстом. У разі надходження надісланої з використанням засобів телекомунікаційних систем заяви без кваліфікованого електронного підпису громадянина орган соціального захисту населення повідомляє заявнику, що допомога при народженні дитини призначається лише після підписання у місячний строк зазначеної заяви. У разі непідписання заяви у зазначений строк подається нова заява.

Згідно п. 12 Порядок, допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

За пунктом 13 Порядку, допомога при народженні дитини надається у розмірі, встановленому на дату народження дитини.

За пунктом 43 Порядку № 1751, документи, необхідні для призначення державної допомоги сім`ям з дітьми, подаються особою, яка претендує на призначення допомоги, особисто.

Суд зазначає, що нормами Закону № 2811-ХII та Порядку передбачено єдину підставу для відмови у призначені допомоги, а саме у разі народження мертвої дитини, інших підстав для відмови в призначені допомоги законодавство не містить.

Разом з цим, вказаними нормами передбачені певні обмеження стосуються строку подання заяви про призначення виплати допомоги.

Суд наголошує, що позивач повною мірою виконала вимоги, встановлені Законом для ініціювання розгляду питання про призначення допомоги. Позивач з об`єктивних причин не мала змоги звернутися до відповідача встановлені строки з відповідною заявою, оскільки всупереч своїй волі змушена була змінювати місце проживання внаслідок проведення на сході України бойових дій, переїзд на постійне місце проживання до підконтрольної території, де і отримала статус внутрішньо переміщеної особи.

Отже, при зверненні позивача до управління з заявою про призначення допомоги при народженні дитини, відповідач, в межах своїх повноважень, враховуючи статус позивача - особи, яка тимчасово перемістилася з території, тимчасово неконтрольованої Україною, повинен був перевірити актуальність нової довідки тимчасово переміщеної особи.

Таким чином, при зверненні позивача до управління з заявою про призначення допомоги при народженні дитини у відповідача, в межах своїх повноважень, були відсутні законодавчо передбачені підстави для відмови у призначені допомоги.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 Сімейного Кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд зазначає, що позивачем заявлений позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення.

Згідно п. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Крім того, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення та основні обов`язки повинні визначатися виключно законом, які приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Верховна Рада України може змінити закон лише виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта.

Як відзначено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 591/610/16-а (К/9901/12622/18), допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам (п. 34).

Суд вважає, що з урахуванням обставин, встановлених судами, позивач мав право на призначення допомоги при народженні дитини.

Також, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону № 2811-ХІІ до видів державної допомоги сім`ям з дітьми належить допомога на дітей одиноким матерям.

Частиною 1 статті 18-1 Закону № 2811-XII визначено, що право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини або документі про народження дитини, виданому компетентними органами іноземної держави, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку (рішенні про усиновлення дитини), відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку органом державної реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини.

Умови призначення допомоги на дітей одиноким матерям передбачено статтею 18-2 Закону України "Про державну допомогу сім`ям з дітьми".

Так, допомога на дітей одиноким матерям призначається за наявності витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження дитини, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану, або довідки про народження, виданої виконавчим органом сільської, селищної, міської (крім міст обласного значення) ради, із зазначенням підстави внесення відомостей про батька дитини до актового запису про народження дитини відповідно до абзацу першого частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, або документа про народження, виданого компетентним органом іноземної держави, в якому відсутні відомості про батька, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку.Допомога на дітей одиноким матерям призначається незалежно від одержання на дітей інших видів допомоги, передбачених цим Законом.

Положеннями ст. 18-3 Закону № 2811-XII передбачено, що допомога на дітей одиноким матерям, одиноким усиновлювачам, матері (батьку) у разі смерті одного з батьків, які мають дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх, професійно- технічних, а також вищих навчальних закладах І-ІУ рівнів акредитації, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років), надається у розмірі, що дорівнює різниці між 100 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім`ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців.

Виплата допомоги припиняється з підстав, визначених ст. 18-4 Закону № 2811-XII.

Так, відповідно до приписів статті 18-4 Закону № 2811-XII виплата допомоги на дітей одиноким матерям (батькам) припиняється у разі: 1) позбавлення отримувача допомоги батьківських прав; 2) позбавлення отримувача допомоги волі за вироком суду; 3) скасування рішення про усиновлення дитини або визнання його недійсним; 4) реєстрації дитиною шлюбу до досягнення нею 18-річного віку; 5) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності у випадках, передбачених законом; 6) смерті дитини; 7) смерті отримувача допомоги.

Виплата допомоги на дітей одиноким матерям (батькам) призупиняється у разі: 1) тимчасового влаштування дитини на повне державне утримання; 2) відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення батьківських прав; 3) тимчасового працевлаштування дитини.

У разі припинення дії обставин, передбачених частиною другою цієї статті, виплата допомоги поновлюється за письмовою заявою отримувача допомоги до органу, який призначає допомогу, з місяця, що настає за місяцем, в якому припинилася дія зазначених обставин. Припинення або призупинення виплати допомоги здійснюється на підставі відомостей про обставини, зазначені у частинах першій та другій цієї статті, з місяця, що настає за місяцем, в якому було виявлено зазначені обставини, за рішенням органу, який призначив допомогу.

Пунктом 35 Порядку № 1751, визначено перелік документів, які подаються для призначення допомоги на дітей одиноким матерям до органу соціального захисту населення.

Згідно з п. 36 допомога на дітей одиноким матерям призначається з місяця, в якому було подано заяву з усіма необхідними документами, та виплачується щомісяця по місяць досягнення дитиною 18-річного віку (якщо діти навчаються за денною формою у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної) та вищої освіти, - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років) включно.

Допомога виплачується протягом шести календарних місяців.

Наявність у позивачки визначеного законом статусу та надання нею разом із заявою про призначення допомоги необхідних документів не є спірною обставиною даної справи та не заперечується відповідачем.

Отже, за відсутністю умов визначених у ст. 18-4 Закону № 2811-XII у відповідача були відсутні підстави для відмови у призначені позивачу вказаної допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем , як підставу для відмови у призначені зазначеної допомоги, не зазначено жодну з умов визначених у ст. 18-4 Закону № 2811-XII.

Суд вважає, що з урахуванням обставин, встановлених судами, позивач мав право на призначення зазначеної допомоги.

Також, відповідно до статті 1 Закону України від 01 червня 2000 року 1768-III Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`ям (далі - Закон №1768-III) (в редакції на час звернення з заявою), державна соціальна допомога малозабезпеченим сім`ям (далі - державна соціальна допомога) - щомісячна допомога, яка надається малозабезпеченим сім`ям у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім`ї.

Сім`я - це особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Права члена сім`ї має одинока особа.

Малозабезпечена сім`я - сім`я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний доход нижчий від прожиткового мінімуму для сім`ї.

Відповідно статті 3 вказаного Закону, право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім`ї, які постійно проживають на території України.

Згідно із статтею 4 Закону №1768-III, заява про надання державної соціальної допомоги подається уповноваженим представником сім`ї до місцевої державної адміністрації або до виконавчого комітету сільської, селищної ради. Виконавчий комітет сільської, селищної ради передає заяву про надання державної соціальної допомоги до місцевої державної адміністрації.

У заяві дається згода сім`ї на збір інформації про неї, про її власність, доходи та майно, що необхідна для мети цього Закону.

Державна соціальна допомога призначається з місяця звернення, якщо протягом місяця подано всі необхідні документи.

Рішення про призначення державної соціальної допомоги чи про відмову в її наданні приймається місцевою державною адміністрацією протягом десяти календарних днів і наступного після його прийняття дня надсилається уповноваженому представнику малозабезпеченої сім`ї.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту, організовує роботу щодо призначення та виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям.

Рішення про відмову в наданні державної соціальної допомоги має бути вмотивованим і містити роз`яснення порядку його оскарження.

Порядок призначення та виплати державної соціальної допомоги встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно статті 6 вказаного Закону, державна соціальна допомога призначається на шість місяців.

Одиноким особам, визнаним за результатами медико-соціальної експертизи непрацездатними, які не мають інших джерел до існування, державна соціальна допомога може бути призначена на строк визнання особи непрацездатною.

Одиноким особам, які досягли 65-річного віку і не мають інших джерел до існування, державна соціальна допомога може бути призначена довічно.

Зазначені у частинах 2 та 3 цієї статті умови застосовуються також при призначенні державної соціальної допомоги непрацездатному подружжю при відсутності осіб, зобов`язаних їх утримувати відповідно до закону.

Умови призначення і виплати малозабезпеченим сім`ям державної соціальної допомоги, передбаченої Законом України Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`ям , визначені постановою Кабінету Міністрів України № 250 від 24 лютого 2003 року, якою затверджено Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям (надалі - Порядок № 250) (в редакції яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктами 2, 3 Порядку, державна соціальна допомога малозабезпеченим сім`ям (далі - соціальна допомога) призначається і виплачується у грошовій формі малозабезпеченим сім`ям, які постійно проживають на території України, мають середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім`ї.

Призначення і виплата соціальної допомоги здійснюються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за зареєстрованим місцем проживання або місцем фактичного проживання уповноваженого представника малозабезпеченої сім`ї.

Згідно пункту 6 Порядку № 250, для призначення соціальної допомоги уповноважений представник сім`ї подає органу соціального захисту населення, зокрема, такі документи: декларацію про доходи та майно (заповнюється на підставі довідок про доходи кожного члена сім`ї).

Для призначення соціальної допомоги на наступний строк уповноважений представник сім`ї подає заяву і декларацію про доходи та майно.

Згідно пункту 8 Порядку № 250, соціальна допомога призначається з місяця звернення, якщо протягом місяця подано всі необхідні документи.

Відповідно до п. 9 Порядку № 250, рішення про призначення соціальної допомоги або про відмову в її наданні приймається органом соціального захисту населення протягом десяти календарних днів.

У разі прийняття рішення про відмову в наданні соціальної допомоги орган соціального захисту населення письмово повідомляє про це уповноваженого представника сім`ї із зазначенням підстав відмови та порядку оскарження рішення.

За змістом статті 10 Закону № 1768-III та пункту 13 Порядку № 250 рішення органу праці та соціального захисту населення про призначення соціальної допомоги чи про відмову в її наданні може бути оскаржено до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Тобто, призначаючи соціальну допомогу або відмовляючи в її наданні суб`єкт владних повноважень повинен ухвалити відповідне рішення.

Суд зазначає, що стаття 7 Закону та пункт 10 Порядку визначає вичерпний перелік умов, за яких державна соціальна допомога не призначається, зменшується її розмір або припиняється виплата.

При цьому, за статтею 7 Закону, за наявності обставин, передбачених у частині 1 цієї статті, державна соціальна допомога може бути призначена місцевою державною адміністрацією на підставі рішень районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій та виконавчих комітетів міських і районних у містах (у разі їх створення) рад у разі, якщо: у складі сім`ї є особа з інвалідністю; у малозабезпеченій багатодітній сім`ї виховуються троє або більше дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої і вищої освіти, але не довше ніж до досягнення ними 23 років); неможливість отримання будь-яких джерел для існування пов`язана з тривалою хворобою одного та/або кількох членів сім`ї. Рішення про призначення державної соціальної допомоги у таких випадках приймається на підставі обстеження матеріально-побутових умов сім`ї, яка звернулася за призначенням такої допомоги.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства, колегія суддів дійшла до висновку, що вказаними нормами визначено вичерпний перелік умов, за яких державна соціальна допомога не призначається, та визначено право, а не обов`язок, відповідного суб`єкта владних повноважень призначити соціальну допомогу.

Суд зазначає, що позивач звернулася до відповідача з питанням призначення допомоги у належний спосіб та при зверненні із заявою про призначення допомоги надала всі необхідні документи для її призначення. Посилання апелянта на не звернення позивача з відповідною заявою спростовуються листом відповідача від 22 квітня 2021 року.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, як підставу для відмови у призначенні допомоги, не зазначає жодної з визначених статтею 7 Закону №1768-III та пунктом 10 Порядку № 250.

Суд вважає, що з урахуванням обставин, встановлених судами, позивач мав право на призначення зазначеної допомоги.

Також, відповідно до частини 1 та 2 статті 1 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 4 Закону № 1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Кожна дитина, у тому числі яка прибула без супроводження батьків, інших законних представників, отримує довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

За положенням ч.1 та 2 статті 7 Закону № 1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Перереєстрація безробітних, яких у подальшому було зареєстровано як внутрішньо переміщені особи, здійснюється державною службою зайнятості за місцем перебування фактичного проживання особи у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

З аналізу зазначеної норми вбачається, що статус внутрішньо переміщеної особи підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, тобто, зазначений документ до його скасування або закінчення терміну дії підтверджує той факт що особа самостійно покинула своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Механізм надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, (далі - грошова допомога) визначений Порядком № 505 (пункт 1).

Відповідно до п. 2 Порядку № 505 (у редакції на час звернення за призначенням допомоги), грошова допомога надається внутрішньо переміщеним особам, які стоять на обліку в структурних підрозділах з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органах з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - уповноважені органи), з дня звернення за її призначенням і виплачується по місяць зняття з такого обліку включно, але не більше ніж шість місяців..

Пунктом 5 Порядку визначено, що для отримання грошової допомоги (у тому числі у разі призначення грошової допомоги на наступний шестимісячний строк, якщо її виплата раніше не здійснювалася через установи уповноваженого банку) уповноважений представник сім`ї звертається за фактичним місцем проживання (перебування) сім`ї до установи уповноваженого банку для відкриття в установленому порядку поточного рахунка, пред`являє паспорт громадянина України або інший документ, що посвідчує особу, та подає на адресу уповноваженого органу відповідну заяву про надання грошової допомоги (для призначення грошової допомоги вперше) або заяву, в якій повідомляє про відсутність змін, що впливають на призначення грошової допомоги (у разі призначення грошової допомоги на наступний шестимісячний строк, якщо її виплата раніше не здійснювалася через установи уповноваженого банку). З метою визначення дати, часу та адреси подання заяви уповноважений представник сім`ї звертається у контакт-центр уповноваженого банку.

Суд зазначає, що зазначеним Порядком відокремлено поняття, підстави та порядок призначення, продовження грошової допомоги та поновлення раніше припинених виплат.

З аналізу вищезазначених норм вбачається, що законодавством передбачено, що особа набуває право на отримання грошової допомоги на себе та членів сімї наявністю відповідної довідки, яка підтверджує статус особи, як внутрішньо переміщеної особи яка стоїть на обліку в структурних підрозділах з питань соціального захисту населення. Грошова допомога надається з дня звернення з заявою за її призначенням по місяць зняття з такого обліку включно. При цьому, строк виплати такої допомоги обмежується шістьма місяцями, за відсутністю змін, що впливають на призначення грошової допомоги, та пред`явленням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, виплати продовжуються на наступний строк.

Суд звертає увагу на те, що вищенаведеними нормами визначено право особи на отримання, продовження та поновлення допомоги саме з наявністю статусу особи, як внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується відповідною довідкою.

Положення п. 6 Порядку № 505 визначають випадки коли грошова допомога не призначається, а саме : будь-хто з членів сім`ї має у власності житлове приміщення, розташоване в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, що розташовані на лінії зіткнення; будь-хто з членів сім`ї має на депозитному банківському рахунку кошти у сумі, що перевищує 10-кратний розмір прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, як підставу для відмови у призначенні допомоги, не зазначає жодної з визначених п. 6 Порядку № 505.

Суд вважає, що з урахуванням обставин, встановлених судами, позивач мав право на призначення зазначеної допомоги.

В якості підстави для відмови в призначенні вищезазначених допомог, апелянт посилався на не підтвердженням фактичного місця проживання у зв`язку із поверненням на непідконтрольну територію.

Суд зазначає, що зазначені підстави не є передбаченими Законом № 2811-ХII, Порядком №1751, Законом №1768-III, Порядком № 250 та Порядком № 505, підставами для відмови в призначенні вищезазначених видів допомог та підставами які вказують на відсутність у позивача права на таку допомогу. Постанова КМУ № 365 не є законом, а є підзаконними нормативно-правовими актом, який має нижчу юридичну силу, що значно звужує встановлене законодавством право на отримання допомоги позивачем, а тому право позивача на отримання допомоги було безпідставно порушено відповідачем.

Крім того, на час звернення позивача до відповідача з заявою не було скасовано довідку позивача про взяття на облік, як внутрішньо переміщеної особи.

Також, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.06.2017 р. у справі N 826/12123/16, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.07.2018 р. та ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року, визнано нечинним Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. N 365.

Суди дійшли до висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 05 листопада 2014 року № 637 обмежують осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.

Суд також зазначає, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Таким чином, зміна місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання допомоги.

Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід`ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання.

Відповідно ч. 1-2 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні , реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

21 травня 2015 року постановою Верховної Ради України № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод щодо відступу від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Отже, на теперішній час Україна від зобов`язань, визначених статтями 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

Як вбачається, з пояснень позивача, останній тимчасово був відсутній за адресою за якою зареєстрований як внутрішньо переміщена особа.

Суд зазначає, що тимчасова відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти її права на отримання допомоги через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі Пічкур проти України , яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (пункт 54 цього рішення).

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі Ілашку та інші проти Молдови та Росії , ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем Молдавської Республіки Придністров`я . Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов`язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах Пічкур проти України , Ілашку та інші проти Молдови та Росії як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини .

Таким чином, відмова відповідача у призначені позивачу допомоги є грубим порушенням права, як позивача так і її дитей.

Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції, відповідно до витягу з протоколу № 46 від 09.06.2017, відповідачем не вказувалось про відмову позивачу на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов чи через наявність інформації з системи Аркан про відсутність позивача на підконтрольній українській владі території.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов до висновку, що рішення відповідача про відмову у призначенні позивачу державної соціальної допомоги, прийнято відповідачем без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення.

Оскільки відповідач має виключну компетенцію в питаннях призначення державної соціальної допомоги, суд дійшов вірного висновку, що вирішення питань, порушених позивачем у позовній заяві, є дискреційними повноваженнями відповідача. Зважаючи на вищевикладене, суд вірно зобов`язав відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення державної соціальної допомоги, з урахуванням висновків наданих судом у рішенні.

На підставі викладеного, суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.

Керуючись ст.311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Попаснянської районної державної адміністрації Луганської області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 р. у справі № 200/1999/21-а - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2021 р. у справі № 200/1999/21-а - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 15 вересня 2021 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді І.В. Геращенко

Г.М. Міронова