Рішення

від 21.09.2021 по справі 300/1233/20

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" вересня 2021 р. справа № 300/1233/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , який діє в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до управління архітектури та містобудування Калуської міської ради про визнання відмови протиправною та зобов`язання до вчинення дій, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 з позовною заявою до управління архітектури та містобудування Калуської міської ради про визнання відмови протиправною та зобов`язання до вчинення дій.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем протиправно, за наявності усіх документів, необхідних для надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва по АДРЕСА_1 , відмовив у наданні таких вихідних даних з підстав невідповідності намірів забудови до виду використання земельної ділянки вказаному у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 25.02.2020 №НВ-2609873372020 та умовам використання земельної ділянки, визначеним договором оренди землі від 13.07.2006. На думку позивача така відмова суперечить вимогам ст.29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", тому є протиправною.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09.06.2020 дану позовну заяву залишено без руху у зв`язку з її невідповідністю вимогам статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України та надано строк для усунення недоліку.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.06.2020 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

06.08.2020 на адресу суду від відповідача надійшло заперечення на позов (а.с. 36-40), яке не взято до уваги судом в силу того, що подане з порушеннями вимог ст. 167 КАС України - не долучено доказів направлення іншим учасникам справи, тому підлягає поверненню без розгляду.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31.08.2020 задоволено клопотання представника позивача та зупинено провадження у даній справі.

25.08.2021 ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду поновлено провадження у даній справі.

Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, судом встановлено таке.

20.05.2020 фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , звернувся до управління архітектури та містобудування Калуської міської ради із заявою про надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва - магазину на земельній ділянці площею 0,0122 га, посвідчену Договором оренди землі, реєстраційний номер 040629600208 від 21.07.2006, розташованої за адресою: м. Калуш, вул. Хіміків, кадастровий номер 2610400000:08:013:0032 (а.с.10).

За наслідком розгляду заяви позивача щодо надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва - магазину на земельній ділянці площею 0,0122 га, посвідчену Договором оренди землі, реєстраційний номер 040629600208 від 21.07.2006, розташованої за адресою: м. Калуш, вул. Хіміків, кадастровий номер 2610400000:08:013:0032, наказом від 28.05.2020 за №04-01/35 затверджено відмову в наданні позивачу містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва магазину по АДРЕСА_1 через невідповідність намірів забудови до виду використання земельної ділянки вказаному у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 25.02.2020 №НВ-2609873372020, та умовам використання земельної ділянки вказаним у договорі оренди землі від 13.07.2006 (а.с.21).

Не погоджуючись з такою відмовою позивач звернувся з вказаним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які склалися між сторонами, суд зазначає таке.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлено Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.

Замовник - фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Статтею 26 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що забудова територій здійснюється шляхом розміщення об`єктів будівництва.

Суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів.

Виконавчий орган сільської, селищної, міської ради вживає заходів щодо організації комплексної забудови територій відповідно до вимог цього Закону.

Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

За змістом частини 1 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

У відповідності до частини 2 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів - районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва.

Згідно частини 3 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника, до якої додаються: 1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію; 2) копія документа, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації); 3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000; 4) витяг із Державного земельного кадастру.

Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об`єкта будівництва.

Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним.

Витяг з містобудівного кадастру для формування містобудівних умов та обмежень до документів замовника додає служба містобудівного кадастру (у разі її утворення).

Перелік об`єктів будівництва, для проектування яких містобудівні умови та обмеження не надаються, визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Частина 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлює, що підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є: 1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень; 2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці; 3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень здійснюється шляхом направлення листа з обґрунтуванням підстав такої відмови відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Згідно частини 5 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" містобудівні умови та обмеження містять: 1) назву об`єкта будівництва, що повинна відображати вид будівництва та місце розташування об`єкта; 2) інформацію про замовника; 3) відповідність на дату надання містобудівних умов та обмежень цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні; 4) гранично допустиму висотність будинків, будівель та споруд у метрах; 5) максимально допустимий відсоток забудови земельної ділянки; 6) максимально допустиму щільність населення в межах житлової забудови відповідної житлової одиниці (кварталу, мікрорайону); 7) мінімально допустимі відстані від об`єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови, існуючих будинків та споруд; 8) планувальні обмеження (охоронні зони пам`яток культурної спадщини, межі історичних ареалів, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання, охоронні зони об`єктів природно-заповідного фонду, прибережні захисні смуги, зони санітарної охорони); 9) охоронні зони об`єктів транспорту, зв`язку, інженерних комунікацій, відстані від об`єкта, що проектується, до існуючих інженерних мереж. Перелік зазначених умов є вичерпним.

Надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову в їх наданні здійснюється відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви, затверджується наказом такого органу (частина 6 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Отже, частина 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлює вичерпний перелік підстав для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень.

Суд звертає увагу сторін на ту обставину, що частиною 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не визначено такої підстави для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень як невідповідність намірів забудови до виду використання земельної ділянки вказаному у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку та умовам використання земельної ділянки вказаним у договорі оренди землі .

Більше того, відповідач не наділений повноваженнями щодо перевірки відповідності намірів забудови вимогам землевпорядної документації, перевірки виду використання чи умовам використання згідно договору оренди землі.

Водночас, оскаржуваною відмовою відповідач не встановив жодної з підстав для відмови в наданні містобудівних умов та обмежень, передбачених частиною 4 статті 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Таким чином, відповідачем протиправно відмовлено фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 у наданні містобудівних умов та обмежень за відсутності законодавчо визначених підстав.

Крім того, надаючи правову оцінку вказаній вище відмові у видачі містобудівних умов та обмежень суд, відповідно до частин 1, 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення ЄСПЛ в справі "East/West Alliance Limited" проти України" (заява № 19336/04) згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

В пункті 167 вказаного рішення зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява № 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Відповідно до пункту 168 зазначеного рішення ЄСПЛ будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Як вказано у пункті 60 рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції" "…заборони на будівництво, безперечно, обмежували право заявників на користування своїм майном".

Суд також визнав (пункт 72 наведеного рішення), що "система, яка допускає спричинення власникам майна шкоди внаслідок тривалої дії заборон, не може існувати в державі, що керується верховенством права".

Таким чином, ненадання відповідачем позивачу містобудівних умов та обмежень є порушенням права позивача на мирне володіння його власністю (яким у розумінні статті 1 Першого протоколу є і право користування), що полягає у перешкоджанні цільовому використанню земельної ділянки.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

За таких обставин суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправною відмови управління архітектури та містобудування Калуської міської ради надати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва - магазину на земельній ділянці площею 0,0122 га, посвідчену Договором оренди землі, реєстраційний номер 040629600208 від 21.07.2006, розташованої за адресою: м. Калуш, вул. Хіміків, кадастровий номер 2610400000:08:013:0032.

Стосовно вимоги позивача щодо зобов`язання відповідача надати містобудівні умови та обмеження, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Повноваження суду при вирішенні справи визначені статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої, зокрема, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 4 частина 2).

Отже, нормами Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може містити вимоги про зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд (частина 4 цієї статті).

Таким чином, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача прийняти рішення, і це прямо передбачено пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

Зі змісту положень, закріплених у пункті 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що у випадку порушення прав позивача, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача, у тому числі шляхом зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, зокрема, прийняти рішення.

Верховний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Суд враховує положення обов`язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі "Олссон проти Швеції" (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року. При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними.

Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8.

Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави.

Крім того, згідно пункту 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов`язаний відновити порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 825/602/17.

Разом з тим, умови, за яких орган відмовляє у наданні містобудівних умов і обмежень, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати містобудівні умови і обмеження. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати або не надати (відмовити) містобудівні умов і обмеження. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.

Відтак, обрання такого способу захисту та відновлення прав позивача як зобов`язання надати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва на земельній ділянці не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки за відсутності передбачених законом підстав для відмови в наданні містобудівних умов та обмежень відповідач зобов`язаний надати позивачу містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва вказаної земельної ділянки.

Таким чином, оскільки інших підстав для відмови позивачу у наданні містобудівних умов та обмежень не вбачається, втручання у повноваження управління архітектури та містобудування Калуської міської ради, як суб`єкта владних повноважень, є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.

Водночас реалізацією відповідачем своїх дискреційних повноважень при наданні містобудівних умов та обмежень буде вважатися визначення управлінням змісту таких умов та обмежень.

Даний висновок суду узгоджується з позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 05.06.2019 року у справі № 522/6069/14-а.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

В адміністративному судочинстві діє принцип офіційності, який полягає в активній позиції суду щодо з`ясування всіх обставин у справі (частина 4 статті 9, частина 3 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд звертає увагу, що згідно частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем як суб`єктом владних повноважень не доведено правомірності прийняття рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, а позов таким що підлягає до задоволення.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як наслідок, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань управління архітектури та містобудування Калуської міської ради підлягає стягненню сплачений, згідно квитанції за №49620757 від 04.06.2020, судовий збір в розмірі 2102,00 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) до управління архітектури та містобудування Калуської міської ради (код ЄДРПОУ 43440410, майдан Шептицького, 2, м. Калуш, Калуський район, Івано-Франківська область, 77300) про визнання відмови протиправною та зобов`язання до вчинення дій - задовольнити повністю.

Визнати протиправною відмову управління архітектури та містобудування Калуської міської ради (код ЄДРПОУ 43440410, майдан Шептицького, 2, м. Калуш, Калуський район, Івано-Франківська область, 77300) у наданні містобудівних умов та обмежень, затверджену наказом від 28.05.2020 за №04-01/35.

Зобов`язати управління архітектури та містобудування Калуської міської ради (код ЄДРПОУ 43440410, майдан Шептицького, 2, м. Калуш, Калуський район, Івано-Франківська область, 77300) надати фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва - магазину на земельній ділянці площею 0,0122 га, посвідчену Договором оренди землі, реєстраційний номер 040629600208 від 21.07.2006, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2610400000:08:013:0032.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань управління архітектури та містобудування Калуської міської ради (код ЄДРПОУ 43440410, майдан Шептицького, 2, м. Калуш, Калуський район, Івано-Франківська область, 77300) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) сплачений судовий збір в розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) гривні 00 копійок.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Матуляк Я.П.