Постанова

від 21.09.2021 по справі 658/1812/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 658/1812/20

провадження № 61-19455св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - сільськогосподарський багатофункціональний кооператив Світанок ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року в складі судді Рахімової О. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Радченка С. В., Вейтас І. В., Семиженка Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання договору частково недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 31 травня 2018 року між ОСОБА_2 (власник) та сільськогосподарським багатофункціональним кооперативом Світок (землекористувач) (далі - СБК Світанок ) було укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою, згідно умов якого власник земельної ділянки передав землекористувачу речове право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - договір емфітемзису), а землекористувач зобов`язувався прийняти таке право та сплатити власнику за користування земельною ділянкою у розмірі, визначеному цим договором. Предметом договору емфітевзису є земельна ділянка площею 8,0286 га, розташована на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_2 є ОСОБА_1 .

Позивач вважає, що підпункт г пункту 3.2 та підпункт є пункту 3.2 договору емфітевзису суперечить суті відносин між сторонами за укладеним договором емфітевзису. Так, зі змісту зазначеного договору вбачається, що ним врегульовано відносини сторін щодо речового права - права користування земельною ділянкою, площею 8,0286 га, кадастровий номер земельної ділянки 6523582700:08:034:0010.

Відповідно до підпункту г пункту 3.2 договору емфітевзису власник земельної ділянки зобов`язується у разі продажу земельної ділянки у першу чергу письмово запропонувати придбати її землекористувачеві, повідомивши про істотні умови продажу не пізніше ніж за 90 календарних днів до її продажу. Згідно із підпунктом є пункту 3.3 договору емфітевзису землекористувач має переважне право на придбання у власність земельної ділянки у разі її продажу за ціною.

Зміст вищезазначених підпунктів договору свідчить про те, що сторони фактично врегульовали відносини стосовно переважного права купівлі-продажу земельної ділянки в майбутньому, відносно права користування якої укладено договір емфітевзису, оскільки власник земельної ділянки зобов`язався у разі продажу земельної ділянки у першу чергу письмово запропонувати придбати її землекористувачеві, а землекористувач отримав право переважного права на придбання у власність земельної ділянки у разі її продажу за ціною.

Вважає вищезазначені пункти договору емфітевзису, такими, що суперечать предмету договору, домовленностям сторін договору, оскільки за договором врегульовувались взаємовідносини щодо речового права - права користування земельною ділянкою, а оскаржувані підпункти договору, які по своїй суті є елементами зобов`язальних правовідносин, регулюють відносини щодо майбутньої купівлі-продажу предмета договору емфітевзису - земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки 6523582700:08:034:001

Посилаючись на наведене, просив визнати недійсним підпункт г пункту 3.2 та підпункт є пункту 3.3 договору емфітевзису від 31 травня 2018 року.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав належних доказів, що під час укладення договору емфітевзису було недотримано вимог законодавства та оскаржуваними підпунктами договору порушені його права, як нового власника земельної ділянки.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року - без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження наявності підстав для визнання відповідних підпунктів правочину недійсними, у тому числі, що волевиявлення учасників правочину не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі та те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

24 грудня 2020 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди належним чином не дослідили докази і обставини у справі та дійшли помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог. Посилається на те, що зміст оскаржуваних підпунктів договору емфітевзису суперечить нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки ними сторони фактично врегулювали відносини стосовно переважного права купівлі-продажу земельної ділянки в майбутньому. Крім того, зазначені підпункти є нікчемними відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, оскільки суперечать пункту 15 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції чинній на момент укладення договору емфітевзису, який забороняв купівлю-продаж або інші способи відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які перебувають у власності фізичних осіб. Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

31 травня 2018 року між ОСОБА_2 та СБК Світанок було укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), строком на 49 років щодо земельної ділянки кадастровий номер 6523582700:08:03440010, площа 8,0286 га, посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Кличановською С. І.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 травня 2019 року спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво складається з земельної ділянки кадастровий номер 6523582700:08:034:0010, площа 8,0286 га, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області.

Згідно із витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 167227776, земельна ділянка кадастровий номер 6523582700:08:034:0010 та площею 8,0286 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області, належить на праві власності ОСОБА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України , оскаржуються на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 102-1 ЗК України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Частиною п`ятою цієї статті передбачено, що укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 395 ЦК України речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором (стаття 408 ЦК України ).

Емфітевзис може відчужуватися іншій особі землекористувачем; власник земельної ділянки має переважне право на купівлю емфітевзису; у випадку укладення договору емфітевзису землевласник, якщо землекористувач використовує землю за цільовим призначенням і не погіршує стан земельної ділянки, має достатньо обмежені засоби впливу на користування землекористувачем земельною ділянкою. За договором емфітевзису власник земельної ділянки оплатно чи безоплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення права емфітевзису не вимагається передачі земельної ділянки. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала (частини перша, третя та четверта статті 212 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що: позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на час укладення договору емфітевзису із наявними у ньому спірними підпунктами, відповідач знав про настання відкладальної обставини (зняття мораторію на продаж землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), а тому ним не було порушено статтю 212 ЦК України; позивачем також не доведено, що волевиявлення учасників правочину не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі та те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що зміст оспорюваних пунктів договору емфітевзису повністю відповідає принципу свободи договору в контексті статей 6, 627 ЦК України та жодним чином не порушує законного права позивача на розпорядження належною йому земельною ділянкою. Посилання позивача у його касаційній скарзі на заборону, яка існує відносно продажу сільськогосподарських земель і, як наслідок, нікчемність оспорюваних пунктів правочину є безпідставними, оскільки зазначеними пунктами між сторонами договору врегульовані питання, які виходять із суті поняття емфітевзису , та які можуть виникнути в майбутньому (по відношенню до часу укладення відповідного договору емфітевзису), коли заборона на продаж земель буде знята.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Судами першої та апеляційної інстанцій обгрунтовано встановлено відсутність належних підстав для визнання недійсними оспорюваних позивачем підпункту г пункту 3.2 та підпункту є пункту 3.3 договору емфітевзису від 31 травня 2018 року.

Таким чином, суди, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку із їх необґрунтованістю.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 в цілому є ідентичними доводам його апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і висновки суду є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд приходить до висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, і при цьому враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа Пономарьов проти України (CASE PONOMARYOV v. UKRAINE ), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 , 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук