Ухвала

від 22.09.2021 по справі 921/315/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 921/315/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року (головуючий - Бойко С. М., судді: Гриців В. М., Зварич О. В.) і рішення Господарського суду Тернопільської області від 26 вересня 2019 року (суддя Андрусик Н. О.) у справі

за позовом Байковецької сільської ради

до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс"

про визнання припиненим договору оренди землі,

за зустрічним позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс"

до Байковецької сільської ради

про скасування рішення Байковецької сільської ради №764 від 16.11.2018; визнання укладеним додаткового договору до договору оренди земельної ділянки від 07.09.2010; визнання договору оренди землі поновленим та продовженим на термін до 10.11.2033 включно

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс" (далі - СТОВ "Агрокомплекс", відповідач) на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року і рішення Господарського суду Тернопільської області від 26 вересня 2019 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Байковецька сільська рада (далі - Рада, позивач) звернулась до суду з позовом до СТОВ "Агрокомплекс" про визнання припиненим договору від 07.09.2010 оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 9,23 га на території Байковецької об`єднаної територіальної громади.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач заперечує факт припинення орендних правовідносин, хоча належно повідомлений про необхідність повернення земельної ділянки у зв`язку із закінченням строку дії договору оренди землі від 07.09.2010.

СТОВ "Агрокомплекс" подало зустрічний позов до Ради про (1) скасування рішення Ради №764 від 16.11.2018 в частині припинення дії договору оренди від 07.09.2010; (2) визнання укладеним додаткової угоди до договору оренди землі від 07.09.2010 у редакції позивача (із встановленням іншого строку дії договору); (3) визнання поновленим договору оренди землі від 07.09.2010 на нових умовах.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що Рада всупереч вимогам частини 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" у місячний термін не погодила запропоновані відповідачем нові істотні умови договору оренди, не підписала додаткової угоди про поновлення договору, як і не заперечила проти поновлення договору.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 26 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року, у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову обґрунтовані тим, що між сторонами не досягнуто згоди щодо нових істотних умов договору оренди в порядку реалізації орендарем переважного права на поновлення договору оренди в порядку частин 1-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі", отже переважне право орендаря на поновлення договору припинилося. Прийняття ж Радою рішення про припинення договору оренди протягом місяця після закінчення його дії свідчить про відсутність волі орендодавця на подальше продовження орендних правовідносин та, відповідно, припинення договору оренди землі 10.11.2018 у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати в частині відмови у задоволенні зустрічного позову з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення зустрічного позову.

Доводи касаційної скарги зводяться до помилковості висновків судів про припинення дії договору оренди землі, які є наслідком неврахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 10.04.2018 у справі №594/376/17-ц, від 22.09.2020 у справі №159/5756/18, від 21.11.2018 у справі №530/212/17, Верховного Суду у постанові від 26.01.2020 у справі №907/18/18, відповідно до яких порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення у відповідь на вчасно надіслане повідомлення з проєктом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, у справах №594/376/17-ц, №159/5756/18 судами розглядалися позови орендарів про поновлення договору оренди землі на той самий строк та на тих же умовах в порядку частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" . Висновок Верховного Суду щодо застосування вказаної правової норми стосувався того, що для виникнення підстави поновлення договору, передбаченої частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", орендар зобов`язаний повідомити орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проєкту додаткової угоди.

У справі №530/212/17 розглядався позов орендаря про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, укладених орендодавцями (відповідачами) з іншим орендарем та визнання поновленим договору оренди між позивачем та орендодавцями. Судами у цій справі встановлено, що позивач дотримався процедури повідомлення орендодавців про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк, надав проекти договорів оренди та зазначив у них умови, аналогічні умовам, викладеним у попередніх договорах оренди, а орендодавці погодилися з укладенням договорів оренди на новий строк та протягом установленого законом місячного строку не заперечили щодо переважного права позивача на укладення договору.

У справі №907/18/18 спір стосувався скасування рішення орендодавця - міської ради про відмову у поновленні договору оренди землі та поновлення такого договору на тих же умовах та на той же строк . За обставинами справи позивач дотримався порядку звернення до орендодавця з метою поновлення договору на новий строк на тих же умовах , тоді як останній не заперечив проти такого поновлення у місячний строк після закінчення строку договору оренди шляхом надсилання орендарю листа-повідомлення.

Натомість у справі, що переглядається, позивач вимагає визнати укладеним договір оренди землі на нових умовах в порядку частин 1-5 Закону України "Про оренду землі" при реалізації переважного права на укладення договору оренди. За обставинами даної справи між сторонами договору не досягнуто згоди щодо нових істотних умов договору оренди, запропонованих орендарем, а орендодавець заперечив проти поновлення договору протягом місяця після закінчення строку його дії, що і обумовило висновок судів про припинення дії договору оренди.

Отже, наведені скаржником постанови Верховного Суду хоча і стосуються поновлення договору оренди землі в порядку статті 33 Закону України "Про оренду землі", проте правовідносини у цих справах очевидно не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин, фактичні обставини справи та сферу правового регулювання, а тому застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих постановах, до правовідносин у справі, що розглядається, є некоректним, а зазначені висновки не є релевантними.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року і рішення Господарського суду Тернопільської області від 26 вересня 2019 року у справі №921/315/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.