Постанова

від 08.09.2021 по справі 914/1578/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 914/1578/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора України - Голуба Є.В.,

Львівської міської ради - Кузь І.І.,

Товариства з обмеженою відповідальністю "Яворівбуд-інвест"</a> - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс" - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Яворівбуд-інвест"</a>

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.04.2021 (у складі колегії суддів: Кордюк Г.Т. (головуючий), Галушко Н.А., Орищин Г.В.)

та рішення Господарського суду Львівської області від 30.09.2020 (суддя Король М.Р.) у справі № 914/1578/19

за позовом керівника Львівської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Львівської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яворівбуд-інвест"</a>,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс",

про витребування земельної ділянки та скасування запису про державну реєстрацію права власності,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2019 року керівник Львівської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Львівської міської ради (далі - Позивач) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яворівбуд-інвест"</a> (далі - ТОВ "Яворівбуд-інвест", Відповідач) про:

- витребування з приватної власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" в комунальну власність на користь Львівської міської ради земельної ділянки за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1101049646101, номер запису про право власності:17914172;

- скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1101049646101, номер запису про право власності 17914172.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що міською радою рішення про відчуження земельної ділянки, площею 0,577 га, що знаходиться по вул. І. Біберовича у м. Львові, якій на даний час присвоєно кадастровий №4610137500:11:002:0267 не приймалось, Держаний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЛВ №052754 від 06.09.2000 Товариству з обмеженою відповідальністю "Аверс" (далі - ТОВ "Аверс") не видавався, тому спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності територіальної громади поза її волею. Однак, незважаючи на відсутність правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку, право власності на таку внесено ТОВ "Аверс" до Статутного капіталу Відповідача та зареєстровано за останнім право власності у Державному реєстрі речових прав.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.10.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ТОВ "Аверс" (далі - Третя особа).

Рішенням Господарського суду Львівської області від 30.09.2020 позов задоволено повністю. Витребувано з приватної власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" в комунальну власність на користь Львівської міської ради земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1101049646101, номер запису про право власності: 17914172. Скасовано запис про проведену державну реєстрацію права власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1101049646101, номер запису про право власності: 17914172.

Рішення суду мотивовано тим, що Відповідачем та Третьою особою не доведено належними та допустимими доказами вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності на відповідній правовій підставі, тому вимоги власники про витребування належного йому майна (земельної ділянки) від особи, яка є останнім його набувачем, підлягають задоволенню на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. Позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності Відповідача на таку земельну ділянку підлягає задоволенню відповідно до частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.04.2021 змінено пункт 3 резолютивної частини рішення Господарського суду Львівської області від 30.09.2020 шляхом викладення його в наступній редакції: "Скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Кулиняк Ігора Ярославовича № 32815320 від 09.12.2016 про державну реєстрацію права власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1101049646101, номер запису про право власності 17914172. В задоволенні позовних вимог про скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1101049646101, номер запису про право власності 17914172 відмовити.". В решті рішення Господарського суду Львівської області від 30.09.2020 у справі № 914/1578/19 залишено без змін, з тих же підстав.

Постанову суду в зміненій частині мотивовано тим, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції та змінено способи захисту порушених речових прав, а тому, з урахуванням законодавчих змін, судом апеляційної інстанції застосовано ефективний спосіб захисту, встановлений законом.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, ТОВ "Яворівбуд-інвест" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 30.09.2020 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.04.2021, і постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.07.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 914/1578/19 за касаційною скаргою ТОВ "Яворівбуд-інвест" з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 08.09.2021; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 01.09.2021.

31.08.2021 Львівська міська рада направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому заперечила доводи, викладені у скарзі, просила відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

01.09.2021 Франківська окружна прокуратура міста Львова Львівської області (змінене найменування Львівської місцевої прокуратури № 2) направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому заперечила проти доводів касаційної скарги, просила залишити оскаржувані судові рішення без змін, а у задоволенні скарги відмовити.

Крім того в тексті відзиву вказано на те, що відповідно до вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури" від 19.09.2019 № 113-ІХ, наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 № 39 "Про окремі питання забезпечення початку роботи окружних прокуратур" затверджено перелік і територіальну юрисдикцію окружних прокуратур, згідно якого у місті Львові утворено Франківську окружну прокуратуру міста Львова Львівської області, яка входить в структуру Львівської обласної прокуратури, у зв`язку з чим просить змінити найменування органу прокуратури, який звернувся з позовом до суду у даній справі.

Відповідно до пунктів 3, 4 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором. День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України".

Наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 №39 "Про окремі питання забезпечення початку роботи окружних прокуратур" затверджено перелік і територіальну юрисдикцію окружних прокуратур. Відповідно до зазначеного наказу за Франківською окружною прокуратурою міста Львова визначено територіальну юрисдикцію Львівський район у межах: Львівської міської територіальної громади (Залізничний, Сихівський, Франківський райони міста Львова, селище міського типу Рудне, села Підрясне, Рясне-Руське). Франківська окружна прокуратура міста Львова не є окремою юридичною особою та функціонує в структурі Львівської обласної прокуратури.

Наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 № 40 "Про день початку роботи обласних прокуратур" 15.03.2021 визначено днем початку роботи окружних прокуратур, у тому числі і Франківської окружної прокуратури міста Львова.

Таким чином, з 15.03.2021 замість Львівської місцевої прокуратури № 2 в структурі Львівської обласної прокуратури функціонує Франківська окружна прокуратура міста Львова, відтак наявні підстави для зміни найменування органу місцевої прокуратури, який здійснює представництво інтересів держави в особі Львівської міської ради у даній справі.

Враховуючи викладене, Суд вважає за можливе змінити найменування органу прокуратури з Львівської місцевої прокуратури № 2 на Франківську окружну прокуратура міста Львова.

ТОВ "Яворівбуд-інвест" та ТОВ "Аверс" в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотаннями про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталися.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора та представника Львівської міської ради, який взяв участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 30.11.2016 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ТОВ "Аверс" на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, що розташована за адресою: м. Львів, вул. І. Біберовича на підставі Державного акту на право власності на землю серія ЛВ №052754, виданого Львівською міською радою 06.09.2000.

Підставою набуття права власності у вказаному Державному акті зазначено договір купівлі-продажу земельної ділянки № 02/08/00 від 02.08.2000, за реєстраційним № 4322.

07.12.2016 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:002:0267, площею 0,577 га, що розташована за адресою: м. Львів, вул. І. Біберовича. Підставою виникнення права власності в Реєстрі зазначено акт передачі-приймання майна як внеску (майнового вкладу) учасника до Статутного капіталу ТОВ "Яворівбуд-інвест", серія та номер: №1/З, виданий 07.12.2016, видавник: ТОВ "Аверс", ТОВ "Яворівбуд-інвест". Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32815320 від 09.12.2016, приватного нотаріусу Кулиняка Ігоря Ярославовича, Львівський міський нотаріальний округ.

Відповідно до листа Львівського державного нотаріального архіву №1307/01-30 від 26.06.2019, договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений 02.08.2000 за реєстраційним № 4322, на зберіганні у архіві не знаходиться. Пошук зроблено по всіх фондах Львівських державних нотаріальних контор та приватних нотаріусах Львівського міського нотаріального округу, що знаходяться на державному зберіганні у Львівському державному нотаріальному архіві за 2000 рік.

Згідно листа відділу у місті Львові Головного управління Держгеокадастру у Львівській області №10-13-0.37-579/109-19 від 20.06.2019, інформація про проходження державної реєстрації Державного акту на право власності на земельну ділянку у м. Львові по вул. І. Біберовича серії ІІІ-ЛВ 052754 у відділі відсутня.

Відповідно до листа відділу Держземагентства у м. Львові Львівської області №40/3/804 від 25.12.2014, згідно земельно-кадастрових даних, земельна ділянка на вул. І. Біберовича відноситься до земель м. Львова, що не надані у власність або користування.

За повідомленням Департаменту містобудування Львівської міської ради (лист №2403-2474 від 12.06.2019), Львівською міською радою Державний акт на право власності на земельну ділянку у м. Львові по вул. І. Біберовича серії ЛВ №052754 не видавався, рішень (ухвал) про передачу у власність, надання в користування, продаж на земельних торгах спірної земельної ділянки не приймалось. Ухвалою Львівської міської ради № 4439 від 19.03.2015 "Про затвердження переліку земельних ділянок, призначених для продажу у власність або для права оренди на земельних торгах (аукціонах)" земельну ділянку на вул. І. Біберовича, орієнтовною площею 0,7000 га, в межах якої знаходиться спірна земельна ділянка, було затверджено для продажу на земельних торгах.

Зважаючи на викладене, прокурор звернувся до суду з позовом про витребування у Відповідача на користь територіальної громади міста Львова в особі Позивача спірної земельної ділянки, оскільки така вибула з володіння власника поза його волею, та про скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку.

Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині витребування земельної ділянки площею 0,577 га виходячи з того, що відповідно до положень статей 10, 17, 18, 63 Земельного кодексу України (у редакції від 12.07.2000, чинній на дату спірного Державного акту) землі у межах міста перебували у віданні міських рад і державні акти на такі землі видавалися на підставі рішень міських рад і, лише, у встановлених законом випадках, а придбання за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу було можливим лише земельних ділянок, що перебували у колективній або приватній власності. Оскільки Львівська міська рада не приймала рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність чи користування, договір купівлі-продажу на підставі якого видано Державний акт на право власності на землю серія ЛВ №052754 від 06.09.2000 відсутній у державному нотаріальному архіві та не наданий суду Відповідачем та/або Третьою особою на підтвердження своїх заперечень, відомості про проходження державної реєстрації вказаного Державного акту в уповноважених компетентних органів відсутні, крім того, спірний державний акт видано за підписом директора департаменту землеустрою та планування забудови міста, що не відповідає вимогам нормативно-правових актів, якими встановлено порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, тому спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності територіальної громади поза її волею.

За таких обставин, суди дійшли висновку щодо відсутності волевиявлення власника на вибуття із його власності спірної земельної ділянки та правових підстав для набуття ТОВ "Аверс" права власності на таку земельну ділянку, відсутності доказів набуття Відповідачем права власності на спірну земельну ділянку за відплатним договором, з огляду на що, з урахуванням положень статті 388 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем.

В частині задоволення позовних вимог про скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності ТОВ "Яворівбуд-інвест" на спірну земельну ділянку, судом апеляційної інстанції змінено рішення суду першої інстанції, виходячи з того, що на час вирішення спору по суті у даній справі такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права законом не передбачено, а тому, з урахуванням частини 2 статті 5 ГПК України, дійшов висновку, що ефективним способом захисту порушеного права Позивача відповідно до частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є задоволення позовних вимог шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ТОВ "Яворівбуд-інвест".

У поданій касаційній скарзі ТОВ "Яворівбуд-інвест" посилається на наявність підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки судами попередніх інстанцій не враховано правові висновки про застосування норм права, зокрема, статей 387, 388 Цивільного кодексу України щодо можливості витребування майна у добросовісного власника у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 20.03.2019 у справі № 521/8368/15-ц, 26.09.2019 у справі №2-4352/11, від 04.10.2019 у справі № 759/14874/15-ц, від 09.10.2019 у справі № 367/2829/16-ц, від 10.10.2019 у справі № 592/7963/16-ц, 16.10.2019 у справі № 367/5525/16-ц, від 13.11.2019 у справі № 645/4220/16-ц, від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16-ц, з урахуванням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Верховний Суд, проаналізувавши судові рішення, правові висновки в яких, на думку скаржника, не були враховані судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень, встановив таке.

Положеннями частини 2 статті 4 ГПК України унормовано, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За статтею 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма права закріплена у статті 20 Господарського кодексу України).

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

У цій справі розглядаються позовні вимоги про витребування земельної ділянки та скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, яка вибула із володіння (користування, розпорядження) поза волею її власника, який уособлює в спірних правовідносинах орган місцевого самоврядування - Львівську міську раду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування (частина 4 статті 11 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом частини 1 статті 317, частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном за власною волею.

Згідно із статтею 328 Цивільного кодексу України (в редакції чинній на момент звернення до суду з даним позовом) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 2 статті 373 Цивільного кодексу України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Суб`єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (частина 1 статті 374 вказаного Кодексу).

За змістом наведених правових положень вбачається, що право розпорядження своїм майном належить лише власникові, а правомірність набуття права власності, у разі наявності спору, встановлюється судом з урахуванням вимог закону, чинного на момент набуття такого права, у даному випадку, права власності на землю на підставі Державного акта на право власності на землю серія ЛВ №052754, виданого Львівською міською радою 06.09.2000.

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно із статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина 1 статті 388 Цивільного кодексу України).

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 Цивільного кодексу України).

Положеннями статті 13 Конституції України визначено, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України 18.12.1990 № 561-XII (тут і далі у редакції, чинній відносно дати видачі спірного державного акту) власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Згідно із статтею 4 Земельного кодексу України у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Суб`єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

В силу приписів статті 10, частин 1 - 4 статті 63 Земельного кодексу України до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить, зокрема, передача земельних ділянок у власність та користування, а також реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі. До земель міста належать усі землі в межах міста. Землі міста перебувають у віданні міської Ради народних Депутатів. Межа міста - зовнішня межа земель міста, що відокремлює їх від земель іншого призначення і визначається проектом планування та забудови міста або техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста.

Згідно з частиною 1 статті 17 Земельного кодексу України передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

В силу наведених законодавчих положень до компетенції міських рад віднесено питання розпорядження землями у межах міста, у тому числі, передачу таких земель у власність та користування. Також, місцеві ради здійснюють повноваження власників земель у межах міста при вирішенні питання про надання земельних ділянок у колективну та приватну власність.

Відповідно до частин 3, 4 статті 18 Земельного кодексу України придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку. Договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про оплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі державного акта на право власності.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (частина 1 статті 23 Земельного кодексу України).

Положеннями частини 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 № 280/97-ВР визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з частиною 3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до частини 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на землю.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина 5 статті 60 вказаного Закону).

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина 8 статті 60 цього Закону).

Згідно з пунктом 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 04.05.1999 (далі - Інструкція № 43 від 04.05.1999), державний акт на право приватної власності на землю, на право колективної власності на землю або право постійного користування землею видається на підставі рішення Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, а на право власності на землю - на підставі рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, міської, селищної, сільської ради.

Виходячи з правового аналізу наведених норм права, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що законною підставою до вибуття спірної земельної ділянки із власності територіальної громади міста Львова, повноваження якої як власника представляє Львівська міська рада, могло бути виключно рішення Львівської міської ради про таке вибуття, і лише в подальшому, така ділянка могла вибувати із приватної чи колективної власності осіб, яким вона була передана, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.

Отже, договір міг бути підставою для видачі державного акту на право власності на землю лише у випадку, коли така ділянка належала власнику на праві приватної або колективної власності. Проте суду не надано доказів прийняття відповідного рішення Львівською міською радою, як не надано і договору купівлі-продажу земельної ділянки на підставі якого видано Державний акт на право власності на землю серія ЛВ №052754 від 06.09.2000.

При цьому видача державного акта на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки здійснюється у відповідності до Інструкції № 43 від 04.05.1999 з реєстрацією такого акта у Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю; другий примірник державного акта, а також книги їх реєстрації зберігаються у вогнетривких шафах у приміщеннях відповідних рад чи державних адміністрацій або за їх дорученням - у приміщеннях районних (міських) відділів (управлінь) земельних ресурсів Держкомзему України.

Разом з тим, судами встановлено відсутність на зберіганні у міській раді чи/або органах земельних ресурсів другого примірника Державного акта серія ЛВ №052754 від 06.09.2000.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що Державний акт на право власності на землю серія ЛВ №052754, виданий Львівською міською радою 06.09.2000, на підставі якого за ТОВ "Аверс" було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, не відповідає пунктам 2.11, 3.4, 3.5 Інструкції № 43 від 04.05.1999, оскільки виданий за підписом неуповноваженої особи (державний акт не містить підпису міського голови) та у державних органах земельних ресурсів відсутня інформація про державну реєстрацію Державного акту на право власності на земельну ділянку у місті Львові по вул. І. Біберовича, серії ІІІ-ЛВ 052754.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 51)).

Натомість, як встановлено судами, Відповідачем та Третьою особою не надано суду належних та допустимих доказів (правовстановлюючих документів), на підставі яких було видано спірний Державний акт на право власності на землю серія ЛВ №052754 від 06.09.2000 або рішення міської ради про розпорядження спірною земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, тобто, в порушення частини 1 статті 74 ГПК України не спростовано встановлених судами обставин вибуття спірної земельної ділянки із володіння власника поза його волею.

При цьому Третьою особою право власності на спірну земельну ділянку було передано до Статутного капіталу Відповідача як внесок та зареєстровано за останнім на підставі акта приймання-передачі право власності, тобто, набуття Відповідачем спірної земельної ділянки відбулось безоплатно.

Отже, відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування - Львівської міської ради та не відповідність вимогам законодавства державного акту на підставі якого із комунальної власності вибула спірна земельна ділянка означає, що Львівська міської ради як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла, у зв`язку з чим суди дійшли правильного висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення, що відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України є підставою для витребування спірної земельної ділянки від особи, яка є останнім набувачем.

За встановлених обставин, Судом відхиляються доводи скаржника про не вжиття судом заходів щодо витребування належних доказів на підтвердження законності набуття ТОВ "Аверс" права власності на спірну земельну ділянку, виходячи з того, що прокурором та Позивачем на підтвердження своїх вимог надано належні та допустимі докази, які доводять незаконність вибуття спірної земельної ділянки із законного володіння територіальної громади. При цьому відповідно до частини 4 статті 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, а Відповідач таких доказів не надав та у порядку, передбаченому частиною 1 статті 81 ГПК України не звертався до суду з клопотання про витребування доказів судом на підтвердження своїх заперечень.

Також, Верховним Судом відхиляються доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 388 Цивільного кодексу України щодо витребування майна у добросовісного набувача без урахування правових висновків, викладених Верховним Судом у подібних правовідносинах з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та позицій Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), виходячи з такого.

Судами попередніх інстанцій досліджено питання відповідності заходу втручання у право Відповідача на мирне володіння майном (спірною земельною ділянкою, переданою до Статутного капіталу) трьом критеріям сумісності такого втручання із гарантіями визначеними у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям, та з урахуванням встановлених обставин справи констатовано, що недоведеність реалізації Третьою особою належного їй суб`єктивного права на спірну земельну ділянку у встановлений законом спосіб, не може зумовлювати правомірного очікування (законного сподівання) Відповідача на набуття спірної земельної ділянки у власність шляхом передачі такої землі до Статутного капіталу як внеску. При цьому задоволення позову про витребування земельної ділянки, яка незаконно вибула з комунальної власності спрямоване на досягнення легітимної мети захисту "суспільного інтересу", який полягає у відновленні законності, та у поверненні у власність територіальної громади комунального майна - земельної ділянки, яка відповідно до Конституції України належить народу та щодо якої законами України встановлено спеціальний режим набуття у власність, що не є непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном, та не покладає на Відповідача надмірний індивідуальний тягар, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття земельної ділянки із комунальної власності, недоведеність факту набуття за відплатним договором та з урахуванням справедливого балансу між конституційними правами інших осіб територіальної громади на використання комунальної власності (земельної ділянки) на користь інтересам суспільства, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності, судами встановлено розумний баланс, оскільки Відповідач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої або про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Такі висновки судів попередніх інстанцій, що витребування земельної ділянки не суперечить загальним загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі.

Отже, у справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності Відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Разом з тим, у справі № 521/8368/15-ц (постанова від 20.03.2019) та у справі № 199/7375/16-ц (постанова від 18.03.2020) майно вибуло з володіння власників на підставі судових рішень, які в подальшому було скасовано, за відплатним правочином, у справі № 2-4352/11 (постанова від 26.09.2019) майно вибуло з володіння власника у зв`язку з перевищенням своїх повноважень службовими особами, а особа, у якої було витребувано майно, придбала його за відплатним правочином. З огляду на встановлені у цих справах обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки органи державної влади відповідно до внутрішньодержавного законодавства не забезпечили належної перевірки дотримання вимог законності при відчуженні майна, тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірного майна (у зазначених справах), призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки добросовісний набувач втрачає придбане за відплатним правочином майно і буде сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, що є неприйнятним.

Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 914/1578/19, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду у справах № 521/8368/15-ц, № 199/7375/16-ц, № 2-4352/11, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

У справі № 645/4220/16-ц (постанова від 13.11.2019), з урахуванням встановлених обставин (відповідач придбав спірну квартиру, яка на момент відчуження була зареєстрована за відчужувачем), Верховним Судом зроблено висновок, що витребування спірної квартири у відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки в такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, тому судові рішення у цій частині скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині.

У справі № 592/7963/16-ц (постанова від 10.10.2019), з урахуванням встановлених обставин (право власності у Державному реєстрі речових прав на спірну квартиру було зареєстроване не за відчужувачем, був судовий спір відносно цього майна, а набувач не вжив усіх розумних заходів, не виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна), Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач за первісним позовом не є добросовісним набувачем, тому власники мають право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза їх волею.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 645/4220/16-ц та від 10.10.2019у справі № 592/7963/16-ц, на які послався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається (неоднаковий предмет та підстави позову, різні фактичні обставини справи).

Посилання скаржника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 25.09.2019 у справі № 759/14874/15-ц (розглядався спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу, застосування наслідків недійсності правочину шляхом витребування у відповідача на користь позивача спірної квартири та визнання права власності на квартиру), від 16.10.2019 у справі № 367/5525/16-ц (розглядався спір про витребування з незаконного володіння відповідача на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки), від 09.10.2019 у справі № 367/2829/16-ц (розглядався спір про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння), Судом відхиляються, оскільки цими постановами, за результатами касаційного перегляду скасовано судові рішення з направленням справ на новий розгляд (до суду першої та апеляційної інстанції), що не означає остаточного вирішення відповідних справ, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у таких справах та в судових рішеннях ухвалених у них. За результатами нового розгляду цих справ фактично-доказова база у них може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в них судами обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у них.

Отже, проаналізувавши судові рішення, правові висновки яких, за доводами скаржника, не були враховані судами попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу ТОВ "Яворівбуд-інвест" подану з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України слід визнати необґрунтованою, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень.

Зважаючи на викладене, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень з наведених скаржником мотивів.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішенні судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що обґрунтованих доводів щодо неправильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права касаційна скарга не містить, доводи скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову, а тому визначені законом підстави для зміни або скасування рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій відсутні.

За таких обставин, касаційну скаргу ТОВ "Яворівбуд-інвест" слід залишити без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то в такому разі, відповідно до статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Яворівбуд-інвест"</a> залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.04.2021 та рішення Господарського суду Львівської області від 30.09.2020 у справі № 914/1578/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко