Ухвала

від 30.09.2021 по справі 1-15/2005

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 1-15/2005Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Провадження № 11-кп/817/285/21 Доповідач - ОСОБА_2 Категорія - звільнення від подальшого відбуття покарання

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2021 р. Тернопільський апеляційний суд колегією суддів судової палати у кримінальних справах у складі:

головуючого судді ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,

прокурора ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 ,

захисника ОСОБА_8 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку в залі Тернопільського апеляційного суду 30 вересня 2021 р. матеріали провадження за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2021 р. про відмову в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або заміну покарання більш м`яким,

В С Т А Н О В И В :

Ухвалою Бучацького районного суду Тернопільської обл. від 23 липня 2021 р. відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення його від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або заміни невідбутої частини покарання більш м`яким.

Мотивуючи прийняте рішення, суд вказав, що на даний час до прийняття відповідного Закону відсутні передбачені законодавством України підстави для звільнення засудженого до довічного позбавлення волі від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м`яким.

В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_7 ставить питання про скасування ухвали Бучацького районного суду Тернопільської обл. від 23 липня 2021 р.

Просить винести своє рішення, яким звільнити його достроково або замінити покарання у вигляді довічного позбавлення волі, призначеного вироком Апеляційного суду Львівської області від 01.07.2005 року, яким його засуджено за п.п. 9, 13, ч. 1, 2 ст. 115, ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 194 КК України (в редакції 1960 року), більш м`яким.

В обґрунтування своїх вимог зазначає про порушення судом його прав, передбачених ст. 3 Конвенції та ст. 28 Конституції України, та відсутність будь-яких підстав для його подальшого утримання в установі виконання покарань. При цьому наводить рішення ЄСПЛ, викладене у справі «Пєтухов проти України №2» (Petukhov v. Ukraine), заява № 41216/13)) від 12.03.2019.

Вважає, що суд першої інстанції повинен був задовольнити його клопотання, оскільки посилання суду на ст. 87 КК України щодо помилування не має міжнародно-правового ґрунту та суперечить положенням ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Наголошує на порушенні судом першої інстанції його права на захист, оскільки йому не було надано захисника та судовий розгляд проводився без участі адвоката.

Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого ОСОБА_7 та захисника, які просили задовольнити апеляційну скаргу з наведених у ній підстав, прокурора, який заперечив проти задоволення апеляційної скарги, вивчивши матеріали судового провадження, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України; ухвалене на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України, з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.

Як убачається з ухвали, суд належним чином дотримався даних вимог.

Пунктами 2, 3 частини 1 статті 537 КПК України встановлено, що під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м`яким.

Вироком Апеляційного суду Львівської області від 01.07.2005 року ОСОБА_7 засуджено за п.п. 9, 13, ч. 1, 2 ст. 115, ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 194 КК України (в редакції 1960 року), та призначено, з урахуванням ч. 2 ст. 70 КК України, остаточне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Ухвалою Верховного Суду України від 27.09.2005 року вирок Апеляційного суду Львівської області від 01.07.2005 року - залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 02 червня 2016 року ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 25.03.2016 року про відмову зарахування засудженому ОСОБА_7 строку попереднього ув`язнення у строк покарання залишено без змін.

На даний час засуджений відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі «Чортківська УВП №26.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

З положень даної правової норми вбачається, що довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком суду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи без зазначення у вироку строку його тримання в ній.

Статтею 51 КК України визначено, що до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань як: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може застосовуватись до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також до військовослужбовців, які засуджені до службових обмежень чи тримання в дисциплінарному батальйоні.

За вимогами ч. 1 ст. 82 КК України особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м`яким покаранням. У цих випадках більш м`яке покарання призначається в межах строків, установлених у загальній частині цього Кодексу для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком.

Згідно з п.п. 3, 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м`яким» від 26.10.2002 року, відповідно до ч. 1 ст. 81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може застосовуватись до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також до військовослужбовців, які засуджені до службових обмежень чи тримання в дисциплінарному батальйоні, а заміна невідбутої частини покарання більш м`яким на підставі ч. 1 ст. 82 КК України - до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк.

Отже, положенням ст. ст. 81, 82 КК України встановлено вичерпний перелік покарань, при відбуванні яких можливе умовно-дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням, і довічне позбавлення волі, як окремий вид покарання до даного переліку не входить.

Також, загальним для видів покарань, до яких може бути застосовано умовно-дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням, є те, що всі вони є строковими. Це звільнення умовне тому, що воно здійснюється під певною, встановленою у законі умовою, недодержання якої тягне за собою часткове або повне відбування тієї частини строку покарання, від якої особа була умовно-достроково звільнена.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що призначене ОСОБА_7 покарання у виді довічного позбавлення волі не є покаранням, призначеним на певний строк, і тому на нього не можуть поширювати свої дії норми ст. ст. 81, 82 КК України.

Посилання засудженого на порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке розтлумачене в рішенні ЄСПЛ від 12.03.2019 у справі «Пєтухов проти України №2» (Petukhov v. Ukraine), заява № 41216/13) у частині необхідності з боку держави передбачення можливості та механізму умовно-дострокового звільнення засудженого до довічного позбавлення волі носять абстрактний характер і не ґрунтується на засадах національного законодавства, колегією суддів не беруться до уваги, виходячи з наступного.

Зокрема, у своєму рішенні ЄСПЛ зазначив, що сам факт того, що зрештою покарання у виді довічного позбавлення волі може бути відбутим у повному обсязі, не суперечить ст. 3 Конвенції. Отже, перегляд покарання у виді довічного позбавлення волі необов`язково має призвести до звільнення відповідного засудженого. Характер встановленого за ст. 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду.

Тобто, рішенням ЄСПЛ зобов`язано державу впровадити реформу системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі, та не встановлено будь-яких обов`язків держави щодо заміни покарання засудженим до довічного позбавлення волі. При цьому колегія суддів враховує, що національним законодавством України на теперішній час не передбачено будь-якого іншого способу вирішення порушеного засудженим питання, крім заміни засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років актом про помилування (ст. 87 КК), на що і звернув увагу суд першої інстанції.

Аналогічну правову позицію висловила і Велика Палата Верховного Суду, яка 08 липня 2020 року розглянула в судовому засіданні справу № 1-42/2004 (провадження № 13-87зво19) за заявою Особи 1 про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, з підстав встановлення рішенням ЄСПЛ від 12 березня 2019 року (заява № 41216/13) у справі «Пєтухов проти України № 2» порушення Україною вимог ст. 3 Конвенції через відсутність належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою, а також у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. ВП ВС зазначила, що встановлені порушення Конвенції щодо Особи 1 полягають у тому, що в Україні немає будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування засуджених в установах виконання покарань, а також законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання. Враховуючи національне законодавство та практику ЄСПЛ, ВП ВС дійшла таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Конвенції, та не являє собою порушення ст. 3 цієї Конвенції; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням ст. 3 Конвенції; в) відсутнє порушення ст. 3 Конвенції в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі повинен надавати національним органам можливість оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції. Велика Палата зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо правотворення, які належать законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.

Таким чином, як ЄСПЛ, так і ВП ВС констатували певну законодавчу прогалину в питаннях неможливості в Україні здійснювати оцінку змін поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції, але вказаного роду прогалини мають усуватися виключно законодавцем, а не судом.

Враховуючи те, що на момент розгляду справи необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення ЄСПЛ «Пєтухов проти України №2» законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, суд першої інстанції, з чим і погоджується колегія суддів, був позбавлений можливості розглянути питання про перегляд призначеного покарання ОСОБА_7 у виді довічного позбавлення волі, як про це просить заявник.

Колегія суддів також враховує, що ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 07.09.2021 ОСОБА_7 , за його клопотанням, ініційованого в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, призначено захисника адвоката ОСОБА_8 .

За таких обставин суд дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або заміну покарання на більш м`яке.

Таким чином, під час розгляду місцевим судом клопотання засудженого не було допущено істотних порушень кримінального процесуального закону, через що апеляційний суд не вбачає підстав для скасування чи зміни судового рішення.

Керуючись ст. ст. 395, 404, 405, 407, 409, 419, 537, 539 КПК України, колегія суддів

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2021 р., якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або заміни покарання більш м`яким - залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду відповідно до правил, визначених ч. 6 ст. 539 КПК України, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Відповідно до ч. 4 ст. 532 КПК України ухвала набирає чинності з моменту її проголошення.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_4 ОСОБА_3