Ухвала

від 05.10.2021 по справі 914/641/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

06 жовтня 2021 року

м. Київ

Справа № 914/641/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2021 року (головуючий Матущак О. І., судді: Бонк Т. Б., Зварич О. В.) і рішення Господарського суду Львівської області від 10 лютого 2021 року (суддя Стороженко О. Ф.), у справі

за позовом заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до: 1) Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, 2) Жовківської районної державної адміністрації Львівської області, 3) Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство "Галтрансрембуд",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд",

про визнання незаконним та скасування рішення про реєстрацію права комунальної власності на земельну ділянку (за відповідачем-1) та частково рішення відповідача-1 № 22 від 27.12.2013; визнання недійсним договору оренди та витребування земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (далі прокурор) на постанову Західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2021 року і рішення Господарського суду Львівської області від 10 лютого 2021 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до (1) Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі Рада), (2) Жовківської районної державної адміністрації Львівської області, (3) Товариства з обмеженою відповідальністю Виробниче підприємство "Галтрансрембуд" (далі ТОВ "Галтрансрембуд") про:

- визнання незаконним та скасування пунктів 1-4 рішення Ради від 27.12.2013 №22;

- визнання незаконним та скасування рішення Реєстраційної служби Жовківського РУЮ Львівської області щодо реєстрації за Радою права комунальної власності на земельну ділянку площею 0,117 га з кадастровим номером 4622785700:03:000:0012 (далі спірна земельна ділянка);

- визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки від 25.03.2014, укладеного між Радою та ТОВ "Галтрансрембуд";

- витребування на користь держави спірної земельної ділянки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що Рада, перевищуючи свої повноваження, оспорюваним рішенням № 22 незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, надавши її в користування ТОВ "Галтрансрембуд". За твердженням прокурора спірна земельна ділянка входить до складу ділянки площею 3,8491 га, наданої в постійне користування військової частини НОМЕР_1 (правонаступник - ДП МОУ "Західвійськбуд"), проте Міністерством оборони України рішення щодо надання згоди на вилучення з земель оборони як земельної ділянки площею 3,8491 га, так і спірної земельної ділянки, не приймалось. Отже, вилучення земельної ділянки зі складу земель оборони та зміна її цільового призначення відбулися з порушенням порядку, встановленого статтями 141, 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Рішенням Господарського суду Львівської області від 10 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2021 року, в позові відмовлено повністю.

Суди констатували, що спірна земельна ділянка не входить до меж належної Міністерству оборони України земельної ділянки площею 3,8491 га, що підтверджується висновком проведеної у справи судової земельної експертизи. При цьому земельна ділянка площею 0,117 га передана в оренду ТОВ "Галтрансрембуд" для обслуговування та експлуатації нерухомого майна, тобто у останнього, як набувача об`єкта нерухомості, на законних підставах виникло речове право на землю.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, прокурор подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.

Доводи касаційної скарги зводяться до наступного:

-судами не враховано правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 11.09.2019 у справі № 924/174/18, від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15 щодо приналежності земель оборони до земель державної власності та обов`язковості надання Кабінетом Міністрів України як органом, що здійснює розпорядження цими землями, згоди на відчуження земельних ділянок; Верховного Суду у постановах від 24.02.2019 у справі № 5017/3706/2012, від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 29.11.2018 у справі № 916/1900/16, від 29.11.2018 у справі № 916/821/13 щодо визначення законодавством правового статусу земель оборони;

-висновок проведеної у справі судової експертизи суперечить наявним у справі доказам, а також відомостям з Публічної кадастрової карти України, про необхідність врахування яких зазначено Верховним Судом у постанові від 23.01.0202 у справі №0840/2979/18. З огляду на це суд апеляційної інстанції в порушення статті 107 ГПК України відмовив у задоволенні клопотання прокурора про проведення повторної земельної експертизи, не врахувавши висновки Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі №520/8073/16-ц.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden»).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, у справах № 924/174/18 (предметом розгляду був позов прокурора про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розробку проекту технічної документації щодо земельних ділянок, які є державною власністю), № 916/3727/15 (предметом розгляду були позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та витребування на користь держави земельної ділянки) та у справах № 5017/3706/2012 (розглядалися вимоги про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, витребування земельних ділянок та зобов`язання повернути земельну ділянку власнику), № 5017/2972/2012 (предметом розгляду були позовні вимоги про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та зобов`язання повернути власнику земельні ділянки), № 916/1900/16 (предметом розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, зобов`язання повернути земельну ділянку державі), № 916/821/13 (предметом розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження органу виконавчої влади), № 902/538/14 (предметом розгляду були позовні вимоги про визнання недійсним розпорядження органу виконавчої влади та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою), суди дійшли висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог прокурора, виходячи з встановлених судами обставин належності до земель оборони земельних ділянок, якими незаконно розпорядились відповідачі органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Проте за обставинами справи, що переглядається, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог прокурора про скасування рішення Ради, визнання недійсним договору оренди землі та витребування земельної ділянки, виходячи із недоведеності належності спірної земельної ділянки до земель оборони.

З огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характер спірних правовідносин, відміні встановлені фактичні обставини справ, висновки Верховного Суду у зазначених справах та встановлені судами у справі, яка розглядається, не є такими, що зроблені у подібних правовідносинах.

У справі № 0840/2979/18, на яку також посилається прокурор у касаційній скарзі, судами задоволений адміністративний спір про визнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру та зобов`язання надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, виходячи з того, що позивачем при зверненні з заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою дотримано вимоги статті 118 ЗК України, у зв`язку з чим у відповідача не було законних підстав для відмови у задоволенні поданої заяви.

У цивільній справі № 520/8073/16-ц розглядався спір між співвласниками житлового будинку про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом зобов`язання відповідача знести капітальний паркан. Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказавши, що покладений в основу судового рішення про задоволення позову експертний висновок ґрунтується на документах, що не відповідають дійсності, а судом не враховано наявні у матеріалах справи інші докази, що свідчить про неповноту проведеного експертом дослідження та є підставою для призначення повторної судово-будівельної експертизи.

Натомість у даній справі, що переглядається, суди керувались висновком проведеної у справі земельної експертизи, відповідного до якої спірна земельна ділянка не входить до меж земельної ділянки оборони, яка перебуває у постійному користуванні військового формування.

Отже, висновки Верховного Суду, зроблені в постановах у адміністративній справі № 0840/2979/18 та у цивільній справі № 520/8073/16-ц, не можуть вважатися висновками у подібних правовідносинах до справи, яка розглядається, оскільки предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини у цих справах різні.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції зазначає про те, що наведена прокурором підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

При цьому згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Отже, якщо підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 вказаного Кодексу визнані не обґрунтованими, то у скаржника не виникає права вимагати скасування судового рішення з підстав порушення судом норм процесуального права, за таких обставин перегляд судового рішення у касаційному порядку з цієї підстави є неможливим.

Враховуючи, що наведена прокурором підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилась, у Верховного Суду відсутні правові підстави для надання оцінки посиланням скаржника на те, що суди не дослідили докази у справі, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на імперативні положення пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України.

Також прокурор у касаційній скарзі посилається на не наведення судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові підстав для відмови у задоволенні заявленого ним на стадії апеляційного розгляду клопотання про призначення повторної судової експертизи. Однак Верховний Суд встановив, що відповідне клопотання прокурора судом апеляційної інстанції по суті не розглядалось, а ухвалою цього суду від 10.06.2021 було залишено без розгляду з підстав порушення прокурором встановленого процесуальним законом порядку для вчинення відповідної процесуальної дії. У зв`язку з чим Верховний Суд відповідний довід касаційної скарги не розглядає.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на постанову Західного апеляційного господарського суду від 24 червня 2021 року і рішення Господарського суду Львівської області від 10 лютого 2021 року у справі № 914/641/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.