Ухвала

від 12.10.2021 по справі 922/3962/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

13 жовтня 2021 року

м. Київ

Справа № 922/3962/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. головуючого, Берднік І.С., Багай Н.О.

розглянувши матеріали касаційної скарги Харківської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року (головуючий Тихий П. В., судді: Гетьман Р. А., Склярук О. І.) і рішення Господарського суду Харківської області від 10 березня 2021 року (суддя Хотенець П. В.) у справі

за позовом Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будпласт"

про розірвання договору оренди землі, усунення перешкод у користування земельною ділянкою та повернення земельної ділянки до земель запасу

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради (далі Рада) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року і рішення Господарського суду Харківської області від 10 березня 2021 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Рада звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будпласт" (далі ТОВ "Будпласт") про: (1) розірвання договору оренди від 14.11.2011 земельної ділянки площею 0,5030 га з кадастровим номером 6310136600:05:024:0007 по вул. Пушкінській, 104-Д у м. Харкові (далі земельна ділянка); (2) усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення споруд, які розташовані на вказаній земельній ділянці та право власності на які не зареєстроване за відповідачем; (3) зобов`язання відповідача повернути територіальній громаді земельну ділянку з приведенням її у придатний для подальшого використання стан.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем умов договору оренди землі, яке полягає у самовільному розміщенні на орендованій земельній ділянці споруд, здійсненні реконструкції існуючої будівлі без отримання дозвільних документів на будівництво та у порушення містобудівного законодавства.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 10 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року, в позові відмовлено повністю.

Суди констатували не доведення позивачем істотного порушення відповідачем умов договору оренди земельної ділянки, зокрема у зв`язку з порушення умов використання земельної ділянки, яка надана в оренду для обслуговування нерухомого майна відповідача. При цьому розміщені на земельній ділянці споруди є тимчасовими та призначені для обслуговування нерухомості відповідача.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на неправильне застосування судами статті 152 Земельного кодексу України, статей 391, 651 Цивільного кодексу України, статей 25, 32 Закону України "Про оренду землі", без урахування висновків щодо застосування вказаних норм у подібних правовідносинах, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.06.2020 у справі №916/2791/13, Верховним Судом в постановах від 11.04.2018 у справі №910/9140/17, від 03.12.2020 у справі №161/13645/16-а, від 19.11.2019 у справі №924/624/16, від 12.04.2018 у справі №926/2189/17, від 03.06.2020 у справі №916/1666/18. Позивач вказує що він, як власник земельної ділянки, може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю; укладеним між сторонами договором оренди встановлена заборона самовільної забудови земельної ділянки, тому самовільно зведені відповідачем споруди підлягають знесенню, як наслідок розірвання договору оренди з підстав порушення відповідачем його умов.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden»).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, у справі № 916/2791/13 позов подано прокурором в інтересах міської ради та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю про зобов`язання знести приміщення паркінгу самовільно побудоване на території, прилеглій до житлових будинків, з посиланням на те, що відповідач розпочав будівельні роботи без відповідного дозволу та оформлення документів на будівництво; земельна ділянка, на якій самочинно споруджено будівлю, на момент початку робіт не була передана ні у власність, ні в користування відповідачу.

У справі № 910/9140/17 розглядались позовні вимоги державного підприємства балансоутримувача державного майна про зобов`язання відповідача - орендаря виконати умови договору оренди нерухомого майна шляхом укладення з балансоутримувачем договору про надання послуг з утримання орендованого майна.

У справі №161/13645/16-а предметом судового розгляду був позов фізичної особи-підприємця про визнання протиправним та скасування рішення міської ради про демонтаж тимчасової споруди, а за встановленими судами обставинами тимчасова споруда відповідача була розташована без відповідних дозвільних документів та без оформлення права користування земельною ділянкою, а міська рада при прийнятті оспорюваного рішення виконувала владні управлінські функції зі здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів.

У справі №924/624/16 розглядався позов постійного користувача земельної ділянки державного підприємства про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевих контейнерів та знесення самовільно збудованого відповідачем приміщення. Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд констатував, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та не з`ясував, чи розміщені спірні об`єкти відповідача саме на земельній ділянці, яка надана в користування позивачу.

У справі №926/2189/17 розглядався позов військової частини про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення відповідачем самочинно збудованого торговельного павільйону. За встановленими судами обставинами між сторонами спору відсутні орендні правовідносини, а позивач не довів наявності у нього речових прав на землю та факту здійснення відповідачем самочинного будівництва нерухомого майна.

У справі №916/1666/18 судами розглянуто спір між Міністерством оборони України та фізичною особою-підприємцем про усунення перешкод у користуванні торговельним місцем шляхом його звільнення відповідачем у зв`язку з припиненням дії укладеного між сторонами договору оренди цього майна.

Натомість у справі, що переглядається, Рада мотивувала позов самовільним розміщенням відповідачем споруд на орендованій земельній ділянці, а суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог про розірвання договору оренди землі та усуненні перешкод у користуванні земельною ділянкою, виходячи із недоведеності позивачем порушення його прав власника земельної ділянки та умов договору оренди з боку відповідача внаслідок розміщення на земельній ділянці тимчасових споруд для обслуговування нерухомого майна останнього.

З огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характер спірних правовідносин, відміні встановлені фактичні обставини справ та різне правове регулювання, висновки Верховного Суду у зазначених справах та встановлені судами у справі, яка розглядається, не є такими, що зроблені у подібних правовідносинах.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції зазначає про те, що наведена прокурором підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 30 червня 2021 року і рішення Господарського суду Харківської області від 10 березня 2021 року у справі № 922/3962/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Багай Н.О.